В другій частині свого великого інтерв’ю Ярослав Сватко розповідає про те, коли для нього почалася війна, про націоналістичні дитячі табори, як діяла підпільна церква, вплив українців на Уряд США, та як розпадатиметься російська імперія.
Про підпільну церкву
Я ще встиг до Революції Гідності провести ще одну цікаву річ, яка вийшла знову ж таки книжкою. Була тут у нас дуже актуальна справа “Підпільна церква в умовах тоталітарної держави”. Ми її почали робити коли Янукович прийшов до влади, то треба було пояснити якось людям що може протиставитись тоталітарному режиму. А перша річ яка може протиставитись це віра людини. Не має значення це віра релігійна, чи це національна, чи ще якась, але якщо людина не має віри, вона не може протиставитися режиму, який намагається множити людську особистість на нуль.
І тому щось треба було показати, як це виходило отоді. Єдина річ, яку я міг отак підібрати відразу, сходу, це, власне кажучи, про підпільну Церкву. Яка ніби була ліквідована. Провели собор, все скасували, заборонили, приєднали, тих, хто хотів. Хто не хотів, відправили на Сибір і на тому закінчили. Ні. Виявляється Церква далі функціонувала, працювала у таборах, так і тут, на умовній волі.
Більше того, вона функціонувала як повноцінна Церква. Були єпископи, єпископи висвячували нових підпільних священиків, підпільні священики давали шлюби, хрестили дітей. Ясно що все це робилося підпільно, без всяких там анонсів і тому подібних речей. Дуже таємно, але воно було. І люди знали, що за це вони можуть поплатитися. За це були статті у кримінальному кодексі Радянського Союзу. А вона функціонувала. От я це зробив.
Роль сайту Майдан у висвітленні діяльності підпільної церкви
Партнером Майдану був на той час Інститут Історії Церкви Католицького університету. Якраз вони назбирали тих матеріалів видимо-невидимо. Люди задавали питання на сайті, я ці питання приносив до директора Інституту Церкви, а він знав, що дасть це тому, те тому… Хто з його наукових працівників цим напрямком займається, тому давав це питання, а цей науковий працівник розповідав: “У нас є інтерв’ю зі священиком, як це насправді відбувалося”. І все, і ми навіть часом там ставили архівні матеріали інституту.
Тобто ідеально було так, що наприклад питання задавала якась людина, а відповідав, покійний вже на той момент, митрополит Стернюк, наприклад. Таку відповідь він дав на питання Інституту Церкви, вони його просто витягли з архіву і подали тут. Ми це все, так би мовити, розмістили на Майдані.
І в мене вийшла книжка “Підпільна церква в умовах тоталітарної держави”. Далі був Євромайдан, Революція Гідності. Тоді спрацювало те, що ми запланували в 2006 році а потім у 2008, що ми повторили на з’їзді Майдану, що це було важливо робити. Бачите, воно чекало свого часу, ця робота робилася не один день і не один рік. Багато років робилася. І дала певний отакий результат.
Про дитячі табори
Далі була війна. Ну, я вам скажу так: я ж і ще, крім того, що був редактором “Шляху перемоги”, то я є бандерівець. Не декларативний, що кожен хто виходить на площу і вдарить себе у груди і т. д. Ні, я працював у рамках бандерівської організації, працював редактором газети, але в мене були й інші обов’язки. І один з тих напрямків, які організація проводила практично від 1989 року (це ховалося від КГБ), це дитячі табори. В тих наших перших таборах, наприклад, ще з Радянського Союзу брав участь Андрій Парубій. Бачите який результат.
Пласт
Це ще не був Пласт. Пласт це структура трохи інакша. Тут мені треба вам пояснити, що Пласт спочатку тісно працював з бандерівською організацією. Але потім в діаспорі, під впливом певної такої інформаційної спецоперації КГБ, Пласт з частиною бандерівської організації відійшли від Бандери. І утворилася так звана “ОУН за кордоном” і Пласт пішов працювати з ними. Це, так звані, двійкарі. Тобто у нас було три оунівські організації : були мельниківці, були двійкарі, були бандерівці. Пласт більше працював з двійкарями і працював трохи з мельниківцями.
