Росіяни (московити, зденаціоналізовані або природні) – практично ніде не корінні народи, окрім маленьких частин центральних губерній.
А українська ініціатива – це сигнал корінним народам Росії на тему “а що, так можна було?”.
Які чорні діри совка прикривали героїчні і благородні радянські шпигуни? Як шпигунські романи вплинули на звички і поведінку радянських людей? Чи була в шпигунських історіях хоч крихта правди? – про це говорили в прямому ефірі в п’ятницю 28 травня 2021 року Наталія Зубар, Оксана Яцюк і Віктор Гарбар.
Найкраще в СРСР вміли забувати. Забути власні злочини, забути про жертв, набудувати палаци мрій там, де вбивали і катували, і, як родзинка у булочці, – перекласти вину за власний злочин на когось іншого, наприклад, на німців, як було в Катині, чи на Фінляндію, бо “близько до кордону”, чи на кримських татар, бо з “німцями співпрацювали”. Забуття було настільки майстерним, що абсолютна більшість радянських громадян не згадувалась і не згадувала про правду.
На запрошення дослідниці Євгенії Кузнецової ми поділилися своїм досвідом життя в СРСР і були дуже приємно здивовані величезною цікавістю до цих спогадів.
Цей текст було написано для однієї з закритих груп, але на багаточисельні прохання читачів виношу цей текст на широкий загал. Задача тексту дати загальне уявлення про рускомірські наративи та швидко ідентифікувати джерела таких наративів на різних платформах.
Письмо подписали обозреватель «Думской» Сергей Дибров и главный редактор Олег Константинов; одесский историк, писатель Александр Бабич; исследователь истории украинско-еврейских отношений, канадский писатель Алик Гомельский; клинический психолог и психиатр, а также поэт Борис Херсонский и профессор кафедры истории Украины ОНУ им. Мечникова Вадим Хмарский.
Чому сталося так, що в СРСР 8 березня просувалося (і успішно просунулося – так, що досі все на місці) як свято “чоловіки вітають жінок з тим що ті жінки”, попри явну абсурдність такої ідеї.
Бо це відповідає внутрішній логіці радянського ладу.
21 січня 1990 року понад пів мільйона українців долучилися до “Ланцюга єдності” від Львова до Києва — наймасовішої акції прихильників незалежності у радянській Україні. Відзначали річницю проголошення акту злуки з синьо-жовтими прапорами, забороненими на той час. Учасниця акції Наталія Зубар розповіла Суспільному, як відбувалася акція у Харкові, якою була атмосфера того дня і чому такі акції важливі й сьогодні.
Це була на той час гостросучасна, модерна – і водночас ґрунтована на українських народних традиціях музика. З багатими аранжаціями, модерним саундом музика. Ба навіть сценічні костюми в них були на високому рівні, яскраві, стильні, ультрамодерні і водночас з традиційними мотивами.
Отже, нам не “конче потрібна судова реформа”, як зараз кажуть з кожної праски, нам конче потрібно чесно описати СРСР і забути про нього як про жахливий сон.
Кажется, получилось так, что Гия (или имя его?) дал в итоге обществу и зачатки политической брезгливости, и начальную волю к противодействию злу, и больше демократии, и совсем другую свободу слова (об эффекте покупаемости вместо самоокупаемости этой свободы он явно не думал), и в целом — много-много предпосылок к движению вперёд, к прогрессу. И оказался после смерти намного сильнее тех, кто его убил, в помыслах и на деле.