Інформація про злочини комуністичних режимів зараз у відкритому доступі. Але людей, які всяко романтизують цю ідеологію, вистачає. Але зараз мова піде не про вихідців з сучасних комуністичних країн. І навіть про не жителів росії, яка позиціонує себе як правонаступницю СРСР. Мова йде про мешканців Європи та Північної Америки, які бачать в комунізмові вельми справедливий устрій та ключ до вирішення всіх соціальних проблем.
«Мені здається, що «романтизація совка» має корені в загальному тренді початку ХХ сторіччя, – пояснила психолог-консультант Ірина Юрасова. – Коли СРСР вважався країною, де переміг пролетаріат і втілюються мрії про комунізм. Радянська пропаганда усіляко підтримувала цей міф, хоча фактично знищила не тільки двіж працівників, а низову політику взагалі. Європейським інтелектуалам, яких запрошували в «країну соціалізму», показували «потьомкінськіє дєрєвні», а місцевим кіно типу «Кубанські казаки». Люди вірили, що все так і є, а своє життя вважали результатом окремих помилок або «перегибів». Ті, хто зараз розповідає про чудове життя, посилаючись на свій особистий досвід, дійсно вважають, що так і було. Життя за ґратами насправді може бути дуже комфортним для інфантильної людини. А саме таку людину виховував «совок»».
Тому дійсно важливо, хто саме згадує про СРСР і що стоїть за цими спогадами, наголошує експертка. Бо тут є паралелі з легендами про золотий вік, які дуже до вподоби обивателю. Водночас важливим мотивом є віра в те, що людство може побудувати щасливе життя і самому стати кращим. Але мотивуватися майбутнім психологічно складніше ніж тим, що було «перевіреним практикою», зазначила Юрасова. Тому казки про золотий комуністичний вік завжди будуть привабливими. «Якщо не викривати цілеспрямовано, як мрія завела в пекло», – підкреслила вона.
Я поговорила з людьми, які вже довгий час мешкають в західних країнах. Або які в силу своєї професії неодноразово бували закордоном. Вони розкрили причини такої романтизації, розповіли про деякі особливості тамтешнього політичного життя, а також повідали про вплив радянської та російської пропаганди.
З проблемами, які несе комунізм, вони не знайомі особисто
Лінгвістка Вікторія Ніколенко зараз живе в Франції. Симпатії до комунізму з боку деяких французів вона пояснює історичними зв’язками – причому як з радянською росією, так і з білою еміграцію. І це свого часу створило ореол таких «хороших росіян». Але СРСР, треба визнати, вів дуже та прагматичну політику та підтримував всі необхідні контакти. А Франція вважалася найбільш дружньою з усіх капіталістичних країн. Та і частина французьких культурних діячів мала прокомуністичні погляди – Андре Жид, Луі Арагон, Пабло Пікассо, Жерар Філіп, Жак Превер. Що також мало свій вплив.
«Для сучасних людей, закоханих в комунізм, він є справедливим, – розповіла Вікторія Ніколенко. – Тобто це соціально справедлива модель будування суспільства. І залежності ще від якихось центрів інтересів, вони в комунізмі бачать вирішення цих проблем. Наприклад, «зелені» вважають, що капіталізм руйнує екологію. А от якби був комунізм, то ми б захищали довкілля. Або ті, хто переживає за зарплати робітників та фермерів, вони вважають, що капіталізм їх експлуатує. А якби був комунізм, то люди жили краще. Для них це щось таке утопічне, що майже одним рухом вирішило би всі проблеми».