Спілка української молоді
А бандерівці створили свою структуру яка називається “Спілка української молоді”. І вона працює по сьогоднішній день.
За кордоном всі ті бандерівці, які зараз є, вихованці СУМу. Бо ті, які були старші, вже мабуть повмирали навіть. Тут в Україні ми створили теж СУМ – Спілка української націоналістичної молоді. І в тій спілці теж було багато різних, от Парубій був там. А з цікавих людей ще був архієпископ греко-католицької церкви Венедикт, який зараз не є в Україні. Він наразі в Чикаґо. Він там архієпископ Чиказький, а тут пройшов повністю вишкіл української націоналістичної молоді. Це потім була семінарія, монастир і все інше. Ми робили ці табори практично від того часу. А масово то вже після проголошення незалежності. У нас в кожній із західних областей було як мінімум 2 а той й 3 табори.
Про відомих вихідців з дитячих таборів
Крім того, були табори у східних областях. Практично від 1990 року у нас почалися табори у Сумській області. Може не повірите, але це так. Через табори пройшли люди, які сьогодні, знову ж таки, роблять дуже велику роботу. Наприклад, теперішній редактор “Шляху перемоги” Віктор Рог, який сам з Сумщини. А у Верховній Раді, у скликанні, яке було перед Революцією Гідності , був Олег Медуниця, який був багато на Майдані. Навіть є кадри, що він лягає під бульдозер, щоб бульдозер не йшов на барикаду. Не знаю чи водій зрозумів, що то депутат народний перед ним чи що, але от це є факт.
Сергій Петров: Це про події 1 грудня 2013 року?
Ярослав Сватко: Так.
СП: Коли і Порошенко на бульдозері був?
ЯС: Ні це інший бульдозер. Це, скоріше, не тоді коли 1 грудня. Це тоді, коли вже відбулася Вогнехреща, значить, весь Майдан був оточений. От таких людей, які пройшли ці табори, тут у західних областях з 90-го, а з 92-го ці табори будувалися у масовому масштабі. По три табори на кожну західну область і там, десь місцями, табори на Сході, які теж регулярно працювали. То якщо порахувати, у нас за весь час через ці табори пройшло близько 40 тисяч дітей. Дітей називаю тому, що вони для мене були діти, бо це були 16-20 років, найбільше.
Молодіжний націоналістичний конгрес
Ми ще створили тут паралельно структуру “Молодіжний націоналістичний конгрес”, бо спілка української молоді щось не дуже йшла. І по Україні ще почав працювати МНК і еменківські табори були багато де. Десь сумівські а десь еменківські. І коли на момент 2014 року мали 40 тисяч людей, які прийшли через ці табори, то це 40 тисяч вмотивованих людей. Найменше половина цих людей ломонулися на фронт. Тобто, я думаю, що це була достатня сила для того, щоби тоді не дати нахрапом москалям захопити якісь ключові місця. Там де у нас не було реальної більшості, тобто Донецьк, Луганськ, де ми не встигли попрацювати так як треба, то там, звичайно, шансів не було.
Але всюди в інших місцях це все працювало, а головне це спрацювало з фронтом. Тобто ці люди йшли туди. В якості добровольців. Вони воювали там, як добровольці. Звичайно було дуже багато добровольців і інших, стихійних, які не проходили через наші табори, були патріотами, розуміли, що треба захищати, це їх зачепило, ця російська інвазія. Позитивно, але, я так рахую, що так тисяч 20 зразу пішло туди. Це тих, які пройшли через наші табори.
Частина потім якось відсіялася, комусь це здалося що це не їхнє, націоналізм це красиво, але жертвувати собою не дуже. І таке інше. В усякому разі, я думаю, що це багато допомогло. І це, мабуть, з того всього, що Організація зробила за той час для теперішньої війни, було найважливіше. Ось дивіться: всі до одного хлопці з теперішнього львівського МНК зараз на фронті. Ті, яким я читав лекції в Карпатах про націоналізм два чи три роки тому. Про старших не знаю.
