Останні новини

Не стало Євгена Сверстюка

Пішов із життя Євген Олександрович Сверстюк…

Не стало людини, яка слугувала Взірцем: християнина, громадянина, особистості.

Не стало героїчного українця, патріотизм якого йшов від любові; літератора, що повертав слову його божественну суть; мирянина, який був великою опорою Церкви.

Через його серце і розум проходили чи не найважливіші, життєдайні звʼязки українського суспільства. Він зв’язував розірване ворогами життя поколінь на своїх культурологічно-історичних вечорах, у своїх книгах, публікаціях, радіо- й телевиступах.

Він народився на Волині, але тему правди про Голодомор ніхто не вів так органічно, як він, вшановуючи своїх жертовних попередників і пускаючи у світ такі книги, які повертають памʼять, навертають до каяття, до Бога.

Євген Сверстюк був яскравою постаттю в дивовижному суцвітті шістдесятників, і вже тоді його філігранно огранене слово було сповнене великої суспільної місії.

Його життя ще більше стало жертовним свідченням, коли його, невинного, запроторили за ґрати як «особливо небезпечного державного злочинця». Висока громадянська й моральна постава Євгена Сверстюка стала не лише духовним джерелом для вʼязнів пермських концтаборів, а й моральним вироком усій комуністичній системі.

Він виставляв суспільству високу духовну планку життя, розуміючи, що тільки за такої умови країна буде. Робив це єдністю свого слова і свого діла, філософії та життя. Ще в 1989 році Євген Олександрович говорив: «У нас зовсім нема іншої зброї, крім моральної. Якщо не будемо вищі морально – нас і не помітять. Якщо будемо штовхатися ліктями на чужому ярмарку – проти нашого одного знайдеться сто. Якщо будемо слугуватись лукавим і неправдивим словом – у них знайдеться тисяча слів. Ми можемо перемогти тільки тією силою, якої у них нема: силою білої ворони, яка не каркає і не краде…».

Сьогодні ці слова звучать як заповіт – особливо для молоді, яка після Революції Гідності вже доросла, щоб читати його «Блудних синів України». Там, на Майдані, куди зійшлися донедавна заблукані, але тепер справжні сини й дочки України, місію життя Євгена Сверстюка було сповнено.

Вся його життєдайність ішла від віри – тихої, непомітної, але дуже глибокої: «До мене та віра повернулася раптом, і на душі стало так легко…». Звідси зрозумілими стають і його натхненна участь у розбудові Української Автокефальної Православної Церкви на теренах України, і його звитяжна, офірна 25-літня робота з невеличкою групкою однодумців у газеті «Наша віра».Sverstiuk1

Життя і творчість Євгена Сверстюка — визначне явище в українській історії. В епоху капітуляції багатьох людей науки і культури перед непереборною, як їм здавалося, силою Зла, в час виправдання внутрішнього рабства вже без зовнішніх кайданів – лунав і лунає над Україною його чистий голос як моральний камертон, що знаходить відгук у наших серцях.

Ось чому, виїжджаючи за кордон чи обʼїжджаючи найменші містечка України, Євген Сверстюк був завжди Надзвичайним і Повноважним Послом України майбутнього – тієї омріяної України, якої вже так зачекалися в усьому світі. Назвавши одну зі своїх книг «На святі надій», він розкрив сенс свого життя: через жертву наближати це свято свого народу, жити ним усупереч негодам й оберігати його від людської зневіри.

Зірка Євгена Сверстюка світила яскраво і тепло. Сьогодні вона просто зайняла на небосхилі належне їй горнє місце й далі світитиме українцям мерехтливим світлом ідеалізму й офірности.

Його життєва дорога скінчилася – наша ж іще триває. А борг вдячності нам вдасться сплатити лише тоді, коли ми будемо не лише його співвітчизниками чи друзями, а й його духовними спадкоємцями.

Нехай же увійде Друг наш і Побратим у спочинок Господній!

Даруй йому, Господи, вічну радість і Царство Небесне!

Айрікян Паруйр

Арутюнян Варден

Білокінь Сергій

Бровко Віктор

Васюник Іван

Гель Марія

Голуб Олена

Горбаль Микола

Горині Ольга, Богдан, Микола

Григоренко Андрій

Жук Ігор

Захаров Євген

Зінкевичі Осип і Надія

Зісельс Йосип

Калинець Ігор

Каплун Володимир

Караванський Святослав

Кир’ян Надія

Ковальов Сергій

Ковцун Ореста

Копійка о. Валерій

Куценко Григорій

Маковійчук Гриць

Маркосян Размік

Мармус Володимир

Мариновичі Мирослав і Люба

Матвійчук Леся

Матвіюк Кузьма

Мороз Раїса

Муратов Микола

Овсієнко Василь

Орлов Юрій

Пестов Віктор

Плахотнюк Микола і Богдан

Попадюки Зорян і Оксана

Попелюх (Стус) Валентина

Просяник Тамара

Різників Олекса

Рогинський Арсеній

Розумний Тарас

Руденко Раїса

Русин Іван

Санникова Єлена

Самуляк Надія

Семків Ростислав

Сеньків Володимир

Симуха Настя

Смірнов Алєксей

Сокульська Орися

Сугоняко Олександр

Ткачук Олександр

Чорновіл Богдан

Чорновіл Валентина

Шабатура Стефа

Шевченко Олесь

Якубівський Михайло

і безліч імен…

1 грудня 2014 року

На знімку Володимира Щербини: Євген Сверстюк 27 жовтня 1997
року привіз в
урочище Сандармох (Карелія) хреста роботи Миколи Малишка з написом
“Убієнним синам України”.

ЄВГЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ СВЕРСТЮК,

видатний публіцист і літературознавець, активний учасник національно-демократичного руху, один із його інтелектуальних лідерів, полишив нас 1 грудня 2014 року. Царство йому Небесне.OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Народився він на Андрія, 13 грудня 1927 року (записаний 13.12.1928) у селі Сільце Горохівського р-ну Волинської обл. у селянській родині.

1952 закінчив філологічний факультет Львівського університету (відділення “логіка і психологія”). 1953-1956 — аспірант НДІ психології. 1956-1959 — викладач української літератури в Полтавському педагогічному інституті. 1959-1960 та 1962-1965 — старший науковий співробітник Українського НДІ психології. 1961-1962 — завідувач відділу прози журналу “Вітчизна”. Чотири рази за ці роки його звільняли з роботи з політичних мотивів. До захисту кандидатської дисертації не був допущений. З 1965 до арешту в 1972 — відповідальний секретар редакції “Українського ботанічного журналу”.

З часу виникнення в 1960 київського Клубу творчої молоді, який став центром неофіційного культурного й громадського життя Києва і всієї України, Сверстюк — один з найактивніших його учасників, поруч і в тісному зв’язку з такими відомими діячами української культури і мистецтва як Алла Горська, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Василь Симоненко, Іван Світличний, Іван Дзюба, Ліна Костенко, Іван Драч, Василь Стус, Лесь Танюк та інші.

Одним із найгостріших і найпопулярніших творів українського самвидаву 60-х років був анонімний памфлет про спалення Центральної наукової бібліотеки “З приводу процесу над Погружальським”, що його написав, як пізніше стало відомо, Сверстюк у співавторстві з Іваном Світличним. Важливими подіями національно-культурного життя були його неофіційні публічні виступи, зокрема, на вечорі пам’яти Василя Симоненка (1964). Про характер протистояння багато говорить відкритий лист (разом з А.Горською, Л.Костенко, І.Дзюбою та В.Некрасовим) до газети “Літературна Україна” у зв’язку з газетним цькуванням В’ячеслава Чорновола. Широко розповсюджувалися в самвидаві відомі його есе “Собор у риштованні”, “Іван Котляревський сміється”, “Остання сльоза”, “На мамине свято”, вони часто передавалися радіостанціями „Свобода”, „Голос Америки”.

У 60-х роках Сверстюк був неодмінним учасником напівлеґальних літературних вечорів, зборів, заборонених святкувань біля пам’ятника Т.Шевченку у день перенесення його праху з Петербурга в Україну 22 травня 1861 року. 7 грудня 1970 року Сверстюк виступив з відомою промовою на похороні А.Горської, яка трагічно загинула 28 листопада т. р.

Заарештований 14 січня 1972 року під час масових арештів української інтеліґенції. Більшість заарештованих були засуджені восени того ж року, а слідство у справі Сверстюка затягнулося більше як на рік, хоча справа була чисто “літературною”. Свої твори автор підписував власним прізвищем і тому нічого було розслідувати. Засуджений Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР («Антирадянська агітація і пропаганда) 16-24.04.1973 на максимальний термін — 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. заслання. Йому були інкриміновані як антирадянські згадані есе. Головним предметом звинувачення була книжка “Собор у риштованні” (Париж, 1970), також публічні виступи, зокрема, перед працівниками освіти в 1965 році з критикою ідеологічних стереотипів і системи неправди в роботі школи, розмови зі знайомими, окремі висловлювання. “Останнє слово” Сверстюка на суді згодом поширювалося в самвидаві.

Відбував термін у 36-му і 35-му таборах у Пермській обл. Брав участь у численних акціях протесту – голодуваннях і страйках, перебував під особливим наглядом, його систематично кидали до карцеру. Наприкінці лютого 1978 був посаджений на 4 місяці в ПКТ (приміщення камерного типу, тобто внутрішньотабірна в’язниця). На заслання теж був відправлений після 15 діб карцеру.

На засланні (селище Богдарин Бурятської АРСР) працював столяром геологічної експедиції.

Звільнений у жовтні 1983. У Києві мав таку ж столярну роботу, якої позбувся в 1988 у зв’язку з поїздкою в Американське посольство на зустріч дисидентів.

Починаючи з літа 1987 Сверстюк брав активну участь у роботі напівлеґального Українського культурологічного клубу, зокрема, виступив з лекцією в зв’язку з 50-річчям загиблого в таборах В.Стуса й оголосив, що передав текст Лондонському центрові Міжнародного ПЕН-клубу.

З 1989 Сверстюк був незмінним редактором християнської ґазети “Наша віра”. Відстоював позиції Церкви поза політикою. Належав до Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), що не бажає бути Церквою державною.

З 1989 – президент Української асоціяції незалежної творчої інтеліґенції (УАНТеІ), яка присуджує щорічні премії ім. В.Стуса. У 1993 обраний президентом Українського ПЕН-клубу.

Численні статті й публічні виступи Сверстюка перед інтеліґенцією, студентами, школярами, по радіо й телебаченню впливають на подолання інерції страху в суспільстві, на відродження національних духовних цінностей. Перебуваючи поза політичними організаціями, він, проте, впливав на формування ідеології національно-патріотичного руху в цілому й особливо на духовне відродження України.

У доповіді “Шістдесятники і Захід”, прочитаній в Урбані та Ґарварді в 1991, Сверстюк так говорив про історичні зміни, що відбулися: “Загрозлива для світу, затята і наступальна комуністична потуга — раптом відмовилась від своєї манери виклику і погрози. Вона поникла, повернулась на 180 градусів — і прийняла мову своїх замучених і недозамучених жертв із карними номерами. Це була вічна тиха мова правди — її струмок плине через усю історію. Комуністи не змогли пересушити його, перекрити своєю “правдою”, і зрозуміли, що спільною мовою світу може бути лише та тиха мова гнаних і переслідуваних за правду, яка йде від священних джерел”.

1993 р. Є.Сверстюк захистив у Вільному Українському університеті (Мюнхен) докторат з філософії на тему “Українська література і християнська традиція”.

Найвідоміші книги Сверстюка “Собор у риштованні (1970), “Блудні сині України” (1993), “Шевченко і час” (1996), “На святі надій” (1999), “ На хвилях „Свободи”. Короткі есеї” (2004), “Не мир, а меч. Есеї” (2008), “Гоголь і українська ніч: Есеї” (2013).

Сверстюк також автор численних есеїв і статей із літературознавства, психології і релігієзнавства, віршів і перекладів з німецької, англійської, російської.

Лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка (1995) та премії ЮНЕСКО „За міжетнічну і міжконфесійну толерантність „Корнеліу Копосу” (2000). Дійсний член Української Вільної Академії Наук (США, 1996). 26.11. 2006 р. за видатні заслуги в утвердженні суверенітету та незалежності України, мужність і самовідданість у відстоюванні прав і свобод людини, плідну літературно-публіцистичну діяльність та з нагоди Дня Свободи Президент нагородив Сверстюка Орденом Свободи.

Бібліоґрафія:

I.

На свято жінки // Український вісник. Вип. ІІІ. Жовтень 1970. // Чорновіл В. Твори: У 10-и т. –Т. 3. / Упоряд. Валентина Чорновіл. Передм. М.Косів. – К.: Смолоскип, 2006. – С. 418-426; Виступ Євгена Сверстюка на вечорі памяті Василя Симоненка в Київському медінституті в грудні 1963 року. – Вип. ІУ. Січень 1971. – С. 531-537.

Є.Сверстюк. Собор у риштованні. – Париж; Балтимор: Смолоскип, 1970. – 173 с.

Ievhen Sverstiuk. Clandestine Essays / Translation and an Inroduction by George S.N. Luckyj. – Cambridge; Massachusetts, 1976. – 101 с.

Iewhen Swerstiuk. Essays. Frankfurt, 1976. – 38 c.

Є.Сверстюк. Вибране / Упор. І передм. І.Кошелівця. – Мюнхен: Сучасність. – 1979. – 275 с.

Ievhen Sverstiuk, Iwan Switlychnyi, Wasyl Stus. Angst-ist bin dich Losgeworden: Ukrainishe gedichte aus der Verbannung. – Hamburg: Gerold & Appel. – 1983. – 127 c.

Ievhen Sverstiuk. Lehrjahre des ewigen Gottes? (Aus dem Ukrain von Anna-Halja Horbatsch). – Hamburg: Gerold Appel Verlag, 1990. – 79 с.

Юрій Луцький. Листування з Євгеном Сверстюком / Сверстюк Є., Луцький Ю. – Балтимор; Торонто: Смолоскип, 1992. – 89 с.: портр.

Є.Сверстюк. Блудні сині України. – К.: Т-во „Знання”, 1993. – 256 с.

Вінниця. Злочин без кари. Документи, свідчення / Укладання: Є.Сверстюк, О.Скоп. Передмова Є.Сверстюка. – К.: Воскресіння, 1994. – 334 с.

Є.Сверстюк. Шевченко і час. – К.: Воскресіння, – 1996. – 160 с.

Є.Сверстюк. На святі надій. – К.: „Наша віра”. – 1999. – 784 с.

Євген Сверстюк: „Це – вибір”. Біобібліографічний покажчик. Автор нарису Л.Тарнашинська. – К.: Нац. парлам. б-ка, 2002. – 128 с.

Є.Сверстюк. Ми обрали життя // Боґуміла Бердиховська, Оля Гнатюк. Бунт покоління. Розмови з українськими інтелектуалами. – К.: Дух і літера, 2004. – 33–90.

Є.Сверстюк. На хвилях „Свободи”. Короткі есеї. – Луцьк: ВМА „Терен”, 2004. – 312 с.

Портрет на осінньому плесі. Інтерв’ю-діалог Василя Овсієнка з Євгеном Сверстюком // Березіль, № 2. – 2006. – С. 102 – 162; № 3. – 91–140: http://archive.khpg.org/index.php?id=1132736015&w=

Є.Сверстюк. Не мир, а меч. Есеї. – Волинська мистецька агенція «Терен». – Луцьк, 2008. – 500 с.

Сверстюк Є. О. Гоголь і українська ніч: Есеї. – К. ТОВ «Видавництво „КЛІО”», 2013. – 328 с.: іл.

II.

Український вісник, 1970-72 // Чорновіл В. Твори: У 10-и т. –Т. 3. / Упоряд. Валентина Чорновіл. Передм. М.Косів. – К.: Смолоскип, 2006, – С. 18, 19, 25, 26, 36, 42, 55, 67, 127, 153, 252-254, 295, 298, 318, 321, 418, 442-444, 477, 494, 531, 560, 644, 683, 773, 774.

Український вісник. Вип. VI. Париж-Балтимор: Смолоскип, 1971. — С. 1, 19, 20, 23-27, 56, 72, 116-122, 147, 148.

Хроника текущих событий. – Амстердам: фонд имени Герцена, 1970, вип. 1-15.– С. 144; 1979, вип. 16-27.–С. 352, 354, 472.

ХТС. – Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 32. – С. 87; 1975, вип. 33. – С. 30/35/ 49; вип. 34. – С. 64; 1976, вип. 39. – С. 68; 1977, вип. 42. – С. 48, 50, 52, 59; вип. 43. – С. 15; вип. 44. – С. 45, 52; вип. 45. – С. 41, 42, 50; 1978, вип. 48. – С. 59, 72; вип. 49. – С. 9, 26; 1979, вип. 51. – С. 60-62, 64, 73-77, 89-91; 1980, вип. 52. – С. 37, 39, 43, 44, 58-61; вип. 54. – С. 38-39, 75; вип. 55. – С. 31; вип. 56. – С. 64, 118, 143; 1981, вип. 57. – С. 97; вип. 58. – С. 74-75.

Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінської групи. Редактор-упорядник Надія Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 1-11,  4-31, 7-28, 8-2, 9-32; 1981: 1, 2, 3, 4, 8, 10; 1982: 5-22, 5-27, 7/8-42, 7/8-46, 10-4; 1984: 4-27, 5-38, 10-16; 1985: 3-44, 6-44, 10-20.

Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80 років.— К.: Либідь, 1995.— С. 8, 18, 20, 25, 26, 31, 61, 76, 86, 93, 105, 115, 120, 122, 127, 195, 196, 202.

А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. — К.: Видавництво ім. О.Теліги. – 1998. – С. 32, 142, 147, 149, 169, 176, 178, 182, 187, 190, 191, 206, 218, 222, 268.

На щедрий вечір. Збірник на пошану Євгена Сверстюка. – Луцьк: Терен, 2004. – 228 с.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Частина 2. – 517–1020 с.; Частина 3. – 2011. – 1021-1380 с.  (Є.Сверстюк: с. 658-662); Архів ХПГ: http://archive.khpg.org/index.php?id=1113995148

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – 804 с., 56 іл.; (Сверстюк: С. 559-562); 2-ге вид., 2012. – 896 с. + 64 іл. (Сверстюк: С. 639-642).

Володимир Каплун. Харківська правозахисна група. З доповненнями Василя Овсієнка.

 

 

 

Коротка довідка:

СВЕРСТЮК Євген Олександрович нар. 13.12. 1927 у с. Сільце Горохівського р-ну Волинської обл.. 1952 закінчив філологічний факультет Львівського університету (відділення “логіка і психологія”). Аспірант, викладач психології, української літератури в Полтавському педінституті. До захисту кандидатської дисертації не був допущений. Завідував відділом прози журналу “Вітчизна”. З 1965 – відповідальний секретар редакції “Українського ботанічного журналу”. З часу виникнення в 1960 київського Клубу творчої молоді – один з найактивніших його учасників. Автор памфлету про пожежу в ЦНБ “З приводу процесу над Погружальським”, есеїв “Собор у риштованні”, “Іван Котляревський сміється”, “Остання сльоза”, “На мамине свято”. Заарештований 14.01. 1972, засуджений за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. заслання. Відбував термін у 36-му і 35-му таборах у Пермській обл.. Брав участь у численних акціях протесту. На засланні (сел. Богдарин Бурятської АРСР) працював столяром. Звільнений у жовтні 1983. З літа 1987 брав активну участь у роботі Українського культурологічного клубу, зокрема, виступив з лекцією до 50-річчя загиблого в таборах В. Стуса. З 1989 – редактор християнської ґазети “Наша віра”, Президент Української асоціації незалежної творчої інтеліґенції (УАНТеІ), яка щороку присуджує премію ім. В. Стуса. Перший Президент Українського ПЕН-клубу. 1993 р. захистив у Вільному Українському університеті (Мюнхен) докторат з філософії на тему “Українська література і християнська традиція”. Дійсний член Української Вільної Академії Наук (США, 1996). Книга “Блудні сини України” (1993) відзначена Державною премією ім. Т. Шевченка. Автор численних есеїв, книг «Шевченко і час» (1996), «На святі надій» (1999), «Не мир, а меч» (2008), «Правда полинова» (2009) Сверстюк Є. О. Гоголь і українська ніч: Есеї. – К. ТОВ «Видавництво „КЛІО”», 2013. – 328 с.: іл. та ін. Нагороджений орденом Свободи (2006). Помер 1.12.2014 у Києві.

Lidiya Ilichko liked this post
More in Наша історія, Статті
Первый мирный гражданин Польши стал жертвой сепаратистов в Донецке

Сегодня в Донецке умер единственный живущий до сегодняшнего дня там гражданин Польши. Пан Казимир.

Close