З України в Росію

Одного березневого дня 80 сільських жителів, деякі з палицями, без багажу, були вимушені вирушити в дорогу… Більшість з них не повернулися додому.

Досить важко для тих, хто намагається врятувати те, що залишилося від аварійних і зруйнованих будинків у селах навколо Харкова, але для багатьох набагато гірше є той страх за зниклих родичів, аніж пошкодження, заподіяні бомбовим ударом та нависла загроза мін.

Солдати казали селянам йти цією стежкою до наступного населеного пункту, звідки автобуси відвезуть їх у безпечне місце. Деякі так і не повернулися.

67-річний Анатолій Шкуро має бути вдома у Вільхівці, проводячи свій час із маленькою онукою Даніелою. Натомість він знаходиться за сотню кілометрів звідси у Росії.

Він був одним із 90 жителів села, яких наприкінці березня російські війська переправили через кордон. Солдати сказали їм, що ось-ось бомбитимуть село, так як наближалися українські війська. Проте мешканці припускали, що прямують у безпечне місце до українського містечка неподалік, але було запізно, коли вони зрозуміли, що насправді відбувається.

У Росії відібрали їхні телефонні сім-картки. Деяким наказали не зв’язуватися з родичами в Україні. Але 36-річна Світлана Ширіна змогла зв’язатися із своїм батьком невдовзі після того, як він приїхав до російського міста Білгород.

“Він заплакав у той день, коли почув голос своєї онуки”, — згадує вона.

Дівчинці щоправда чотири роки.

“Він сказав, що хвилюється через те, що можливо більше ніколи не побачить її”.

Деяким мешканцям Вільхівки, які були вивезені до Росії, вдалося повернутися в Україну обхідним шляхом, а саме через країни Балтії. У той час, як Шкуро, не маючи паспорта, все ще залишається у Росії.

Важко відтворити в пам’яті події, які насправді відбулися 28 березня у Вільхівці, адже в цьому зруйнованому селі залишилося дуже мало людей. З тих, хто залишився, багато хто побоюється спілкуватися.

“А якщо росіяни повернуться, а я з вами розмовляю?” — вигукнув чоловік, демонструючи публічний страх.

Позбавлення людей зв’язку стало іншою проблемою під час російської окупації y Вільхівці: вежі мобільного зв’язку були виведені з ладу, люди були відрізані від жодних новин. Тому Світлана не знала, коли росіяни посадили її батька у військову вантажівку, яка прямувала до Росії. Будучи тривалий час під російською окупацією та обстрілами, 10 березня вона забрала свою доньку і втекла до міста на захід від Харкова. Анатолій не поїхав з ними.

“Він хотів залишитися вдома, годувати собаку. Сказав, що він занадто старий”, – пояснила вона.

Майже через три тижні після того, як вона виїхала, їй зателефонували. “Хлопець із сусіднього села повідомив, що росіяни забрали всіх людей, серед яких був і мій батько. Я не припиняла плакати”.

Як і багато хто тут на північному сході України, Світлана наполовину росіянка, тому сім’я має родичів за кордоном. Раніше перетнути кордон було легко, родинні та торгові зв’язки були міцними. Її батька забрала двоюрідна сестра у Губкіні, що знаходиться в північній частині Білгорода.

“З одного боку, я дуже щаслива, що він живий», — сказала вона.

“Але він боїться, що змушений залишитися там надовго. Він дуже хоче повернутися додому. Мій батько досі не розуміє, чому вони це зробили”, – поділилася вона з гнівом.

“І я не розумію. Навіщо?”

Журналістка газети “The Sunday Post” поспілкувалась з деякими мешканцями Вільхівки, яким вдалося уникнути депортації, розуміючи, що пасткою послуговало артилерійське попередження. У той час, як 70-річна Ірина Полевик обідала зі своєю родиною по вулиці Студентській, прийшли російські солдати і сказали, що того ж дня збираються завдати авіаудару по селу, і всі мають негайно виїхати.

“Повідомили, що це лише на кілька годин”, – згадує Полевик. Залишивши їжу, російські солдати зігнали їх у кінець вулиці. Там, на краю села, досі чекало близько 80 чоловік. Ніхто не встиг спакувати валізу, а у деяких, як-от Анатолій Шкуро, навіть не було документів. Його дочка пояснює, що батько виїхав у паніці, адже йому не вдалося знайти сумку з паспортом.

Микола Мухін, сусід Ірини Полевик, також був серед тих людей. 64-річний мирний житель зі сльозами на очах згадує той день, коли його восьмирічна внучка схопила його за руку.

“Вона була настільки налякана. Запитала мене: “Діду, хіба вони прийдуть нас вбити?” Але я її заспокоїв».

За його словами, росіяни сказали, що вивезуть їх у безпечне місце, а саме у школу чи дитсадок, поки триватимуть бомбардування , але спершу вони повинні виїхати до сусіднього села. Людям, щоб дістатися до Верхньої Роганки, потрібно було подолати майже чотиримильний шлях на північ, рухаючись по ґрунтовій дорозі.

Ірина Полевик, мешканка Вільхівки, Україна.

Їм довелося проходити мимо окопів, блокпостів та танків, будучи без супроводу, але під пильним наглядом російських солдатів, які мовчки стояли на узбіччі.

“Вони сиділи за своєю бронетехнікою, – згадує Мухін, виглядали тільки їхні шоломи, як ті гриби”.

Полевик болісно згадує про той довгий шлях.

“Там були старі люди, що ходять з палицями. Як їм вдалося стільки пройти? Моє серце болить за тих людей. Інваліди також. Важко описати, неможливо говорити про це без сліз”, – сказала вона.

У Верхній Роганці так і не надали обіцяні автобуси, і двоє сусідів почали щось неладне підозрювати.

“Ми попередили людей, які чекали: не їдьте, бо вас везуть до Росії”, – пригадує Полевик.

Сім’я Полевик та близько 20 інших мешканців кинулися до місцевих будинків, щоб сховатися.

Мухін розповідає, як спостерігав через паркан, коли через 20 хвилин приїхали дві російські військові тентовані вантажівки, в яких перебували мешканці Вільхівки.

Як пригадала Ширина з розмов з батьком, схоже вже тоді мешканців села відвезли в українське містечко, однак під російською окупацією. Але в цьому місті, Вовчанську, їх пересадили на автобуси, а потім вивезли прямо в Білгород без жодних зупинок.

“Росіяни робили їм документи прямо на кордоні”, – сказала вона, але додала, що Шкуро, її батько, відмовився від статусу біженця і дедалі з відчаєм чекає на тимчасові документи, необхідні для виїзду з країни.

“Дехто з тих, хто мав документи, змогли потрапити до Німеччини, Естонії, Латвії, Польщі”, – пояснила вона.

Зібралася черга людей, чекаючи на гуманітарну допомогу, біля сільської адміністрації, яка, як і майже кожна споруда Вільхівки, сильно постраждала від обстрілів. Кожен запитував про чутки про депортацію, почувши, жінка розплакалась.

“Вони забрали мою тітку й племінницю”, — сказала вона пошепки і більше не в стані розповідати щось.

Чоловік розповів кореспонденту “The Post”, що “цілі сім’ї” вивозили вантажівками, а потім автобусами, які опинилися у фільтраційних таборах у Воронежі.

Практика вивезення українців до Росії, яка ховається під маскою вивезення їх у безпечне місце, чи як пряма депортація – вже документально підтверджена в таких місцях, як Маріуполь, і з’явилися докази того, що деяких людей відправляють у віддалені куточки Росії, що унеможливлює їх повернення додому. Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Людмила Денісова заявила, що наразі до Росії вивезено майже два мільйони людей.

Росія стверджує, що вивезення українців до російської території є частиною евакуаційних заходів.

Джен Стаут, фото авторки, переклад Вікторія Лежнюк

Ця стаття оприлюднена 30 травня 2022 року англійською мовою в The Sunday Post, авторка Jen Stout (оригінал читати тут). Члени команди Майдан Моніторинг, яка документує злочини РФ в Харківській області, допомагали в створенні цієї статті.

Як нам допомогти ?

Допомогти нам ви можете перерахунком грошей на PayPal Голови Правління nataliyazubar@maidanua.org або на рахунок Організації, тут детально написано як https://maidan.org.ua/supportmmic/.

Хочете в нас вчитися?

Запис до Школи Інформаційної Безпеки