Явище Соборності

Роздуми з приводу 93-річниці проголошення Акта Соборності українських земель

До якої сфери суспільних наук належить проблема соборності? Історичної, політологічної, філософської, соціологічної, географічної, економічної? Мабуть, до всіх разом. Себто більш складної багатогранної проблеми годі й шукати. На жаль, українці її й досі не розв’язали. Україна географічно єдина, але ментально розшматована, що створює загрозу її територіальній цілісності. Отож проблема соборності — ніби величезна каменюка, яка лежить на дорозі нашої нації, об яку вона спотикалася або набивала гулі впродовж всієї своєї історії. І поки не знайдемо духовних, інтелектуальних, фізичних сил, аби прибрати цю перешкоду, не бути нам серед розвинених націй світу.
Соборність — більше духовне, ніж територіальне поняття. Російський християнський філософ ХІХ століття Хом’яков визначав соборність, як багатоманітність, зібрану силою любові у вільну та органічну єдність. Не треба забувати, що «соборність» походить від слова «собор», яке означає духовну спільність територіальної громади, яку об’єднує віра в Бога. Звідси висновок — соборність будь-якої держави має триматися на національній ідеї, спільності інтересів всієї української громади. Явище соборності не раз виникало протягом української історії. Воно то спалахувало, то знов згасало. Україна-Русь була протягом тривалого періоду соборною в часи князівства Ольги, Володимира Великого, Ярослава Мудрого. Потім під впливом князівських міжусобиць єдність руського народу надовго(на кілька віків) була втрачена. Русь занепала, а її земля була віддана на поталу різним зайдам. Усередині ХVII століття українців згуртував Богдан Хмельницький, завдяки тому, що дав їм національну ідею. На прапорах української визвольної армії було написано: «За Україну без холопа і пана!». Тобто наші прапрапрадіди билися не лише за свою державу, а й за рівність, соціальну справедливість, за віру й предковічні українські звичаї. Завдяки цій ідеї українці здобули чимало перемог і змусили Європу себе поважати. Історики Російської імперії, а згодом і радянські допишуться до того, що головною метою визвольної війни українців було об’єднання з Росією. Мовляв, українці зробили свій геополітичний вибір і билися за його утвердження. Хоча цілком очевидно, що для українців цей військово-політичний союз мав лише значення тактичного маневру на шляху до стратегічної мети — незалежної держави. Діяли у своїй міжнародній політиці за принципом: байдуже з ким ти, аби це сприяло процвітанню держави. Саме такими підходами слід послуговуватися і сьогодні.

1657 року передчасно помер Богдан Хмельницький. Гідної заміни йому не знайшлося. Польських панів змінили свої, доморощені. Простий люд, на чиєму горбу здобувалися всі перемоги, ремствував, мовляв, за що ж воювали? Не дрімала Московія: роздавала привілеї та землі козацькій старшині, формуючи п’яту колону в середині українства. Вже тоді було видно, що вона має намір переглянути Переяславську угоду на свою користь. Ідея, яка єднала українців під час визвольної війни, потонула в розкошах одних і бідності інших, а також у заздрощах, чварах, продажності. Від ефекту соборності не залишилося й сліду. В цих умовах гетьман Іван Виговський став розвертати вектор міжнародної політики у бік Заходу. 1657 року він укладає угоду про військовий союз із шведами, а 1658 го — Гадяцьку угоду з поляками. Але її не підтримала частина козацької старшини та населення тодішньої України. Спалахнула громадянська війна, яка й призвела до тривалої руїни. Спроба Івана Мазепи з допомогою шведів повернути своїй батьківщині державність провалилася через відсутність єдності. Під час Полтавської битви українці билися однин проти одного в різних таборах. Питання: з ким бути, із заходом чи з Росією перетворилося для України на вічне прокляття. Які тільки воно постає, одразу виникає суспільний розкол. Як розв’язати цю дилему? А, може, слід її тривалий час, або й взагалі уникати, не вступаючи поки що в жодні інтеграційні структури?
Близько 300 років довелося чекати українцям нового сплеску національної самосвідомості. Його готували наші світочі Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка та тисячі інших просвітителів. Завдяки їм національна ідея розвивалася, набирала сили і зрештою реалізувалася під час народно-демократичній революції 1917-1920 років. 22 січня 1919 року на Софіївському майдані було проголошено акт злуки Української Народної республіки і Західноукраїнської Народної республіки. Були в ньому такі врочисті слова: «Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України — Галичина, Буковина, Закарпаття і придніпрянська Україна — в одну Велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили й за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу».

