Олександр Северин: Egalite, Liberte…

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідности та правах
Частина перша ст.21 Конституції України

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Частина перша ст.24 Конституції України

Читаючи та перечитуючи книжки Наталі Яковенко, знайшов цікаву ілюстрацію до витоків теперішньої вітчизняної практики неспівпадіння (м’яко кажучи), офіційної, писаної Конституції України та конституції фактичної  – себто тих “понятій”, котрі реально регулюють життя-буття чи то пак, суспільні відносини.

Отже справа, як виглядає, навіть не так у “совєтах”, хоча їхню большевицьку роль у вкоріненні подвійних стандартів годі заперечувати. Але ще у ранньомодерну епоху, коли річпосполітська (отже, і українська) шляхта виборювала станову рівність для всіх “уроджоних”, незалежно від майнового статусу, посад, давнини родоводу тощо, – на власне польських землях та у Галичині це великою мірою здійснилося, у той час як на Волині, Київщині, Брацлавшині – ні. Деклароване визнання в унійних та постунійних правових актах визнання єдности і рівности шляхетського стану у його правах та привілеях рішучо заперечувалося “на Русі” практикою безумовної вищости князів та одиницями рахованих “примкнулих до них” магнатів щодо шляхетського загалу – починаючи від безземельної шляхти-голоти і закінчуючи багатими панами-зем’янами, не кажучи вже про всяких напівпривілейованих бояр, неприкаяного і неприткнутого у політико-правовій системі Речі Посполитої козацтва та тим більш міщан з селянами. Тож які ми, одначе, традиціоналісти.

Звичайно, українці-ентузіасти мають вагомі підстави тішитися з феноменальної могутности тодішніх українських князів, котрі далеко перевищували потужністю Йогомосць найяснішого круля, як то “некоронований король” Руси Василь-Костянтин Острозький чи то Ієремія Вишневецький, який залюбки міг нажахати Варшаву, заявившись на королівський суд з кількатисячним військом і збираючись у разі несприятливого розвитку подій просто шаблею “стяти всіх, хоч би і самого короля”. Тощо.  І, з іншого боку, нема чого ідеалізувати ані річпосполітську “злоту вольність” ані тогочасні західноєвропейські відповідники, котрі залишали зовсім без прав, або з дуже усіченими правами дев’яносто з гаком відсотків населення.
Проте нема чого тішитися з деформованої нинішньої суспільної ментальности, що очевидну фактичну нерівність у правах та свободах, фактичну наявність станового суспільства в де-факто неофеодальній державі сприймає хоч і не як добро, але як звичайне, узвичаєне, якесь таке домашнє зло, яке хоча й треба вилаяти, але потім можна спокійно сісти дивитися Шустера, не переймаючись тим, що назавтра зло тебе вчергове дожене – у суді, у держустанові (“прісутствєнном мєстє”), на автошляхах тощо.

Подібно до того, як колись у XVІ cтолітті земельна власність роздавалася “до волі”, “до ласки” володаря (тобто допоки у володаря не переміниться настрій) – існує незабезпечена, незахищена квазівласність, існує загрожений державним рейдерством та державним же рекетом бізнес у сучасній Україні.

Подібно до того, як в ті часи земля нерідко здобувалася “наїздами”, тобто нахабною силою, підстрахованою згори, зараз рейдерством захоплюється і власність і влада.

Подібно до того, як пізніше, вже у часи “злотої шляхетської вольности” якась панянка, на папері рівна серед рівних, відкликала позова до князя Корецького, скрушно визнаючи, що “я з князем тягатися недужа”, так і зараз годі посполитому шукати у судах справедливости у відносинах з “елітою”.

Подібно до того як магнат, роздратований протестами якогось ображеного “гвалтом” дрібного шляхтича (про міщан чи селян, знов-таки, не будемо), міг, не переймаючись ні судом, ні статутами, наказати просто “поткнути киями” бідаху, зараз “потикають” за допомогою “Беркуту”.

Вітаю, пані та панове, ми десь у XVІ cтолітті.

