Останні новини

Чи можуть громадяни змінити інформаційний простір України? Майдан Reload №13

“Три ознаки нинішньої доби в Україні – відчутне обмеження свободи слова, деукраїнізація масового інформаційного продукту і не менш упевнене поширення його внутрішньої порожнечі. Цей руйнівний вплив відчуває на собі практично кожен український громадянин.”

Ініціативна група «Першого Грудня» стверджує, що українські громадяни, здатні мобілізуватися до конкретних дій і суспільство має всі необхідні знання і сили, щоб втілити запит на зміни.

Програмна стаття http://maidan.org.ua/2013/05/hrupa-pershoho-hrudnya-informatsijnyj-prostir-ukrajiny-scho-my-zdatni-zrobyty/

Чи існує цей запит на зміни і як його можна реалізувати?

Початок дискусії, доповідь Мирослава Мариновича

Доповідач: Марислав Маринович – правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи, віце-ректор Українського Католицького Університету у Львові, президент Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу

Сучасне телебачення України – телебачення чужої для мене країни. Я почуваюся внутрішнім емігрантом, коли дивлюсь це телебачення. В ньому панують дух брутальності, як зразок людської поведінки, інтелектуальна вродженість, національна та соціальна байдужість та відчуженість.

Якщо людина прикута до сучасного телебачення – вона не має шансів залишитися духовно здоровою. Без сторонніх джерел інформації просто не вижити. Ваші зусилля подавати в інтернет інше, альтернативне бачення є ілюстрацією того, що я маю на увазі.

Ініціативна група називає три найголовніші ознаки нинішньої доби:

  1. Обмеження свободи слова
  2. Деукраїнізація масового інформаційного продукту
  3. Упевнене поширення внутрішньої порожнечі – відсутності духовності

Свобода слова. Комуністичний диктат у нас зараз замінений диктатом політики і комерції. Якщо комуністичний диктат держав суспільство, як собаку у буді, то сучасний диктат відпускає її на певну віддаль на короткому повідку. Цей поводок створює ефект відчуття свободи. Собака не відчуває, що простір свободи робиться щораз все менше і менше. Це створення імітації свободи, тоді коли свободи насправді немає і є характерною ознакою нинішнього інформаційного поля.

Простір для особистої думки чи для громадянської позиції став заручником рішень владної вертикалі. Практика тиску спостерігається на всіх рівнях. Рівень об´єктивної інформації збіднений, правда є напівправдою, яка залежить від кланів. Наша свобода слова тримається на тому, що один клан викриває інший, даючи певну дозу правдивої інформації. Витворити собі правдиву загальну картину дуже важко. Крім того, серед тих факторів, які обмежують свободу слова в Україні є самоцензура та маніпулятивні технології, які знищують авторитет ЗМІ. Цей тиск збоку самих ЗМІ, коли вони знищують людину, яка неугодна владі, підриває їх авторитет.

Як приклад, ситуація з ТВі. Збоку було неможливо встановити хто правий у цьому конфлікті. Учасники конфлікту озвучували свою правоту, з усіма можна було погодитись, усіх зрозуміти, але відчути хто правий було дуже важко.

Деукраїнізація інформаційного продукту. Відсутність національного продукту компенсується не якимось іншим національним продуктом, а совком і кітчем. Ми не маємо навіть якоїсь іншої альтернативної культури. Ми маємо відсутність культури: совок і кітч. Продукт, що поставляється зараз на інформаційний простір є вторинним. Вже 20 років ми мавпуємо чужі зразки і називаємо цей продукт українським, тоді як насправді ми залежимо або від інформаційної політики російської влади або, що гірше, від постімперських, постколоніальних, постсовкових смаків, які є спільними як для України, так і для Росії.

Внутрішня духовна порожнеча, що лине з телевізійного екрану. По–перше, сучасні розвагу з телеекрану викликають тиху паніку. Наче внутрішня депресія, яка розлита по всій країні раптом на екрані отримує обличчя розваг. Всі страшенно веселяться, тішаться, а насправді розвагами прикрита депресія. Цинізм, споживацька свідомість, діалог підмінено інформаційними і політичними скандалами, шоу, які насичені ненавистю, не діалогом, а сварками. Це підміна понять, імітація чогось важливого.

