Наталка Зубар з Харкова і Оксана Яцюк з Вінниці діляться спогадами про флагман совкової кулінарії, а також про панську, господську і мужицьку кухню, квашені і солені огірки, яйця і черги за ковбасою, а головне – таємницею народної любові до цього блюда.
В обговоренні поступово виринають спільні риси, певна основа, на якій стояла ця тоталітарна держава. Свободу замінили імітацією. Коли людина не навчає, не працює, не творить, а робить вигляд. Імітація для мене шкідливіша за пряме насильство. Вона виснажує людей, живить безпорадність і покірність. Ми згадує совок, аби навчитись жити без його отруйних впливів.
Літературний персонаж Піня став для Хрущова рольовою моделлю. Він мотивував Нікіту Хрущова виступити проти культу особи Сталіна і виголосити знамениту доповідь на двадцятому з’їзді КПРС.
«Совок» це передовсім антигуманізм, антилюдськість, антигідність. Нещодавно люди, які пам’ятають справжній «совок» з його постійним дефіцитом людськості, об’єдналися у групу, щоб нагадати тим, хто забув, і розповісти тим, хто не знає, чим був насправді «Совок довбаний». Він далі сидить у нас як хвороба, і ми виводимо його з себе свідомо.
Тепер давайте порівняємо діяльність ОУНівців і «діяльність» красних партизанів Те порівняння буде не на користь останніх. Але партизани були для нас герої, а ОУНівці бандити. Чи це справедливо? Твердо скажу, що НІ !!! І час вже розставляє все по своїх місцях.
Майже сотня українських активістів (герої Революції Гідності, правозахисники, політики, колишні депутати, юристи, журналісти, студенти тощо) і десять неурядових організацій (політичних, правозахисних, думаючих танків тощо) підписали Спільна заява на підтримку нації Гонконгу в боротьбі за свободу.
Які чорні діри совка прикривали героїчні і благородні радянські шпигуни? Як шпигунські романи вплинули на звички і поведінку радянських людей? Чи була в шпигунських історіях хоч крихта правди? – про це говорили в прямому ефірі в п’ятницю 28 травня 2021 року Наталія Зубар, Оксана Яцюк і Віктор Гарбар.
Найкраще в СРСР вміли забувати. Забути власні злочини, забути про жертв, набудувати палаци мрій там, де вбивали і катували, і, як родзинка у булочці, – перекласти вину за власний злочин на когось іншого, наприклад, на німців, як було в Катині, чи на Фінляндію, бо “близько до кордону”, чи на кримських татар, бо з “німцями співпрацювали”. Забуття було настільки майстерним, що абсолютна більшість радянських громадян не згадувалась і не згадувала про правду.
На запрошення дослідниці Євгенії Кузнецової ми поділилися своїм досвідом життя в СРСР і були дуже приємно здивовані величезною цікавістю до цих спогадів.
Чому сталося так, що в СРСР 8 березня просувалося (і успішно просунулося – так, що досі все на місці) як свято “чоловіки вітають жінок з тим що ті жінки”, попри явну абсурдність такої ідеї.
Бо це відповідає внутрішній логіці радянського ладу.
Це була на той час гостросучасна, модерна – і водночас ґрунтована на українських народних традиціях музика. З багатими аранжаціями, модерним саундом музика. Ба навіть сценічні костюми в них були на високому рівні, яскраві, стильні, ультрамодерні і водночас з традиційними мотивами.
Отже, нам не “конче потрібна судова реформа”, як зараз кажуть з кожної праски, нам конче потрібно чесно описати СРСР і забути про нього як про жахливий сон.