Останні новини

Володимир Старик: Соборність – слово чи діло?

Кажуть, що українці є людьми, отруєними історією. Більшість власної духовної енергії вони витрачають не на раціональну розбудову добробуту своєї нації і своєї держави, а на створення історичних міфів (або ж запозичення сусідських) та подальше фанатичне відстоювання їхніх часто дуже примітивних положень у політичних баталіях сучасності. Бездумна віра в своїх або чужих героїв – неважливо в кого, Бандеру чи Леніна – позбавляє нас спроможності критично мислити; останнє ж бо є необхідною передумовою для того, щоб крок за кроком покращувати власне життя.

Переконаність в унікальності українського історичного досвіду спонукає нас наповнювати псевдорелігійним духом багато понять національного й державного будівництва, вихолощуючи з них живий зміст та роблячи непридатними для використання в повсякденному житті. Одним із найпоказовіших прикладів такого ритуального поняття є соборність українських земель, день вшанування якої 22 січня з 1999 року є державним святом “Днем соборності України”, а з 2011 – “Днем соборності і свободи України”.

Сам термін “соборність” тягне своє коріння з давно відмерлого ієрархічного суспільства, яке не має нічого спільного з демократичним устроєм модерної національної держави, яку ми силкуємося побудувати. Сучасну людину не може приваблювати ані соборність церковного зразка, яка грунтується на суворому єдиномислії та викоріненні інакодумства , ані імперіалістична соборність московських царів, які впродовж століть ординськими методами вели “сабіраніє русскіх зємєль вакруг Маскви”.

Не можна, однак, не зауважити, що політична програма українського соборництва “Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Галичина, Буковина й Угорська Русь) й Наддніпрянська Велика Україна” є осколком московської програми “сабіранія” земель Великої, Малої і Білої Росії, Галицької, Буковинської і Угорської Русі. Програми, яку довершив Сталін в 1945 році, і яку намагаються реанімувати сьогодні під виглядом “Русскага міра” московські попихачі в Україні…

Тому не треба надто розчулюватися, спостерігаючи в телевізорі, як святкують День соборності і свободи підкореної ними України баскаки хана Путіна Янук і Азар. Хай собі тішаться своїм скороминущим пануванням, неминучий крах якого є вже очевидним. Вони є халіфами на годину лише завдяки підтримці таких же, як і вони чужинців, малоросів та безбатченків, натомість про Україну та її народ не подбає ніхто, крім нас.

А ми сьогодні змушені жити в ситуації, яку відомий вчений Ернест Геллнер характеризує як «стан, що є найнестерпнішим порушенням політичних норм, коли правителі політичної одиниці належать до нації, до якої не належать більшість підданих». Українці (а ними, за визначенням М. Грушевського, є люди, котрі говорять україн­ською мовою, держаться свого життя, своєї історії) позбавлені не лише права керувати українською державою, але й зазнають публічної зневаги через свою українськість. Багато громадян України розцінюють такий стан як приховану окупацію своєї держави нашим північним сусідом, який загарбав до рук не лише економічні та військові важелі впливу, але й майже безроздільно панує в українському інформаційному просторі.

Час нагадати собі кілька базових істин, які були очевидними для творців української держави в 1918 році. Найглибший сенс існування української держави полягає в тому, що вона покликана забезпечити вільний розвиток та добробут українського народу. Все решта є більш або менш бажаними необов’язковими додатками, які не можуть змінити того факту, що Україна без українців є нікому не потрібною. Українців же відрізняє від інших людей приналежність до української культури (мови, історичних та релігійних традицій тощо), а тому першочерговим завдання української держави є забезпечення функціонування високої української культури на всіх щаблях як основного інструменту ментального об’єднання громадян України.

Після об’єднання різних частин Італії в єдину державу граф Кавур сказав: «Ми створили Італію, тепер треба створювати італійців!»; він мав на увазі італійську політичну націю, яка виросла на базі італійської культурної спільноти. Такий же шлях пройшли і решта країн Європи, добробутом якої ми захоплюємося і до інтеграції з якою прагнемо. Сьогодні маленька півторамільйонна національно згуртована Естонія забезпечила своїм громадянам непорівняно кращі умови життя, ніж велетенська імперська Росія з її незчисленними природними багатствами. Тож сподіватися на те, що українцям вдасться уникнути в своєму розвитку щабля національної держави – марно; хіба би вони знову захотіли податися в колоніальне рабство.

Сусідня Польща, одна з найуспішніших країн ЄС, подає нам на прикладі власної історії три моделі розвитку держави. Першу характеризує повна підкореність агентам абсолютистської Росії, які наприкінці 18-го століття розвалили Річ Посполиту під гаслами захисту меншин та шляхетської свободи; другу – брутальне утискування національних меншин та загарбання територій сусідів перед її крахом в 1939 році; третю представляє демократична, з розвинутою ринковою економікою, повністю інтегрована в євроатлантичні структури національна держава 21-го століття.

Сьогоднішня українська держава має найбільше рис тієї першої Речі Посполитої, про яку говорили, що вона тримається на безладді. А чи досягне колись України до рівня сучасної Польщі, залежить від відповіді нами самими на запитання – чи хочемо ми залишатися українцями?

Володимир Старик

Фото Мирослава Левицького.

More in Національна безпека, Події, Політика, Суспільство, Наша історія, Статті
Опозиція пропонує лідерам європейських держав провести зустріч напередодні саміту Україна – ЄС

«Ми будемо пропонувати нашим європейським друзям, щоб перед самітом Україна - ЄС лідери європейських держав обов’язково зустрілись з українською опозицією,...

Close