Останні новини

Юрій Андрухович: Мова і ненависть

Депутат, прізвище якого все одно забудеться Вічністю, вніс черговий метушливий проект щодо заборони в публічній сфері слів “жид”, “хахол” і “москаль”. Не зовсім зрозуміло при цьому, як бути з “маланцем”, “малоросом” і “кацапом”. До того ж можна було розширити список “ляхом”, “бульбашем”, “чурбаном”, “хачиком”, а також “німчурою”, “жабоїдом”, “макаронником”, “піндосом” та іншими красивими назвами. Але депутат мислить містечково, тож і приниження за національною ознакою для нього мають лише вузько локальне значення.

Разом із тим аж такий бурхливий приступ політичної коректності не завадив тому ж депутатові кількома днями раніше добряче помісити ногами під парламентською трибуною одного зі своїх колег та політичних опонентів. Це побачила на своїх моніторах уся країна – принаймні та її частина, яка ще вміє бачити. Коли ж навздогін за мандатоносним гопником кинулися журналісти – зі слушною, до речі, заувагою, що лежачого взагалі-то не б’ють, а якщо б’ють, то тільки відморозки – він лише шкірився і картинно блазнював: “Какой ужас!”.

Депутат не помічає суперечності у своїх діях. Ну, на те він і депутат. Зрештою, жодних засторог не виникає й у “Свободи”, коли її люди обіцяють дати йому відсіч. У тому числі й фізичну. На жаль, і в більшості з нас засторог уже не виникає. Ми ж і обирали “Свободу” для того, щоб вона цим гадікам “давала здачі”, “чистила їдальники” і взагалі “товкла пики”. Не вічно ж їй по соцмережах з гайтанами та мілами воювати. Пора б і за визволення країни братися. По-серйозному.

Мова війни і ненависті в нашій країні настільки в’язко в’їлась у щоденний побут, що ми вже й не реагуємо. Негри у нас обов’язково “чорножопі”. Євреї – “жиди пархаті”. Цигани? Уже й цього слова досить. Хто далі за списком?

Ґеї та лесбіянки – “хворі й неповносправні, всіх на примусове лікування”. Інваліди, себто справжні неповносправні – “хитрозаді симулянти”. Психічнохворі? Можна й коротше – “психи” і “дауни”.

Отакий буденний словник нашої мови. А мова визначає все. Тож із таким словником у нас просто не могли не обрати президентом типа, який, по-батьківському картаючи – пардон, по-паханському наїжджаючи на – бездарних підлеглих, погрожує “поперебивати руки-ноги”, “повідривати яйця” чи “повідкручувати голови”. І коли цим самим президентом призначений прем’єр зненацька гаркає на довірене його керівництву “народонасєлєніє” своїм незабутнім “хорош скулить, взяли лопаты!”, то він насправді ніякий не прем’єр, а зонівський вертухай, що вирішив покомандувати зеками.

Утім, і в зеків є своя політична коректність, а мова ненависті має свої межі. Бо звідки б інакше взялось їхнє “фильтруй базар”?

Мова ненависті або, за Адамом Міхніком, “мова стічних канав”, як ніщо інше принижує людську гідність. Інколи ж і вбиває. Поляки, на своє щастя, про це пам’ятають. Десь із тиждень тому мені трапилася новина з Варшави – 16 грудня там відзначили трагічну річницю.

Перший польський президент Ґабріель Нарутович президентом був лише 5 днів. 11 грудня 1922 року він – попри масовий спротив політичних супротивників і накрученої ними юрби – прийняв президентську присягу, а вже 16-го був застрелений під час відвідин мистецької виставки у відомій галереї “Захента”.

На президента Нарутович був обраний парламентом після багатьох турів голосування. Він був прямим висуванцем маршала Пілсудського, а це означало, що його категорично не сприймали польські націоналісти. Свої голоси в парламенті Нарутович здобув завдяки лівим і депутатам від національних меншин. Це дозволяло націоналістам кричати про антипольську “німецько-жидівсько-українську” (уявляєте таку?) змову. “Не дамо жидам і українцям пропхати свого ставленика, щоб занапастив нам Польщу!” — лунало з юрби в день президентської інавґурації.

Вбивця Нарутовича, видатний художник і прибічник правих Еліґіуш Нєвядомський, був, як і його жертва, харизматом. У репортажах із залу суду підкреслювано його “святі переконання” і часто повторювано тезу про “трагедію людини, котра любила Польщу понад усе на світі”. Засуджений до страти, він використав решту відведеного йому в камері смертників часу на те, щоб дописати працю про польський живопис. Після того, як вирок було виконано, в багатьох костелах відправлено чисельні служби за упокій душі вбивці, який став “жертвою громадянського обов’язку”.

Нєвядомському пам’ятників у Польщі немає. Вбитому ним президентові Нарутовичу є. У 90-ту річницю вбивства кілька провідних польських політиків звернулися до суспільства (і передусім до себе самих та своїх колег) із відозвою “Стоп мові ненависті”. Зрозуміло, що за всіма добрими намірами тут може ховатися і чергова спроба трохи “вкоротити язика” опозиції. Традиційно саме опозиція в запалі політичної боротьби вдається до міцніших, нещадніших висловів. Мова влади традиційно заспокійлива, намагається нести позитив і замирення.

Але що нам до тієї традиційності? Наш український випадок особливий тим, що саме мова влади вирізняється особливою брутальністю. Вона тисне на колективне підсвідоме своїми “мало вас стреляли” чи принаймні “да пошли вы”.

У відповідь ми починаємо знову мріяти про снайпера.

Юрій Андрухович

1 Comment on "Юрій Андрухович: Мова і ненависть"

  1. Олекса | 26-12-2012 10:20 at 10:20 |

    З Євреями в Україні українці якось “розберуться”…
    А ось що робити з головною свящєнною коровою – москалями-русскімі?

Comments are closed.

More in Події, Політика, Суспільство, Верховна Рада, Записки
Племінник Герман за побиття кількох жінок відбувся штрафом

Племінник народного депутата Ганни Герман Олег Бокало, який в липні цього року побив на львівській дискотеці двох дівчат і жінку-слідчого,...

Close