Що відбувається у ті моменти, коли журналісти запрошують двох опонентів для бесіди? З одного боку, у порівнянні з минулим це велика перемога, адже представлені дві думки. Начебто справа журналіста тільки організувати дискусію між ними, але те, у що перетворюється ця розмова, не є дискусією, яка шукає правду. Це мультиплікація брехні, тому, що обидва брешуть. Вони використовують журналіста для своєї особистої пропаганди. Навіть, якщо вони один одного викривають, то це робиться за певним правилами, про які вони домовилися.

Як цього позбутися? На Заході є високий професіоналізм журналіста, який готує такі передачі, який моментально схоплює фальш в позиції політиків і виводить їх на чисту воду.

Влада сприймає свободу слова як перешкоду, діалог з суспільством, як декоративний непотріб. Максимум, на що можуть піти – на імітацію. Великий капітал розглядає медіа, як інструмент для одержання політичних надприбутків і спосіб самозахисту. Журналісти розшаровуються. Менша частина журналістів – ті, які здатні захищати простір свободи, більша частина перетворюється на комерсантів. Зникає моральна та інтелектуальна місія журналіста.

Все це можна пояснити принципами постмодерності – немає однієї правди, є множинність правди, мовляв, вибирай, яку хочеш. Але для журналістики цей принцип не підходить. Чому журналістика і постмодернізм суперечить одне одному? Тому, що для журналіста є одна правда, і ця правда є в однині. Якщо казати англійською, то це the truth, з означеним артиклем. Він є в тому, що для журналіста головною правдою є правда, яку від нього приховують. Її він зобов´язаний роздобути і донести до суспільства. Це є єдина правда.

Що в цій ситуації можна робити? Існує відповідальність кожного споживача. Потрібно піднімати власний поріг нетерпимості до брехні і порушення своїх чи чужих громадянських прав. Повинен бути бойкот сучасному інформаційному продукту. Так, як свого часу Ганді закликав індійців бойкотувати британські товари. Дуже би хотілося, щоб наш народ не споживав цей продукт і не піддавався цьому зомбуванню, вмів бойкотувати ті канали, ті передачі, які його одурманюють. Для цього ми повинні виховати в собі культуру розмаїття, яка не уніфікує пропозицію різних каналів, вона суперечить спробам монополізувати ринок. За культурою розмаїття немає напівправд. Неможливо обертатися на зразки минулого. Ми мусимо знайти себе у 21 ст. Політики повинні не допускати погіршення становища, не кажучи про те, що це потрібно переламати… Політикам потрібно готувати грунт для необхідних законодавчих змін на близьке майбутнє. Політикам в парламенті потрібно бути джерелом новітніх реформ у сфері інформації.

Великий капітал може стати партнером суспільства, але він для цього повинен зрозуміти, що втрата національного сенсу в інформаційному просторі призводить до втрати національного капіталу. Це взаємопов´язані речі. Замість того, щоб сліпо підтримувати владу у її сповзанні у прірву, великий капітал має усвідомити, що він може стати партнером суспільства. Інакше є альтернатива, або ми знову будемо шукати розв´язку в соціалістичній революції, або великий капітал реорганізується і стане типу західного. Якщо наш великий капітал опам´ятається, він може стати партнером суспільства у його перетворенні.

Журналістам – зустрічатися і спілкуватися. Який великий ефект був від спілкування журналістів під час помаранчевої революції. Громадськість має обговорити проблему незалежного суспільного мовлення і відповідальності громадянського суспільства за нього.

Всім потрібно формувати розумний простір України. Це є спосіб спротиву самих громадян, журналістів до того, що відбувається в державі. Цей простір буде кисневою подушкою для людей.

Доповідач: Всеволод Речицький – конституційний експерт Харківскої правозахисної групи, доцент Національного університету “Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого”,

Інформаційні процеси – це явище дзеркала. Якщо суспільство примітивне, нескладне – дзеркало його й відобразить. Стосовно журналістів, то виникає не проблема дзеркала, а проблема того, що воно відображає. Думати, що десь заховані якісь інформаційні скарби – я в це не вірю. Все, що розроблено – те і представлено. Інша справа, що воно не викликає великого ентузіазму.

