Останні новини

Юрій Андрухович: Радощі нашого спілкування

Наш водій – голова місцевого колгоспу. А, може, й радгоспу – дідько їх розбере. Однак якщо радгоспу, то вже не голова, а директор, якось так.

Ще одне уточнення: він не водій, а хороший друг знайомих, молодий хлопець років двадцяти семи. Саме він за кермом авто, в якому ми їдемо до моря. Їду насправді не я, бо я взагалі цього літа на Кримському узбережжі не був. Та я й забув уже, коли востаннє бував. Їдуть мої друзі-галичани. А це так, наче я сам. Уявімо, що це я.

Галичани у Криму – то завжди екзотика. “Негры у нас на постоянке, здесь медицинский, море, солнце, как в Африке. А вот львовские не приезжают. Наверное, в Польшу загорать ездят, там их диалект понимают”. Так про все це відгукуються місцеві мешканці.

Голова колгоспу, наш водій, а у вільний від роботи час іще й гітарист місцевої севастопольської групи, каже, що все це брехня. Що українці у них бувають так само часто, як і москалі. “Москалі” за його уявленням – мешканці Москви. Він повторює це слово знову і знову, намагаючись продемонструвати свою обізнаність у наших справах. “І українці бувають, і москалі”, – наголошує вкотре він. Валєра – так його звати. Він говорить це з такою безсторонністю, ніби сам не належить ні до перших, ні до других. Керівництво ввірило йому шмат благодатної кримської землі. Тож Валєра не може бути українцем.

Йому йдеться головним чином про свій колгосп. Про спалених до сукровиці кримських селян. Жодна перспектива заробити рак шкіри, отримати опромінення згубним ультрафіолетом чи банально і передчасно зістаріти не перешкодить цим людям засмагати. І хоча справжні аборигени утримують тулуб у білосніжній незайманості (мовляв, немає часу вилежуватись на пляжі, треба за літо стільки всього встигнути), більшість місцевих мешканців хоч би в околицях рук нижче ліктя і ніг нижче коліна палені-перепалені.

А ще Валєра хвилюється за землю. “Дивіться, от понабудовували туалетів”, – звертає він нашу увагу на дрібно габаритні споруди вздовж траси. Ми їдемо з Сімферополя на захід. Яка це дорога? Автомобілісти знають. Чи не та, по якій збиралися колись ганяти ралі? Це від нього, від несамовитого реву спорт-карів мали б обвалитися хлипкі стріхи тимчасових татарських притулків. Саме їх наш колгоспний Валєра й називає туалетами.

Татари – єдині в Криму, кому можна по-справжньому довіряти. Про це знають усі. І навіть Валєра. Тільки у татар можна смачно і безпечно для здоров’я поїсти. Тільки разом з їхніми самсою, лагманом і чебуреками скромний галицький бюджет може витримати кримську відпустку.

Татари єдині, хто посміхається, зачувши українську.

Вони єдині здатні її опанувати. Іноді вони переходять на неї у спілкуванні з галичанами.

Кримські назви населених пунктів – це ще той заповідник: як не Совєтскоє, то Комуністіческоє, на крайняк Прівольноє або Колхозноє. Нарешті Валєра знаходить чим похвалитися: “Бачили там назву на автобусній зупинці – Пріятноє Свіданіє? Це ще від цариці Катерини. Вона там і справді мала побачення з Потьомкіним. Видно, хорошо там у них усе получилося, раз Пріятноє Свіданіє”. Валєра шкіриться, тонко, як йому здається, натякаючи. “А, ну звісно, – кажу я, – вона у вас, малоросів, справжня героїня. Ще й порнозірка до того ж”. “А у вас хто герой? – супиться водій. – Бандера, правильно?”. “Бандера помер у той момент, коли йому почали ставити пам’ятники, – заспокоюю його. – Пам’ятники ставити куди легше, ніж продовжувати його справу. Немає ніякого Бандери. Так що розслабся вже”.

При цьому я відзначаю, наскільки все-таки зросла свідомість кримчан за роки незалежності: 1990-го, коли я відпочивав у Севастополі, вони ще плутали Степана Бандеру з Остапом Бендером. Нині ж уже й Валєра ні за що не переплутає.

Валєрина мама, жінка незрозумілого віку, радо приймає всю бандерівську зграю в себе у хаті. І першим ділом демонструє назбирану за останні роки бібліотеку. Товсті, яскраво видані посібники, замовлені через якусь систему поштою. Вона не без гордощів називає їх енциклопедіями. “Это все немецкие книжки, потратилась я на них порядочно, но зато потом хоть детям, хоть внукам пригодятся”, – ділиться вона радістю. Назви у книжок цілком особливі: “Сто способов задобрить урожай”, “Тысяча и одно приключение пластиковой бутылки”, “Как накормить мужа без убытка для семьи”.

Цікаво, чи знають німці про те, що в їхній країні було написано аж стільки корисних бестселерів? А головне – якою досконалою російською.

Радянський Союз ніколи не переставав квітнути на цих південних берегах. Він живий навіть у книгах, виданих року 2012-го.

Набір “енциклопедій” з рук мами голови колгоспу лишається чи не найяскравішим культурним враженням моїх друзів. “Вы только посмотрите, какая бумага, какое качество. Это ж не какое-нибудь гамно на украинском!”.

Жінка спохоплюється, що, мабуть, трохи перебрала в запалі. Тож кожному з гостей дає трохи погортати й порозглядати свій книжковий скарб. Але зненацька всі вирішують їхати далі. Залишатися тут – себе не поважати. Просити вибачення вона все одно не стане – навіть якщо їй трохи незручно за своє власне “гамно”.

ТСН

More in Події, Суспільство, Записки, Культура
Життя на пороховій діжці? Україна хоче модернізувати старі АЕС

...

Close