Про вплив українців на уряд США
Не без того, що організація багато що робила на Заході для того, щоб Україна отримала підтримку. Тому що вважайте, що у кожній країні у нас, знову ж таки, були свої структури, які працювали з місцевою владою. Уявіть собі, що до якогось конґресмена американського приходить хтось з “Організації оборони чотирьох свобід України”. Є така структура в Америці, конкретно так називається. Вона створена бандерівцями, фасадна структура, приходять звідти кілька людей, кажуть: ми от представляємо українську діаспору, у вашому штаті Нью-Джерсі. Ми за вас голосували, ми хочемо, щоб Америка помагала Україні зброєю. І він якось на це повинен реагувати. Тобто, коли загальна тенденція є, значить, помагати країною, він не буде ніколи тоді від того відхрещуватися, буде казати так, так я за це голосую. Розумієте?
Коли приходять і кажуть: пане конґресмен, знаєте, що от росія захопила Крим, це абсолютно незакона дія, США мають якось відреагувати. Коли це робиться в одному штаті, в другому, третьому, то потім не треба дивуватися що Конґрес США приймає рішення про те, що він не визнає анексію Криму. А це ж політичне рішення, це закон, що Америка не визнає анексію Криму росією.
І це зроблено багато в чому завдяки тому, що там є наші люди, які можуть впливати на це середовище законотворців. Їх самих, може і замало трохи, але ж є такі самі організації, які об’єднують литовців, які живуть в Америці, поляків, яких в три рази більше ніж українців. Які мають своїх конґресменів давно і багато. Естонці, латиші… І з ними наші працюють. І коли вони всі разом приходять і кажуть, що ти знаєш, шо треба, щоб ви підтримали Україну, бо це небезпека для нас всіх. То він бачить, що це вже десь так процентів 10 буде його виборців, це треба голосувати.
Може англосаксам чи мормонам це до лампочки, але оцим не до лампочки, і вони за мене не проголосують. І так, в принципі, вирішується вплив на політику в Америці. Це так є. Наша діаспора у США, вона менше може впливати на адміністрацію президента, бо це одноразова річ. Але на Конґрес і Сенат там наша діаспора може впливати багато. Ну а посередньо, через Конґрес і Сенат, на президента. Оце теж важлива робота, яка робилася. Я думаю ті фактори, які робилися за ті 30 років, вони таки багато допомогли це зробити.
Про війну після 24 лютого
А зараз що я вам скажу. А зараз у мене ситуація така от з 24 числа. Ранок 24 лютого я благополучно проспав, у нас тут ракети не літали, нічого не було у Львові. Я дивився на ті всі попередження таким чином, що війна як буде, то буде. Ми й так знали, що буде війна. Значить, я був щиро переконаний, що поразки не буде. Чому? Бо я бачив як наші частини (у нас у Львові є дві частини, на рівні бригади), які тримали на донецькому і луганському напрямку. Я бачив як вони працюють, все так значить, один батальйон відчергував, приходить наступна зміна того самого. Вони постійно тренуються. Вони постійно тренувалися на фронті, у них не було необстріляних солдатів і офіцерів. Що у 80-тій десантній дивізії, що в тій бригаді імені короля Данила мотопіхотній.
І так само це було в інших частинах, які мали іншу локацію, не львівську. Тобто я був переконаний, що наші війська мають а) обстріляних, підготованих офіцерів, солдатів, які нормально між собою злагоджені і які знають, що таке війна. Яких не забрали десь з частини, у якій вони лише траву фарбували і сказали що зараз підете брати Харків. Бо коли такі не підготовленні солдати ідуть, які стріляли тільки на полігоні, а по них ніколи не стріляли, це велика різниця,аніж солдати, які стріляли. Я був переконаний, що наша армія просто краще підготовлена, по чисельності теж приблизно відомо, відкрита була інформація.
