Останні новини

Світлана Конончук: Партії: відновити довіру

Партійний відступ

У наш час повелося сварити опозицію, дивуватися ненаситності влади й очікувати благородного Героя, здатного повернути вогонь і тим послужити суспільству. Вся 20-річна історія нової держави лежить у діапазоні між необґрунтованими сподіваннями та обґрунтованими розчаруваннями.

Не дивно, що останнім часом суспільна дискусія збагатилася підходами, згідно з яким держава не потрібна, якщо вона “ніяка”, парламентська демократія себе “зжила” не розпочавшись, а рішення нічим не обмежено має ухвалювати безпосередньо мудрий народ. Паралельно з цієї політичної п’єси українського життя виганяють партії.

Спершу було рішення Конституційного суду, яке не тільки повернуло на місце Конституцію 1996 р., а й “поставило на місце” партії. Повернувши главі держави право карати і милувати уряд, воно одночасно відібрало таке право в партій. Партії промовчали. У підсумку нинішній уряд є виразником інтересів кіл, близьких персонально до Віктора Януковича, і навіть Партія регіонів, яка намагалася подати себе як владну, керує меншою мірою, ніж є керованою.

Другим дзвіночком стала відмова від пропорційної виборчої системи. Нехай розроблювачі сценарію змішаної системи не досягли бажаного, нехай вони не мають і простої більшості в парламенті, а імена третини, яка ухвалює рішення, доводиться приховувати, зате нічого не надбали й партії.

Третім, але вже цвяхом, цілком може стати перехід до виборів в одномандатних округах. І не варто згадувати тут “мажоритарку” у Великобританії, де уряд реалізує партійний мандат, а культурно-політична традиція не ставить під сумнів непорушного принципу періодичності виборів, як і їхній вільний характер.

Деморалізовані, без джерел коштів, які можуть дати змогу стабільно працювати, розвивати ідеологічні принципи й при цьому не приховувати джерел доходів, українські партії відчувають сьогодні брак повноцінних стратегій і довіри суспільства.

Переконатися в цьому можна, навіть не вдаючись до даних соцопитувань. Достатньо оцінити масштаб підтримки весняних акцій. Мало яка партія здатна привести під свої гасла навіть декларовану кількість своїх власних членів, не кажучи вже про співчутливців. Попри те що Київ – не останнє в Україні місто за рівнем політичної активності, знаменита акція опозиції 2 квітня відверто провалилася. Проблема не обмежилася низькою явкою громадян. Суть справи в тому, що акція не стала засобом тиску на парламент в ухваленні рішення з питання призначення дати виборів у столиці, і, як наслідок, не стала чинником зміцнення демократії. Але мітинги мітингами – відсутність людей і платний характер послуг на цих заходах можна віднести до недостатньо опрацьованої тактики (непродуманої спроби зібрати людей у робочий день, віддаленість “точки доступу”, тобто місця проведення від місця проживання партійців), залишаючи простір сподіванням на хорошу мобілізаційну кампанію. Набагато пікантніше, коли партія не збирає на виборах кількості голосів, сумірної хоча б кількості заявлених партійців.

Що вже казати про одне з найяскравіших явищ останнього часу в політиці – “рух тушок”, коли стають очевидними виразки й хронічні болячки українських партій. З нині сущих відносно спокійними за свої лави можуть хіба що “Свобода” і КПУ. Перша – не тільки тому, що в принципі ідейно злагоджена й організаційно складена, а й тому, що благополучна з міркувань політтехнології. Друга – тому що корисна владі.

Однак завдання полягає не в тому, щоб робити закиди партійним лідерам, які з власної волі чи мимоволі заохочують продаж місць у списках і чудово усвідомлюють можливі наслідки. І не в тому, щоб дорікнути тим самим “тушкам”, які обґрунтовано вважають себе безумовно вільними від будь-яких зобов’язань перед продавцями.

Можна скільки і як завгодно класифікувати партії на “правильні” та “неправильні”, “справжні” й “фіктивні”. Але дане заняття навряд чи наблизить нас до розуміння того, в чому причини партійного відступу, чи має він необоротний характер, і чи є перспективи інституціоналізації партій, без яких у принципі немислимий розвиток демократії.

На всі запитання ми навряд чи відповімо в рамках цієї статті, але деякі аспекти вже зараз звертають на себе увагу.

 

Велика партійна таємниця

Крім названих вище інституціональних чинників, пов’язаних з конституційним характером політичної системи, істотною причиною слабкості партій вбачається, насамперед, слабкість фінансової основи їхньої діяльності. “Як?!” – вигукне багато хто, закликавши подивитися на останні доступні дані про партійні кошти.

Справді, наприклад, відповідно до річних звітів деяких партій дохід Партії регіонів у 2012 р. становив близько 325 млн грн, а “Батьківщини” – близько 115 млн грн. Багато це чи мало? Порівняно з витратами столиці на озеленення у 2013 р., а це близько 100 млн грн, – небагато (причому ці дані стосуються не звичайного, а року парламентських виборів).

Причому наведені суми доводять лише те, що саме ці партії змогли їх зібрати, але аж ніяк не те, що збирання коштів для партій є справою простою і загальнодосяжною. Врахуємо також, що у звітах ідеться тільки про безготівкові кошти, які відіграють в епоху торжества “чорного налу” роль ширми, і в більшості випадків зовсім не йдеться про матеріальні ресурси партій. Поза звітами – непряма підтримка, яка може бути дуже й дуже істотною і може дуже й дуже впливати на позицію партії. І хоча б через це вважається некоректним порівнювати, яка партія “багатша”, а яка “бідніша”. У нашій країні апріорі багатшою є партія, яка має доступ до ресурсів держбюджету. А надто – через відому корупційну схему компенсації вкладених у політичну діяльність коштів (або ж одержання початкової можливості для політичного інвестування) – горезвісний “тендер з одним учасником”.

Проблема не в тому, що суми, якими оперують партії, здаються завеликими. За скромними прикидками, лише утримання центрального (київського) апарату партії, яка має власну фракцію в парламенті й веде повноцінну організаційну, аналітичну діяльність, яка забезпечує присутність у ЗМІ, юридичний супровід, зв’язок, безпеку та бодай символічну оренду офісу, повинне починатися “у мирний час” від півмільйона гривень на місяць. А в передвиборні періоди партійні потреби зростають у сотні разів. Тому питання – не стільки в обсягах коштів, скільки в їхній прозорості.

Власне, непрозорість джерел становить серцевину проблеми відсутності довіри до партій. Притому, що кожен користувач Інтернету може за дві хвилини дізнатися, хто і чиї гроші “політично супроводжує”, і вже тим паче це відомо владі, розкривати імена благодійників не готові ні партії, близькі до влади, ні дуже близькі. Та й самі фінансові донори ніколи не поспішатимуть розкривати весь політичний кошик.

Як стверджують соціологи (зокрема, про це йдеться в нещодавньому інтерв’ю Ірини Бекешкіної DT.UA), інформація про великі джерела партійного фінансування може вплинути на вибір лише 14% виборців. Утім, ролі цієї, на перший погляд невеликої, цифри не можна недооцінювати. Вона здатна вплинути на електоральні результати кожної окремої партії, з огляду на порівнянний рівень їхньої підтримки (на останніх виборах – від 10,4% у “Свободи” до 30% у ПР). Судячи з усього, подібна інформація ще не стала фактором усвідомлення проблеми, пов’язаної із впливом політичної корупції на рівень життя в країні. Адже нам доводиться спочатку платити за утримання держави, а потім розплачуватися за її неефективні рішення, що нерідко є чиновницькою “подякою” за фінансову підтримку партії чи політика на початковому етапі.

Крім корупційного, є й інший аспект проблеми. Усім пам’ятний фінансовий скандал, який спалахнув у “Нашій Україні” в 2011 р., коли з’ясувалося, що борги працівникам апарату партії становлять близько 45 млн грн. Як згодом пояснив Роман Безсмертний, частина з них утворилася через спробу політвиконкому оформити “білі” трудові відносини. Сьогодні кожна з партій знає тисячу й один спосіб “конвертації”. Адже якщо партії разом з усією країною бігатимуть від податкової системи, пенсійного фонду та ін., то звідки очікувати змін?

