«НАДІЯ Є!» – Слово з нагоди славного ювілею мґр. Надії Дейчаківської (з дому – Воляник) – чолової діячки Союзу Українок Америки, доньки, дружини, матері й бабусі.
У виконавців рок-гурту «Mad Heads XL» в композиції «Надія є» містяться рядки, які є особливо актуальними в часі кривавої московсько-української війни:
«…Допоки сонце сяє, поки вода тече
Надія є.
Лиха біда минає, просто повір у це
Надія є….»
А загалом же Надія — це українське жіноче ім’я, арабське ж ім’я Надія означає «щедра», ім’я Надія є також поширеним в арабських та тюркомовних країнах. Певною адаптацією вважається й популярне ім’я «Надін». Надія як християнська чеснота відкриває перед людьми ті вічні блага, які Бог обіцяв людині в особі Ісуса Христа. Надія як людська чеснота є очікуванням того, що людина може здобути завдяки своїм здібностям, що дарує їй Боже провидіння. – В Україні колись мовилось: «Козак у дорозі, а надія в Бозі», що принагідно бажаємо й новітнім захисникам України, які боронять наш нарід від кривавої аґресії азійського путінсько-імперського Кремля.
Український лікар й публіцист Юліян Мовчан, перемовлюючи книгу споминів учасника національно-визвольної боротьби українського народу, політв’язня нацистських тюрем, кваліфікованого лікаря, видатного патріота й спортовця д-ра Миколи Дейчаківського, 100-річчя від дня народження якого ми відзначили у грудні ще напівмирного, 2021-го року, між іншим, писав: «…Як член Організації Українських Націоналістів, Микола брав активну участь у різних акціях на теренах західньої і східньої України, виконуючи різні завдання проводу ОУН і рівночасно продовжуючи свої медичні студії. – В 1944 році, після створення на рідних землях Української Головної Визвольної Ради (УГВР), завданням якої було керувати не тільки збройною боротьбою Української Повстанської Армії (УПА), але й координувати та пропаґувати ідеї Визвольних змагань українського народу на рідних землях, молодий студент Микола був призначений виконувати службу зв’язкового закордонного представництва УГВР… – Всі ці пригоди д-р Микола Дейчаківський описав у своїх споминах, які друкувалися в кількох числах журналу «Сучасність» під заголовком «Спомини зв’язкового», під псевдонімом «Микола Кузик». – Закінчивши медичні студії в Мюнхенському університеті в 1949 році, д-р Микола 1950 року переселюється до США. Після нострифікаційних студій відкрив лікарську практику в Клівленді, Огайо. Тут він одружується з Надією Воляник — дочкою Степана та Емілії Воляників — професійною бібліотекаркою, видатною діячкою Союзу Українок Америки та любителькою українського мистецтва. Тут, на гостинній американській землі, народилися їм три сини: Орест, Юрій і Микола. – Виховані в українському патріотичному дусі, всі вони не тільки здобули високу університетську освіту, але також беруть активну участь в політичному та суспільно-громадському житті української громади США…».
Дружина св.пам. д-ра Миколи Дейчаківського (старшого), мати їхніх спільних синів – Ореста, Юрія та Миколи-молодшого, – пані Надія народилася 15-го грудня 1932 року в Бродах на Львівщині, її мама Емілія була вчителькою, а батько Степан Воляник – юристом. В 11 років панна Надія під час т.зв «Великого Ісходу» разом з батьками покинула Рідний край. Від 1944-го по 1951-ий рік вона перебувала в Західній Німеччині у таборах переміщених осіб, т.зв. таборах «Ді Пі», де серед інших замешкало багато українців, переважно, – українська інтеліґенція. Ще 22 березня 2021-го року пані Надія Дейчаківська (Воляник) писала у своєму листі до мене: «…Скоро розвинулися там школи, молодечі організації, церкви, театральні гуртки, таборові газетки, одним словом – розмаїте культурне життя, хоч тиснулися українців у бувших німецьких військових казармах і з дуже нездоровою, але дарованою відживою. Згадую про це тому, бо ми, молодь (юнацтво) діставали зі всіх боків, включно з нашими батьками, суперпатріотичне українське виховання. Тобто нашим завданням, на будуче, було робити все можливе, щоб розповсюджувати правду про погноблену, оббріхану, знищену Україну, про існування якої майже нічого не знав Західний світ. І такими ми роз’їхалися до різних країн і континентів. У 1951-му році я приїхала до Америки. Мала я виїмкове щастя одержати стипендію від Світового товариства «Pax Romana» на студії в коледжу у штаті Массачусетс. В короткому часі використовувала кожну нагоду (студентські клюби , уроки історії, особисті розмови і т.п.), щоби «ширити правду» про Україну. В 1955-му році одружилася з Миколою Дейчаківським. За кілька років з’явилися на світ наші три сини – Орест, Юрій і Микола. Сімейне життя не перешкодило продовжувати ту саму місію… Вже 57 років я є активною членкинею Союзу Українок Америки – не пам’ятаю такого часу, щоб я не мала якогось діловодства. Для прикладу, з моєї ініціятиви створено гурток охочих жінок, т.зв. «штафета», де писали ми (чи телефонували) до газет чи інших медія – щоби з місця
спростовувати фальшиву інформацію щодо України (а це були 60-ті і 70-роки минулого століття). Інша ініціятива – щорічна культурна подія – Виставка українських мистців запрошених з інших міст Америки, Канади. Не буду всього переповідати, бо тут не місце, але мушу однак згадати про свою «велику перемогу» у боротьбі за національність скульптора А.Архипенка. Найдостовірніше (тоді) у світі джерело інформації була «Encyclopaedia Britannica». яку перевидавали кожного року. Національність славного скульптора була подана «росіянин», «русскій», а точніше – «москвин». Я розшукала потрібну документацію (що не було так просто зробити) і вислала спростування до редакції. У наступному виданні було подано – «Архипенко: український скульптор»! Треба розуміти, що в тих роках навіть освічені американці не мали поняття – при кожній нагоді – треба було вияснювати, що Росія (Московщина) і Україна – це зовсім не те саме. Аж після Чорнобильської аварії – потроху почали пересічні люди розуміти цю велику різницю. – Мій муж, Микола, підтримував мене у будь-якій громадській роботі. Сам він був так само заанґажований у різних громадських заходах і проєктах. Обидвоє ми завзято працювали під час кількарічної кампанії, щоб зібрати (від бідних еміґрантів) кілька потрібних мільйонів долярів для встановлення 3-ох катедр Українознавства у Гарвардському Університеті. (І як це виплатилося! Нарешті вчені-науковці-історики зрозуміли, що домінантна русофільська, імперіялістична історіографія – щодо України та інших підкорених народів – була наскрізь фальшива(!). Це тільки кілька прикладів, – а можна написати цілу книгу, як подумати про нас усіх, еміґрантів «післявоєнної хвилі», людей подібних до нас з Миколою, і наші зусилля, щоб робити все можливе для допомоги рідній нам землі. Ще кілька біографічних даних: після одержання ступеня бакалавра (закінчення коледжу) і після народження наших синів – я ще повернулася до науки і здобула «Master’s Degree» – маґістерку з бібліотекознавства, і працювала як професійний бібліотекар 29 років у потужній системі Клівленду й околиць. Там було багато можливостей інформувати про ситуацію в Україні, що я й робила….».