Корні проблеми в наступному. Є суспільство старого типу, традиційного, європейського та суспільство нової культури, американської. Сьогодні існує чітке ділення на США і всі решта країн в сенсі інформаційної сутності. Європа і США тут не партнери, а скоріше, антиподи.

Старі суспільства живуть тим, що вони знають, що було, знають історію та черпають з неї знання. Історики дають те знання, на основі якого будуються стратегії. Це стосується всіх сфер: науки, мистецтва, виробництва, сфери послуг. Тобто, знання беруться з минулого, роблять висновки, будуються стратегії на майбутнє. Це настільки природно, що здається, що по-іншому жити неможливо. Тут вважається, що дзеркало має бути прямим, воно має відобразити те, що є навкруги і правильно, адекватно передати. Здається, чим плоскіше дзеркало, тим точніше воно передає дійсність.

Тим не менш, існує інша парадигма інформаційного життя, яка визначається не пласкістю дзеркала, а його кривизною. Одні з кривими дзеркалами змагаються з іншими з кривими дзеркалами, хто вправніше викривить, у того вийде цікавіше.

Модель такого суспільства – це США. Їх не цікавить, як воно є в житті. Їх цікавить, як це можна трансформувати і отримати щось справді несподіване, нове і непередбачуване. Всюди є свої методи вражати уяву. Їх не цікавить те, що було раніше. Їх цікавлять люди, які мають здатність вражати. Існує безліч людей, які нікому не цікаві, але серед них є одинаки, які можуть це робити. Можна уявити, що є якесь суспільство, яке притягує до себе таких людей зі всього світу, це наче чорна діра, яка втягує все найцікавіше. Як сказав Білл Гейтс, “людей приваблюють не гроші, як думають у країнах другого світу, а можливість спілкуватись з рівними собі за інтелектом”. І коли ця ситуація виникає, то немає нічого сильнішого ніж оцей стимул. Люди намагаються проникнути до тих, хто рівний з ними за інтелектом і виникає феномен цієї інформаційної гри: «тобі є що сказати» і «тобі є що почути». Коли ти почув, ти продукуєш нове, яке вражає інших, і починається ланцюгова реакція.

Проблема України в тому, що у нас дуже низькі можливості, щоб така реакція включилася. В нас віддзеркалений тип культури, все нове в інформаційному плані ми отримуємо у готовому вигляді, звідкілясь зі сторони: з Росії, Польщі, Чехії. Це віддзеркалене світло.

Це потрібно усвідомлювати, віддзеркалене світло ніколи не дасть людям розуміння що до чого. Як при місячному сяйві ми ніколи не зможемо зрозуміти, що є Сонце.

Друга причина проблем в Україні: недооцінка творчості. В нас немає ринку ніде, а в інформаційній сфері немає ринку в квадраті. В нас не заведено платити за оригінальні висловлювання, нешаблонне мислення. У нас це сприймається, як дивакуватість.

У нас є дефіцит аристократії, еліти в культурному сенсі. Люди в маленьких містах мало читають, там майже зникли книжкові магазини, телебачення також не сприяє їх розвитку. Відомо, що генії не зосереджуються у великих містах, вони розосереджені по всій країні, таким чином, ми їх втрачаємо.

Я багато років жив за кордоном і можу сказати, що між Америкою і іншим світом склалась велика різниця.

Я бачив примітивних українців, або напівпримітивних, які поїхали у США. Там відчувається, що в повірті є щось таке, чого немає в Україні, вони готові були робити, що завгодно, аби тут жити і відчувати це, відчувати людське відношення. Їм не потрібно було багато читати, вони це розуміли і так, воно транслювалося…

Якщо перекласти на мову наук, то у нас це відсутність ринку, у них це тотальний ринок і миттєва винагорода за все, що варте винагороди. Це дивовижна культура, в якій, як тільки ти трохи вибився, тобі є що сказати, подарувати – і ти миттєво отримуєш винагороду.

Привабливість культури, мови визначається обсягом та кількістю непередбачуваного. Якщо там новизна, люди будуть йти туди. Зараз для людей в Україні новизни в російській інформації набагато більше, ніж вони можуть отримати в Україні. Напряму читати європейськими мовами можуть одиниці, відповідно, автоматично визначені пріоритети. Це продовжуватиметься до тих пір, поки в інформації українською мовою не з”явиться більше новизни та непередбачуваного.

Доповідач: Євген Захаров – директор Харківської правозахисної групи, член Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу

Наше сприйняття інформації залежить від нас самих. Те, що один сприйме одним чином, інший сприйме протилежним. Те, що для одного є брудною лайкою, для іншого є піснею. Щодо українського інформаційного простору. Я хочу нагадати частину 1 статті 10 Європейської конвенції: «Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів». Це одночасно свобода слова, свобода поглядів і свобода інформації.

Оце «незалежне від кордонів» це якраз і каже про те, що інформаційний простір є універсальний, чи український, чи англійський, чи польський, чи російський. Це всесвітній інформаційний простір. Якщо ти можеш отримати інформацію іншою мовою, то ти вже включаєшся в частину цього всесвітнього інформаційного простору.

Чим більше мов ти знаєш, тим більше ти включений у нього. Українські законодавці навмисне виключили оце «незалежне від державних кордонів» з усіх українських законів. Цього, нажаль, немає в українській Конституції. І саме тому кажуть про український інформаційний простір, про інформаційний суверенітет, хоча це беззмістовне поняття, про інформаційну безпеку України, яка ніде не визначена. Але знов створений Департамент, який забезпечує захист інформаційної безпеки. А в Конституції сказано, що захист інформаційної безпеки є задача всього народу України.

Насправді, оця тенденція у держави обмежити інформаційний обмін, контролювати його в своїх інтересах, не допускати інформаційні зв´язки людей, які мешкають в різних країнах, є дуже виразною. Є обмеження доступу до інформації, яке спонукає державу мати двох – трьох виділених провайдерів. Ця ідея постійно з´являється і відкидається завдяки спротиву Інтернет-середовища. Але, хоча Інтернет-спільнота і стримує цей процес, ця загроза існує постійно. Це почалося в 1995 році, коли постало питання, що краще повна інформаційна свобода або її обмеження і захист інформації. Вирішили, що краще захищати інформацію, не випускати її, згодом все більше і більше інформації засекречувалося. Це викликало тенденцію боротьби суспільства за відкритість інформації, за доступність її в мережах. З´явилося постійне бажання знати те, що ховають, боротьба за якомога більш вільний інформаційний простір.

Чим менше будуть засекречувати інформації, тим більш обізнаними будуть люди.

Оце намагання обмеження дуже шкідливе. Воно призводить до того, що люди живуть в умовах інформаційної несвободи і обмеження контактів, вільного пошуку ідей і це дуже погано.

Доповідач: Тарас Возняк – культуролог, політолог, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї», виконавчий директор Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу (Львів)

Якось Борис Акунін запитав мене – “А зачем Украина» – якщо ви думаєте так як ми? Справа не лише в інформації. Справа глибша – проблема у сенсах. Які такі оригінальні сенси продукує і поширює українство у цілому? Коли Речицький казав про новизну інформації – то це пів-справи. Не все інше сприймається, як от індійське кіно. Інколи сприймається сенсовно своє – про що говорив Маринович. Однак своє не може бути ретроградним – зверненим назад – у вишиванки. Якщо ми не генеруватимемо нових сенсів – то і відповіді “для чого має існувати Україна” не знайдемо. У теперішньому світі іде не лише інформаційна війна, але й війна сенсів. Росіяни та американці наповнюють наше сенсовне поле своїми сенсами – не лише інформацією. Тому нам і подобається щось російське чи американське – звичайно це спрощення. Але було б цікаво, якщо б ви розвернули розмову саме у цей бік – бік сенсів.

Гостя з зали: Цінності сучасного суспільства це гроші і влада. Вся система працює на ці цінності і ЗМІ є інструментами цієї системи. Тому ми не можемо дивуватися тому, що зараз відбувається зі ЗМІ. Новини на телебачення приймаються за принципом п´яти «С»: смерть, скандал, страх, секс, сміх. Система відробляє свої цінності. Тут задіяні наші єгоїстичні сили. Якщо ми хочемо створювати щось інше, потрібно і орієнтуватись на інші, духовні сили людини, орієнтуватись на духовні цінності: традиції, совість, людське призначення і головна цінність – людина. Це зараз незатребуване. Якщо говорити про новий інформаційний простір, то він має не сперечатись з присутнім, а пропонувати духовну альтернативу. І людина має обирати, що дивитись.

Не треба говорити про якусь українську еліту, яка насправді нею не є. Еліта – це люди, які мають духовний початок.

Сергій Петров, громадський активіст: На мій погляд український інформаціний простір – це та сума інформації, яка є переважно українською мовою, адже в 10 статті Конституції сказано, що державна мова України – українська і вона спрямована на те, щоби захищати державний суверенітет від посягань інших держав, в тому числі і інформаційних.

Якщо говорити про те, що ми можемо зробити, то це Вікіпедія, яка є уже на даний момент джерелом базових, первинних знань для багатьох людей. Цим ресурсом можна ненасильницькі українізувати ту частину населення, яка схильна сприймати українською мовою і може перейти на українську мову спілкування. Тому я закликав би звертатись до тих механізмів, які існують.

Для того, щоб змінити український інформаційний простір треба в нього занурюватись і змінювати його самим. Без нашої активної участі в ньому неможливі жодні зміни. Немає сенсу від когось вимагати змін, ніхто без нас нічого не змінить – треба самим докладати зусиль.

Тарас Возняк: Про війни у сфері сенсів, то Георгій Почепцов. Ми більше говоримо про механізми поширення сенсів, а не про творення сенсів.

Якщо повернутися на теоретичне підґрунтя, можна побачити такі різні завдання в цій сфері:

  • захист від внутрішніх смислових інтервенцій,

  • захист від зовнішніх смислових інтервенцій,

  • захист від конкретної інтервенції,

  • попереджувальний захист.

Загальна модель взаємодії під час смислових воєн – це конфлікт двох текстів. Причому йдеться про найзагальніше уявлення про текст, який може бути не лише вербальним, а й поведінковим, навіть якимось артефактом, який теж може впливати на поведінку, бо, як писав В. Ключевський, разом із текстом ми беремо й тип мислення його творця. При цьому виникає цікава неможливість спротиву за аналогією з інформаційними інтервенціями. Адже інформаційні інтервенції можна заперечувати по шкалі правда/неправда, надаючи в якості спростування правдиву інформацію. Смислові війни не будуються за цією шкалою. Ми не можемо сказати, що, наприклад, Джойс – це неправда, віртуальний простір дозволяє паралельне існування багатьох альтернативних художніх світів. Тому інструментарій заборони, який діє у випадку інформаційної інтервенції, не матиме тут сенсу. Натомість працює інструментарій побудови свого власного Тексту, який забере на себе увагу. Але наразі пострадянський простір не має можливості створювати свої власні типи текстів, включаючи кіно й телебачення, оскільки таке створення вимагає великих коштів як на сам процес, так і на його просування у світі. Таким чином, маємо ще один варіант інструментарію, який, до речі, багато в чому зруйнував і Радянський Союз. Це створення відчуття відставання. І створили його не лише, наприклад, автомобілі, а й масова культура, через яку і потрапляють в поле зору сучасної людини майже всі смислові інтервенції. Масова культура і є генератором смислових інтервенцій. Бо, здається, ви все-таки говорите про механізми поширення сенсів, а не про творення сенсів – для того, щоб щось поширювати, потрібно мати що поширювати

Ще одна цитата з Почепцова – про план сенсовної асиміляції: Державам, щоб навчитися захищатися від чужих смислових інтервенцій зовнішнього порядку, слід поекспериментувати зі створенням власних смислових інтервенцій внутрішнього порядку. Треба знати, що саме і коли хочуть і очікують власні цільові аудиторії. Чим їх не задовольняє власне телебачення, як носій таких інтервенцій, як у системі кінопродукції, так і телевізійних передач. Не маючи власного продукту, населення завжди звертатиметься до чужого. Смисл завжди потрібен людині і як інтерпретація того, що вона бачить, і як новизна того, що вона хоче побачити.

Заміну власного смислу чужими можна уявити собі за шкалою:

  • Перший етап: заміна на рівні сегментів мови й культури
  • Другий етап: заміна культури при збереженні мови
  • Третій етап: повна заміна мови й культури

На якому ми етапі?