Ба більше. Якщо тоді, попри декларовану рівність, за посягання на “найясніших” і та простих “уроджоних” призначалися зовсім різні покарання, то Україна впевнено пішла далі – тут рівне покарання у кілька років умовного позбавлення волі може отримати і “посполитий” і “мажор”. Щоправда перший – за відбиття голови в ідола кривавого большевицького маніяка, а другий – за жорстоке побиття дівчини…

Виявишись, порявняно з польською “братією”, куди пасивнішою у виборюванні рівности, українська шляхта якщо не заклала (бо про часи давніші і туманніші мені важко щось казати) то зміцнила тоді традиції подвійних правових стандартів. У той самий час тодішня держава, не знайшовши політико-правового місця для вільного збройного люду, рицарського стану, котрий був впевнений, що оплатив свої вільні права “податком крови”, у підсумку призвела до козацької ребелії. До чого спричиниться теперішній (не казатиму “сучасний”, адже він є антисучасним) неофеодалізм в Україні? Хотілося б сподіватися, що до прийняття і, головне, втілення, хоча б і з запізненням на вісім століть, якоїсь української Хартії Вольностей, а не до війни всіх проти всіх.

Колись у полемічному запалі та на емоційному піднесенні перших постпомаранчевих часів мені випало назвати “золотими статтями” конституційні статті 3, 5 та 19 – про визначальність прав і свобод людини і громадянина та відповідальність держави, про народний суверенітет та про обмеження держави власною Конституцією і законами. Наразі я б хотів дещо додати.
Чинник наших бід, причина не те що неспівпадіння, а майже контроверсійности конституційних положень з реаліями суспільних відносин полягає не у персоналіях негідних керманичів, а у поточній неспроможности (небажанні, лінощах et cetera – не важить) українців вибороти cьогодні оте, терміном Великої французької революції, Égalite, без якого ні про яке Liberte, не кажучи вже про Fraternite, не може бути і мови, рівно як і про “громадянське суспільство”. Вибороти тут і зараз, щоденним і системним тиском, правозахистом і правонападом, різноманітним і всебічним, на різних фронтах, тиском на тих, хто вважає себе вищою істотою (насправді, відтак, скорше є низшою тварюкою). Бути, попри політичні розбіжности, єдиною, злютованою силою у боротьбі за те, що лібертаріанська філософія права зве формальною рівністю – за рівність вихідних можливостей, за рівну міру свободи і справедливости для всіх.

Склалося так, що у мене небагато є електорального ентузіазму щодо наступних парламентських (властиво – верховнорадянських) виборів, позаяк я, як український лібертаріанець, наразі під мікроскопом не бачу “своєї” політичної сили, а право проголосувати “проти всіх” у мене (і у вас, welcome) поцупили жлоби, шахраї та боягузи. Тому, можливо, я ті вибори просто проігнорую, а радше вже ж таки прийду, але щось-таки утну зі своїм бюлетенем. Проте у спраглих мого електорального визнання співгромадян ще є можливість: за деяких інших умов – українськости та демократичности – я готовий проголосувати за політичну силу, котра переконає мене у своєму щирому і пріоритетному прагненні до забезпечення громадянської рівности, яко же і у розумінні як саме того досягти.  Дуже хочеться у XXІ cтоліття.

З іншого боку, я не сумніваюся, що безгальмівний пацанський фестиваль врешті спричиниться до виникнення загальнонаціонального руху, квінтесенцією наразі невідомої мені у деталях ідеології якого неуникненно буде “вільні бо рівні”. Інакше не буває.

У принципі, саме учасники та “партизани” такого руху вільних (у т.ч. від бажання вивищитися у правах над іншими) людей і матимуть шанси скласти сучасну українську націю – на противагу адептам відверто чи приховано самоцентричних політичних сект, спрямованих (за слушним висловом Миколи Рябчука) на рейдерське захоплення влади з подальшим рекетирским визискуванням країни  – незалежно від забарвлення позірної ідеології та прапорів таких сект: хоч біло-блакитного чи червоного, а хоч би і мімікрично синьо-жовтого, червоно-чорного чи ще якогось.

Олександр Северин, к.ю.н.

Див. за темою також Jus Resistendi

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут