Останні новини

Олександр Северин: Німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть. Про сутність позаправового примусу

Холоп єси. Не боярин сидя, но пойди роботай мні

(з руської писемної пам’ятки XIV століття*)

Ніхто нікому нічого не зобов’язаний. Окрім того, що пообіцяв сам, або до чого зобов’язаний правовим законом. У стосунках з державою, “суб’єктами владних повноважень” – тим більше.

monitorlogoПритаманна значній частині загалу совково-кріпацька звичка мовчки, а хоча б навіть і з дулею в кишені коритися самодурству чиновника чи то князька роз’їдає суспільство і руйнує державу не згірш за корупцію, як на мій погляд, навіть більше.  Специфіка корупції по-українськи полягає у тому, що “дають” не за порушення закону, а за його дотримання. Незаконний, чи то пак позаправовий примус по-українськи це явище, яке у грунті речей заперечує закон і високі конституційні декларації, даючи аргументи злостивцям, які вбачають в українцях не націю, а якийсь там малоросійський народець, нібито не здатний не те що до самостійности державної, але до самостійности особистої, потребуючи патерналізму, дороговказів погонича і  шикування у череду.

Певно, читач сам знає достатньо прикладів, ця практика традиційно особливо загострювалась під час виборів та політичних протистоянь, коли владоможці, директори, різнокаліберні “магнати” тощо зганяли “бюджетників”, працівників підприємств, студентів і навіть школярів на різноманітні “правильні” масові заходи. Спущені “згори” вказівки купляти (“щоб стояв у кожній хаті“) портрети лідера, добровільно-примусові “суботники” і батьківські грошові внески у навчальних закладах – з тієї самої опери. Про “референдуми” під люфами автоматів – то окрема тема. В усіх таких і незлічених подібних випадках прямий (погрозами) чи непрямий (у більш єзуїтських формах) примус спрямовано на деформацію волі людини, на спонукання її діяти не так, як вона б діяла чи могла діяти у певній ситуації, будучи незалежною.

Розбіремося, які правові норми виводять практику примусу з правового поля, ставлячи поза законом і самі такі прояви і, скажімо так, ентузіастів цієї нешляхетної справи.

Перш за все, за ст.19 Конституції України “правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”.

При тому, відповідно до п.1 частини першої ст.92 Основного Закону “виключно законами визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина”. Що таке “основні обов’язки” – наразі достеменно невідомо (Конституційний Суд України не потурбувався про офіційне тлумачення), але вже точно, що принаймні ті обов’язки, наявність чи відсутність яких впливає на обсяг і зміст конституційних прав і свобод.

Таким чином, громадяни України повинні виконувати лише ті вимоги до них, які:

а) заявлені згідно з легітимною процедурою уповноваженим на те, компетентним суб’єктом владних повноважень;

б) містяться у законах (законодавчих актах) України, а не у підзаконних нормативно-правових актах, останні можуть лише регламентувати порядок, процедуру виконання того, що встановлено нормами законів, якими санкціонується така підзаконна регламентація.

Більш того, згаідно з рішеннями КСУ №8-рп/2010 та №15-рп/2004 “закони <...> за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливости, свободи, рівности тощо”“….розуміння права не дає підстав для ототожнення йогоіз законом, який іноді може бути і несправедливим у т.ч. обмежувати свободу та рівність особи”. Отже і закон може бути не правом, а позаправовим мотлохом, інструментом позаправового примусу та обмеження прав і свобод, прикладом чого були сумнозвісні закони від 16.01.2014, прийняття і підписання яких тодішнім “гарантом” стало чинником справедливого збурення громадян, які не побажали стати мовчазною чередою та об’єктом позаправового (хоча і загорнутого в обгортку “псевдо-закону“) примусу.

Конституція містить ще кілька норм, спрямованих на захист від позаправового примусу. Зокрема:

– “Ніхто не може бути підданий <...> такому, що принижує його гідність, поводженню” (ч. друга ст.28);

– “Кожному гарантується право знати свої права і обов’язки” (частина перша ст.57).

– “Ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядженн чи наказу настає юридична відповідальність” (ст.60).

Окрім конституційних норм, заборона на позаправовий примус міститься у чинній для України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, стаття 4 якої каже, що “нікого не можна тримати в рабстві або в підневільному стані. Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов’язкову працю“, при тому підневільною працею не є:

– будь-яка звичайна робота в умовах позбавлення свободи чи умовного звільнення,

–  служба військового характеру чи альтернативна служба,

– служба у випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха,

– робота чи служба, яка є частиною звичайних громадянських обов’язків.

Практично те саме повторюється і у статті 8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, також чинному для України.

Що робити людині, яка стикається з позаправовим примусом щодо неї чи щодо рідних, близьких? “Борітеся – поборете”, як казав Тарас Шевченко, а Руссо напучував: “Відмовлятися від своєї свободи – все одне що відмовлятися від себе як людини, від прав людської природи і навіть від її обов’язків“.

Стаття 55 Конституції України декларує, що “кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань“, прямо передбачаючи право на оскарження в суді, право на звернення  до Уповноваженого ВР України з прав людини та право на звернення до міжнародних судових установ та міжнародних організацій.

Сміливо можна додати сюди ще право на розголос (у контексті Конституції – право на поширення інформації, ст.34, відповідно ст.10 та 19 вищевказаних Конвенції та Пакту) та право на звернення до правоохоронних органів, Кримінальний кодекс України містить цілу низку статей, які встановлюють відповідальність за вчинення позаправового примусу у тих чи інших формах (зокрема: Стаття 373. Примушування давати показання, Стаття 365. Перевищення влади або службових повноважень. Стаття 364. Зловживання владою або службовим становищем, Стаття 356. Самоправство. Стаття 314. Незаконне введення в організм наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів. Стаття 280. Примушування працівника транспорту до невиконання своїх службових обов’язків. Стаття 189. Вимагання, Стаття 157. Перешкоджання здійсненню виборчого права або права брати участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії з референдуму чи діяльності офіційного спостерігача. Стаття 154. Примушування до вступу в статевий зв’язок, Стаття 144. Насильницьке донорство). До речі, за роз’ясненням КСУ №8-рп від 10.04.03 “звернення громадян до правоохоронних органів, що містять відомості про недодержання законів посадовими або службовими особами <...> не можуть вважатися поширенням відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію або озавдають шкоди інтересам посадової чи службової особи“.

Ясна річ, писати текст про проблему куди простіше ніж, особисто зіткнувшись з проблемою, її подолати. Зазвичай практика позаправового примусу в Україні овіяна негласною конвенційною “змовою мовчання” її жертв, які обирають терпіти замість повставати і мовчати замість розголошувати.  Цю змову мовчання можна подолати спільними зусиллями правозахисників, журналістів, хотілося б вірити – правоохоронців “нового зразка” сучасної України і, головне, самих постраждалих, які здолають психологічні бар’єри, зрозуміють, що, зрештою “коритися нудно, а боротися весело”, і що йдучи на компроміс, скоряючись примусу сьогодні, завтра отримаєш ще більший, ще брутальнійший примус. Можливо, йдучи не в череді, а натомість йдучи на конфлікт з владоможним хамом, виносячи сміття на двір (себто правозахисникам**, правоохоронцям, в інформаційний простір), простіше сильно перебоятися певний час, ніж рутинно боятися все життя.

За вільну людину у вільній країні!

Олександр Северин, к.ю.н.

———————————

Примітки:

* Наталя Яковенко. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Київ.2006

** Зокрема, Інформаційний центр “Майдан Моніторинг” здійснює ініціативу з протидії позаправовому примусу в Україні, повідомляти про такі випадки можна за електронною адресою monitor@maidan.org.ua

 Джерело – Критика

* * *

Діяльність з протидій незаконному примусу Інформаційний центр “Майдан Моніторинг” здійснює за підтримки European Endowment for Democracy.

More in Влада, Моніторинг, Події, Політика, Право, Солідарність, Суспільство, Незаконний примус, Статті
Харківська група Help Army про підтримку української армії та нових підрозділів міліції (LIVE)

- як збирають кошти, скільки зібрано за 2 місяці і скільки потрібно зібрати найближчим часом; - що найчастіше просять військові,...

Close