б) Москалям для того, щоб нашу армію розгромити, треба було мати 600 тисяч чисельність своєї армії. А вони нашкребли 200, ну там 230 кажуть, щось таке. Цього виразно не достатньо. Вони могли розраховувати на якийсь локальний наступ, або на Донбасі, або захопити південь. Але вони розмазали все по українському кордону, і що дістали? А ніщо. Ні там, ні там, ні там. І це таки так, оскільки їхні десантники не змогли захопити Гостомель. Втрати їхні були навіть від національної гвардії, такі досить вирішальні втрати. То про що ми говоримо? Яка підготовка їхня? Тому я якось спокійніше до того відносився, до тих можливостей російського наступу.
Про своїх синів, які воюють
А далі що? У мене є дорослі сини, старший в перший день поїхав і вивіз дочку з жінкою на село під польський кордон. І приїхав до військкомату. Йому кажуть: ти не проходиш по конкурсу. А він десантник, офіцер десанту. Він каже: ну не знущайтесь, я прийшов захищати державу, а ви мені кажете, що я кудись не проходжу. Ні, в десантники ви не проходите. По спеціальності ми можемо тебе перевести у якусь іншу частину, наприклад, є запит на прикордонників. У них великі втрати. З руками і ногами візьмуть. Якщо погоджуєшся, ми тобі у військовому квитку переписуємо твою військову спеціальність. Він погодився.
І так він пішов, воював під Лебедином. Від Лебедина через Тростянець, вийшов на кордон. А там їм кажуть: оце ваш кордон, працюйте. 93-тя бригада, яка з вами воювала іде під Харків, а ви отут тримайте кордон. Ну й він там тримає кордон. Стріляють кожен день, але то таке.
Моя задача полягає, щоб помагати їм звідси.
І моя задача полягає, щоб помагати йому звідси. Потрібно їм, наприклад, дрон, прилади нічного бачення, бо москалі з другого боку тримають одну-дві батальйонно-тактичні групи. Так, щоб тримати наших у напруженні. Часом ходять диверсанти. Часом щось мінують. Замінували дорогу, автомашина сільська вантажна підірвалася. Проблема, добре, що не автобус з дітьми, що до школи їхав. Тобто оце вони повинні пильнувати, потрібно мати прилади нічного бачення, які дають на фронт, а на кордон ніби не першої необхідності. Все це потрібно було допомагати отримати через всі ті допомоги.
Молодший, він у мене пройшов через Майдан Революції Гідності і коли звідти приїхав, то сказав: тато, знаєш, це буде серйозна війна, треба серйозно готуватися. І він почав з того, що купив собі карабін. І жінка в нього така сама, теж купила карабін. Вони тренувалися на полігонах регулярно. У нього карабін трохи більшого калібру, 8,6, це майже як снайперська гвинтівка. Він докупив до нього термоприціл.
Отак він оснащений прийшов на мобілізаційний пункт разом з дружиною. І каже: ми от прийшли, війна, треба захищати. Де, кого, куди? А ті подивилися і кажуть: це ж клас, ви ж вмієте користуватися, значить, не треба вас готувати, у нас тут гостре питання, боротьба з диверсійними групами. Ми вас зкомплектуємо з такими самими і даємо задачу і все. Ось вам керівник, працюйте. Вони у перший день зловили групу тут на Львівщині. У нас тут, виявляється, були диверсійні групи. І вони ловили тут ці групи місяці два. Потім сказали все, все переловили.
І він поїхав під Харків. Точніше, на ту частину де Ізюм. З боку Харкова. Поїхав, через деякий час вернувся і каже: знаєш, мені сказали, що мій калібр не актуальний, тепер актуальний 155. І мушу вчитися на такий калібр. А оскільки він не артилерист, він почав вчитися на оператора дрону. І наступна ротація була як оператора дрону. Теж туди саме, чому — не знаю, напевне, прикріплений якось так. Вже був там другий раз, вернувся назад і сказав, що тепер мене переучують на інший дрон, бо з цим не можна далеко літати і багато не можна побачити. Він вже переучувався на наступний тип дрону і знову поїхав, відпрацював свою зміну, вернувся назад. Знову навчання, навчання постійне. Знову має їхати туди, але вже зі 155 калібром а не зі своїм карабіном. Отака у мене війна.
