Останні новини

Совість платників податків і держава без совісті?

Держава повинна допомагати, а не замінювати; реалізувати спільне благо, а не власні інтереси; мінімалізувати податки, а не обкрадати громадян. Тоді вона створює належні умови для виконання податкового обов’язку.

Відправна точка

Церква, формулюючи своє соціальне вчення, виходить із розумових передумов та пізнання вірою. Підставу католицького соціального вчення становлять соціальні принципи, фундаментом яких є принцип гідності людської особи. З неї бо випливають принципи спільного блага, субсидіарності й солідарності.

Всупереч тим, хто хотів би бачити у самій Біблії виразно й безсумнівно сформульований податковий обов’язок, — для обґрунтування обов’язковості платити  податки, ані тим більше для визначення їхньої мети, рівня чи умов обов’язку, самого Святого Письма замало. Церква слушно вміщує питання про податки у рамках свого соціального вчення.

Податковий обов’язок у Біблії

Надмірним спрощенням слід би визнати ствердження з підручника для студентів теології: «У світлі Біблії сплата податків є етично-суспільним обов’язком (…). На питання юдеїв, чи слід сплачувати податок кесарю, Ісус відповів ствердно (…), подібне радить християнам у Єрусалимі св. Павло. Обов’язок сплати податків постає перед нами як моральний обов’язок». Така безумовна підтримка податкового обов’язку входить у суперечність з екзегезою біблійних текстів та здоровим глуздом.

З Біблії можна зробити висновок, що вона визнає обов’язок сплати податків, але засуджує зловживання владою; своєю чергою, обов’язок сплати податків треба обумовити певними моментами, що випливають зарівно з цілісності біблійного послання, як і з того лапідарного, але багатого на зміст Ісусового заклику: «Віддайте, отже, кесарю те, що кесареве, а Богові те, що Боже». Іншими словами, потрібно виявляти максимум доброї волі у готовності сплати податків. З іншого боку, не можна розумному учневі Господа бездумно вважати, що сплата податків ніколи не суперечить Божій волі. Слова Господа потрібно прочитувати також і як застереження перед обожненням властей або визнанням за нею абсолютних прав.

Сплата податків у соціальному вченні Церкви

Отож Церква слушно робить зі слів Ісуса такий висновок: «Тільки Бог може вимагати від людини все. При цьому земна влада має право на те, що належить їй». Кошти, які формуються з податків, мають вельми важливу роль, оскільки держава повинна мати засоби для виконання своїх функцій. У зв’язку з цим Церква вміщує податковий обов’язок у рамках принципу спільного блага, за яке несуть відповідальність усі громадяни.

Католицьке соціальне вчення звертає увагу на обов’язковість сплати податків як вираження турботи про спільне благо. «Йдеться, отже, про вільний та відповідальний послух щодо влади, яка поважає справедливість, гарантуючи здійснення спільного блага». Послідовне ухиляння від сплати податків Церква розцінює як прояв індивідуалістичної етики, а податкові злочини зараховує до морально злих. Однак слід пам’ятати, що весь час ідеться про державу законну та орієнтовану на спільне благо, бо ж не може державна влада, яка не виконує вимог турботи про благо громадян, очікувати, що вони не ухилятимуться від її податкових вимагань.

Так сформульоване загальне вчення вочевидь породжує проблеми, коли доводиться визначити функції, які держава повинна виконувати, й умови, яких має бути дотримано, аби податковий обов’язок міг бути зобов’язувальним для сумління.

Податки, які зобов’язують юридично і/або в сумлінні

Існують певні умови, які мають бути виконані, аби стати зобов’язувальними в сумлінні. «Податки мають бути накладені тільки належною, законною владою, призначені на слушні цілі, а також належно (рівномірно) розподілені між усіма громадянами», каже підручник. Несплата слушних податків, тобто таких, що відповідають переліченим умовам, є гріхом.

Відповідно, якби котрась із цих умов не була виконана, тоді податки не є зобов’язувальними в сумлінні. (Але, цілком очевидно, вони постійно зобов’язувальні юридично, а влада — про що слід пам’ятати — носить «меч», готовий до використання; пор. Рим 13, 4.) Відносно легко уявити крайню ситуацію (податки нав’язує окупант; влада використовує кошти з податків на морально неприйнятні цілі, або податки встановлено вище реальної змоги їх виплати), в якій справді немає сумнівів, що такі податки не зобов’язують сумління. Проблема в тому, що у житті часто маємо справу не тільки з чорно-білими обставинами.

Із викладених вище умов випливало би, що в разі податку несправедливого або надто високого можна ухилятися від його сплати. Однак у чому це мало би полягати? Підручник твердить, що «не можна вдаватися до прихованих обманів, але треба прагнути до відхилення несправедливих законів юридичним шляхом, мобілізуючи суспільну більшість. Також податковий бойкот був би тут припустимий, причому його слід проводити публічно й бути готовим прийняти теоретично можливу кару». Це породжує подальші питання.

Дилеми платника податку

Ми рухаємося на такому рівні абстракцій, що як у практиці суспільного життя, так і в установленні, що конкретно буде моральним переступом, неможливо буде дійти консенсусу. Приймімо, що податки накладає влада легітимна. Однак що саме зарахувати до слушних цілей (і хто вирішує, що ці цілі будуть слушні — сама влада, яка накладає податки, чи сумління платника?), і коли саме ми маємо справу зі справедливим розподілом податків між громадянами? Моє сумління як платника податків, наприклад, не погоджується зі ствердженням, що в разі податку на прибуток слушним є застосування прогресії.

Вочевидь кожен виправдає уникання сплати податків, про які знає, що вони послужать досягненню неналежних цілей. Але що в ситуації, коли невідомо, на що саме кошти буде використано? Або — мабуть, найпоширеніша ситуація — коли платник усвідомлює, що всі зібрані в податках кошти будуть почасти зжерті бюрократією, а почасти використані на необов’язкові цілі, на які держава сама надає собі право, хоча громадяни цілком могли би зробити це без її втручання? Чи порушення принципу субсидіарності є достатнім для сумління, щоб воно могло відмовитися виплачувати податки?

І чи насправді вирішенням дилем сумління є тільки публічний бойкот і прийняття на себе покарання за несплату податків? То, певно, було би несправедливим, що від громадянина, обкраденого державою, вимагається героїзм (а на мою думку, готовність понести покарання замість простої втечі «у тіньову сферу» саме ним і є). Це трохи так, ніби злодій, який допитується, де хазяїн ховає гроші, мусив обов’язково почути правду від жертви грабунку, бо інакше вона поводитиметься нечесно…

Тим більше моральних дилем у платника з чутливим сумлінням, і тим більше прагнення втекти «у тінь», чим вища зажерливість держави у встановленні рівня податків. Отже, варто замислитися, що може зробити влада, аби до таких ситуацій справа не доходила.

Загальні висновки для влади

Святе Письмо не дає готових вказівок щодо висоти податків; можна тільки сказати, що загальна згода на податки поєднується з відкиненням податкового здирництва. Загалом беручи, можна сказати, що морально кращими є низькі податки. Варто також згадати, що перша папська соціальна енцикліка також застерігала від занадто високого обкладання податками, а висновок цей робила з права власності, яке випливає, своєю чергою, з природного права: «Державна влада не може нищити права приватної власності, бо природа є його джерелом, а не людська воля; вона може тільки обмежувати його вживання і для спільного блага застосовувати. Отже, вона би діяла несправедливо й негідно, якби з приватної власності стягувала у вигляді податків більше, ніж належить» (Лев ХІІІ, енцикліка «Rerum novarum», 35).

Не можна державній владі вважати, ніби тільки держава спроможна турбуватися про спільне благо. Зовсім навпаки, вона повинна займатися лише тією діяльністю, яка справді не може бути виконана силами суб’єктів менших, ніж держава. Тому принцип турботи про спільне благо не можна трактувати як відірваний від інших суспільних принципів. Слід пам’ятати, що у встановленні спільного блага, обов’язкового для виконання державою, а отже, й рівня податкових обтяжень, зобов’язує принцип субсидіарності, який проголошує, що спільнота вищого рівня не повинна втручатись у внутрішні справи спільноти нижчого рівня, позбавляючи її компетенції, а має її підтримувати і допомагати в разі потреби координувати діяльність із діяльністю інших суспільних груп, заради спільного блага.

Підсумовуючи: держава має допомагати, а не заступати собою (принцип субсидіарності); здійснювати спільне благо, а не власні інтереси (принцип спільного блага); мінімалізувати податки, а не обкрадати громадян (право власності). Тоді виникають належні умови для виконання податкового обов’язку. Чимось морально негідним є вимагати від сумління платника податків, щоб він підпорядковувався вимогам державних службовців, які самі поводяться так, ніби у них немає совісті щодо громадян.

Славомир Затвардніцкі,  opoka.org.pl
Джерело: CREDO

More in Влада, Суспільство, Освіта і наука, Статті
11351487_862776497127288_34569
Армія зсередини. Тактична медицина: Бережи спершу своє власне життя!

Трохи "кульгає" організація навчання мобілізованих. Вчора викладач подивився в журнал і повідомив, що у нас сьогодні має бути "тактика" -...

Close