Але хто в Франції закоханий в комунізм? По-перше, це представники комуністичної партії. Хоча вона не може хизуватися великою кількість прихильників, але їхній лідер, Фаб’єн Руссель, висловлює якісь свої позиції в пресі. Із цим дискурсом він таким анахронічним виглядає, зазначила Вікторія. Його однопартійці дійсно говорять про класову боротьбу та пролетарів, як це робили у нас 50 років тому. Також є партія Лютт Уврієр, чиї представники позиціонують себе як троцькістів. До того ж, крайні ліві досить впливові у Франції. На останніх президентських виборах їх лідер Жан-Люк Меланшон здобув третє місце. Хоча і не всі в його партії прокомуністичні. Ще одна група людей, яким близькі подібні цінності – це профспілки, зокрема, профспілка CGT. Вони дуже довго були тісно пов’язані з комуністами. Але десь з дев’яностих їх вплив зменшився. І, взагалі, комуністична партія стала меншою. Також прокомуністичні погляди можуть висловлювати деякі інтелектуали, зокрема в університетських колах.
«Я моніторила українську тему, як вона у Франції висвітлюється, – згадувала Вікторія Ніколенко. – Чисто випадково натрапила на інтерв’ю на Youtube Анні Лакруа-Різ (представниці таких інтелектуалів). Знаєте, це для мене було ніби якогось мастодонта доісторичного викопали. От вона дійсно захоплюється вченням Маркса. Вона казала, що з юності хотіла перечитати весь «Капітал». А потім перечитала і проникнулася його ідеями. І от тепер вона вважає, що дослідник в гуманітаристиці має вести якусь політичну боротьбу і викладати. Вона захищає ці комуністичні цінності».
Що стосується самих вишів, то тут в першу чергу вона відмічає Париж VIII. Цей університет створили після студентських протестів 1968 року в одному з небагатих регіонів країни. За словами Вікторії, в нього була слава дуже лівого, комуністичного закладу. Жінка там викладала в 2017 році. Тоді якраз святкували роковини революції 1917 року. «Щоразу тіпало, коли йшла коридорами», – згадувала вона. Бо там плакати і з Леніним, і з червоними прапорами, якісь тематичні лекції та збори. За словами Вікторії, для неї це виглядало таким анахронізмом. Хоча не сказати, що весь університет такий. Але там були люди з ось такими от поглядами.
Буває, закоханим в комунізм намагаються опонувати люди, які або самі, або їх батьки самі жили при радянському режимові. Вони наводять приклади СРСР, Китаю або Куби, де комуністична ідеологія не вирішила всі проблеми. Але відповідь таких симпатиків вельми проста – ну це ж був неправильний комунізм! А є якісь ідеальний, утопічний. І якщо його зробити як слід, то все буде добре. Також не слід недооцінювати вплив пропаганди – як радянської, так і російської. Наприклад, коли мова заходить про Другу світову, росіяни починають наполягати, що це росія подолала нацизм. А значить –комуністичний устрій переміг. Також французькі комуністи люблять розповідати, як багато їх людей було в Русі спротиву. Але це не означає, що прибічників комунізму у Франції багато. Тут більше русофілів, які марять балетом та Достоєвським. Хоча більшість з них його навіть не читала, зазначає Вікторія. Хоча і вважають, що російська культура – велика.
«Моя гіпотеза така: саме тому, що у них не було досвіду життя такій системі, – пояснила Вікторія Ніколенко. – Але вони бачать в своїй країні проблеми, які здаються їм глобальними. І вони переконані, що якщо б панував комунізм, то їх би не було. З тими проблемами, які несе з собою комунізм, вони з ними ні вони особисто, ні їх предки не стикались. Їхніх батьків чи дідів голодом не морили. Тому їм здається, що комунізм – це система, яка працює і яка вирішила б їх проблеми».
Найбільш яскравою романтизація була в 60-ті роки
«У нас буває перекривлене поняття Європи, – розповів вчитель гімназії «Очаг» Ігор Сломадін. – Ми думаю, що там налаштовані проти комунізму, проти, скажімо, росії. Це не так. Там це все сприймається набагато спокійніше, ніж у нас. Зі зрозумілих причин: вони від цього далеко знаходяться, а ми поруч».
