Останні новини

Еліна Шишкіна: Роздуми того, хто сподівається

Напередодні 20-ї річниці незалежності України в мене виникає питання: які були сподівання, очікування людей, що тоді творили історію, від незалежної України і які наслідки маємо вже зараз?

1. Говорити про конкретні очікування від проголошення незалежності важко. У душі, голови і серця батьків української незалежності того періоду залізти неможливо, як неможливо повернути час назад. Тому можна робити лише припущення, давати власні погляди на те, чого вони чекали, на що сподівалися і як уявляли собі незалежну Україну та її народ.

Думаю, що чекали одного – звільнення – від ненависного тоталітарного режиму, для якого людина була нічим, гвинтиком у величезній державній і партійній машині, від керівної і направляючої ролі компартії і її всюдисущого ока КДБ (сьогодні таку ж роль відіграє СБУ), від концтаборів, ланцюгів, у які заковували вільну думку, звільнення від зневаги, принижень людської гідності, від підміни понять, історичних фактів, від брехні, а також від радянських штампів, стереотипів, шаблонів і міфів, які нав’язувалися українцям за роки існування СРСР. Однак найголовніше – чекали на звільнення від радянського способу мислення, який для багатьох вже став невід’ємним атрибутом життя і якого багато хто й досі не може позбутися. Навіть через 20 років після проголошення незалежності України, цей тип мислення ще живий і має свої шкідливі, руйнівні наслідки як для молодого суспільства, що лише розвивається і поступово стає схожим на громадянське, так і для молодої держави, що вчиться жити не за канонами і приписами певної партії.

2. Аналіз цього «феномену» залишимо історикам, філософам, психологам тощо – це їхнє завдання. Наведу лише один з елементів «радянського способу мислення» – «держава повинна дати мені все, від мене нічого не залежить, я нічого не вирішую». На жаль, вже 20-річна незалежна Україна не може від цього оговтатися. Така думка стала панівною в українському суспільстві, підтвердженням цьому є рівень активності громадян на будь-яких виборах, адже з кожними новими виборами все більше стає тих, хто «голосує ногами». Зміст «радянського способу мислення» полягає у пасивності, безвідповідальності за власний вибір, пошуку винних у власних помилках і невдачах. Чи не саме це можна спостерігати у висловах на кшталт: «вони (влада, політики, депутати, міністри, мери, сусіди, родичі, а отже – ХТОСЬ) винні у тому, що нам тяжко, але не я»?

Через 20 років після проголошення незалежності України маємо деградоване, зубожіле, апатичне до всього і зокрема, до власної долі суспільство, людей, яким байдуже, які міркують лише в рамках власних квартир, будинків, городів тощо, маємо людей, безвідповідальних за власний вибір. Проте це ще не все. Переважання власних шкурних інтересів над колективними, над інтересами громади призводить до подвійної суспільної моралі, яка проявляється у вимогах до політиків, людей, що мають владу і приймають рішення: «будь чесний – але заради нас, наших інтересів – бреши; будь моральний – але заради нас йди на підлість; не будь корупціонером – але заради нас – бери хабарі; не кради – але заради нас – можеш» (ймовірно, комусь такі «вимоги» видадуться надзвичайно неприємними, однак це мої власні спостереження, підкріплені досвідом). На жаль, таку мораль продукує сьогоднішнє українське суспільство, забуваючи при цьому, що нерадиві політики не є причиною суспільних негараздів, а наслідком вказаних подвійних суспільних стандартів. Чи це є наслідком факту існування незалежної України? Вочевидь – ні. Це один з руйнівних наслідків радянського способу мислення, від якого сподівалися позбавити українське суспільство батьки Акту про проголошення незалежності України.

3. Багато хто з тих, хто передчував тоді настання кардинальних змін, справді прагнув незалежності, не був безвідповідальним або байдужим, та й зараз, через 20 років після проголошення Акту відчуває себе відповідальним за долю держави та її народу. Тоді, наприкінці 80-х на початку 90-х рр. ці люди почували себе причетними до якоїсь величної, спільної для всіх справи. Вони утворювали суспільно-політичні дискусійні клуби, наприклад клуб «Перевесло» у Кіровограді, виробляли спільне бачення тих шляхів, якими повинна йти Україна, розробляли проекти майбутніх законів. Вони жили тоді цією справою, були об’єднані спільною метою – здобути незалежність України. Щось схоже, коли багато людей будуть об’єднані силою духу і спільним, надзвичайно сильним бажанням змін, повториться вже через багато років і увійде в новітню історію України як Помаранчева революція.

До речі, саме Помаранчева революція стала одним з головних здобутків української незалежності. Тоді у 2004 році радянський спосіб мислення зник з голів багатьох, на зміну прийшло усвідомлення себе як творця власної долі, себе як такого, від кого залежить не лише доля своєї держави, а й багатьох інших людей, прийшло почуття відповідальності, що є найголовнішою ознакою дорослості. Щоправда, через дуже короткий час відповідальність знову була знята з себе і перекинута на голови можновладців. В результаті, очманілі від влади, ті надовго відбили у людей бажання виходити на майдани і брати владу у свої руки. Проте на позитив від факту проголошення незалежності України, ні Помаранчевої революції це вже не впливає.

4. Тим не менш з огляду на людську психологію та у розрізі часу (адже 20 років для Вічності – це навіть менше ніж мить), можна однозначно зробити висновок про зміни на краще. Хай хтось є байдужим, безвідповідальним, пасивним, тим не менш свідомість більшості людей беззаперечно змінюється: з’являється усвідомлення себе частиною чогось цілого (України), своєї причетності до її долі і долі свого народу. Україна вже утвердилася як незалежна і самобутня держава, із власним шляхом, територією, народом, правовою системою тощо. Вороття назад вже немає, зміни стосовно поглядів і уявлень про незалежну Україну вже стали незворотними. Можливо, щодо суспільної і людської свідомості це також є одним з основних здобутків незалежності.

5. Якщо говорити про реформи, яких очікувало суспільство і які потрібно було провести, то слід сказати наступне. Можливо, дехто мав занадто романтичні уявлення про майбутнє України, що: влада, яка на той час була в Україні, одразу стане проукраїнською, суспільство швидко позбавиться радянських штампів і пресловутого радянського способу мислення, замість верховенства закону і диктатури партії запанує верховенство права і ідеали рівності та справедливості. Проте, скоро казочка складається, та не так швидко справа робиться. Реформи, за своєю природою, є довготривалим процесом, і на своє втілення у життя потребують щонайменше кількох років. За приклад, можна взяти правову сферу. Найперше, відбулася зміна підходів до права як такого, стався відхід від нормативізму і позитивізму у бік верховенства права і захисту прав людини. Звісно, такий відхід не є остаточним, адже і досі у законопроектах, наукових роботах, судових рішеннях (особливо останніх рішеннях Конституційного Суду України) тощо можна простежити спирання лише на букву закону, а не на його дух. Однак в науці права крига тріснула, а отже, зміни є невідворотними і неминучими. В такому випадку маємо двояку ситуацію: частина правників підтримує подальший відхід від нормативізму у бік природного права, інша ж – навпаки, всією своєю діяльністю заперечує існування верховенства права і духу законів. До таких можна віднести і «юристів» Адміністрації Президента, які досить легко маніпулюють законом і правом На жаль, напередодні святкування 20-го року народження Української держави, у сфері права поки що переважає правовий нігілізм, що став наслідком дотримання винятково норми-догми. Правовий нігілізм призводить до повального нехтування правом, заперечення його природи як мистецтва добра і справедливості (jus est art boni et aequi – казали юристи стародавнього Риму), зниження рівня правосвідомості і правової культури і, як наслідок, використання закону лише задля власної користі.

Незважаючи на весь песимізм, у сфері права найважливішим і найбільш позитивним здобутком стало прийняття Конституції України 28 червня 1996 року, що остаточно визначило Україну як незалежну суверенну, демократичну і правову державу. Віднині поділ влади здійснюється на три гілки, забезпечена багатопартійність, відновлено свободу вираження поглядів, утверджено принцип верховенства права, а людину визнано найвищою соціальною цінністю держави. Конституція України утвердила систему загальносуспільних та загальнолюдських цінностей, зміст і природу яких, українці досі не збагнули. Конституція стала та залишається фундаментом правової системи, і глибинні системні незворотні зміни, що відбулися у розумінні права як явища, врешті-решт призведуть до подолання правового нігілізму та утвердження принципу верховенства права як у праворозумінні, так і у правозастосуванні.

Разом з тим ті «реформи» нової влади, яку обрали байдужі і з якими ми підходимо до святкування 20-річчя незалежності України із сильними сумнівами можна назвати успішними. Реформа судоустрою зробила суддів залежними від виконавчої влади, податкова реформа знищує основу основ ринкової економіки – малий і середній бізнес, пенсійна реформа призводить до підвищення пенсійного віку і зменшення розміру пенсій, а на черзі ще житлова, освітня, земельна… Якими будуть їхні наслідки? Можливо, це вже будемо аналізувати до 30-річчя незалежності України.

1 Comment on "Еліна Шишкіна: Роздуми того, хто сподівається"

  1. Александр | 23-08-2011 20:43 at 20:43 |

    Хотелось бы все таки прочитать не констатацию фактов, и размышления на “тему”, а конкретные, реальные шаги, с помощью которых было бы возможно преодолеть данные факты.

Comments are closed.

More in Політика, Суспільство, Статті
11-08-21-00
Євген Ходун: Розруха в головах

...

Close