Київська невістка: Дві мобілізації з різницею в 100 років

Днями дуже захворів дідусь (86 р.). Він просто зліг.

Вся наша чимала родина провела «великий хурал» і розподілила між собою обов‘язки з догляду та підтримки свого «патріарха».

Він живе в домі моєї тітоньки, татової сестри. В такому віці інсульт – річ особливо важка. Тому тепер ми встановили між собою «графік»: хто коли приїжджатиме,  щоб його доглядати. Бо дуже впав духом із-за своєї раптової безпомічності…

Попри все, в ньому вперто тримається гострий розум і добра пам’ять.

Оце провела біля дідуся кілька днів (годування, ліки по годинах, гігієна – ну, ви розумієте… :). А головне – спілкування, бо зараз тільки це його і підтримує. Оповідач з нього – знаменитий!  Говорили про «колишнє» життя: Голодомор, війну, сталінські часи. Він поспішає розповісти мені якнайбільше наших родинних історій, котрі свого часу розповідали його батьки – мої прадіди.

Про теперішню  війну дідусь заговорив сам – першим. Я заїкнулася, що родина мого чоловіка неоднозначно ставиться до того, що він тепер у війську і навіть не спробував «відмазатися» від мобілізації. Віддам належне своєму свекрові. Бо ще восени гиркнув на свекруху: «Якщо всі заховаються за спідницями, то хто ж нас тоді захищатиме?»

Почувши це, дідусь вмить ожвавів! – і розповів історію від моєї прабабці. Зараз зрозумієте, до чого я веду… Слухала вперше, але постараюся переповісти слово в слово.

…В далекому 1919 до прабабусиного села зайшов загін петлюрівців. «Як уже ж гарні хлопці були!» (далі цитую слова прабабусі Наді в переказі дідуся).

…На чудових конях, в гарних одностроях: шапки, кожушки, жовті ремені –  все як влите сидить!!!! А була неділя, і вони як один пішли до церкви.

Після служби Божої всі селяни – а з ними і козаки – зібралися  на майдані. Вийшов  їхній головний (осавул? сотенний? хорунжий?..) Розповів людям, хто вони такі [петлюрівці]; хто такий Симон Петлюра. І про те, що всім разом треба вже  будувати СВОЮ нову державу – Україну. І що вже вдерлися  «большовики» – і що добра від них чекати не варто…

А от тепер переказую його головне звернення до людей: він закликав усіх молодих селян-чоловіків мобілізуватия до його загону. Добровільно! Не примушував. Не погрожував. «Агітував» – але було то по-людськи, по-нашому: розсудливо і переконливо. І в кінці попросив (!) до ранку визначитися.Бо на світанні загін мав іти далі.

…А в той час люди в нашому родинному селі жодної уяви  не мали, що воно там по світах робиться: що воно за «большовики» такі, де хто з ким б’ється, і за що (Інтернету ж не було :) ). Селяни знали тіко одне: що царя вже нема, і німці додому повертаються. Тож стояли мужики перед волосною управою, чухали потилиці,«маракували» … І всі дружно «проспали» ранок: до петлюрівців не зголосився жоден…  Деякі (про всяк випадок) ще й у очеретах та лісках поховалися.

Вранці загін  тихо зібрався і так само тихо зник із села. Селюки полегшено зітхнули і зажили своїм буденним життям далі.

А ЧЕРЕЗ ТИЖДЕНЬ ДО СЕЛА ЗАЙШЛИ БІЛЬШОВИКИ.

…Прабабуся розповідала,як уперше у житті почула кацапські матюки. Як була вражена, що ці [нелюди], заходячи до хати, не хрестилися до ікон (цього тоді просто не можна було уявити!)

Неголені-смердючо-немиті-п’янючі. Під дулами гвинтівок зібрали всіх чоловіків – разом із кіньми та возами, завантажились фуражем і харчами, що вигребли у людей.  І кудись подалися. В селі стояв жіночий крик і дитячий лемент: чоловіків забирають, а що зробиш проти озброєних нелюдей?!

…Тільки через тижнів зо два дехто з «мобілізованих» тихцем повернувся додому –  худі, змучені й голодні, вже без возів та коней – ті нелічені, хто примудрився  втікти.  Розповідали мало, та все вже й так було зрозуміло… А більшості чоловіків-батьків-синів родини так і не дочекалися.  От тільки тоді всі почали між собою жалкувати: «Чого ж ми не прислухалися, чому не пішли до петлюрівців?! Треба ж було це горе зупинити».

…Але було вже пізно. За словами прабабуні, часто разом із кацапами приходили китайці в «будьонівках». Ті взагалі грабували мовчки і вбивали холодно та байдуже. Після китайців почали приїжджати на бричках «уполномочєнниє»: так почалося совєтське рабство. В селі називали таке життя «єгипта» – очевидно, за аналогією з рабами в Древньому Єгипті.

Дідусь зітхає: «Тепер розумієш, що зараз – майже те саме відбувається? Хлопці від війська ховаються, а коли москальня прийде – пізно буде. Така вже, мабуть, наша українська доля»…

Як могла, старалася переконати дідуся, що більше такого не повториться. Кажу: «Часи інші, ми вистоїмо, переможемо!» А в душі так неспокійно стало…

Треба знайти час та записатися на курси медсестер. Якщо війна підкотиться аж сюди, то хоч якась користь від мене буде.

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут

1 Comment on "Київська невістка: Дві мобілізації з різницею в 100 років"

Comments are closed.