Цікавими, як на мене, є й ширші відомості про життя та діяльність д-ра Степана Волинця, батька пані мґр. Надії Дейчаківської (Воляник), який прожив довге, активне й дуже плідне життя, – він відійшов у Вічність 2 липня 2013 року, на 106-му році життя, був довголітнім приятелем та меценатом Фундації Українського Вільного Університету (ФУВУ), cпівфундатором Літературного Фонду при Фундації УВУ. – Народився св. пам. д-р Степан Воляник 8 січня 1908 року в Конюшкові біля Бродів, в галицькій Україні. Фундація УВУ подає інформації про те, що ще у довоєнні роки Степан Воляник провадив адвокатську й педагогічну діяльність. У 1944 році, коли совєцькі війська захопили Тернопіль, родина Степана Воляника — дружина Емілія й двоє маленьких дітей — залишили рідну землю й через Словаччину помандрувала на Захід. Перебували в таборі у Байройті, Баварія, потім переїхали до Лянсгуту, відтак — до Шляйсгайму, в передмісті Мюнхену. Звідти, наприкінці серпня 1951 року, виїхали до США. 4 вересня 1951 року Степан Воляник з родиною прибули до Ню Йорку. Згодом, переїхали до Балтимору, а через рік — до Клівленду. Після шестирічної праці на автозаводі Форда, скінчив у Клівленді школу бібліотекознавства й інформації. Одержав працю в Болдвін-Валес-коледжі у Берії, Огайо. Керував відділом інформації. У 1977 році вийшов на емеритуру. Д-р С.Воляник був активним діячем Шкільної Ради та авторитетним педагогом у Школі Українознавства. Разом з дружиною Емілією і подружжям Теодора і Софії Швабінських уфундував постійний Літературний фонд при Фундації Українського Вільного Університету в сумі 100 тисяч долярів. З відсотків цього Фонду кожного року, згідно з рішенням жюрі цього Фонду, призначається чотири премії авторам за найкращі твори з україністики. Дійсно, життя й діяльність св. п. Степана Воляника, батька Надії Дейчаківської, є зразком патріотизму, щирої любови й відданости до нашої рідної Батьківщини — України.
Старший син мґр. Надії (з дому – Воляник) та св.пам. д-ра Миколи Дечаківського-старшого – Oрест Дейчаківський відомий нам як експерт Української Асоціації Американістики (The Ukrainian Association for American Studies). Освіту він здобув в Університеті Нотр-Дам (стейт Індіана) та Джорджтаунському університеті (Вашинґтон, округ Колумбія) за спеціальністю «Міжнародні відносини та управління». До речі, ще будучи студентом, пан Орест Дейчаківський співпрацював, як і його молодший брат Юрій, зі знаменитим українським видавництвом «Смолоскип», яке було засноване українськими еміґрантами в місті Балтимор (ЗСА) й назване іменем полтавця з походження, мого земляка Василя Симоненка. Першою книжкою, яка з’явилася друком у видавництві «Смолоскип», була книжка Осипа Зінкевича, з яким я, до речі, двічі зустрічався в офісі видавництва у м.Києві при вулиці Межигірській десь у 2000-их роках – п.н. «З ґенерації новаторів: Світличний і Дзюба» (1968). Після здобуття Україною Незалежности це видавництво перенесло свою діяльність в Україну, а раніше, у ЗСА (США), «Смолоскип» видавав дисидентську і правозахисну літературу, а також твори українських письменників, репресованих совєцьким режимом. Це були в основному твори українського Самвидаву й твори
