Останні новини

Генерал Михайло Крат. Повернення в Україну із довголітнього забуття

1Материковий український читач ще мало знає про українського патріота-військовика, знаменитого уродженця міста Гадяча на Полтавщині Михайла Миколайовича Крата,  колишнього полковника московської імператорської армії й генерал-хорунжого Армії Української Народної Республіки, нагородженого свого часу Георгіївськими хрестами за мужність, сербським орденом – «Звізда Караґеорґія» 4-го ступеня з мечами, а пізніше – Залізним Хрестом, орденом Симона Петлюри та іншими військовими нагородами та відзначеннями.

У своїй записці від 6 грудня 1943 року Михйало Крат звертався до своєї рідні та близьких: «…На Холмщині, один за другим падають від ворожих стріл активні українці. Є чутки, що й моя праця та скромна особа не всім до вподоби. Отже, треба бути до всього готовим. По смерті моїй, може схоче доня моя переказати своїм дітям, якщо їх, дасть Бог, матиме, про свій рід та про Діда, а зрештою навіть найближчі мені мало знають про моє минуле. Тому, щоб не було їм соромно, коли люди по моїй смерті спитають їх про батька, а вони не знатимуть про його життя докладних даних, я й пишу оце свою коротеньку біографію. А як не спитають, і ніхто не згадає, нехай так і буде, все ж якийсь слід по мені зостанеться, а тяжко вмирати, не зоставляючи по собі нічогісінько…».

Цю прогалину усуває  книга споминів та статей генерала Крата з дуже вимовним наголовком «Козацькому роду нема переводу», що побачила світ 2010 року у місті Бетезда, що північноамериканському штаті Мериленд, упорядниками якої стали донька Михайла Крата – Ніна Крат-Черняк та внучка Ганя Черняк, які у передньому слові, зокрема, зазначають, що «…Різні автори згадували його в еміґраційній пресі як про визначного старшину армії Української Народної Республіки в часі визвольної боротьбі в роках 1918-1920. Пізніше історик Лев Шанковський зараховував його до відомих військових авторів, а письменник і побратим генерала Юрій Тис-Крохмалюк наголошував, що статті його це вартісний матеріял для дослідників новітньої історії України. Про молодість генерала можна коротко сказати, що він, як молодий «малоросійський дворянин Полтавської губернії» в той час (початок ХХ-го сто­ліття) не думав інакше про своє майбутнє, як про офіцерську службу в російській царській армії. Та, відчувши клич крови своїх козацьких предків, перейшов в 1917- му році на службу Україні. І служив їй вірно, сумлінно і з любов’ю до кінця життя…».  До того ж, генерал Крат, за влучним висловом владики Мстислава, на протязі всього свого життя був відданим і офірним сином Української Православної Церкви. А ще, як стверджують, – він не любив вислову «змагання» замість «боротьба»,  говорив, що  про змагання говоримо, коли мова про спорт, а в боротьбі ллється кров і жертвується молоде життя за велику, світлу ідею – за волю України. За ту ж ідею боролися й гинули нові борці в рядах Української Повстанської Армії та вояки з Дивізії «Галичина» в роки Другої світової війни.

Генерал залишив по собі спогади про життя – про події, як він сам їх пережив. Він називає їх цікавими, а були ж вони також не легкі і часто небезпечні. Про буревійні часи минулого століття збереглися численні спогади – статті генерала як він сам їх записав. Добрим доповненням до спогадів та статей генерала є опінії і посмертні згадки його сучасників, які зустрічалися з ним у воєнних обставинах, в британ­ському полоні, чи на еміґрації. Усе це помішено упорядниками  Ніною та Ганею Черняк до книги «Козацькому роду нема переводу», яка щойно надійшла від них із США на мою лохвицьку адресу.

Із коротких біографічних інформацій український читач дізнається, що Михайло Миколайович Крат походив з української старшини Гадяцького полку. Предки його були бунчуковими та значковими товаришами, один з його предків був сотником. Михайло Крат народився 6-го серпня 1892-го року в Гадячі в родині капітана російської ґвардії, Миколи Огійовича Крата. Одержав освіту в кадетських корпусах у Сумах і в Петербурзі. В році 1911-му по закінченні Павловської офіцерської школи в Петербурзі отримав ранґу підпоручника 93-го піхотного Іркутського полку в Пскові. Під час Першої світової війни був чотири рази поранений і нагоро­джений бойовими орденами включно з орденом святого Юрія 4-го ступеня (за бій під Лодзю в 1914-му році, коли був поранений трьома кулями). Тоді ж він одержав сербський орден «Звізду Караґеорґія» 4-го ступеня з мечами. За відзначення в боях і по вислузі Михайло Крат був ступнево підвищуваний у ранґах. В грудні 1916 року, маючи 24 роки, вже був підполков­ником, а в 1917 році – полковником. 10-го грудня 1917 року полковник Крат вступив на службу Україн­ської Народної Республіки. Під час боїв у Києві був помічником начальника оперативного відділу штабу Київської Військової Округи. Пізніше, в роках 1918-1920, служив на різних становищах в дивізіях: Одинадцятій Піхотній, Другій Запорозькій, Третій Залізній і Окремій Кінній. Приймав участь у повстанні проти гетьмана Скоропадського, в боях проти большевиків і т.зв. «Добровольчої» російської армії генерала Денікіна. 12-го жовтня 1919 року 8-ий піхотний Чорноморський полк під командою полковника Крата розбив під селом Баланівкою (околиця Бершаді на Поділлі) 50-ий Білостоцький полк на Поділлі. 50-ий Білостоцький полк Денікіна, взяв в полон біля 600 офі­церів і солдатів. Під час Першого Зимового Походу полковник Крат був начальником штабу Запорозької Дивізії (у праці полковника Доценка «Зимовий Похід» подані оперативні накази, опрацьовані полковником Кратом). Влітку 1920 року полковник Крат їздив у складі Української Військо­вої Місії до кватири т.зв. «Русской армии генерал барона Врангеля» для нав’язання контакту та узгіднення бойових операцій проти «червоних». Полковник Крат був лицарем «Залізного Хреста» (за Зимовий Похід) і кавалером ордена Симона Петлюри. По закінченні Визвольної Боротьби він перебував у Польщі, де працював як бухгалтер. Від 194-го до 1945-го року М.Крат був членом дирекції Союзу Українських Кооператив у Холмі. Весною 1945 року з наказу президента УНР вступив до штабу Укра­їнської Національної Армії під командою генерала Павла Шандрука. В кінці війни він перебував один місяць на фронті 1-ої Української Дивізії УНА, а по капі­туляції Німеччини, разом з Дивізією в роках 1945-1948 р.р., – у англійському полоні в Італії і в Англії, був комендантом табору полонених в Белярії. В 1946 році за ініціативи генерала Крата (підвищений у ранзі в 1945 році) і при його активній участі було організовано в таборі в Ріміні т.зв. «Народний Університет», у якому впродовж восьми місяців для аудиторії до 800 осіб, викладались українознавчі дисципліни. Михайло Крат викладав історію України. Ще з часів своєї служби в московській армії й пізніше був викладачем у підстаршинських і старшинських школах. Після звільнення з полону, в роках 1948-1950, працював як бухгалтер Генерального Церковного Управління в Англії, а в грудні 1951-го року він прибув до США, до Детройту, де до 1959 пра­цював на фабриці, аж до виходу на пенсію. В Детройті наш земляк був одним із директорів Кредитової Спілки «Самопоміч» та активним членом Парафіяльної Ради української парафії св. Покрови. Весь час від закінчення Визвольної Боротьби Михайло Крат брав жваву участь у громадському житті. Виголошував реферати-промови на запрошення українських організацій та на національних українських святах. Написав чимало статей на громадсько-політичні й історичні теми. Михайло Крат помер 8-го серпня 1979 року проживши 87 років,похований в Савт Баунд Бруку.

Дружина генерала Крата, пані Євдокія (з дому Шевченків) народилася 10-го березня 1896 року також у Гадячі на Полтавщині. У 1918 році одружилася з полковником армії УНР Михайлом Кратом і з того часу ділила з чоловіком долю в походах Виз­вольної Боротьби, була в Першому Зимовому Поході. 25-го грудня 1919 року попала в містечку Животові на Таращанщині разом з обозом 3-ої Залізної Дивізії в денікінський полон, з котрого їй вдалося утекти. Діставшись до штабу армії, склала звіт про напрям руху ворога та про знущання над нашими старшинами й козаками. Під кінець січня 1920 року дістала від командира армії генерала Михайла Омеляновича-Павленка завдання – поїхати в занятий большевиками Єлисавет, щоб роз­відати про приблизне перебування повстанців отамана Гулого-Гуленка. Це небезпечне завдання вона виконала, і завдяки тому війська УНР з’єдналися з повстанцями…  Все життя пані Євдокія була поряд з своїм чоловіком, розділивши його нелегку вояцьку долю. Померла 15 січня 1977 року в Детройті, похована також в Савт Баунд Бруку (Нью Джерсі).

Починається ж книга споминів генерала Михайла Крата «Козацькому роду нема переводу»  (Бетезда, Мериленд, США) із ось такого цікавого й вимовного документу:  «Ми нижчепідписані свідчимо, що означеного Матвія Крата, маючого в уїзді (районі) Гадяцькім своє довільне помістя (нерухомість, землю), пред­ки, прадід Іван, будучи в полку Гадяцькім знатним військовиком, а дід Хведір значковим товаришем, а рівнож і батько сотником, з давніх давен служи­ли в українськім Гадяцькім полку після звичаю української служби, з власно­го свого благоприобрітеного (чесно придбаного) шляхетського майна… 1795 року…». «Оце перший документ, що зберігся по страшному катаклізмові наших днів, – зазначає М.Крат, – На жаль, родич наш, пастор Павло Юрієвич Крат чомусь переклад зро­бив з московської мови й він втратив свою вартість. А цей же Павло Крат оповідав мені, що рід наш походить з Болгарії, звідкіля вийшов до Чехії при царі Симеоні (це, якщо не помиляюсь, часи на­шого Ярослава Мудрого). Там, в XI віці предок наш граф Крат боровся проти німців. Вони його війська розбили, а йому відрубали голову. Фонетично наше прізвище дуже подібне до чеської мови, а в Чехії нібито й досі знахо­диться гора, що зветься Кратова. Але це тільки родові легенди, а правда є та, що наші предки були ко­зацькими старшинами Гадяцького полку. Павло Крат ще розказував, що рід наш не тільки стародавній, козацький а й шляхетський. Один з наших пред­ків брав участь разом з польським військом у поході на Москву. Коли ж польське військо, не отримавши належної платні, збунтувалось і покинуло свої позиції й королевича Владислава під Москвою, тоді наш предок зі своєю гадяцькою сотнею привів королевича Владислава до його батька – короля Зиґмунта III, який саме тоді облягав Смоленськ. За ту службу наш предок одержав в 1612 році польське шляхетство. Пізніші наші предки були значковими й бунчуковими товаришами. Один з них був «соратником» Мазепи, брав участь в бою під Полтавою проти царя Петра 1-ого в 1709 році, і після програного бою вийшов з Мазепою на еміґрацію. В 1795 році цариця Катерина II надала Кратам «дворянство» (росій­ське шляхетство) на тій підставі, що предки Григорія Матвійовича Крата в часи гетьманщини були вже шляхтичами раніше», – продовжує генерал Крат. «В 1812 році, цар Олександер І, для заспокоєння самостійницьких настроїв «малоросійського дворянства» дозволив формувати українські ко­зацькі полки. Тоді Москві було трудно через наступ Наполеона, і тому вона дурила нашу шляхту надією на поворот козацьких вольностей та традицій. Вищезгаданий Григорій Крат служив у 6-ому Чернігівському Козацькому полку малоросійського, тобто українського, війська. Наше Кратівське гніздо – Красна Лука коло Гадяча. Багато селян в Красній Луці носять прізвище Крат. Прадід мій Григорій не хотів ділити його поміж своїми дітьми, а все зоставив старшому синові Архипові. А Огієві, мойому дідові, дав освіту й казав «служити цареві», тобто іти до війська, бо земля всю родину не вигодувала б. Так рід наш поділився на Архиповичів і Огієвичів. Перші були не тільки по крові, але й по культурі, а часто і з переконань – українцями. А Огієвичі, себто та лінія, до котрої я на­лежу, не завжди визнавала себе українцями, забула рідну мову, розповзлася по всій Росії, і тільки приналежність до шляхти «полтавської губернії» в’язала її з рідною землею та українським народом. Дід Огій був щирим українцем, не міг без сліз читати підпільного тоді Шевченка, що був його сучасни­ком. Жонатий був з панною Ган­ною Серно Солов’євич – донь­кою священика, хорошого шляхетського роду з Білорусі. Діда я не пам’ятаю, бо він умер в 1874 році. А бабку пам’ятаю дуже добре; вона вмерла в Кишиневі, де жила у своїх синів Сергія й Володимира. Батько мій, Микола Огійович, народився 29-го квітня 1855 року в Новоселицях на ав­стрійському кордоні, де дід Огій був тоді начальником митного уряду. Дід Огій мав багато синів. Усіх їх віддавав до Полоцького Кадетського Корпусу. Батько мій скінчив цей корпус в 1872 році. В 1874 році батько всту­пив до Павловської Військової Школи в Петербурзі і почав службу в царській гвардії – Лейб Гвардії Єгерському полку. З тим полком батько відбув російсько-турецьку війну 1877/78 рр., бився під Телішем, переходив Балкани. Пізніше батько вийшов з полку і перейшов до Павловської Військової Школи, котру сам закінчив і став там офіцером-вихователем… В 1889-му році батько оженився з панною Єкатериною Вікторовною Протопоповою, донькою поручника лейб Гвардії кінної артилерії на пенсії Віктора Гавриловича Протопопова, а 6-го серпня 1892 року, народився я. Два роки пізніше народився мій брат Борис. Він згинув у 1-ій світовій війні в 1915 році під Перемишлем, будучи прапорщиком 54-ого Сибірського стрілецького полку. В 1895 році батько мій був підвищений з ранги капітана до ранги полковника Гвардії з переведенням у армію до 145 піхотного Новочеркась­кого полку. Тоді наша родина перебралася на передмістя Петербургу – Охту, де народилась моя сестра Тетяна (вмерла в Кишиневі 1897 року). Були ще в мене два братики Гавриїл і Андрій, що померли маленькими перед моїм наро­дженням. В 1896-му році батька мого перенесли до Кишинева в Молдавії, де ми були всього 9 місяців. Це були мої перші спомини з того чудесного краю. Коли батько був командиром полку у фортеці Ковно, на Литві народився брат мій Віктор, що згідно з останніми відомостями в сорокових роках, був інженером хеміком в Петербурзі, тоді Ленінграді. В році 1900 батька знов перевели до Катеринослава, де він до 1904 року командував 134-им піхотнім Феодосійським полком. Полк цей складався майже виключно з українців. Я цілими днями, з дозволу батька але на журбу мамі, перебував з солдатамии, заприязнився з багатьма, навчився українських пісень і почав говорити по- українському. “Ох, какой ужас, ребйонок по-хахлацкі розґавариваєт” – бід­калася мама-росіянка…. Що рід наш український, я знав з малих років від батька, який був гордий тим, що “ми дворянство заслужили шаблями..», – підсумовує генерал Крат, який завдяки книзі своїх споминів повертається на свою рідну землю із такого довголітнього і такого  незаслуженого забуття.

