Євген Сверстюк: Здорові сили в Україні беруть гору, незважаючи ні на що

Євген Сверстюк, дисидент, шестидесятник, один із тих, кого, можливо, трохи патетично, але справедливо називають совістю нації. Пан Сверстюк відповів на наші запитання щодо полій минулого року та прогнозу на майбутнє.

Пане Євгене, 2011 рік відзначився масовими акціями невдоволення, причому протестували дуже різні верстви населення…

Гадаю, це, передусім, глобальне явище, зараз у всьому світі велике збурення. Очевидно, в основі цього є невдоволення тим станом речей, який склався в житті. Якщо брати в нас окремо, то є просто невдоволення владою, яка є не національною і не культурною. Ця влада не може бути прийнята, оскільки вона не еволюціонує в тому напрямку, коли б вона могла бути шанована.

Чи бачите ви хоч одну людину при владі, яка б відстоювала справді українські інтереси?

Не знаю, може, одна людина й знайдеться… Гадаю, в кожній партії є люди позитивного складу, які в чому компетентні.

У збуреному, ненормальному житті завжди впадають у око люди на кшталт колишнього Шуфрича чи цього карикатурного, найсмішнішого чоловіка у Верховній Раді – Чечетова, який диригує Партією регіонів.

А якщо є якийсь розумний чоловік, то нам про нього не відомо, бо він собі спокійно працює.

Загалом ця партія замішана на негативній основі. Це фактично не є партія «за», а партія «проти». Від самого початку це була партія проти української орієнтації, проти Майдану, проти помаранчевих.

Чого нас має навчити 2011 рік?

Цей рік нас нічого не навчить, бо невідомо де він починається…

Та гадаю, ці рухи, ці підземні поштовхи посилюватимуться.

Коли вже було відомо, що Янукович стане президентом, усі були готові до змін, але ніхто не сподівався аж на таке… А ваші очікування виправдалися?

Тоді була дискусія про «менше зло», але ніхто не знав, що таке зло… У марксистській філософії немає такого поняття, як зло, тому що зло – це антипод Бога. Але якщо Бога немає і немає добра, то й зла не мало б бути.

Та в нашій народній ментальності є поняття добра і зла, і ними користуються.

Ця влада та її ватажки від самого початку сприймалися як безперечне зло, і це було написано на їхньому прапорі. Взяти хоча б зв’язок з криміналітетом…

І своїми кроками Янукович як президент довів це. Де домінували «Регіони», там зовсім не рахувалися з законами. І зло було відкритим, воно не маскувалося.

Якась була надія на те, що цей режим еволюціонуватиме і поступово усвідомлюватиме, що машина, на якій ти сидиш, має історію намотаних кілометрів і не може так просто писати свою, кардинально іншу історію кілометрів.

Водночас треба розуміти, що не все залежить від президента. На Заході взагалі президенту не надають великого значення. Це тільки в нас змінюється життя, коли приходить нова влада, бо немає демократичних структур, нема громадянського суспільства. Власне, тому люди й думають, що все залежить від того, хто прийде до керма.

Янукович несподівано для себе відкрив, що треба бути українським президентом в Україні і що вибору в нього нема. Він гадав, йому вдасться домовлятися як це звично в беззаконному світі. Але побачив, що тут суворіші правила гри, що є економічні клани, які теж мають свої інтереси, і у відносинах з Росією він не може докорінно відрізнятися від свого попередника. І дуже багато речей мусить продовжувати, хай би що він заявляв раніше.

Перший його крок щодо здачі національних інтересів – Харківські угоди – був смішний і виставив його перед світом як чоловіка недосвідченого, непідготовленого. Його противник, чи то союзник, теж цей крок не оцінив.

Янукович тільки зараз починає здогадуватися, що світ оцінюватиме його роботу з того, наскільки вона є позитивною для зміцнення національної держави.

То, на вашу думку, Януковича вже можна вважати українським президентом?

Ні-ні, я просто кажу, що він учиться.

Але сам факт є смішний і абсурдний: державу очолює людина, яка вже ставши президентом, починає вчитися бути ним. Він мав учитися все життя, а потім іти в президенти, а то тільки через рік президентства відкриває для себе, що Голодомор – це таки страшна трагедія…

У нас влада молиться з церквою, але тільки з однією конфесію – Московським патріархатом, і для багатьох людей було дуже дивно, коли нещодавно на Володимирській гірці все керівництво держави молилося за Україну разом з Агафангелом, який заявляє, що «Львів – це наша Чечня», а «СРСР – наша спільна батьківщина”. Звісно, представників інших конфесій не запросили… Як вам таке моління?

Гадаю, і в цьому проявляється некомпетентність… За своєю біографією, Янукович є чужим релігії. Він зовнішньо начебто навернувся, але його релігія була комуністична, хоча він і з іншого світу. Там теж матеріалісти, глухі матеріалісти, індиферентні до релігії. Янукович не може всіх охопити й зрозуміти водночас, а йому найближчий Московський патріархат, бо він є офіційною релігією Партії регіонів.

Звичайно, якби Янукович мав добрих радників, то він ба дистанціювався від Агафангела, тому що Агафангел є комуністичним діячем по релігійній лінії. Він має совєтські ордени, якими пишається. І його ніхто не сприймає серйозно як людину духовну.

А люди, котрі голосували за пана Януковича, гадаєте залишаються на своїх позиціях?

Думаю, ті люди, які голосували за нього, голосували тільки тому, що він «наш», тобто їхній. Вони розуміли, що це не зовсім те, але вони його вибирали тільки за «обличчям». Ті люди казали, що в них нема вибору. Якби було ще кілька таких донецьких, то їм було б з чого вибирати. Також там ще збереглася радянська традиція голосування, коли всі гуртом голосують за одну й ту саму силу, тобто виборів як таких немає.

