Останні новини

Павло Дзіковський: Щодо громадських справ. Сюрреалістичненьке

Вчергове мені зудить щось на кшталт «надо же что-то делать!» Але що саме, прошу пана?

Взагалі то, це відчуття приходить доволі реґулярно — і в періоди особливих загострень я долучають до тих чи инших громадських справ, долучаюсь, долучаюсь… А потім щоразу кажу собі «ох…» — і знову вже ні до чого не долучаюсь:-( Бо який сенс гаяти час на те, з чого нема жодного толку? Ініціятиви одна за одною просто тихо гаснуть або вироджуються в звичайну говорильню…

Або, буває, зауважую чиюсь справу і звертаюсь активістів: «Класна справа, хлопці-дівчата! Чим можу вам допомогти?» Хлопці-дівчата, наприклад, відповідають “ага” — і все. Може, то в мене така індивідуальна громадська карма??? Хтось би її якось поправив, абощо…

Але не думаю, що ця проблема така вже й приватна — адже схожі нарікання траплялись мені на громадських форумах не раз, не раз. Так що дозволю собі декілька міркувань з приводу.

Що треба громадській справі для активного руху? Очевидно, активісти :-) А що треба активісту для участи в громадській справі? Думаю, критично важливими тут є дві речі:
1) відчуття того, що справа «реалізабельна», що можна і треба добитись результату — такий собі загальний драйв;
2) відчуття особистої ролі — нехай не великої, але осмисленої і потрібної.

Перше, що характерно, дужже залежить від кількости учасників — виходить таке собі порочне коло. Як знаю, дехто пробував шукати вихід з нього за допомогою «сервісу обіцянок»: «я обіцяю долучтись до цієї справи, якщо аналогічну обіцянку дадуть ще 99 активістів» (про такий сервіс колись писав DevRand — автор гасла «Ми разом, багато, і нас не подолати!») — але особисто я не вірю в такі штучні рішення. Зрештою, і не бачу, щоб цей метод якось запрацював.

Відтак, відомі мені способи ініціяції «громадського драйву» — це або певні критичні суспільно важливі події (справа Ґонґадзе — «касетний скандал» — УБК), або рух за визнаним лідером (Ющенко — Помаранчева революція; але й менші лідери постійно ініціюють певні громадські рухи — кожен в міру свого авторитету, скажімо так).

Що ж до другого — часто-густо, на жаль, громадські ініціятиви формуються як такі собі «закриті клуби», учасники яких, в принципі, готові вислуховувати один-одного, але до потенційних помічників зі сторони їм взагалі нема діла. І навіть у вузькій групі — співпраця і взаємодопомога спостерігається хіба на рівні зовсім вже особистих дружніх контактів. Я таке бачив, деякий час поспілкувавшись в 2005-му році в колі “майданівців” — і був цим цілком знеохочений щодо подальшої участи.

Словом, плакати щодо всього цього можна ще довго і виразно. Але про що мова?

Мова про те, що у нас зараз є як очевидні обставини у вигляді доволі специфічної, скажімо так, влади, так і — Ви будете сміятись! — авторитетні лідери. Ні, це не політики (хоч дехто з політиків другого-третього ряду і викликає у мене симпатію) — це так завана група «Першого грудня». Признані моральні авторитети. Які час од часу шлють нації послання — ось, наприклад, чергове, до Великодня: http://5.ua/newsline/184/0/104005/

Отже, цілком сюрреалістична ідея – звернутись до цих сповпів нації з пропозицією: «Отці! А давайте ви спуститесь з небес, сформулюєте КОНКРЕТНІ громадські справи і покличете народ — не політиків, най би вони повиздихали — а саме НАРОД до роблення цих справ. А потім нагадаєте народу про це і нагадаєте ще не раз. Коротше кажучи, виконуйте свою соціяльну функцію, виконуйте!»

А чому ні?

І, звісно ж, необхідна така собі група організаторів — не тих, хто просуватиме власні ідеї, але тих, хто готовий буде осмислювати чужі пропозиції (а власні — можна пропонувати нарівні з иншими), приймати до справи нових активістів (і підтримувати контакти надалі — щоб активісти були при ділі) — словом, акцептувати громадську ініціятиву. Яка, безперечно, є – але, зазвичай, пропадає :-(

Що група скромних організаторів необхідна — це однозначно так. Думаю, хто брав участь в подіях 2004-го, підтвердить, який там був зашкал ентузіязму і, одночасно, який був бардак. Купи народу, готові звернути гори — і ніяких конкретних справ для більшости з них. Хочеш революції? Виходь на Майдан і стій. І все.

Особисто я готовий слухати людей і допомагати у вартісних справах. Здатний організовувати певні справи (не керувати, а саме організовувати, наприклад —http://kalynovahilka.org.ua/ ). Маєте цікаві пропозиції? Пропонуйте.

P.S. І ще пара власних ідейок до купки.

Як знайти «незайманих» активістів? Так мені видається, що таких чимало буває на мітингах — приходять небайдужі люди, стоять-слухають і, зрештою, йдуть геть, ніким так і не запрошені ні до якої до предметної справи. Запросто можна пройтись по людях під час мітингу — познайомитись, перепитати про їх інтереси і пропозиції, запропонувати свої варіянти діяльности. Хто зголоситься — з тими зібратись через декілька днів і спробувати домовитись про спільні справи. Чому б це не могло спрацювати? Я готовий спробувати.

Що, взагалі, можна зараз робити? Ось, наприклад, свіжа ідея щодо підтримки української мови: http://p-dzikovsky.livejournal.com/95850.html А долучайтесь!

Джерело

1 Comment on "Павло Дзіковський: Щодо громадських справ. Сюрреалістичненьке"

  1. А чому б не почати з символа української державності – Державного Гімну України. Чи варто українському народові в якості гімну слухати пісню молодих братчиків, які в очикуванні смерті слави і волі держави, сподіваются на таку посмішку долі, щоб згинула, як роса на сонці, частина населення, до якої братчики ставляться вороже, і тоді вони реанемують кріпацтво, та запанують у своїй сторонці. А ще вони положать (а не покладуть згідно з правописом) душу і тіло за їх свободу та покажуть свою належність до родового козацтва. Адже гімн держави повинен прославляти ЇЇ, а не ганьбити.

Comments are closed.

More in Вибір редактора, Суспільство, Статті
УВРУПЛ-СССР-2
Олександр Северин: “Совковий” тест для омбудсмана

Інформаційний центр "Майдан Моніторинг" любить і цінує право на інформацію, право знати про свої права і обов'язки, свободу мирних зібрань...

Close