Останні новини

Семен Глузман: “Маємо навчитися бути вільними”

Колишній радянський дисидент і правозахисник Семен Глузман нещодавно презентував у Кривому Розі свою книгу спогадів “Рисунки по памяти, или Воспоминания отсидента”.

З біографічної довідки

Семе́н Фі́шельович Глу́зман (*30 вересня, 1946, Київ) — правозахисник, колишній дисидент та політв’язень, психіатр, президент Асоціації психіатрів України, директор Українсько-американського бюро захисту прав людини, член Американського товариства психіатрів, Королівського коледжу психіатрів Великобританії, Товариства психіатрів і неврологів Німеччини, співголова Комітету «Бабин Яр» (разом з Мирославом Поповичем, Іваном Дзюбою) http://uk.wikipedia.org/wiki/Глузман_Семен_Фішельович

Зустріч із будь-якою неординарною особистістю, а тим більше масштабу Семена Глузмана, це завжди подія, яка виходить за рамки буденних речей. Тож і розмова з автором книги спогадів про таке майже забуте явище, як ГУЛАГ вже неіснуючої тоталітарної держави СССР, звісно, вийшла далеко за рамки власне самої теми презентації, охопивши й надто не просту сучасну українську проблематику. І це зрозуміло, адже яким би віддаленим у часі глобальне явище радянського ГУЛАГУ не було, його наслідки ще довго відчуватимуться в нашому повсякденні. А тому історія хвороби та методи її подальшого лікування є чи не найактуальнішими питаннями для надзвичайно проблемного пост тоталітарного українського суспільства. Й саме в цьому точка зору колишнього дисидента, знаного психіатра й правозахисника має значення неабиякої ваги.

Представляючи свою книгу, присвячену рокам, проведеним у ГУЛАГУ, автор скромно зазначив, що вважає себе цілком звичайною людиною, яка волею долі потрапила у зовсім незвичну ситуацію. Парадоксальність цієї ситуації полягає в тому, що в абсурдній радянській дійсності можна було стати політв’язнем, взагалі не займаючись політикою. Таким політв’язнем зрештою й став зовсім молодий психіатр Семен Глузман, “провина” якого полягала в тому, що він провів чесну професійну експертизу опального генерала Петра Григоренка, довівши, що той повністю здоровий, а відтак у психіатричній лікарні утримується незаконно. Принциповість і чесність лікаря коштувала йому 7 років таборів і 3 роки заслання.

Такими ж політв’язнями були й ті, з ким довелося ділити Семену Глузману роки неволі й щоденну пайку тюремної баланди. Чому мав помирати в тюрмі далекий від політики видатний українець – “геніальний європейський поет” Василь Стус? Чому мав постаріти в російському таборі простий селянський син із Латвії Іварс Грабанс? Чому російський юнак Сергій Таратухін не хотів жити?.. Дати відповіді на ці непрості запитання й намагається автор “Воспоминаний отсидента”. У передмові до своїх спогадів він так і говорить: “Моя книга – про це”.

До книги ввійшли власне спогади дисидента та тексти, написані ним у неволі. Як зазначається в анотації видання, не претендуючи на хронологічну точність, автор прагне занурити читача в суб’єктивний людський світ епохи тоталітаризму, намалювати портрети людей, з якими довелось відбувати ув’язнення в таборах радянського ГУЛАГу, зокрема Івана Світличного, Василя Стуса, Сергія Ковальова, Валерія Марченка та багатьох інших, хто мав мужність чинити спротив злу тоталітарної радянської системи.

За словами автора, його книга для тих, хто захоче зрозуміти той дивний час. «Там, в лагерях мне удалось написать многое. Очень многое. – пише Семен Глузман у своїй передмові до книги. – Годами я вел дневник событий, известный миру как «Хроника архипелана ГУЛАГа»… Мы, серые, голодные, преследуемые жили Словом».

Дві частини книги (перша – “Лагерные тексты”; друга – “Память”) складають невеличкі оповіді-спогади про життя за колючим дротом, про тих, хто волею долі був поряд з автором у роки неволі, хто за його словами, впливав на нього, навчав любові і навчав ненависті. Як зізнається колишній політзек, на щастя, перших виявилось набагато більше – навіть там у Зоні.

