Останні новини

Ali Tatar-zade: “У вас глаза красивіє..”

Колись давно, коли в Кримнашу було тепло аж що спекотно, я зайшов до буфету, щоб купити там конфет. У невеличкій черзі поруч зі мною стояла дівчина з легкою напівусмішкою джоконди, і весь час на мене поглядувала. Так часто і пристально, що я змушений був поглядувати у відповідь. Нарешті я спитав її тими словами, якими так часто в радянську епоху зав’язувались знайомства, дружба і навіть кохання:
– Дєвушка, в очереді за кєм стоїтє?
– Нє за кєм, – віповіла вона сріблястим голосочком. – Я стою тут, штоб хорошо вас разглядєть.
– Мене?! а навіщо мене роздівлятись
– У вас глаза красивіє.
Тут підійшла моя черга, і я спитав, чи не купити їй конфет. Вона радісно кивнула, наче їй щойно запропонували поїздку до Венеції.
Так зав’язалась наша дружба.
Ми виявились колегами по еміграції. Я – внутрішній емігрант в Кримнаші, вона – фізичний біженець з Лугандонії до Кримнашу.
Це була перша глава довгої повісті, і всі наступні я не буду розлого викладати. Я пропущу вскользь, як її та її подружок кілька раз ледь не депортували в Сибір, як я допомагав їм переховатись на блатхаті, поки про полювання на донецьких не забули. Як вони по моєму сигналу вчасно висунули свої прелєсні головки з окопів та пішли у наступ, беручі в якості трофеїв соціальні виплати, скидки на комуналку, жрачпайки і гуманітарний одяг. Як за моїми підказками вона і її подружки натуралізувались, як осінню в приступі жадібності махнули в ДНР і ЛНР, оскільки там залишилась не тільки нерухомість, теплі речі, близькі люди, але й дурацький слушок про виплату зарплат “просто за те”, що ти з ДНР. Як вони повернулись з пустими очима і волосами дибки і хором вирішили, що жізнь в Криму ще дуже, дуже нічого так, і що тут треба перекантуватись найближчі роки.
Перейду одразу до останьої глави.
Після нового року мене зірвав з теплої уютної хати її дзвінок. Тривога, алярм, біда, терміново спасай. Як я одягся потепліше, закутавсь і побіг до маршрутки в іншій кінець проклятого місця, щоб крутити в голові картинки одна страшніше іншої.
Її сріблястий, наче в челестни, голос був сповнений такою безнадійністю, і вона настільки приречено відмовлялась пояснювати це телефоном, що я уявляв собі різне. То як її пакують в автобус з решітками і надписом “Вперьод в Росію Матушку”. То як вона сидить в окупантській комендатурі, а там на мене у засідці чекають три чекиста із наганами. То як вона сидить за столиком кав’ярні, глитаючи віскі за віскі, і зараз розкаже, що вбитий хтось рідний і дорогий.
І ось я вискочив на зупінці та мерщій погнав до умовного місця зустрічі. Місце виявилось крохітним баром-наливайкою, і там сиділа вона. Я огледівся: хвоста не було. Придивився до засади на сусідніх століках: якісь колдирі бухають водку, а дві дівахи танцюють в лосинах. І я переступив порог.
– Що сталося? Чому тут?
– Случілось непоправіме. Я обійшла двічі весь город, і тільки тут знайшла алкоголь у вільному продажі. Росія запрєтіла водку.
– Шо?
– Отут в барі відпускають випєвку по дуже низькій ціні. Дивись, оце по-нашому (“по-нашому!”) усього п’ять гривень за рюмку. Але пляшку вони відпускають, ти уявляєш, тільки по паспорту. У тебе є паспорт?
І тут я встав, закутавсь та пійшов геть. Потім повернувся, бо від психів аж забув рукавиці.
Вона вже стояла біля стойкі і пялілась своїми волшебними очима на якогось дяденьку.
– Е, м, дєвушка? Я могу вам чєм-то помочь?
– Нєт, я просто смотрю на вас. У вас такіє глаза красівиє.

More in Війна, Суспільство, Записки, Школа критичного мислення
10806273_770904129613827_7814744468979122511_n
Iгор Зоц: ЗМІ росіян і сепаратистів в окупованому регіоні цинічно знищують Україну в свідомості громадян

зусиль окремих людей надто мало, щоб протидіяти потужній та аморальній пропагандистській машині, яка вже підім'яла мізки п'яти мільйонів і піде...

Close