Всеволод Речицький: Не можна творити сенси просто заради сенсів. Сенси пов´язані з цінностіми, це внутрішнє пояснення чому світ такий.

Тарас Возняк: Вторинність культури, освіти, науки робить її непотрібною, оскільки всі завжди намагаються читати оригінал, а не повтор. Тобто не мова сама по собі важить. Роль відіграє зміст, який робиться цією мовою. Якщо не буде змісту, не буде й мови. І це може бути специфічним набором, в якому опинилася Україна. Естонія, як приклад, має захисний фільтр у вигляді власної мови, що є несхожою на мови сусідів, тому всі ці проблеми хоч і стоять перед нею, але не є такими загостреними. Фінансування держави повинно йти на створення власного Тексту, який може стати первинним.

І ще раз про різницю між інформацією та сенсом (цінністю – це один з сенсів):

За своїм інструментарієм смислові війни спрямовані на просування ідей не напряму, а в фоновому режимі. Частково це пов’язано з небажанням викликати спротив, а з іншого боку, вони більш пасивні й можуть тривати тоді, коли ніхто, здається, цієї війни не веде. Тобто інформаційні та віртуальні об’єкти мають два плани. Один план перебуває в полі зору реципієнта інформації, інший – ні. Якщо інформаційні війни працюють на одному плані, то війни впливу – на іншому. Тобто якщо ми бачимо інформаційну війну, яка точиться проти України, то війни з допомогою цінностей та сенсів ми не бачимо – це невидима, віртуальна війна, робота з індивідуальним і колективним підсвідомим :)))

Бо саме Ліна Костенко і є генератором сенсів – не лише ретранслятором.

Альона Соколинська: Хочу сказати про медійне зомбування ще раз. Розваги, п´ять С – це не страшно. Страшно, коли створюється штучна система, відбувається зомбування, інформація перевертається з ніг на голову. Інформація подається перекрученою для певних цілей, деякі новини замовчують, відбуваються владні маніпуляції. Це було при радянському союзі і це зараз відбувається.

Мирослав Маринович: Для мене сенси – це та несподіванка про яку говорив Речицький. Це те несподіване, що нас зацікавило, тому ми його називаємо новим сенсом. Його не було – і воно з´явилось.

Доповідач: Андрій Павлишин – журналіст, історик, перекладач член Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу (Львів)

Єретичне запитання: а чи потрібен ЄДИНИЙ інформаційний простір? Може, слід мати багатство можливостей? Можливо, головна проблема в тому, щоб забезпечити ВІЛЬНИЙ інформаційний простір?

Проти ЄДИНОГО інформаційного простору говорить проблема дискурсу. Не може бути мови, спільної для всіх (універсальної системи знаків). Це врешті, вбивчо – кожен з нас – система інформації, записаної в ДНК, якщо усунути елемент мутації, все закінчиться дегенерацією системи.

Для мене, українського історика і перекладача зі Львова референтними за дискурсом є російська редакція радіо “Свобода” (до погрому, влаштованого Машею Гессен) і мережне телебачення “Дождь”, 2-3 програми з “Еха Москви”, “Газета Виборча”, коментарі “Гардіанз” і “НьюЙорк Таймз”, сайти “Ї”, “Історична правда” і “Гісторіенс”, тепер ще “Збруч”. Цей салат рішуче чужий пересічній домогосподарці, а навіть моїм татові, мамі й дружині. Але є часткове взаєморозуміння з дітьми і студентами.

Я брав участь у багатьох унікальних медіальних проектах, усі вони практично дали дуба або зведені на маргінес. Тим не менше, я щасливий, бо дав інтелектуальну поживу якомусь обмеженому числу однодумців. Проте, мій досвід показує, що всі вільні ЗМІ дуже ретельно відстежуються і акуратно розмазуються по стіні. Способів багато, переважають засоби м’якого цькування, підкупу, деморалізації. Час від часу моїх колег вбивають, але так як з Гією Гонгадзе проколюються рідко. Можете кинути в мене каменем, але я певен, що це ФСБ і його регіональне відділення (Самі Знаєте Хто)

Втім, тренд таки існує. Сьогодні кожна бабуся на базарі має два мобільні телефони. Завтра це будуть смартфони. Перспектива за мобільним телебаченням на кшталт “Дождя”. Окрім того, мобільник дозволяє слухати радіо. Але ці дві площини у нас ніяк не зайняті близькими нам дискурсами. До речі, про гроші. Системи на кшталт Яндекс-гаманця дають таким ЗМІ порівняну незалежність. Агов, молодняк душею, спробуйте!

Вибачайте за сумбур, але тема дуже вже загальна :)

Ігор Соломадін, педагог, викладач історії: Зараз ми бачимо в нашій країні зачищений інформаційний простір стосовно дій влади. Але ніхто не заважає дивитись спектаклі, слухати музику. Тобто, владу цікавить одне питання, щоб я, як громадянин, не ліз у її справи, щоб я не питав куди пішли кошти бюджету, чому цей будинок, що є історичною пам´яткою, проданий. Цей сектор владою монополізований і це дуже небезпечна тенденція. Я зараз не маю бажання дивитися телевізор, багато студентів від нього відмовляються. Телебачення відходить у минуле.

Стосовно визначення сенсу, то його дав російський філософ і літературознавець Бахтій. Смислом він називає те, що відповідає на питання. Те, що не відповідає ні на яке питання, сенсу не має.

В інформаційному просторі є дуже тривожний симптом. Суспільство поступово витискується з поля інформованості про життєво важливі речі. Про речі, пов´язані з прийняттям постанов, законів, про функціонування законів. Це дуже небезпечна тенденція. Інформаційне поле звужується, це конкретні дії влади. Відбувається монополізація інформації.

Євген Маслов: Сьогодні жодного разу не прозвучало слово «пропаганда». Зараз владна вертикаль працює, створюючи пропаганду.

Крім того, в нашому інформаційному простірі будь-яка інформація про те, що хтось щось вкрав ні до чого не призводить. Тобто, мотивації працювати у журналістів зараз немає. Тільки якщо вже все набридло і хочеться назвати речі своїми іменами.

Всеволод Речицький: Зомбування легко визначити. Це коли приходиться говорити те, в що сам не віриш.

Леонід Логвиненко: Зараз ми продовжуємо перебувати в совку. Це вигідне владі, бо совок є джерелом і влади, і панування, і статків. Ми мусимо розуміти, що диктат совка зараз є і він формує наш порядок денний.

Всім нам дуже хочеться щоб щось відбулось позитивне за нашого життя. Інколи ми собі це ставимо за мету, а згодом розуміємо, що ця мета нездійсненна. Але ми мусимо не втрачати оптимізм, інтегрованість того здорового, що є в нашому суспільстві в перспективі дасть позитивний наслідок. Не завтра, не післязавтра, але працювати на це треба. Працювати треба і на створення цих смислів, і на розуміння місця нашого народу в світі. Працювати і не втрачати Божого провидіння і сенсу життя.

Оксана Нестеренко: Проблема не в тому, що нам обмежують доступ до складних речей, проблема в тому, що ми цих складних речей не розуміємо. Ми обертаємося в проблемах 90 р. Навіть зараз, все що тут говорилося вже десь лунало, немає нових ідей.

Наталка Зубар – голова правління ГО ІЦ “Майдан Моніторинг”: Це стосується всього, що ми тут говорили: немає жодних кількісних показників у суспільстві. Немає нових сенсів, але запит на ці сенси є? Які розміри і склад цієї аудиторії? Я абсоютно впевнена, що є велика частина наших співгромадян, які ніяких проблем не бачать. Поки ми не будемо мати чіткої, кількісної і якісної картини проблеми – ми її не вирішимо. Без моделі неможливо знайти рішення.

Альона Соколинська: Найбільша небезпека для інформаційного простору – відсутність вибору. Головне, щоб були всі можливості вибору.

Наталка Зубар: Зараз в спілкуванні практично відсутній зворотній зв´язок. Головне зараз повернути цей зв´язок. Якщо нам вдасться повернути цей діалог в ефір, то ми дуже багато зможемо досягнути.

Пряма трансляція записана тут:

 Підготувала Наталя Ляшенко.

IMG_20130514_184242 IMG_20130514_185350

Дискусії Майдан Reload відбуваються за люб’язної підтримки Міжнародного Фонду Відродження.

More in Суспільство, Статті
В Одесі відбувся показ документальної стрічки «Шахта №8»

...

Close