українських письменників, заборонені в підсовєцькій Україні. – Пан Орест Дейчаківський, як, до речі, й обидва його брати Юрій та Микола вільно володіють українською мовою. Пан Орест протягом від 1981-го по 2017-ий рік працював в Комісії США з безпеки та співробітництва в Европі (Гельсінська комісія), – незалежній урядовій аґенції ЗСА (США). Упродовж терміну роботи в Комісії сфера повноважень О.Дейчаківського включала відповідну проблематику, яка була насамперед пов’язаною з Україною, Білоруссю, Болгарією, як також іншими країнами-учасниками ОБСЄ. До моменту розпаду СССР в рамках роботи в Комісії США він займався питаннями еміґрації з Союзу ССР та Румунії, а також темою політичних в’язнів та прав людини в совєцькому союзі. В часі роботи в Комісії пан Орест Дейчаківський був членом офіційних делеґацій США на багатьох конференціях та засіданнях ОБСЄ та її попередника, Конференції з безпеки та співробітництва в Европі. Працював у якості спостерігача на майже трьох десятках виборах у дев’яти країнах, переважно як член делеґацій США до міжнародних спостережних місій на виборах Парламентської Асамблеї ОБСЄ. П.Орест очолював або ж асистував під час підготовки законопроєктів, резолюцій, промов до Конґресу США. Він став автором численних публікацій, зокрема, виданих в рамках Гельсінської комісії, статей та виступів на міжнародних форумах. В рамках своєї діяльності неурядових організацій тривалий час він був членом правління та президентом «Вашинґтонської групи», свого часу найбільшої українсько-американської фахової організації. Насьогодні п.Орест Дейчаківський – Співголова Трансатлантичної цільової групи щодо України, а також є старшим консультантом Американсько-української бізнесової ради та постійним автором рубрики «Focus on Washington» «Українського щотижневика». Орест Дейчаківський є кавалером українських державних нагород – орденів «За заслуги» ІІІ-го ступеню та Ярослава Мудрого V-го ступеню (2021) та численних премій і відзнак Міністерства закордонних справ України а також Посольства України в США. О.Дейчаківський – лавреат премій багатьох організацій, які взаємодіють з Україною та працюють в сфері американсько-українських відносин, а також по лінії білорусько-американської діяспори…
На довший час моїм «американським» респондентом став інший лікар, середній син мґр. Надії Дейчаківської (з дому – Воляник) та св.пам. д-ра Миколи Дейчаківського-старшого, зять св.пам. професора д-ра Леоніда Мостовича, – др. Юрій Дейчаківський, який народився 27 квітня 1957 року у місті Клівленді, стейт Огайо (ЗСА) (США). Пан Юрій 1975 року закінчив Українську католицьку шкоду св.Йосафата та середю школу св. Ігнатія в Клівленді, згодом студіював біометричну інженерію у Клівлендському університеті, 1982 року здобув ступінь маґістра з біометричної інженерії. Під час студій (1978-79) він проводив науково-інженерні досліди зі штучним серцем, 1979-1981 роках досліджував пульмонарний механізм виміни газів при астмі та інших комплікаціях Медичні студії закінчив у Колюмбуському університеті штату Огайо, де у 1984 році одержав диплом доктора медицини. Юрій відбув інтерншип у Бетезда морському шпиталі, протягом трьох років (1985-88) служив лікарем в американському підводному флоті у Норфолку (штат Вірджінія). (Цікаво, що приблизно в цей же час на атомних підводних човнах, які належали до 7-ої дивізії 9-ої екскадри АПЧ, але союзу ССР у Заполяр’ї, проходив службу офіцером – командиром групи автоматики ядерного реактора і я, автор цього допису Олександр Панченко). Пізніше пан Юрій відбув резидентуру з внутрішньої медицини у шпиталі ім. Джорджа Вашінґтона (1988-89), з кардіології (1989-93), з інвазійної кардіології (1993-94) у Мерілендському університетському шпиталі Балтимору. Згодом працював лікарем-кардіологом (загальний і інтервеціональний) у приватній групі Бетезда. – Доктор Юрій Дейчаківський – також член УЛТ ПА та кількох американських медичних товариств. Автор багатьох публікацій в журналах «Respiration», «American Heart Journal», JACC «Circulation», «New England Journal of Medicine». Пан Юрій від 1984 року одружений з пані Іриною (з дому Мостович). Подружжя має трьох синів – Данила, Дениса й Дмитра. З д-ром Юрієм Дейчаківським ми листуємося вже понад вісім років поспіль. Д-р Юрій, як колись і його батько, а натепер – мама та його брати з родинами, завжди й повсякчас допомагає нашому народові в теперішніх тяжких умовинах жорстокої московської-української війни, розв’язаної путінським Кремлем. У репортажі Катерини Олексенко «Свій до свого» ще від 12 листопада 2020 року, є коротка згадка про його жертовну працю «…200 тонн медобладнання на майже 4 мільйони доларів: як українські експати у США сьомий рік підтримують лікарні на батьківщині… До збору коштів на першу доставку долучилися колеги, друзі, друзі друзів та безліч знайомих. З кожної хати нитка — сироті свитка. Влаштовували акції, продавали сувеніри у Посольстві України у США. Одним із великих меценатів проєкту став Юрій Дейчаківський — народжений у родині українських емігрантів лікар-кардіолог із Клівленда, Огайо — за останні два десятиліття пожертвував близько пів мільйона доларів на різноманітні проєкти допомоги Україні….». Дійсно, з початком повномасштабної московсько-української війни мій приятель д-р Юрій Дейчаківський є одним із тих, хто найбільше в США допомагає у лікуванні та реабілітації українських військовиків – наших героїнь та героїв, що зазнали поранень на фронтах кривавої війни проти путніської Москви.
Найменший же син мґр. Надії (з дому – Воляник) та св.пам. д-ра Миколи Дейчаківського та Микола Дейчаківський (молодший) народився 23 січня 1959 року в місті Клівленді ЗСА (США). В молоді роки, як, ймовірно, і його старші брати Орест та Юрій, був також членом Пласту, закінчив школу українознавства «Рідна школа». – Від 1975-го до 1991-го року пан Микола Дейчаківський-молодший, був членом знаменитої Української капели бандуристів Північної Америки імені Тараса Шевченка (англійською мовою – The Taras Shevchenko Ukrainian Bandurist Chorus of North America) – напівпрофесійної чоловічої капели бандуристів, яка формально була заснована ще 1941 року в Києві з частини колишніх виконавців попередньої Державної зразкової капели бандуристів, заснованої 1918 року. Від 1949-го року капела базувалася в Детройті, хоча учасники й проживали у багатьох містах Північної Америки. Незабаром колектив почав концертні виступи, намагаючись зберегти свій професійний статус. – Микола Дейчаківський-молодший був інструктором та інколи й керівником багатьох кобзарських таборів й курсів в США (ЗСА), Канаді, Західній Німеччині. В 1982-1987 роках він був членом молодіжного кобзарського ансамблю «Гомін степів» (Ню Йорк). В 2012 році він відновив свою діяльність у царині гри на бандурі, буваючи інструктором та дириґентом на літніх таборах «Бандура на Бобрівці» та «Кобзарська Січ» в США, як також був вчителем Школи гри на бандурі в місті Детройт. Від 2017 року він знову бере участь як інструменталіст/вокаліст Української капели бандуристів ім. Тараса Шевченка…
Ось така вона, наша ювілярка, правдива українська патріотка, професійна бібліотекарка, видатна діячка Союзу Українок Америки, поціновувачка й знавчиня українського мистецтва й нашого друкованого слова пані мґр. Надія Дейчаківська (з дому – Воляник) – донька, дружина, мати й бабуся, яка усією своєю поставою й довголітньою плідною діяльністю, разом зі своїми синами та внуками та усією патріотичною родиною, своєю працею натепер надихає свідоме українство із-за океану для допомоги Воюючій Україні:
«…Коли опустилися руки
Коли потемніло в очах
Не знаєш ти, як далі бути
На що сподіватись хоча б.
Не можеш, не віриш, не знаєш
Не маєш куди утікти
І кажуть – чудес не буває
Та мусиш для себе знайти»
Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), – адвокат з міста Лохвиці Полтавської області