Останні новини

Микола Рябчук: Партія регіонів мала опинитися на історичному смітнику сім років тому, а потрапить туди 2015-го

“Прагматикам” із влади забракло прагматизму

Парламентські вибори в Україні не принесли особливих сюрпризів, проте оприявнили кілька цікавих тенденцій і підтвердили ряд попередніх припущень. Насамперед – вони ­показали, що Партія регіонів недаремно проштовхувала торік крізь Верховну Раду новий виборчий закон, а президент Янукович недаремно відмовився – із властивою йому послідовністю – від своїх передвиборних обіцянок удосконалювати пропорційну систему за допомогою відкритих списків. За такою системою Партія регіонів, попри весь свій адмінресурс і неміряні тіньові гроші, мала би в сьогоднішньому парламенті разом із комуністами 46%, тимчасом як опозиція – 54%. Чому “регіонали” не наважилися повністю перейти до мажоритарки, що, як показує попередній досвід, звела би присутність опозиції у парламенті до суто символічної сот­ні місць, – є кілька пояснень.

По-­перше, на той час був потрібен компроміс із союзниками-­комуністами, яким мажоритарна система не дає нічого, крім збитків. По-­друге, значна частина регіоналівських босів воліли входити до парламенту по­-панськи, зі списку, не морочачи собі голову купуванням голосів у округах. І, по-­третє, найважливіше, “регіоналам” конче потрібно було легітимізувати шахрайський закон, а відтак і майбутні шахрайські вибори, заручившися згодою опозиції, – дарма що формально могли проштампувати той закон і самі. “­Регіонали” просто мусили створити видимість компромісу, аби всі опозиціонери, яким хотілося бути обдуреними, – обдурилися. Отримані дрібні по´ступки не зарадили масштабним фальсифікаціям у комісіях, а тим більше – в судах. А тим часом, якщо вже йшлося про компроміс, опозиції слід було відстоювати бодай один справді важливий пункт: визначення переможця у мажоритарних округах за абсолютною, а не відносною більшістю голосів, – що передбачає, зокрема, проведення в разі потреби другого туру виборів.

Друге припущення, яке підтвердили недавні парламентські вибори, стосується радикалізації політичного спектра та поглиблення мовно-­етно­культурно­регіонального розколу країни. Радикальні українські націоналісти під прапором “Свободи” отримали понад 10% голосів, радикальні російські – чи, радше, совєтські – націоналісти під прапором КПУ – понад 13%. Якщо долучити до них ще й доволі радикальну у своїй анти­українській політиці Партію регіонів – як виразника націоналізму “креольського” з 30%, – то на долю більш-­менш ліберальних чи принаймні поміркованих партій припадає лише 40% голосів виборців: 14% – УДАРу і 25% – “Батьківщини”.

Те, що партія влади великою мірою приклалася до цієї радикалізації, – безсумнівно. Ідеться не лише про потужну медійну підтримку та чудово профінансовану виборчу кампанію комуністів і “свободівців” – з огляду на загальну непрозорість українського бізнесу та політики можемо тільки здогадуватися про причетність влади і привладних олігархів до обох цих проектів. Ідеться й про дещо очевидніше: Партія регіонів ­своєю нездарною соціально-­­економічною політикою поглибила люмпенізацію суспільства і створила сприятливий ґрунт для ностальгійно-­совєтофільських настроїв, експлуатованих комуністами. І вона ж таки своєю українофобською політикою, поступовою русифікацією та ресовєтизацією символічного простору, системним наступом на українську ідентичність і цинічною здачею національних інтересів у низці галузей загострила в багатьох українців відчуття незахищеності, упослідженості, меншинного статусу під чужою, окупаційною, по суті, владою, зробивши їх тим сприйнятливішими до радикально-­націоналістичних ­гасел.

“Стара” опозиція – насамперед “Батьківщина”, але також “Фронт змін” та інші партії – не спромогла­ся запропонувати радикалізованим виборцям жодної раціональної альтернативи ірраціональній демагогії “свободівців” і комуністів. Стара опозиція ані не зрозуміла справжніх причин помаранчевої поразки, ані не зробила з неї належних висновків. Вона не провела необхідної авторевізії й самоочищення, не позбулася корумпованих персонажів, замаскованих під “борців із режимом”, і не спекалась жирних котів, що не соромляться хизуватись багатством у злиденній країні. Опозиція не створила собі інакшого іміджу – іміджу нової, радикально реформованої політичної сили, яка все зрозуміла, виправилася і – не в останню чергу – вибачилася перед виборцями за всю свою минулу нікчемність і недолугість. Без такого оновлення жодне об’єднання не надасть опозиції нової якості, ані не забезпечить необхідної синергії. Для більшості виборців вони так і лишатимуться майже такими самими поганими – корумпованими, захланними і нездарними, – як і чинна влада. 25% готові все­таки заради отого “майже” піти і проголосувати за своїх “кепських хлопців” супроти чужих, іще гірших. Але не варто сподіватися ані істотного збільшення цих відсотків, ані, тим більше, мобілізації цих своїх умовних прихильників. Бо одна річ – голосувати за “менше зло”, друга – підставлятися за нього під кийки “Беркута”.

Українське суспільство ось уже понад 10 років демонструє виразну потребу в кардинально новому типі політики й політиків. У 2000–2004 роках такий тип утілював Віктор Ющенко – поміркованого, помірно­прозахідного, успішного, але некорумпованого, принципового, але неідеологічного професіонала, який здатен утвердити те, без чого задихається вся країна, – верховенство права, і впровадити те, без чого задихаються більшість, – економічні реформи. 2009 року таким політиком – “Ющенком 2.0” чи, як жартували, “Ющенком з англійською мовою” – міг стати Арсеній Яценюк. Але для цього він мусив лишатися собою: яйцеголовим професором, технократом, який знає все, що належить робити, і готовий тим сокровенним знанням поділитися, а не вдягатися у безглузду парамілітарну форму й молоти дурниці про євразійський простір. Сьогодні такий шанс з’являється у Віталія Кличка, який зі своєю партією УДАР отримав непоганий аванс від виборців і тепер може його розвинути або, як це не раз уже в Україні траплялося, занапастити.

І, нарешті, остання тенденція, оприявнена виборами. Вона полягає у передбачуваному небажанні Партії регіонів відмовитися від неправових, авторитарних практик і уникнути дедалі загрозливішої як для самого режиму, так і країни загалом, міжнародної ізоляції. Вибори розглядали як непоганий шанс для “регіоналів” – якщо й не поліпшити кардинально стосунки із Заходом – без звільнення політв’язнів про це навряд чи може йти мова, – то принаймні не погіршувати їх іще дужче, роблячи президента Віктора Януковича остаточно нев’їзним до всієї цивілізованішої частини світу. Для цього не треба було докладати особливих зусиль. Досить лише було провести мажоритарну частину виборів більш­-менш на тому самому рівні, що й пропорційну. Тобто без нахабного фальшування бюлетенів, викрадання протоколів і скандального скасування несприятливих для влади результатів у кишенькових судах. І Захід заплющив би очі на всі інші фокуси – починаючи від шахрайського виборчого закону і заповнених провладними клонами виборчих комісій, до масштабних масмедійних маніпуляцій та безсоромного підкупу виборців.

Кільканадцять контроверсійних мандатів, вирваних владою від опозиції, не варті були ані потрачених на них зусиль, ані, тим більше, іміджевих втрат. Їх зазнала не лише влада, а й, за її посередництва, уся країна. Як і у випадку з безглуздим ув’язненням Юлії Тимошенко, “регіоналам” забракло саме того, чим вони пишаються ледь не найдужче, – прагматизму. Навіть без кільканадцяти відібраних у опозиції місць Партія регіонів спокійно могла створити потрібну їй парламентську більшість із так званими “незалежними” депутатами та сателітами-­комуністами. А для певності, як це вже не раз бувало, могла перекупити ще й дюжину­-другу депутатів від опозиції. Або ж, прагматично порахувавши кошти, могла б урядувати взагалі без формальної більшості. Бо ж після відновлення кучмівської конституції така більшість не потрібна.

Тут, може, й криється причина позірної ірраціональності “регіоналів”. Їм потрібна в парламенті не проста більшість, а конституційна – саме для того, щоб до 2015 року вирішити проблему переобрання Януковича у найоптимальніший і єдино можливий для нього спосіб – у кишеньковому парламенті, а не на загрозливих усенародних виборах. “Регіонали” пам’ятають, що Леонід Кучма теж намагався зліпити конституційну більшість, а проте у критичний момент йому забракло шести голосів до заповітних трьох сотень. Хоча мав не менше за Януковича батогів і пряників, і вже напевно не гірше знав, як ними користуватися. Олігархи – ненадійні союзники. Одна річ спільно із владою грабувати країну та душити політичних суперників, які можуть вирости в суперників економічних. Інша річ – спостерігати, як “сім’я” монополізує політику й економіку, роблячи врешті й парламент, а відтак і його олігархічних акціонерів, – непотрібними.

Утім, поза всіма цими раціональними витлумаченнями, ірраціональність “регіоналів” може бути не позірною, а справді ірраціональною. Тобто – закоріненою у специфічній політичній культурі й специфічному регіональному досвіді. У тій культурі ніколи не було місця для плюралізму – політичного, економічного, масмедійного чи бодай мовного або конфесійного. У тому досвіді переможець отримував усе, переможений зникав, як вид – майже за Дарвіном. Мета виправдовувала засоби, право визначалося силою, і кожен, хто був не з нами, був проти нас. Схоже, ці люди не розуміють таких речей, як розподіл влади й повноважень, система стримувань і противаг, незалежне судівництво й гра за правилами. Увесь їхній інстинкт монополістів бунтує проти того, що їм видається цілковитим безглуздям або, ще гірше, чиєюсь підступною вигадкою. Компроміс для них означає слабкість, відступ – капітуляцію.

Тобто жодне звільнення Юлії Тимошенко не світить – аж до кінця Януковичевого правління. Так само, як українцям не світять свобода, Європа і чесні вибори – у тих самих часових рамках. Але й нечесні вибори можна вигравати, якщо вони достатньо конкурентні та якщо опозиція зуміє належно об’єднатися і змобілізувати суспільство. Так було 1990 року в Прибалтиці й Галичині. Так було 1989 року в Польщі. Так було зовсім недавно в багатьох округах в Україні, де люди сказали тверде “ні” адмінресурсові, підкупу, шахрайству й шантажеві. Конфлікт між владною клептократією і суспільством, скоріш за все, наростатиме. Аж до 2015 року, коли режим або остаточно узурпує всю владу в країні, або ж потрапить на історичний смітник, де йому належало б опинитися ще сім років тому.

Джерело

More in Події, Політика, Суспільство, Записки
biometric
Новий Закон про біометричні паспорти як і раніше загрожує тотальним контролем за людиною

Після ветування Президентом Закону про Єдиний державний демографічний реєстр Верховна Рада повторно прийняла його з урахуванням незначних поправок Глави держави,...

Close