У цьому винен частково і Ющенко – він мало працював на те, щоб розбити цей залізобетонний моноліт.

А це можливо?

Звичайно. Націоналізувати важко, але демократизувати можна. Можна було організовувати контакти, різні зв’язки. Розумні люди на Заході організовували обмін дітьми, студентами…

Існує стіна – давня і дуже стійка. Але не треба її ламати, її краще обминути.

А як вам думка про те, що коли в Донбасу й Криму буде бажання від’єднатися від решти України, то нехай би це зробили?

Якщо це думка, то вона зовсім не зріла й невиправдана. Так це питання в політичній площині не вирішується. Узагалі я думаю, що ця атомізація суспільства, яку ми успадкували, має бути подолана. Як на мене, це найважливіша зараз проблема. У нас немає жодної потреби ділитися на області. Ми різні, але ми різні навіть в одному під’їзді. У нас різні історії, і це вічна істина, яку треба усвідомлювати.

Людське мислення схильне до стереотипів і схильне ліниво сповзати до ідола. Є безліч імен, які мають нас живити і щось нам нагадувати. А в нас сповзають до найгірших імен, і саме їх експлуатують, цим самим працюють на витворення певного ідола та стереотипів. Гадаю, нормальний розвиток суспільства – це подолання стереотипів та ідолопоклонства.

Так само й розвиток особистості має бути спрямований на подолання схильності крутитися у вузенькому зачарованому колі, про яке кажуть: кому що, а курці просо.

Як, по-вашому, ставитися до таких, як Болдирєв, котрий пропонує поділити Україну, від’єднати, за його словами, від неї «наріст»?

Гадаю, це проблема нашого законодавства і нашої журналістики. Як на мене, нам не треба вчитися на літературі жахів, у нас досить своїх жахів, які ходять між нами, і їх треба називати по імені. Треба вміти виставити це на посміховисько.

Так, ЗМІ й виставили його на посміховисько, але замало, потрібно так, щоб боявся. Звісно, якби він був один, без табачників, тоді було б легше з цим боротися, але способи є… Треба вказувати на цю хворобу і давати від неї ліки. Те, що роїться в голові якогось члена Партії регіонів – не є живим, актуальним, цим люди не живуть. Питання з мовою в Україні в східних регіонах ніколи не було і не є дошкульним. Через те там його не порушують. Якщо й порушують, то тільки за гроші.

Експерти не знаходять успіхів у внутрішній чи зовнішній політиці нинішнього керівництва. Може, ви знаходите якийсь позитив у гуманітарній сфері?

Очевидно, щось робиться… Принаймні, вони мали б показати це в кінці року, але й цього не було. Ми ось маємо міністра культури, про якого ніхто нічого не може сказати, чи він є, чи його нема.

Водночас маємо міністра освіти Табачника, про якого надто багато говорять, що є прикладом того, чого суспільство не повинне терпіти.

Я нічого не можу відзначити позитивного, крім як пасивних дій. Вони збиралися зробити багато капостей… Та, очевидно, якимось чином прийшли до тями й зрозуміли, що це не справа держави – займатися такими речами.

Те, що вони зробили з музеєм Шевченка в Каневі, куди пішли шалені кошти, – шокувало все суспільство. Складається враження, що вони не усвідомлюють багато речей, наче нікого, крім них, нема.

У державі немає системної культурної політики…

Зараз в Україні не найкращий період, та все одно мали б залишитися підстави для оптимізму. Чи є, на вашу думку, у нас привід для оптимізму у 2012 році?

Попри те, що в нас є багато хвороб, успадкованих з попередніх десятиліть, і багато надбаних, Україна все-таки на нормальному шляху. Вона не будує ніякої Вавилонської вежі, не одурює людей якимось фікціями… Відбувається спокійне повернення людей до своїх цінностей, зокрема й до релігійних. І на цьому шляху є певні досягнення. Агафангел не представляє УПЦ, церква набагато ширше й глибше явище, ніж один ієрарх.

Якісь є спроби до об’єднання, що виявилися у спільній заяві церков: Київського, Московського патріархату і УГКЦ. Для морального оздоровлення суспільства це дуже важливо. Тобто все ж таки здорові сили превалюють.

В українському суспільстві є здатність до самоорганізації за будь-якої влади…

Зі сцени поступово сходять «динозаври» вчорашнього дня.

Українцям слід уже припиняти скиглити, мовляв, нас нищили і ми такі нещасні. Погляньте на Японію, як вони впоралися з такою величезною трагедією…

У нашого народу є великий невикористаний потенціал – не тільки культурний, а й політичний.

І, як на мене, здорові сили в Україні беруть гору, незважаючи на все.

Розмовляла Оксана Климончук

УНІАН

2 Comments on "Євген Сверстюк: Здорові сили в Україні беруть гору, незважаючи ні на що"

  1. снайпер | 05-01-2012 11:39 at 11:39 |

    “ТА ДОБРЕ ВИГОСТРИТЬ СОКИРУ
    І ЗАХОДИТЬСЯ ВЖЕ БУДИТЬ
    ХИРЕНУ ВОЛЮ…”

  2. Олекса | 07-01-2012 18:45 at 18:45 |

    Треба виконувати настанову пророка Тараса.

Comments are closed.

More in Новини, Політика, Суспільство
Правозахисник: життя нашої влади могли б продовжити нафта, газ і ГУЛАГ

Зміна влади в Україні в 2012 році цілком можлива, але навіть якщо цього не станеться, руйнування радянського типу управління неминуче

Close