Про власну присутність в інфопросторі Львова
Крім того, я у Львові відомий, бо працював трішки на львівському телебаченні. Коли для мене закінчився “Шлях перемоги”, я почав працювати на державному телебаченні трошки, робив телевізійні передачі.
СП: Маєте на увазі обласне?
ЯС: Це називалося Львівська обласна державна телерадіокомпанія. І я там працював практично до другого Кучми. За другого Кучми почалися всякі політичні рухи нагорі, значить, типу Табачників, типу всяких таких речей, наших відомих діячів: Василь Базів отримав посаду директора ЛДТРК, Медведчук почав свої 5 копійок вставляти. За другого Кучми почалися всі ті речі, і мені пояснили на державному телебаченні, що я їм не дуже підходжу. Я перестав там працювати.
Але тут обласна рада не могла не відреагувати на те, що обласне телебачення починає працювати фактично проти громадської думки на Львівщині. І визріла ідея створити свою телерадіокомпанію. Яка тоді називалося “Львів ТБ”, а зараз “Перший Західний”. І я дуже плавно, легко перейшов на цей “Перший західний” і вів там прямі ефіри. Потім, коли воно перейшло у трішки інший формат, прийшла нова директорка, почала бачити якось це інакше, то я перестав робити прямі ефіри, почав робити нові передачі. Але все одно я там є, присутній.
Зараз випустив невелику серію передач “Українські дисиденти — вони розвалили радянську імперію”. Насправді це не зовсім так, що тільки дисиденти розвалили. Якби там не було, але все що я хотів сказати, я сказав у першій передачі яка вийшла. А далі там моя робота була підготувати сценарії для того. Тому, що керівництво хотіло щоб багато людей пройшло через школу цю. Цю серію передач. Щоб навчилися, як відбувалася боротьба за Україну тоді, коли не було Української держави. Цю частину я виконав.
А свою передачу про українців в світі, про діаспору я далі маю робити. Так що, я так присутній в інформаційному просторі.
Про книговидавництво в умовах війни.
У видавництві з початком військових, масштабних дій книжка стала, на жаль, зовсім не актуальна. Тобто вона потрібна, але ніхто не готовий на неї давати гроші. А без грошей я навіть паперу не куплю. Не кажучи, що друкарня потребує, щоб їй заплатили за друк. У мене є макети книжок готові, які треба випускати, але просто через економічну кон’юктуру вони зараз не йдуть, тому що такі от обставини. Але вони зміняться я думаю.
СП: Дякую вам за відповіді. У мене є ще кілька питань.
ЯС: Прошу
СП: Загалом, як змінилося ваше життя після 24 лютого? Ми говорили про видавничу справу, про синів, чи є ще щось на якомусь особистісному рівні?
Для пана Ярослава війна почалася ще в 1990 році
ЯС: Війна яка була така і є. Абсолютно. Я перед тим був на інформаційній війні з Росією. Я на тій війні з Росією і лишився. Це в рамках діяльності бандерівської організації. Я ці матеріали готую кожен день. На всі випадки життя. Готую матеріали про те, що відбулося на фронті. Причому, збираю матеріали в основному з Твітера, тому що це зараз найбільш швидкий момент. Менше збираю з телеграму. Просто це ворожий за заснуванням елемент. Наші там є, але дуже легко потрапити там на провокацію. Тому якось я так обережніше. А Твітер він якийсь такий трохи більш нейтральний в тому відношенні. Тобто ці матеріали готую постійно. Вони постійно розходяться по всьому світу.
Для мене ця війна почалося з того моменту як я пройшов у депутати міськради
Те, що я готую, я знаю, що в середньому за добу читає від 2 до 8-9 тисяч людей. Це нормально, це може розходиться трошки по вузькому колу, але розходиться. А далі від них розходиться туди, куди має розійтись. Працюю в рамках інформаційних, в рамках Першого західного телеканалу і це теж нормально функціонує. Нічого не змінилося. Для мене ця війна почалося з того моменту як я пройшов у депутати міськради, навіть трошки раніше, плюс мінус, так, коли я прийшов у міську раду навіть ще не було тої першої сесії.