 

Період між виборами для початку реформи

Чи можливий у перспективі рух якщо не до повної прозорості фінансування партій, то бодай до відкритості інформації про великі джерела їх фінансування, і яким може бути граничний рівень надання коштів, що вимагає доступу до інформації?

Практичного ідеалу вирішення цього питання немає. Існують стандарти і рекомендації органів Ради Європи (Венеціанської комісії), об’єднання “Група країн проти корупції” (GRECO) або організацій, з якими співробітничає Україна, наприклад, Міжнародного фонду виборчих систем (IFES). Сума не має бути настільки маленькою, щоб спокушати до обходу та пошуків нелегальних шляхів її передачі партії, і не настільки великою, щоб ініціатива декларування імені спонсора втрачала сенс. Є також практичні рішення, ухвалювані кожною країною. Так, у Німеччині межа одноразового пожертвування, достатнього для публікації імені спонсора, становить 50 тис. євро. Водночас не існує обмежень для пожертвувань.

Що може мотивувати в Україні реформу політичного фінансування, яка веде до прозорості? Одним із таких мотиваторів убачається обмін інформації на наявність джерел сталого фінансування, що входить в орбіту пріоритетів партійного розвитку. На сьогодні в Україні основними джерелами фінансування партій є внески членів партії, які, найімовірніше, становлять лише дуже малу частку обсягу фінансування. Тільки дуже віддані слову і справі Петра Симоненка люди можуть безоглядно повірити, що КПУ живе на внески, тобто встановлені щомісячні платежі, посильні всім членам. Другим поширеним джерелом виступають пожертвування фізичних осіб, третім – юридичних. Хоча меж для пожертвувань немає, а дуже активна підтримка партії може виражатися опосередковано, самі партії мають ухвалити рішення, чи буде гідним залишитися в історії “партійним проектом пана N”. Та й не в інтересах суспільства щоразу перед виборами бачити “нові обличчя” замість нової політики.

Можливим підходом для розширення джерел фінансування партій могло б стати надання коштів прямо з держбюджету (на відміну від наявного непрямого фінансування під час виборчих кампаній, що виражається в оплаті ефірного часу та місця в друкованих ЗМІ, що надаються партіям). Наразі залишимо осторонь обговорення принципів і вже тим паче практичних моделей такого фінансування, зважаючи як на неоднозначність питання, так і на складність вибору моделі. Зауважимо лише, що від вибору моделі величезною мірою залежить характер партійної системи в країні, а також характер внутріпартійних стосунків, зрештою, відхід від принципу “приніс гроші – отримай права”. Тобто розумно обране публічне фінансування здатне зумовити й зміну типу будівництва партій.

Проте наданню публічних коштів має передувати готовність партій демонструвати граничну прозорість фінансових аспектів. Першим маленьким кроком на шляху до цього може стати встановлення форми річного фінансового звіту, термінів і місця його оприлюднення, визначення особисто відповідальної за зміст звіту особи. Такі мінімальні дії дозволять не тільки зробити висновок про динаміку фінансової основи партій, а й скласти уявлення про види діяльності, в яких зацікавлена і яких потребує партія, а в другу чергу – про кількість коштів, необхідних для початку процедури публічної підтримки партій.

Демократію неможливо створювати в умовах партійної комерційної таємниці. Що менше партії прагнутимуть заручитися довірою суспільства та однією з умов цього прийматимуть прозорість фінансування, то складніше буде їм вирішувати питання взяття й тим паче – утримання влади. Вони завжди будуть слабкішими порівняно з можливостями впливу неформальних владних груп, які управляють партіями.

Світлана Конончук, керівник політичних програм УНЦПД

More in Політика, Суспільство, Статті
IMG_4887
Всеукраїнське соціологічне дослідження на тему “Сучасна молодь України”

Більшість опитаних не впевнені в тому, чи цікава їм соціально-політична ситуація та чи існують загрози демократії в Україні, але цінують...

Close