Останні новини

Чи потрібна податкова реформа? І яка?

Олександр Мінін, старший партнер ТОВ «ВТС Консалтинг»

Чи потрібна податкова реформа? Чому? Адже податкова система і податкові закони в Україні не такі вже відмінні від того ж Євросоюзу. Та й ставки податків не найвищі. Тож доводилося вже чути і бачити публікації, що податкова реформа нам взагалі-то не потрібна.

Якщо припустити що це так, то чому ж тоді Україна за обтяжливістю оподаткування віднесена до найважчих? За даними Світового Банку, Україна так виглядає серед деяких країн-сусідів1: Естонія на 32 місці, Росія на 56 місці, Україна на 164 місці.

Отже, суттєві зміни необхідні, принаймні, щоб не програвати у конкуренції по цьому показнику навіть найближчим сусідам.

По легкості ведення бізнесу Україна в тій же таблиці на 112 місці. Росія – на 92-му. Таким чином, у порівнянні з Росією Україна знаходиться позаду щодо обох розглянутих показників. Це може бути окремим мотивом для змін – адже чи хочемо ми й  надалі виглядати і бути по цих параметрах гірше Росії? Порівняння моделей розвитку і організації суспільства з Росією буде відбуватися. І питання необхідних змін в цих напрямках – це питання також і політичне: адже більш успішна модель, як правило, і  більше приваблива. Тож варто думати над реформуванням в тому числі і для прогресу з вирішенням питання Донбасу і Криму. Україна буде більше притягувати до себе ці регіони (і не тільки їх), коли вона стане краще Росії, в тому числі й по податках.

А поки що … . До речі, в тій же таблиці Білорусь по легкості ведення бізнесу на 63 місці, по обтяжливості оподаткування – на 133 місці. Тож і цей наш сусід поглядає на нас зверху.

Звичайно, податки не єдиний критерій конкурентоспроможності країни, не єдиний фактор, що впливає на розмір інвестицій і розвиток економіки. Як приклад, США у згаданому рейтингу по легкості ведення бізнесу на 4 місці, а по обтяжливості оподаткування – на 64-му. Тож поглянемо ще раз нагору, Росія по податковому показнику на 56 місці, тобто з податками в Росії простіше і легше, ніж в США? (А тому щодо податків нам краще брати за взірець скоріше Росію ніж США?) При тому, що по загальному рейтингу ведення бізнесу та ж Росія значно нижче США – на 92 місці. Однак щодо України це можна сформулювати так: а що ми можемо запропонувати для того, щоб перекрити надмірний тягар оподаткування?

І чи варто відмовлятися від перебудови оподаткування, намагатися перекрити його складність за рахунок компенсаторів в інших галузях? При тому, що з податками в нас суттєво гірше, ніж в цілому по «бізнес-полю». А, значить, фіскальна складова тягне назад значною мірою. І не тільки в порівнянні з сусідами. Ми в світовому рейтингу майже на дні. А раз ми серед найгірших, найважчих в сфері оподаткування, то вона потребує не косметичного поліпшення, а значних змін на краще. Не може бути успішною економіка, де один із важливих елементів не просто працює так собі, а скоріше вбиває цю економіку. Показники розглядуваного рейтингу – це діагноз фактичної непридатності системи, як вона склалася зараз. І тому вона критично потребує не просто якогось косметичного чи технічного оновлення, а перезавантаження, реальної реформи.

Саме реформи, що за визначенням цього терміну є суттєвим перетворенням, яке веде до отримання принципово нового результату, забезпечення переходу до якісно нового стану.

Не можна ототожнювати реформу з «вдосконаленням» чи «модернізацією» чи «оптимізацією» податкового законодавства та виконавчого апарату, який працює в цій галузі (такі процеси відбуваються постійно). В цьому відношенні ніякої реформи досі не було. Навіть прийняття Податкового кодексу виконало лише завдання кодифікації податкових законів, без їх корінної зміни і перебудови на нові принципи. Те ж саме відбувається і зараз при “р-р-р-еволюційному” уряді «камікадзе», запропоновані яким зміни здебільше носять суто фіскальний характер, в тому числі розвиток певних ідей «папередників». За кількістю змін цей уряд не так вже відрізняється від попереднього уряду. При тому, що якість і пропрацьованість пропонованих  змін чи не гірша, ніж в «папередників» (пригадаємо хоча б чехарду із «дьорганням» щодо податку на депозити, історію із запровадженням ПДВ на лікарські засоби). Чи таке тільки через поспіх, чи також через інші чинники, немає великої різниці – як результат, ніякої податкової реформи не відбувається, а радше проходить подальше переобтяження в податковій галузі.

А суспільство потребує саме реформи. Прості «перестановки» та «вдосконалення» не дозволять ривком змінити стан на краще по такому важливому аспекту діяльності суспільства і економіки як оподаткування.

Тож, якщо податкова реформа, і це не просто технічні зміни податкового законодавства чи переведення фіскалів із одного формату органу в інший зі зміною місць, то що саме? І що саме змінювати? Повертаємося до початку статті: адже в нас система за зовнішніми ознаками досить схожа на податкові системи країн Євросоюзу при не найвищих ставках оподаткування.

При тому, що є відчуття, що вже «дістали» з цим оподаткуванням, що воно не сприймається в нинішньому форматі значною частиною суспільства. І тому за деякими оцінками, наприклад, вже до 80% бізнесу використовує «тіньові» схеми виплати заробітної плати, як визнають самі фіскали. В цілому ж, за деякими оцінками до 60% економіки в Україні перебуває в тіні. Тобто відбувається втеча від цієї системи, проти неї «голосують ногами». Знов-таки повторюся, що причина цього не тільки в податках, однак в податках значною мірою.

Відчуття несправедливості і неадекватності оподаткування виникає, зокрема, через непрозорість витрачання отриманих таким чином державою коштів, явні приклади неефективності держави як менеджера суспільних фінансів. Навіть щодо оборони, питання якої мають вирішуватися в першу чергу на загальнодержавному рівні, волонтерам і іншим небайдужим громадянам доводиться затикати «дірки» по забезпеченню АТО. Податки – це не «священна корова», яка має бути утримана і забезпечена будь-якою ціною. Податки – це один із видів плати, забезпечення фінансами держави для виконання нею певних функцій, які нормально можуть бути забезпечені тільки спільно (як-от дороги, освіта, медицина, безпека). Дивись з питання спрямування коштів бюджету, наприклад, сайт «Ціна держави»: http://costua.com/budget/.

Поточні дані свідчать, що держава не справляється належним чином із виконанням цих зобов’язань. Так за даними того ж Світового Банку2:

  • статистичні дані пов’язані із безпекою на дорогах найгірші в Європі (це, в першу чергу, якість доріг);
  • загальний показник смертності дорослого населення один із найвищих в світі (це, не в останню чергу, якість державної медицини і загальні умови життя);
  •  збільшення фінансування не призводить до покращення якості освіти;
  • рівень безробіття складає 7,5 % з одночасним дефіцитом кваліфікованих кадрів (що, серед іншого, свідчить і про якість та структури освіти);
  • Україна – одна із найбільш енергоНЕефективних країн в регіоні (низький рівень енергетичної безпеки).

До цього можна додати і низький рівень власне національної безпеки.

Це те, що ми також можемо бачити на власні очі, і що переконує нас в тому, що держава неефективно витрачає наші кошти, які справляє як податки.

При тому, що частка у виробленому в країні, яку перетягує на себе держава, все збільшується. Вона становить наразі десь 46 – 51 % (разом с ЄСВ, який давно насправді є податком). Ця частка збільшувалася впродовж років. Якщо в 2004 році розхідна частина бюджету складала 37% ВВП, в 2012 – 46 %, то в 2014 вже перевищує 50% ВВП3.

По цьому показнику (доля державних витрат по відношенню до ВВП, тобто частка виробленого економікою, яка перерозподіляється державою)  Україна посідала в світі в 2013 році 18 місце (при тому що такий рівень перерозподілу ВВП через державу притаманний скоріше розвиненим країнам із значно вищим ВВП на душу населення), водночас по рівню ВВП на душу населення Україна в тому ж році була на 109 місці, між Монголією і Сальвадором4.

Наведемо щодо цього таку цитату із дослідження українських вчених5:

«По-перше, правила розподілу ВВП, які встановлює держава, повинні бути максимально прозорі, зрозумілі та справедливі. По-друге, перерозподіл ВВП повинен бути оптимальним (Перерозподіл ВВП є оптимальним у тому випадку, коли його рівень є балансом інтересів держави, бізнесу та суспільства, а темпи розвитку економіки є стабільними з перспективною динамікою) та суспільно ефективним. (Ефективність процесу перерозподілу ВВП повинна проявлятися перш за все у задоволенні платників податків якістю). Виконання цих умов має бути добре продуманим з боку державних інститутів, оскільки бізнес і суспільство є суворим контролером таких процесів.

Якщо рівень перерозподілу сягає 30-відсоткової психологічної межі, то платники податків перебувають у стані економічної свободи. У разі перевищення такої психологічної межі бізнес починає перш за все оцінювати, чи ефективно використовуються їх кошти суспільними інститутами і паралельно починає інтегрувати у свою діяльність механізми оптимізації оподаткування. Як наслідок, система державних фінансів набуває рис розбалансованості з усіма негативними наслідками, що випливають з цього».

Краще мабуть і не скажеш. От і маємо таку розбалансованість з усіма негативними наслідками. А суспільство і бізнес зокрема, оскільки не можуть вплинути на ці процеси належним чином, роблять те, що можуть, тобто тікають від держави в «тінь».

Наведу таку аналогію: в організмі людини обмежена кількість крові, в середньому десь 4,5 – 6 літрів. Якщо людина  швидко втрачає від третини до половини крові, то вмирає. Для донорів встановлено, що безпечно здавати зараз десь до 10% від загального обсягу крові в організмі (при тому, що практично беруть, як правило, десь 400 мл в середньому).

Виходячи із цієї аналогії, держава зараз поводиться по відношенню до економіки як вампір: частка, яку забирає, вже перевищує половину, і це веде до смерті нормальної економіки.

Тож, може час повернути цю тенденцію в належному напрямку? Тим більше, що спрямованість попередніх років на збільшення перерозподілу через державу не призвела до бажаних наслідків покращення забезпечення функцій покладених на державу. А якщо це не спрацювало, то треба шукати інших підходів. Тим більше, що зменшення рівня перерозподілу ВВП і є такою рекомендацією, в тому числі академічних джерел.

Бюрократія, чиновництво в найбільш загальному значенні цього терміну (тобто із включенням виборних депутатів, і службовців всіх гілок) завжди будуть спрямовані на збільшення зони свого впливу та кола питань, які вони контролюють. Це природно і притаманне будь-якій системі, яка хоче існувати та розвиватися. Тож переломити цю тенденцію може тільки суспільство, встановивши відповідні обмеження на найвищому рівні, зокрема, безпосередньо в Конституції.

Відповідно, як один із важливих кроків податкової реформи пропонується встановити в Конституції обмеження частки ВВП, яка може перерозподілятися державою (розхідної частини  бюджету разом із Пенсійним фондом у відсотках до ВВП). Зокрема, пропонується це зробити зараз на рівні 35% із перехідним періодом у 5 – 10 років, по завершенню якого ця частка автоматично скорочується до 25%.

Винятки допускаються на час війни чи надзвичайного стану, і тільки у межах, необхідних для їх подолання.

Вгамувати таким чином фіскальний апетит. Щоб не вигадували нові і нові приводи для оподаткування, а скоріше оптимізували розподіл податкового тягаря у межах, встановлених Конституцією.

Другим наріжним каменем справжньої податкової реформи може стати зміна порядку збору і використання коштів на суспільні потреби. Насправді це надто важлива справа, щоб залишати її повністю на відкуп податківцям. Нагадаємо, що гроші державі даються не просто так, а на виконання певних функцій, як розглядалося вище. Тож якщо суспільство, окремі платники податків здатні забезпечити ці функції напряму на належному рівні, то відпадає необхідність залучати для цього державу.

Очікується, що такий порядок мобілізації і витрачання коштів на суспільні потреби має бути більш ефективним, ніж працююча наразі модель. Адже при новому підході платник податків буде ближчим до конкретної проблеми, яку він вирішує як суспільне завдання, мати кращі можливості для контролю над ефективністю витрачання коштів і мати можливість наочно бачити результати. Тож мотивація має бути вищою ніж просто сплата податків в «чорну діру». При тому, що за пропонованою моделлю також уникатиме зайвих витрат на утримання чиновницького апарату, якому в іншому випадку довелося б довірити адміністрування цих коштів і функцій.

Практично реалізацію цього напрямку можна почати із надання на законодавчому рівні права заліку коштів сплачених в результаті самооподаткування, а також на забезпечення виконання функцій, притаманних за визначенням державі, в рахунок погашення податкових зобов’язань, для початку з податку на доходи фізичних осіб і податку на прибуток підприємств, а в перспективі і з ПДВ шляхом відшкодування в частині, що сплачується громадянами при покупках (фіскальний чек із зазначеною сумою сплаченого ПДВ дає право на звернення до держави з вимогою про відшкодування шляхом перерахування до зазначеного громадянином соціального проекту, визнаного спрямованим на забезпечення державних функцій). Тобто йдеться не про зменшення бази оподаткування на сплачену суму коштів, що в певних розмірах дозволяється і зараз, а саме в рахунок погашення податкових зобов’язань.

Для цього можуть бути розроблені відповідні механізми, як-от механізм мікропроектів із їх реєстрацією в спеціальному реєстрі (на кшталт реєстру неприбуткових організацій), фінансування яких іде в залік податків. Механізми можливості саме суспільного контролю за витрачанням коштів у рамках таких проектів.

За такого підходу все щодо локального впливу функцій держави буде залежати скоріше від самих громадян конкретної громади – чи збиратися і об’єднувати кошти і покращувати свої умови, чи жити «в дірі» і сподіватися на «доброго дядьку» – державу. Тут вже залежатиме від самих громадян, а не від центру. Самооподаткування не є чимось абсолютно новим. Варто хоча б згадати загальні положення з цього за Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» (див. визначення самооподаткування в ст. 1) та Указу ВР УРСР від 23.04.1984 № 6853-Х «Про самооподаткування сільського населення». Тож можемо йти в цьому напрямку із внесенням відповідних змін до Податкового кодексу.

Таким чином сплату податків шляхом альтернативних механізмів можна зробити зрозумілою відносно того, на що власне йдуть кошти; забезпечити прямий вплив платників податків і можливість таким чином «голосуванням грошима» забезпечити пріоритизацію проектів. Цим самим, значною мірою забезпечити добровільність сплати податків як самоорганізації суспільства для забезпечення спільних потреб.

Тобто податкова реформа має бути і соціальною реформою з комплексним реформуванням системи оподаткування і бюджетної системи і децентралізацією функції держави там, де це можливо.

Вбачається, що за нинішніх можливостей автоматизації та комп’ютеризації таку систему можна вивести на рівень із мінімальним залученням чиновництва, і функціонування майже без втручання людського фактору в автоматичному режимі.

На останок для ясності зауважу, що викладений підхід не означає відмови в рамках податкової реформи від зміни власне податкового законодавства і модифікації механізму адміністрування податків. Навпаки, це теж складова (однак не єдина) податкової реформи. Кроки щодо цього також мають бути суттєвими.

Зокрема, мова може йти про запровадження механізмів реального зворотного зв’язку і контролю над діями податківців з боку платників податків. Наприклад, запровадження обов’язкового індивідуального рейтингування ключового податкового чиновництва, починаючи, скажімо, з посади керівника окремого територіального підрозділу. Припустимо, що при вивільненні з посади, а також щорічно, починаючи з другого року обіймання посади, діяльність такого чиновника обов’язково рейтингується всіма платниками податків, які знаходяться в зоні відповідальності (на обліку) в цьому підрозділі. Оцінка проводиться за шкалою від -5 до +5. Якщо середньозважена оцінка нульова, чи від -1 до +1, то це оцінка нейтральна, яка не призводить до якихось наслідків. При більш високих позитивних балах надається право на просування по службі, прискорення такого, позачергове просування по штабелю рангів державних службовців, інше мотивування. Якщо ж отримав -2, то просування по кар’єрних сходах забороняється поки що, має залишатися на тому ж рівні чи на пониження; -3 – пониження і обов’язкова переатестація чи може залишатися державним службовцем; -4 – то сідає до в’язниці на кілька років, бо вважається що своєю діяльністю він завдав суттєвої шкоди, а при -5 ще з конфіскацією майна. Така система спонукатиме, що на державну службу мають йти дійсно для служіння суспільству, а не для особистих вигід та збагачення.

У нас непростий час, і він потребує нетривіальних рішень. Але саме вони здатні забезпечити реальний розвиток і прорив України до кращого майбутнього.

Примітки:

More in Вибір редактора, Економіка, Статті, Школа критичного мислення
DSC_0877
Сергій Зінченко. Не почули ні Крим, ні Донбас, не чують і Кривбас…

Україна розплачується сьогодні життями і здоров’ям тисяч українців за зверхнє й зневажливе ставлення з боку влади до потреб громадян, яким...

Close