А були підготовчі зібрання депутатів, до першої сесії міської ради у 1990 році. ЇЇ потрібно було приготувати , був певний спротив, хай їх не дуже було багато, але в тому комплекті депутатів, що були, у нас був один перший заступник начальника КГБ по Львівській області, і один просто заступник начальника КГБ, генерал КГБ був депутатом міської ради. Він не піднімав прапора, він голосував проти. Разом з ним голосувало ще кілька. Були ті, що пройшли, так би мовити, по тих місцях, де комуністична партія могла провести своїх людей.
Їх було, на щастя, небагато, не більше 8 чоловік. А депутатів було 150. Були і серед тих депутатів, які пройшли, по квоті демократичній, так званій, приховані, засланні козачки з КГБ, які реально стукали себе у груди, що вони за Україну, перестройку і все інше. А на практиці дуже часто провокативні речі давали. Знову ж таки, ми з цим давали собі раду. І от коли я почав тоді ту діяльність, то я фактично тоді попав у ситуацію з війною, розумієте? Багато хто не розуміє. Я ж казав, на третій тиждень у нас депутат загинув. По сьогоднішній день невідомо чому. Його знайшли повішеним у нього у підвалі.
Путч не був безкровним!
СП: А яке ім’я?
ЯС: Козак. Значить, потім путч. Ніби путч був безкровний, брехня все це. Тоді саме наш міський колишній голова, який був міським головою на початку, Богдан Котик, який був депутатом Верховної Ради, абсолютно незрозуміло гине на тенісному корті. Йому піднесли склянку води, він випив, і вмер. Експертиза нічого не показала. По-перше, ми знаємо чия експертиза, по-друге, ця експертиза могла бути така, яка могла бути. На той час вже розроблялися новачки. І це могла бути перша версія новачка яка не-будь. Яку, для того, щоб виявити, потрібно мати специфічні хімікати при аналізі крові. Оце вам один момент.
Другий, в той самий момент гине отець Ярослав Лесів. Про якого всі знають, що він був підпільний отець греко-католицької церкви, але ще він був другою особою у крайовому проводі ОУН Бандери. Він був кадрово-організаційний референт. Він знав людей. Він гине. Те, що його вбили, це є абсолютно, заведена кримінальна справа про те, що його вбили. Ця справа як заведена, так і закінчена. Нічого не вияснено, хто його вбив невідомо.
В той же час був замах на крайового провідника Красівського, судячи по всьому, щось схоже на новачок. Але він був до того готовий, він вдихнув напевне недостатню кількість, і це йому якось так на початку перейшло, але він помер через місяць після проголошення незалежності.
Тобто результат був. Ще була така християнська партія, не пам’ятаю як точно вона називалася. Був керівник такий дуже революційний. Теж вбили, теж кримінальна справа, яку не розслідували. Люди, які були на виду, які займалися політичними речами, які були занесені у список на ліквідацію, попали під зачистку. Оце була війна. Це треба було розуміти. Ми це розуміли.
Йдеш коридором міської ради на засідання комісії, а до тебе підходить колега депутат, але він ще й генерал КГБ і каже: “Слава ти послухай, ми там новую камеру побєлілі, можешь попробьівать”. Як це розуміти, як не залякування з приводу того, що не треба перейменовувати вулиці? Це було.
А потім, коли я був редактором “Шляху перемоги”, був випадок, коли мені у вікно закинули учбову гранату. Теж просто, щоб мене трохи налякати. Я так розумію учбова, а не справжня. Бо, якби справжня, то була б кримінальна справа. А я ще був депутат, між іншим. Це було б ще на якомусь контролі міської ради. Їм того не треба було. А так вони як дрібне хуліганство закинули і все. І закрили справу. Я це відчував постійно. Ми тоді до війни готувалися. Тож для мене немає чогось нового.
Безпека це коли мінімум загроз і коли ти всі загрози розумієш
СП: Що для вас є безпека?