Більшість істориків одностайно відзначають, що цей документ був декларативним, символічним і далеко не відповідав реальній ситуації в країні. Державний потенціал був розпорошений між багатьма політичними силами. УНР конфліктувала за владу з гетьманською державою. Директорія не могла дати ради сотням повстанських армій, кожна з яких була виразником якоїсь національної ідеології. Акт про злуку був, висловлюючись сучасною мовою, красивим піар-ходом розрахованим на те, аби вдихнути сили у згасаючий вогонь української революції і сконсолідувати суспільство. Не судилося. Явище соборності, незважаючи на акт, в ті роки так і не виникло.
Як уже писалося, соборність території і народу досягається завдяки спільній національній ідеї. Віками мріяли українці про єдність своїх земель, проте як недивно, об’єднав їх 1939 року найзаклятіший ворог українського народу — Сталін. Парадокс історії. Ясна річ, вождь народів робив це не для України, а для розширення радянської імперії та поширення комуністичних ідей на захід. Єдність України служила ширмою імперіалістичних планів СРСР. Чи виникло у вересні 1939 року явище соборності? Маємо чимало свідчень, що цій події раділи і західні, і східні українці. Цілком ймовірно, що тоді у зомбованій комунізмом Україні відбувся тимчасовий сплеск національної гордості(он, мовляв, які ми великі за територією і населенням — майже такі як Франція), але говорити про державну соборність України не доводиться, бо фактично не було такої держави.

Перегортаємо сторінки історії 1950-і, 1960-ті, 1970-их. Нібито нічого цікаво для нашої теми. Українці в цей період загоювали рани, нанесені другою світовою війною, перебиралися із землянок у просторі будинки, садили сади, вирощували врожаї, народжували дітей і не забували, що вони українці. Кажуть, що вони не мали національної ідеї. Брехня. Її сформулював ще Богдан Хмельницький, розвинули Тарас Шевченко, Леся Українка та Іван Франко. Вона та ідея, лежала глибоко у підсвідомості народу, ніби зернина в чорноземі, чекаючи слушної години, щоб прорости. Це сталося 1 грудня 1991-го року. За незалежну Україну на Всеукраїнському референдумі проголосувало 90 відсотків населення країни. І українці, і росіяни, і греки, і болгари і десятки інших народів, і «східняки» і «західники» повірили в демократичну державу «без холопа і пана», в якій житиметься заможно, дихатиметься вільно. Це був момент народження політичної нації, до якої увійшли всі народи України. Це був справжній акт соборності українського народу.

Але яка ж суперечлива і непослідовна свідомість української громади! Сформулювати національну ідею їй вистачило снаги, а обрати її виконавця — ні. Першим президентом України мав би стати гігант думки, моральний авторитет на кшталт Джорджа Вашінготона, Шарля де Голя, Вацлава Гавела, та на його місці опинився сірий партійний кардинал, який не знав, що робити з величезним довір’ям, наданим йому народом. Другий виявився ще гіршим. Що й казати, не пощастило. Отож національна ейфорія і явище соборності тривало недовго. Ніби обухом по голові наших громадян били звістки про знецінення заощаджень, про розкрадання держвласності, корупцію. Падав рівень життя, падали тодішні моральні авторитети. Можна було говорити в ті роки про солідарність людей праці всіх регіонів, але не про єдність нації, яка просто на очах розшаровувалася на бідних, багатих і олігархів. Але до 2004 року ніхто не чув про конфлікт Сходу і Заходу.

Осінь 2004 року. Початок світлої помаранчевої доби, під час якої було відроджено національну ідею 1991 року. Але чому тепер за нею не пішло все суспільство? Відповідь на нього мають знайти політологи і соціологи. Може, зі Сходу і Півдня було краще видно істинну сутність помаранчевих лідерів у той час, як майданівці були засліплені любов’ю до них? Хтозна.

У будь-якому випадку у Віктора Ющенка був шанс поширити національну ідею на всю Україну. Не шляхом загравання з елітою регіонів, а розв’язання соціально-економічних проблем шахтарських селищ, сіл у безводних степах Миколаївщини, Херсонщини та Одещини, створення нових високооплачуваних робочих місць, ліквідації прірви між багатими і бідними. Економіка тоді була на піднесенні. Під авторитет помаранчевої влади на Заході можна було взяти величезні кредити за низькими відсотками, залучити багатомільярдні інвестиції. Одне слово, і третій президент не був Джорджем Вашнігтоном, а звичайнісіньким колгоспним бухгалтером із обмеженим мисленням.

Як же знову досягти ефекту Соборності? Зробити його тривалим?

За нинішньої влади це неможливо. Вона, навпаки, нацьковуватиме Схід і Захід один на одного. Нас може більше об’єднати спільна ненависть до нинішньої влади, ніж любов до якогось новітнього українського Мойсея. Але на цій хвилі можна знову обрати якогось пройдисвіта. Але ж, може, Всевишній не каратиме нас уп’яте? Дай нам, Боже, не генія, а хоча б освічену, порядну і мужню людину. Бо щоб вичистити Авгієві стайні корупції треба величезної мужності.

Справу соборності суспільство має взяти у свої руки. Нехай народяться тисячі просвітницьких патріотичних громадських організацій, які продовжать справу Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка та інших українських світочів, аби підготувати Україну до нового вибуху Соборності — вічного і непереможного.

Олесь КАРПЕНКО.

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут