Наддніпрянець Антін Кущинський в гущі подій в Карпатській Україні

Підполковник Антін Кущинський, командант Гуцульського коша Карпатської Січі (в народньому однострої)

У своїй книзі «На стежках історичних подій. Карпатська Україна і наступні роки. Спогади і матеріяли» (Нью-Йорк, 1979) Любомир Гірняк писав: „….Карпатська Україна! Стрібна Земля! У цих слвах крився увесь зміст майбутнього. Не лише власного. Всього народу. Її життя стало змістом життя мільйонів спраглих своєї держави. Вона була її символом. Вона стала подвійним втіленням найвищої ідеї, за здійснення якої нарід готовий був на збройну боротьбу, а цю готовість вона тепер гартувала…”.
І хоча до складу Головної Команди Карпатської Січі, цього військового формування Карпатської України, – входили переважно вихідці із Галичини, Холмщини та Підляшшя: полк.”Гузар” (Михайло Колодзінський), пор.Евген Кульчицький, пор.”Калина” (Юрко Лопатинський), пор.”Чорний” (мґр.Гриць Барабаш), чот. „Щука” (Роман Шухевич), чот.”Волянський” (інж.Євген Врецьона), чот.”Тарнавський” (Зенок Коссак), як також – Роман Мирович, Левко Крисько, Володимир Федак, Іван Бутковський й нші.

Але із провідних військовиків, які брали участь у подіях на Закарпатті, були вихідці із східно- та центрально-українських земель чотовий Кедровський-Косаківський та Антін Андрійович Кущинський.

Якраз у козацько-священичій родині лохвицького православного панотця Андрія Кущинського, правнука Дмитра Кущинського, значкового товариша Війська запорозького, близького соратника гетьмана Івана Мазепи (це саме він переправив гетьмана після битви під Полтавою на рятівне Правобережжя), 14 лютого 1897 року й народився майбутній сотник Армії УНР, близький дорадник Гетьмана Павла Скоропадського й Військовий отаман Українського Вільного Козацтва в діаспорі Антін Кущинський.

Після переїзду родини Кущинських до Кременчука, Антін закінчив Кременчуцьку реальну школу, а згодом – і Київську військову школу імені князя Костянтина. Під час Першої світової війни він був начальником команди розвідки, а після третього поранення – начальником учбової команди 240-го Ваврського полку, пізнішне став у чині штас-капітана старшим ад’ютантом оперативної частини штабу 60-тої пішої дивізії, на базі українізованих частин якої було створено пізніше Український полк імені гетьмана Пилипа Орлика.

Після повернення на Полтавщину у грудні 1917 року Антін Кущинський записався до Кременчуцької «летючої сотні» Вільного козацтва, а згодом став командиром сотні 47-го Кременчуцького полку.

У своєму спогаді про ці події А.Кущинський зазначав: «…Кінець грудня 1917 року і початок 1918 року пройшли в організаційних справах формування чот УВК у нашій сотні та підшукувованню приміщень, де б могли перебувати вартові частини. Козацтво перебувало по своїх приватних домівках чи квартирах…», пізніше в Кременчуці на Полтавщині «…наш військовий комендант… міг урядувати як представник української влади. Сотня УВК виставила свої стійки при урядових будинках, на залізничному двірці, на залізному мості через Дніпро, на пароплавній пристані, на банку, до пошти, до будинку місцевої самоуправи…».

Однак, особливо прикметним і вимовним є спогад Антона Кущинського «Присяга 1918 року», який опубліковано в комабантській газеті 1-ої УД УНА «Вісті» (ч.109, 1962 рік), коли перед будинком Української інструкторської школи старшин у Києві на Звіринці частини присягали на Вірність Українській Державі і Його Світлості Ясновельможному панові Гетьману Усієї України, верховному вождеві української армії: «…Я всією істотою відчував і усвідомлював в ті хвилини, що коли, навіть з Богом все говоримо своєю мовою, то ми справді стаємо дійсно вільним народом, незалежним у психіці від Росії, робимося синами дійсно вільної України…”.

Слід зауважити, що період Української Революції 1917-1920 років Кущинський букв одним з небагатьох, який належав до трьох найбільш характерних військових формацій патріотичних українців – Українського Вільного Козацтва, Армії УНР та Війська Гетьмана П.Скоропадського.
На еміґрації ж Антін Кущинський навчався в Українській господарській академії (УГА) в Подєбрадах (1922-1927), під наглядом професора Бориса Мартоса, також уродженця полтавських теренів, захистив дипломну працю «Культурно-освітня діяльність кооперації», був активним дописувачем до різних українських видань на чужині, пізніше студіював, а згодом й працював на посаді секретаря Українського Вільного Університету у Празі.

Під час подій в Карпатській Україні в 1939 році сотник Антін виявився на чолі Гуцульського коша, який базувався в селі Кваси на Рахівщині, входив до складу військового формування Карпатської Січі, мало раніше устійнену назву «Організація Народньої Оборони – Карпатська Січ», скорочено – ОНОКС. Згодом, внаслідок окупації закарпатських теренів й падіння державницького утворення Кущинський потрапив у мадярську неволю, утримувався окупантами у концентраку Варіо-Лопош біля Ніредґази.
«… Завдяки січовикам отим ренегатам, що часами траплялися, показуватись на села не можна було через… висміювання. Так творилась опінія на селі на їхню адресу за їхнє «русофільство», «чехофільство» та «чекання на мадярів»… Коли згадую про своїх посестер у Карпатській Січі (О.П. – Гуцульський кіш мав окремий жіночий підрозділ, команданткою жіночих відділів Карпатської Січі була Єлисавета Тисовська, а її заступницею пані Марія Хименець), то мимоволі бачу їх на тлі тієї чарівної природи, якою багаті наші Карпати… Їх було покарано на смерть. Та їх смерть осяяла їхні імена авреолею невмирущої слави, а помства за їхні геройські душі воліє до Бога..» , – схвильовано заннотовував свої думки мій земляк Антін Кущинський.

Наразі залишилось небагато спогадів про славетну сторінку українського дерпжаво творення – Карпатську Україну. Немає жодного сумніву, що есей Антона Кущинського, безпосереднього учасника тих бурливих подій, «Закарпаття в боротьбі (спогад)», який побачив світ у Буенос-Айресі в 1981 році у видавництві Ю.Середняка та його ж допис у редаґованому ним же часописі «Українське Козацтво» (ч.1-2 (46-47), 1978 рік) п.н. «В річницю слави Карпатської Січі» поряд з працями П.Сторчо, Л.Гірняка, В.П.Стахова та інших добре заповнює цю прогалину.
У 1940-1945 роках Кущинський працював адміністатором гетьманських видань на еміграції, був членом Вищого проводу Гетьманського Руху, очолював військову референтуру Гетьмана Павла Скоропадського на еміґрації. Жив у таборі для переміщених осіб у Міттенвальді (ФРН), згодом емігрував до Франції, а тоді до Параґваю, а від 1958 року осів у Чікаґо (США), де й упокоївся в травні 1992 року.

Підполковник Антін Андрійович Кущинський, уроджений у Лохвиці на Полтавщині в позаминулому столітті, нагороджений еміґраційним урядом УНР Воєнним Хрестом УНР, вийшли окремими виданнями його інші книги – «Коротка історія української православної церкви», «Тризуб з хрестом і тризуб без хреста», «Закарпаття в боротьбі», про яку я згадував вище, як також побачили світ значне число його менших дописів, розвідок та статей.

Титульна сторінка квартальника «Українське козацтво», який редаґував Антін Кущинський

У своїх спогадах «В «летючій сотні» Українського Вільного козацтва», поміщеній у Збірнику ч.10 «За Державність. Матеріяли до історії Українського Війська» (Торонто, 1964) наш земляк Антін Кущинський писав, що «…у ряди Українського Вільного Козацтва знову зголосився на еміґрації в Німеччині 1948 року в таборі ДП в Міттенвальді. Тоді на заклик полковника В.Дітеля та бл.п.проф. Якова Моралевича, які в імені ген. В.Трутенка завітали в наш табір, щоб відновити козацьку організацію, було створено станицю УВК. Станичним отаманом був бл.п.ген. Палій-Неїло, я був його заступником, а станичним писарем побрати бл.п.інж. Ів.Пояшник…».
Ось такий то був справжній український козак й гідний патріот своєї знедоленої Батьківщини лохвичанин Антін Андрійович Кущинський.

Але вдячні нащадки не забули про нього….
Принагідно зазначу, що наприкінці 2008 року мною при центральній вулиці Лохвиці на Полтавщині було встановлено пропам’ятну таблицю Антонові Кущинському, публіцисту, редакторові часопису «Українське Козацтво», визначному військовикові, церковному дічеві УАПЦ й великому патріотові України та своєї вужчої батьківщини – Полтавщини.

Згодом мною ж було засновано також й Інститут Українського Вільного Козацтва імені Антона Кущинського, як організацію, яка має на мені з-поміж інших статутних завдань – передрук і видавництво творів свого незабутнього земляка.

Олександр Панченко, директор Інституту Українського Вільного Козацтва ім.А.Кущинського

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут