Останні новини

Юрій Андрухович: Сім смертних

Хтивість? Заробітчани з Мукачевого, висмаглі і більше схожі на циган, розкладають на столі свої ковбаси й помідори, дістають із сумок пляшки.

Щойно минула п’ята вечора, горілка в них іще своя, до вагону-ресторану вони поплетуться опівночі. Навпроти в куточок забилася дівчина із Сум, їй сумно.

На верхній полиці їде колишній львів’янин, тепер мешканець Самари. Я дізнався про це, мимоволі слухаючи його безкінечні телефонні теревені: “Привєт, братішка, Самара на проводє”.

Я їду до Вінниці, тому дівчині з Сум таки доведеться пити горілку. Я зійду – і в цьому потязі її вже ніщо не врятує. Ні товста й енергійна провідниця з пірсинґом у носі, яка гучно закриває двері свого купе, зачувши у вагоні щойно визрілий жіночий лемент.

Ні росіяни, які повертаються зі Львова додому. Той, що Самара, гордо дістає власні пляшки: “В останній момент устиг”. Так, ніби це страшенно важливо, ніби в цьому є якийсь пекельний таємний зміст – напитися в потязі, побрататися з братами своїми українцями.

Зашугати всіх попутниць у віці від трьох до дев’яноста трьох років. А потім під ранок, добравши все можливе пиво, спробувати останніх як мінімум обмацати. Як максимум – позбавити цноти. Щоб на наступну добу, з опущеною вниз головою, виснаженими й розбитими, а часто ще й обкраденими, прибути до пункту призначення.

У Москві їх уже ніхто не вважатиме за чоловіків. Там, у потязі, вчора був останній шанс. Треба максимально напитися, щоб його використати.

Обжерливість? У Вінниці мені найперше радять завітати до місцевих цукеркових крамниць: “Ціни від виробника, ціни від виробника”.

Поки виробник націлюється на все цікавіші владні посади, людям пропонують заїдати сум і розпач цукерками. І жодної техніки, що поприбирала б із вулиць цей мокрий брудний сніг, жодної можливості не послизнутися, не впасти, не поламатися. Самі лише цукерки, цукерки від виробника.

Гординя? “Не може бути, щоб люди із Закарпаття їхали на заробітки під Різдво!” – не йме віри мій вінницький проводир. Він повторює це тричі, кожен раз із більшим розпачем.

Так, ніби на заробітки під Різдво поїхали його друзі чи близькі. Ніби це були його найрідніші родичі, які вже ніколи не повернуться, не встигнуть. Ніби я навмисне вигадую, ніби я сам із тих, які невірні і які під Різдво не сидять удома. “Це не були справжні закарпатці”, – каже він.

Допивши каву й тихенько грюкнувши чашкою по столу, він оголошує свій останній аргумент: “Село Костилівка, Рахівський район, Закарпатська область”.

Заздрість? Я завжди трохи заздрю молодим музикантам – особливо тим, які добре вміють на чомусь грати. І ще особливіше – тим, які не зіпсовані увагою слухача. Останнім я теж не зіпсований, але часу, якого молодь має набагато більше від мене, я заздрю.

Єдине, чому я не можу заздрити – це бажанню наших потенційних талантів світитися в телевізорі і співати на корпоративах.

От що таке воістину втрачений час. І ще я знаю, чому місцеві ніколи не ходять на концерти своїх музикантів, а мешканці інших міст можуть запросто приїхати за тисячу кілометрів.

І ще, чому російськомовним попсюкам так важливо запхати будь-який заледве проклюнутий талант у свій формат. Усе це через їхню заздрість і через нашу жадібність.

Жадібність? Найперше до життя. Жадібність до музики, до всього іншого, до нових вражень. За тим я власне й тут, у вінницькому Будинку офіцерів, де звук набагато гірший, ніж у середньостатистичній українській пивниці.

Хлопці закінчують грати свої пісні і переходять до ейсідісівської “TNT”. Жодних тобі дівчат, які б танцювали перед сценою, жодних розпатланих хлопців коло них.

У цій залі я, здається, єдиний, кого це все якось торкає. За хвилину мій драйв перекреслює перестарілий суворий немеломан: “Мужчина, ви трусите весь ряд, вгамуйтесь, я не можу всидіти на стільці”.

Лінощі? Та тільки уявіть, що ви прийшли на концерт (і зовсім не класичної музики), а когось може роздратувати ваша активна поведінка! Я ж упевнений, що тим, хто на сцені, потрібна не просто присутність публіки, а її активна присутність.

На рок-концертах у Монголії (чи то в Китаї?) в залі завжди стоять спеціальні наглядачі з довгими палицями і будь-якого вискочня відразу ж б’ють по голові. Для наших людей і таких наглядачів не потрібно. Ми лінуємось не лише протестувати проти влади, а вже навіть і танцювати.

Гнів? Останнім враженням того вечора стає дзвінок від знайомого. “Ти де? У Вінниці на концерті? Дивися, щоб з тобою не сталось, як зі мною”. А далі – гнівна розповідь про те, як він познайомився у клубі з дівчиною, а та виявилася хлопцем. І як йому, старому чоловіку, тепер хочеться всіх повбивати, що він не розпізнав. І як його осоромили на все місто.

І як би він того жартівника покарав. “Та, мабуть, йому тільки твого покарання і треба було б”, – ледь не зривається в мене з язика. Я згадую, що в нашій гомофобській країні в чоловіків немає щастя більшого, ніж за себе, ображених і скривджених, хоч когось, ну бодай хоч якось нагнути.

А ще сьогодні читаю новину про те, що наш дволикий Янук збирається вже наступного тижня затягти всіх нас в Азіопу. Тут і в мене напад гніву стався – хотів про нього все, що думаю, написати. Але на нього й семи смертних гріхів замало, доведеться розширювати список.

ТСН

More in Події, Політика, Суспільство, Записки, Культура
Кириленко та Ляпіна внесли законопроект щодо відновлення цілісної системи місцевого самоврядування у Києві

18 грудня народні депутати В’ячеслав Кириленко та Ксенія Ляпіна зареєстрували у Верховній Раді законопроект «Про внесення змін до Закону України...

Close