ЯС: Безпека — це в умовах, коли ти на війні. Це коли є мінімум загроз. І коли ти всі загрози розумієш. Коли ти розумієш ці загрози і знаєш, що треба зробити, щоб ця загроза пройшла мимо, ця пройшла мимо. Коли вони зрозумілі. Бо так, щоб було зовсім без загроз, так не буває. Людське життя так збудоване, що ці загрози і ця боротьба є необхідним елементом життя. Але, коли ви розумієте, з чого ці загрози складаються, як вони направлені, з якого боку вони йдуть, і в яке вразливе ваше місце ці загрози ціляться, тоді можна збудувати систему безпеки, яка від тих загроз вас зможе захистити. Тоді ви зможете змінювати якось свою поведінку, в якомусь відношенні. Щоб виконувати своє завдання, але тим не менше з мінімальною кількістю загроз які є. Оце якщо говорити про безпеку.
СП: А чи в Україні зараз безпечно і коли в Україні буде безпечно? І що для цього необхідно?
ЯС: В сенсі війни з Росією, звичайно в Україні не є безпечно. В сенсі внутрішньо-суспільних стосунків в Україні є більш, ніж безпечно. Тобто, є варіяти, які можуть там щось вчинити, регулярно бачимо, що людину можна вбити не тільки з пістолета, й сокирою можна забити. Це ми бачимо по кримінальній хроніці. Тобто тут у нас буде велика проблема з національною безпекою внутрішньою. Ця проблема буде пов’язана із індивідуальною зброєю. Це наочно маю. Син і невістка мають власну зброю. Вони адекватні люди. Вони не підуть на збори якісь стріляти людей. Але є купа людей зі зброєю, про яких важко сказати, що вони адекватні. Поки вони на фронті, це терпимо для суспільства, вони спрямовують свою неадекватність на ворога. А як вороги закінчаться, а зброя залишиться?
Про проблему вільного володіння зброєю
Але за статистикою американською, я не знаю, що каже наша статистика, за американською статистикою 2% людей мають психічні розлади, їм просто не дозволяють давати зброю. Цих людей треба виявляти. А це ж скільки людей, що не є явні ознаки, а є ще купа людей у яких ці ознаки приховані. І, скажімо, у екстремальних умовах вони виявляють себе. І цим людям не можна продавати зброю. А в нас єдиний захід, єдиний запобіжник це чи ти не є на обліку у наркодиспансері. І все. А тут потрібно провести докладну психіатричну експертизу кожної людини, якій дають зброю. Якій дозволяють купити зброю. Тобто українське суспільство є таким, що уникнути дозволу на зброю після цієї війни не вдасться. Тобто все одно доведеться дозволити людям мати зброю. У нас забагато буде тих ветеранів і всяких інших.
Врешті, частина цих людей ще у 2014 році пішла захищати Україну. А скільки зараз пішло то ого-го! Це буде дуже важлива проблема внутрішньої безпеки: виявлення людей яким не можна ні в якому разі продавати зброю, бо будуть такі моменти, які американці не беруть собі до голови. В результаті, у них якийсь тип приходить і розстрілює цілу школу. І в них проблема, яка місяць не сходить зі шпальт всіх там видань та телеканалів: розстріляли школу у Техасі.
Звичайно, стільки вбитих людей, поліція абсолютно проворонила все це, а проворонила поліція по суті цей момент, коли ця людина купила зброю. Проворонила тому, що штатні закони дозволяють йому купити цю зброю. І це проблема в тій же Америці, це проблема не поліції, проблема законодавців, які бояться обмежити права людини на володіння зброєю. А треба його теж обмежувати. Має бути право людини на володіння зброєю, але воно має бути обмежене у контексті того, щоб неадекват не купив зброю і не пішов розстрілювати школу. Це наші законодавці мають якось вирішити. Якось будуть вирішувати, я думаю. Тому цього нам не вдасться уникнути. І в нас буде дуже велика кількість людей, які легально будуть володіти зброєю після закінчення цієї війни.
Про проблеми зовнішньої безпеки
Що стосується зовнішньої безпеки, то вся зовнішня безпека наша пов’язана із існуванням російської імперії. До того часу поки буде існувати Росія як імперія, хай обрізана, але така, що може присилати до нас бурятських танкістів, до того часу цей момент небезпеки буде присутній. І ми нікуди від того не подінемося. Це природній розвиток імперії. Імперія для того, щоб існувати, мусить розширятися. Вона мусить сусідів підкоряти. І поки Росія буде відчувати себе імперією, до того часу її внутрішні закони будуть штовхати її на війну з Україною.
Там може бути так, наприклад, що вона програє цю війну, підпише якийсь там договір про ненапад і все таке інше. І поки там якісь ще будуть більш-менш миролюбні політики, вона не буде нападати, а потім все зміниться, все одно. І вона знов почне нападати. І для нас цей момент вирішиться тільки тоді коли Росія розпадеться і лишиться в межах Московської держави ХІV століття.
Просто от Інґрія повина стати окремою росією, коло Петербурга. Урал повинен стати ще окремою росією і так далі. Я вже не кажу про національні меншини, які повинні отримати свої держави. І коли оце відбудеться, ну то тоді так, тоді можна говорити про іншу конструкцію того простору, де не має імперії, яка потребує розширення, яка внутрішньою своєю будовою не потребує розширятися.
Росія мусить розпастися і тоді для нас питання зовнішньої безпеки відпаде.
Ви ж розумієте, якщо вона захопила татар, захопила бурят, то чого вона не може захопити українців? Чому? І оце є питання нашої зовнішньої безпеки. От коли б вона не захопила нікого і вже є, яка є. І коли з тої руської імперії лишилося скажімо те саме, як в Британії є Австралія. Австралійська мова, англійська з певними нюансами, які для знавців англійської мови є веселими, але, тим не менш, це окрема держава, окремі інтереси. З чимось збігається, десь не дуже збігається. Є Сполучені Штати, які провели визвольну війну проти Великої Британії, звільнилися. Державна мова англійська. Але не є частина імперії. Тому такі справи є з Росією. Росія мусить розпастися і тоді для нас питання зовнішньої безпеки відпаде.
Але це велика проблема. Для того щоб довести до ладу цю річ ми маємо провести дуже багато роботи. Ми будемо мати дуже великий спротив розпаду російської імперії. В першу чергу в Європі. Цього не хотітимуть німці, французи, де є дуже велика російська фракція такої, прихованої, агентури впливу. Яка буде працювати дуже багато над тим, щоб Росія не розпалася у контексті міжнародних побажань, міжнародних гравців. Тому розпастися воно може тільки тоді, коли цей процес дійде до того, що вони не хочуть, а внутрішньо розпадається. Нічого не зробиш. Республіка Саха заявляє, що вона має повний суверенітет і каже па-па. І тут раптом виявляється, що яка небудь Англія і США визнають, Україна теж визнає. І тут вже трудно Німеччині і Франції щось там опиратися. Отак має бути .
Як розпадатиметься російська імперія?
Але для того внутрішні процеси в Росії повинні дійти до логічного завершення. Вони йдуть, мали би рухатися у потрібному напрямку, поступово. І вони ідуть так, що, власне, ті російські регіони, я маю на увазі, Урал, Новосибірськ, вони теж можуть відійти від Росії. Якщо це станеться, то це буде основа нашої безпеки. Треба розуміти, що юридичні кроки до розвалу російської імперії будуть робити не національні рухи, а місцеві губернатори. Але вони це будуть робити спираючись на місцеві рухи. Тобто, вони будуть казати: от дивіться, люди хочуть. Але, насправді, це буде бажання місцевих губернаторів керувати самим тими коштами, які проходять через державний бюджет, не втратити того, що вони собі здобули, щоб раптом Москва не прислала гауляйтера, який би у тюрму посадив і все таке інше. Для них суверенітет буде захистом від Москви. Це так реально розпадаються всі імперії. Росія розпадатиметься, як розпадалася імперія Олександра Македонського. Сатрапи проголосять незалежність.
СП: Дякую, що дали інтерв’ю!
Перша частина інтерв’ю Ярослава Сватка за посиланням
Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie, ГО “Львівський медіафорум”, Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