Сам викладач свого часу спілкувався зі студентською молоддю, яка ідеалізувала радянську епоху. Це було ще до великої війни. Їх романтичні уявлення передусім базувалися на фільмах та світлинах тієї епохи. «От, посмотрите, какие люди добрые были, какая мирная и спокойная жизнь», – казали вони. І це можна пояснити тим, що наше життя важке, все дається дуже нелегко, зазначає Соломадін. І молоді в тому числі. На його думку, ця романтизація стала антитезою тим труднощам, з якими ці молоді люди стикалися в своєму житті. Також Ігор згадував німецького історика Карла Шлегеля, який після 2014 року зацікавився Україною і написав про неї книгу. В юності він був маоїстом. Це були 60-ті роки, люди опинились під впливом комуністичної ідеології. Вони її сприймали як антитезу Заходу та антитезу капіталізму. Тому деякий час це було досить популярно.
«Найбільш яскравою романтизація була в 60-ті роки, – розповів Ігор Соломадін. – Це молодіжна революція, особливо Франція 1968 року. Ну там була суміш анархізму та комунізму. Але то був комунізм не радянського штибу. Але всім відомо, що там були такі люди, як Жан-Поль Сартр, який був прихильником маоїзму, або той же Жан-Люк Годар, видатний режисер. Багато було лідерів в молодіжному русі. Ну достатньо просто якось познайомитися з подіями травня 1968 року у Франції, в Парижі. Ось там спектр дуже великий. Це відторгнення від капіталізму. Бо вони нічого гарного в цьому капіталізмі не бачили. В якомусь сенсі воно дало свій результат. Деякі, скажімо, гострі кути були згладжені, були прийняті закони, зміни, реформи. Тобто в демократичному суспільстві ось така реакція була».
Його студентські роки перепали на 70-ті роки. Тоді в університеті Соломадін познайомився з двома венесуельцями – Луїсом Альфредо Рохасом та Луїджі Нечепуренко. До Радянського союзу ці двоє приїхали напівлегально. Вдома студенти брали участь в терористичних актах проти своїх посадовців, а також були членами комуністичної партії. Разом з тим вони дуже критично ставилися до Радянського Союзу. Але були переконані, що існування США та СРСР для низки держав, у тому числі й країн Латинської Америки, є дуже вигідним. Бо це дає їм можливість лавіювати. Радянський Союз вони розглядали як антитезу Сполученим Штатом. А ще за підтримку СРСР можна було отримувати якісь гроші. Не без цього.
Що стосується заграванням з радянською символікою з боку сучасної молоді, то тут ситуація інша. Сам Ігор переконаний, що подібні настрої не мають нічого спільного з тим, якою державою був СРСР. Ця романтизація немає нічого спільного з реальною державною системою. Подібна тенденція тягнеться ще з спочатку перших десятиліть ХХ століття, коли комуністична ідеологія була популярною. Люди були незадоволені тією системою, в якій їм доводилося жити. Тому для деяких ця символіка була таким собі подразником, символом протесту проти реальності. Але ці люди дуже погано уявляли реальність Радянського Союзу. Що, звісно, не заважало їм розмірковувати про «істинний комунізм».
«У нас в Радянському Союзі в хрущовські часи таке було, – розповів Ігор Соломадін. – Був хороший Ленін і дуже поганий Сталін. В мене навіть були такі друзі мого віку. Тобто: «Сталін негодяй, Сталін вбивав справжніх комуністів, він перекрутив комуністичну ідеологію». І Сталіна вони дуже ненавидять. А ось Ленін, це так, оце ж там і самовладдя, і совєти. І так далі. Ось там дійсно романтизоване уявлення».
Тяга до комунізму – це відповідь на внутрішні проблеми
Програмістка і перекладачка Катерина Байкова жила сім років у Ізраїлі та півтора роки – в Англії. За її словами, в обох країнах СРСР не дорівнює комунізму чи соціалізму. Радянський Союз там ідеалізують рідко, та і робить це хіба що місцева «вата». Ніхто не хоче жити в СРСР, хоча деякі вірять у можливість побудувати у своїй країні «гарний» комунізм чи соціалізм. Чи хоча б щось наближене. А от специфіка у кожній країні своя. Це характерно було завжди, наголошує Байкова. Навіть у ХІХ сторіччі майбутній об’єднаний та вільний пролетаріат у кожній країні уявляв цю волю по-різному. На що ще тоді вказували скептики.
«Тяга до комунізму в обох країнах – це відповідь на внутрішні проблеми, – розповіла Катерина Байкова. – Більше таких, звісно, серед молоді. Бо підлітки погано уявляють, як світ (економічний, соціальний, психологічний) працює і можуть повірити, що комунізм можливий. При цьому хочуть швидких змін. В Ізраїлі, наприклад, внутрішня політична ситуація – це постійне балансування між «правими» націоналістично-релігійними силами (бо там релігію неможливо від’єднати від самоідентифікації людини) та «лівими» соціалістичними. «Ліві» часто-густо за те, щоб йти на компроміси з арабським населенням, «праві» – навпаки. Не забуваємо, що все це – у балагані ближньосхідної політики, Ізраїльско-Палестинського конфлікту».
А от в Англії суспільство зовсім інше. На відміну від Ізраїлю та України, воно класове, що досі помітно. Тут «праві», консерватори, представляють заможніші класи, а «лівіші», лейбористи – бідніші. Класи вбиті у самоідентифікацію так само глибоко, як в Ізраїлі – релігія. І зазвичай він не змінюються протягом життя. Хоча класова належність й не гарантує жодного фінансового статусу, освіти чи просто успішності, але вона з ними корелює.
«Бідна частина населення тут, як правило, була бідна століттями, – розповіла Катерина Байкова. – І деякі з них ледве можуть писати. Тобто росли у настільки депресивних регіонах, що шансів вирватися до нормального життя у них і не було. Одночасно з тим блиск заходів британського вищого суспільства видно аж з України. Додаткові проблеми створює складність нажиття власного капіталу молоддю (конфлікт «міленіалів» та старшого покоління). Я б сказала, що соціалізм в Англії ідеалізують приблизно так само, як в пізньому СРСР ідеалізували капіталізм. Бо соціалізм дійсно може виглядати, як вирішення місцевих проблем (про те, що він створить нові, ще гірші, люди просто забувають)».
Вона пригадала, як в університеті разом з двома іншими студентами обговорювала роботу державної служби психологічною підтримки. Дівчина була з півночі країни, набагато біднішої, хлопець – з заможного півдня. Їм обом було до 20 років, але родинні статки явно відрізнялися. Коли знайома хлопця з заможного регіону телефонувала до місцевого відділку, то їй одразу кинулися допомагати. Але коли за допомогою звернулася подруга дівчини, відповідь була у стилі «ось коли спробуєте вчити самогубство – тоді і звертайтеся».
«Цій країні потрібен комунізм!» – виголосив хлопець, – згадувала Катерина Байкова. – Дівчина погоджувалася. «Ні, не потрібен», – миттєво здригнулася я. Бо вони дійсно гадки не мали, що на себе кликали. Ідея «розподілити суспільні багатства справедливіше» тут виглядає привабливо (і, до речі, на мою думку, тут треба рухатися в цьому напрямку), молодь просто хоче швидке рішення, яким здається соціалізм».
Відповідь на всі проблеми – вас пригнічують капіталісти
Як і свої європейські однодумці, деякі мешканці США також бачать в комунізмі вирішення всіх нагальних проблем. До того ж, дається в знаки криза, в якому опинилося молоде покоління. Як зазначила сертифікована психіатрична сестра Соня Кагна, їх батьки свого часу з подібними проблемами не стикалися.