Окрім зроблених по пам’яті замальовок про уже згадуваних учасників дисидентського руху в книзі можна знайти також теплі спогади й про колишніх вояків УПА Степана Мамчура, Євгена Пришляка, Василя Підгородецького, Василя Піруса, й колишніх “лісових братів” – латиша Віллі Асельбаумса, литовців Вітаса Каволюнаса, Іонаса Матузевічуса, й про політзеків-євреїв, зокрема Йосипа Мешенера та багатьох інших мешканців зони. Й з усіма Семену Глузману вдавалося, за його словами, знаходити спільну мову, чим він і викликав неабияке невдоволення у табірного начальства, для якого ворожі, неприязні стосунки між етнічними групами політв’язнів чомусь були більш прийнятними.

“Глузман, я вижу, что вы общаетесь не только со своими. Вы и с бандеровцами, и с армянами-националистами, и с литовцами…” – наводить автор слова табірного кагебіста, невдоволеного поведінкою політв’язня-демократа, в коротенькій новелі “Как я стал украинцем”. “Ну, конечно же, гражданин начальник, Вы правы. Я ведь антисоветчик широкого профиля!” – пролунала тоді його глузлива відповідь, яка не могла не викликати іронічних посмішок у його друзів, що стояли поряд.

Є в книзі й особливі присвяти, зроблені таким незаперечним авторитетам, як письменник Олександр Солженіцин і академік Андрій Сахаров (“Мой Солженицын”, “Миф о Сахарове”, “Памяти Андрея Дмитриевича Сахарова”), а також київському письменнику Віктору Нєкрасову та українському дисиденту Іванові Світличному, яких автор вважає своїми учителями (“Мои учителя”, “Памяти учителя”). Причому останнього Семен Глузман називає своїм учителем на всі часи, який навчив усьому тому, що він вміє робити сьогодні, навчив “жити в свободі”. І для цієї людини автор не шкодує найтепліших своїх слів: “Мудрый, теплый, искренний. Никогда не произносивший слов о патриотизме. И безответно, горько любивший эту землю, Украину. Трезво любивший, без иллюзий и придыхания”. Разом з тим колишній дисидент висловлює своє тверде переконання, що його табірний учитель Іван Світличний нізащо не став би сьогодні українським політиком. “Не смог бы, не захотел. Таким, как он, там нет места”, – стверджує учень, який вважає, що йому дуже пощастило в житті з учителями. І з друзями також…

Якщо дружба з тими, хто був з колишнім політзеком, так би мовити, по один бік колючого дроту, видається цілком природною й зрозумілою, то приязні стосунки з представником “контори” зі зловісною абревіатурою КГБ, звісно, викликають певну підозру або принаймні купу запитань. Багатолітній дружбі саме з такою людиною – професійним чекістом Володимиром Пристайком Семен Глузман присвятив свій спогад, розміщений у книзі передостаннім (“Мой друг Пристайко”). Саме це й викликало в подальшому хвилю обурення з боку колишніх політв’язнів.

Як зізнається сам автор, ледь закінчивши свою книгу спогадів, відразу ж “отримав по голові” від своїх табірних побратимів, мовляв, як це Глузман цілком свідомо пише спогади про генерала-чекіста?..

“Нас із Пристайком дійсно пов’язували теплі дружні стосунки, – відверто заявив Семен Фішельович на презентації своєї книги в Кривому Розі. – Він був моїм другом. Я був його другом. Часто їздив до нього на дачу, спілкувався з його сім’єю. Він спілкувався з моєю сім’єю. Ми дружили. Голландське телебачення навіть фільм про це відзняло – як один звідти, а інший – звідти стали друзями. Після показу цього фільму ми стали найпопулярнішими людьми серед голландців. На жаль, в українців зовсім інше ставлення до цього”.

Роздумам на тему необхідності примирення невинних жертв і їхніх катів та пошуку відповідей на вічні питання “Хто винен?” і “Що робити?” колишній дисидент і правозахисник відвів чимало місця власне в самій книзі своїх спогадів, а також чимало часу присвятив і на її презентації.

“Винувата система. Її очолювали не лейтенанти з капітанами, а вищі чини КПСС, в першу чергу, очільники її ідеологічних підрозділів, – досить переконливо говорить Семен Глузман перед криворізькою аудиторією.

“Я категорично проти люстрації. У моїй конкретній країні, в нашій конкретній ситуації. Ненависть і помста неконструктивні. Сьогодні я, колишній політичний в’язень, співробітничаю з офіцерами колишнього КГБ. Я – не змінився, змінились вони. …Нас розділяє минуле, це так. Але в нас одне майбутнє: правова європейська держава під назвою Україна. Майбутнє наших внуків. Усіх внуків, і дисидента, і радянського судді, який послав на смерть молодого ідеаліста. Пам’ятати й ненавидіти – не синоніми”, – стверджує автор на сторінках своєї книги (“Помнить и ненавидеть – не синонимы”).

Як би хто не ставився сьогодні до подібних тверджень колишнього політв’язня – хтось може гаряче їх підтримувати, а хтось – категорично заперечувати – беззаперечне право автора саме на таку позицію підкріплене роками неволі в радянському ГУЛАГу та десятиліттями правозахисної діяльності, яку він продовжує й до сьогодні. Можливо, Семену Глузману міг би заперечити його колега по дисидентському руху – видатний драматург, перший президент Чехії Вацлав Гавел, при якому було прийнято чеськими парламентарями один з найдосконаліших на теренах Східної Європи законів про люстрацію й успішно втілено його в життя. Саме завдяки цьому, як вважають експерти, Чехія надзвичайно швидко подолала негаразди свого комуністичного минулого й стала однією з найуспішніших країн Європи. А в посткомуністичній Україні… життя сьогодні таке, що майбутнє внуків дисидентів і суддів однаковим бути не може за визначенням, адже суспільство, в якому не покаране зло, навряд чи зможе стати справедливим.

Мене, як автора серії статей про застосування на Криворіжжі карної психіатрії в радянський період (зокрема, ідейний марксист і правозахисник Володимир Кравченко відсидів сім років у психіатричній тюрмі на Ігрені; незаконно звільнена з роботи за боротьбу з фальсифікатом молокопродукції мікробіолог Широківського сирзаводу Валентина Оленік, обійшовши всі можливі інстанції й не знайшовши справедливості, двічі намагалася вчинити акт самоспалення на Красній площі в Москві – схоплена кагебістами й відправлена в Інститут психіатрії ім. Сербського, отримала зрештою діагноз параноїдальної шизофренії – і ще ціла низка інших випадків) …звісно, цікавила оцінка відомого психіатра й правозахисника сучасного стану вітчизняної психіатрії – чи можливе її використання з метою покарання неугодних і в наш час?

Відповідь знаного фахівця в цій галузі хоч і стовідсотково не підтвержувала існування такої можливості, але повністю й не спростовувала…

– Гадаю, що теоретично така можливість існує, – зазначив з цього приводу Семен Глузман, – однак сьогодні мені це досить важко собі уявити. Я просто знаю деякі випадки позаминулого року, коли по лінії Міжнародної амністії мені довелось займатися питаннями, пов’язаними з цією проблемою. Але це були спроби розправи з людьми на місцевому рівні. Такі вказівки сьогодні не йдуть десь із центру, а виходять, як правило, від представників місцевої влади, прокуратури, щоб за допомогою психіатрії нейтралізувати якусь небезпечну для них людину. Скажімо, в одній з областей діяч місцевої незалежної профспілки, посилаючись на конкретні факти й документи, звинуватив одного з провідних прокурорів у корупції. І була спроба визнати профспілковця психічно хворим. Однак все це завершилось нічим.

На думку Семена Глузмана, місцеві психіатри якщо й можуть за вказівкою головного лікаря, який отримав у свою чергу відповідну команду з якогось керівного кабінету, підписати комусь подібний діагноз, то такому “хворому” ніщо сьогодні не заважає звернутися до інших фахівців у цій галузі й отримати відповідну довідку й довести, що він абсолютно здоровий. Так вчинив, за його словами, й активіст незалежної профспілки – звернувся до київських психіатрів, потім – до психіатрів з іншої області, які й спростували неправдивий діагноз.

– Тобто, сьогодні в галузі психіатрії вже є певна альтернатива, – говорить Семен Фішельович. – Чому я так говорю? Тому що зникли всі оці діагнози радянського зразка про уповільнену шизофренію і таке інше. Україна перейшла нарешті на міжнародний понятійний апарат у психіатрії і тепер у нас немає якихось суто українських діагнозів. Чого не можна сказати, до речі, про нашу сусідку Росію, яка поки що залишила можливість такого собі суто російського формулювання психіатричних діагнозів.

Найголовніше, що в нас відбулося, як вважає правозахисник, психіатрія стала більш-менш публічною – до психіатричних лікарень тепер можуть безперешкодно прийти журналісти, представники різноманітних громадських організацій, гуманітарних місій, священики.

– Крім того, мені важко уявити головного лікаря, а я, повірте, знаю в обличчя головних лікарів практично всіх психіатричних лікарень, – запевняє президент Асоціації психіатрів України, – і саме вони є на сьогодні головними діючими особами в межах своїх медичних закладів, а не якісь там столичні професори, так от, мені важко уявити, що хтось із них погодиться взяти на себе якийсь чужий гріх. Просто мої колеги вже досить добре знають, що пройде день, місяць, рік – і ганебний випадок обов’язково випливе на поверхню, про це дізнаються журналісти і зрештою громадськість, а, отже, будуть і відповідні наслідки.

Єдине, що можна вважати, на думку Семена Глузмана, політичним зловживанням психіатрією в уже незалежній Україні, це випадок із так званим “Білим братством”, коли його представників розпихали практично по всіх обласних лікарнях, намагаючись отримати зрештою відповідні психіатричні діагнози.

– І тоді наша медицина справді не знала, що з цим робити, – зазначає колишній політв’язень. – Однак до честі головних лікарів психіатричних лікарень ніхто з них тоді цей гріх на себе не взяв (єдина спроба встановлення такого діагнозу була, здається, лише у Луганській області). Звичайно, в нашій психіатрії є досить серйозні проблеми, однак я гадаю, що використання її в якості карного знаряддя сьогодні вже неможливе.

І все ж можливим ще залишається багато чого з жахливого радянського арсеналу жорсткого примусу та упокорення людини, нехтування всіма її правами, які в усьому цивілізованому світі вважаються найвищою цінністю. Чи є у нас шанс позбутися страшних вад тоталітарної доби, які й досі продовжують роз’їдати наше суспільство?

Семен Глузман стверджує, що такий шанс ми отримали й мусимо ним скористатися. Хоча б тому, що вже маємо щеплення від неволі – треба лише навчитися бути вільними. І нехай це станеться не так швидко, як хотілося б, колишній дисидент і правозахисник переконаний, що українське суспільство здатне засвоїти важкі уроки минулого й принципи життя в нових умовах демократичних свобод. Власне, це й дозволить, на його думку, зрештою стати нам врівень з усім цивілізованим світом.

Чи є якісь підстави для подібних оптимістичних прогнозів, адже паралізоване безкінечними протиріччями й суперечками українське сьогодення, здається, не залишає нам жодних шансів на майбутнє? Та й нашим колишнім співкамерникам радянської тюрми народів живеться на волі не зовсім солодко?

– Справа в тім, що колишні співкамерники всі різні, – говорить наостанок політзек радянської доби Семен Глузман. – Якось американський посол спитав мене, чим же все ж таки ми відрізняємось від інших народів колишнього СССР. Я відповів: “І в часи Солженіцина, і в часи мого перебування в ГУЛАГу найбільшою етнічною групою політв’язнів були українці. Й зовсім не було, скажімо, білорусів, таджиків або туркменів. Оцей фермент українського свободолюбства й спротиву сваволі тоталітарного режиму нас і відрізняє”. Гадаю, цей фермент із нас іще не вивели, тож маємо надію.

Так вважає колишній політв’язень, який наприкінці післямови до своїх спогадів про перебування в ГУЛАГУ написав: “Я должен был издать эту книгу. Мертвые уже не мертвые, если их слушают живые”. І цьому хочеться вірити.

Автор: Володимир Стецюк, kr2012.com

More in Події, Суспільство, Записки, Наша історія, Політичні репресії
lucenko_reshenka_43554335543235
Юрій Луценко: Скасувати депутатську недоторканність потрібно

...

Close