PENTAX DIGITAL CAMERA

DSC_4220

Щойно мною у ході проведення культурно-просвітницької акції, започаткованої раніше народним депутатом України (виборчий округ №151) Тарасом Вікторовичем  Кутовим, – було проведено презентацію книги споминів Михайла Миколайовича Крата «Козацькому роду нема переводу» у районних бібліотеках міст Гадяча та Лохвиці на Полтавщині, як також подаровано цим місцевим осередкам національного духу, культури й просвітництва ряд інших книг, що надійшли від народного депутата Т.Кутового, серед яких книги – Павла Штепи «Московство», Дмитра Донцова «Літературна есеїстика», «Історія України» львівського видавництва «Астролябія»  та «Лохвицький історичний збірник», що його було видано мною минулого року за підтримки  київського професора Віктора Кутового.  Думається, що далі шлях книги споминів видатного патріота Михайла Крата проляже по інших районах Полтавщини, його вужчої батьківщини, яку він понад усе любив і шанував… То ж  знамените гасло генералової книги «Козацькому роду нема переводу»  таким  чином буде втілюватися в життя, бо все більше й більше його земляків, материкових українців, дізнаються про героїчний чин генерала Крат і, перекований, – візьмуть його собі за взірець!

Олександр Панченко, адвокат, доктор права Українського Вільного Університету, місто Лохвиця Полтавська область

2 Comments on "Генерал Михайло Крат. Повернення в Україну із довголітнього забуття"

  1. Костянтин | 04-04-2013 22:48 at 22:48 |

    1-ша Українська дивізія УНА – це все та ж дивізія СС “Галичина” (з квітня 1945 року). Так що черговий свідомий український херой – звичайний фашистський холуй, який воював далеко від України.

Comments are closed.

More in Суспільство, Наша історія, Статті
УПА – як виживали герої. Відео, яке не вийшло в ефір через цензуру

Про те, як виживали воїни УПА в надзвичайно складних умовах.

Close