«У старшого покоління все було більш-менш, – розповіла вона. – Я не кажу, наприклад, про прошарки суспільства, які завжди потерпали від расизму чи ще якогось пригнічення. А кажу переважно про середній клас. Раніше суспільство було більш стабільним. І багато людей як починали роботу в одній компанії, так і виходили з неї на пенсію з величезними накопиченнями. І все в них було гаразд. В Америці бути середнім класом на одну зарплатню практично неможливо. Це те, що я з моїм чоловіком відчуваємо дуже гостро. Хоча маю освіту одного з найкращих університетах. Мій чоловік працює на університет в ІТ, я працюю медсестрою дуже такої нормальної категорії».
Сучасне покоління опинилось в ситуації, яку називають «мiddle-class squeeze». Тобто середній клас ніби стискують з обох боків – одні його представники перетворюються на бідних, інші – на багатих. Але середнього класу стає менше. І люди, чи батьки колись були впевнені в завтрашньому дні, вже не знають, що їм робити далі. Серед яких, до речі, вистачає випускників кращих вишів США. Ці молоді люди опинилися в ситуації, коли після закінчення навчання не можуть знайти нормального доходу. Тому частина з них починає цікавитися роботами Карла Маркса та бачити в ньому якогось ідола. Там вони знаходять дуже просту відповідь на свої проблеми – їх всіх пригнічують капіталісти. До того ж, частина заможних та впливових людей (як екс-президент США Дональд Трамп) має можливість сховати свої податки. В той же час як прості смертні сплачують значно більше до держбюджету. Що і обурює людей.
«Є в мене друг, – розповіла Соня Кагна. – Він дуже щира та відкрита людина. І в нього є дуже багато таких постів у Фейсбуці про один відсоток найбагатших людей. І про те що їх треба, фактично розкуркулити. Тому що вони пригнічують інших людей, що вони в них крадуть. І все. Здебільш це правда. Є корпоративний інтерес. Є дуже таке велике лобіювання Конгресі Сполучених Штатів. І це все правда. І те, як створена наша податкова система, це теж дуже така велика, прекрасна ілюстрація».
За її словами, це все прошарки тієї ідеології. І люди стають непримиримими, вони хочуть бачити цей марксистський погляд на суспільство. Але він набуває такої домірності. Ці люди бачать виключно тих, хто пригнічує і тих, хто пригнічує. І того, що там є ще якісь інші виміри, вони не розуміють. Тому що не бачать безпосередньої конотації зі своїм життям. Наприклад, батько сучасного американського хлопця в його віці міг одружитися, завести дітей, купити дім та машину зі своєї першої роботи. А він не може. До того ж, його освіта набагато дорожча, ніж у батька. І хлопець бачить в цьому велику несправедливість. А усі ці спрощення, яким піддаються деякі американці, підіграють їх власним проблемам.
В результаті ми маємо цих агресивних tankies, які наїжджають на українців
Хоча такі погляди можна зустріти у людей різного віку. Але тут є, як то кажуть, свої нюанси. Як розповіла тренерка з прав жінок Марія Дмитрієва, у старших це скоріш захоплення Радянським Союзом як країною робітників, де нібито вони мали всі права. Ці уявлення були доволі ідеалізованими. І чимало з них досі вважає – що може сказали в очі – що ті республіки, які відкололися, вони зруйнували таким чином Радянський Союз. І цим, власне, вчинили величезний злочин проти прогресивного пошту людства. І коли їм кажуть, що росія першою проголосила незалежність від Радянського Союзу, у них очі лізуть на лоба, згадувала Дмитрієва. І вони не вірять. Окрема група – це молоді люди, які про радянський союз не знають взагалі нічого. Але вони щось чули про безкоштовну вищу освіту та медицину. І їм це дуже до вподоби.
«Я бачила в Твіттері декілька молодих британських тіпа інтелектуалів, які на голубом глазу обговорювали, що ГУЛАГ був табором, в якому люди проходили трудову реабілітацію і отримували там медичну допомогу, – розповіла Марія Дмитрієва. – Де вони отримували психологічну підтримку. Тобто вони потрапляли туди поганому стані, виходили звідти в класному. Сказати, що я хотіла цих молодих людей відправити туди на екскурсію з повним зануренням тижні на два – це нічого не сказати. І тоді ти починаєш з ними це обговорювати та пояснювати, що ситуація була зовсім іншою, що ми там жили і це все бачили. Звичайно, що я народилася в 70-х і пропустила найкровожерливіші етапи. Але ж я про це все знала, я ж бачила наслідки. І коли я про це говорила, то вони казали, що ми індоктриновані західними антирадянськими службами. Так що ситуація тут приблизно така: старші люди, які тоді бачили в радянському союзі альтернативу капіталістичному устрою і молоді люди, які знають про радянський союз із третіх (якщо на четвертих) рук».
Але ці люди мають вкрай нереалістичні уявлення про Радянський Союз. І вони агресивно налаштовані проти тих людей, які, власне, врятувалися з СРСР та проголосили незалежність своєї країни. За словами Марії, подібні симпатики вочевидь не читають фахову наукову, історичну чи соціологічну літературу. Вона припускає, що форуми – це їхнє основне джерело інформації. Там вони і читають про безплатну освіту, медицину та житло. А оскільки ця ідея виглядає дуже привабливо, вони не сприймають цю інформацію критично.
«В результаті ми маємо цих агресивних tankies*, які наїжджають на українців в Твіттері Фейсбуці, Інстаграмі, – розповіла Марія Дмитрієва. – Ну, зокрема, оця молода когорта активно топить за те, що Україна сама винна. Що краще, дослівно, «відтворити назад Радянський Союз», повернути нас в лоно росії. Я не бачила джерел досліджень, звідки вони цю інформацію беруть. Але з того, що я бачу – ці джерела не глибше форумів, якщо не мемів… Я з ними постійно сварюся в інтернеті. Це допомагає мені зняти напругу і випустити з жовч. Тобто, це абсолютно законна мішень для зливу агресії. Тому що переконати їх абсолютно ні в чому не вийде. Єдине, що їх можна використовувати як засіб для поширення посилань на конкретні книжки, публікації, дослідників. Щоб сторонні люди, які це читають, могли ознайомитися з цими джерелами».
Звісно, подібних симпатиків можна закидати фактами про реальне життя в Радянському Союзі. Але вони їх сприймають вельми непросто, зазначила Марія. За її словами, їх перші реакції ніби відображають всі стадії проходження горя – заперечення, агресію, торг тощо. Деякі одразу звинувачують опонентів в проплаченості та зазомбованості. А ті, які виявились розумнішими, можуть задавати питання. І якщо дати їм посилання, то не нульова вірогідність, що вони якось змінять свою точку зору.
«Я б сказала, що причини такої романтизації лежать в нашому прагненні утопії, – розповіла Марія Дмитрієва. – Філософи давно обговорюють ідею про те, як має бути облаштований золотий вік людства. А от і уявлення, що десь отакий золотий вік вже був, і там все було добре, і права людей не порушувалися – ця ідея вкрай приваблива. Тому що вона означає, що ми можемо щось таке знову зробити. І зрозуміло, що вислуховувати про те, наскільки це був кривавий режим, наскільки багато людей вони поклали і наскільки далеко відкинув людство в розвитку Радянський Союз люди слухати не готові і не хочуть».
Тankies – зневажлива назва для крайніх лівих, які підтримують авторитарні тенденції марксизму-ленінізму та прихильні до тоталітарних держав з відповідною ідеологію. Зокрема так називають сталіністів. Тankies захищають або заперечують злочини, вчинені комуністичними лідерами – Володимиром Леніним, Йосипом Сталіним, Мао Цзедуном, Пол Потом і Кім Ір Сеном.
Юлія Гуш
