МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Мовна політика в громадському просторі Ч. 2.

10/25/2006 | Степан Величенко
Степан Величенко (Торонтський університет)

Мовна політика в громадському просторі Ч. 2. Історичний і соціальний контекст.

Ч. 1. Мовна політика в громадському просторі, або Чому англійській мові слід бути другою мовою України
http://maidan.org.ua/static/mai/1147101962.html


Із поверненням цього літа Партії регіонів до влади її лідери знову намагаються надати російській мові в Україні офіційного статусу. У своїх заявах вони іґнорують соціальні та історичні обставини і намагаються представити російськомовне населення “типовою меншиною”, що прохає прав, які будь – яка демократична і “типова” національна держава безумовно надала б меншині. Втім, це хибна аналогія. Надання офіційного статусу мови меншині, яка менш ніж двадцять років тому була керівною імперською нацією, може бути ризикованим для Європи.

Люди, що розмовляють російською в Україні не є “типовою” меншиною і Україна не є “типовою” європейською національною державою. Україна як незалежна країна з’явилась нещодавно. Нею править реставраційна еліта, а її колишній імперський володар як приховано, так і відкрито прагне відновити своє домінування. На додаток, в країні існує російськомовна меншина, чиї політичні симпатії пов’язані скоріше з Москвою, ніж з Києвом. Ця меншина відмовляється визнати незалежність України і прагне перетворити Крим і, мабуть, Луганську і Донецьку області, на місцевий варіант Північної Ірландії. Жодна дискусія про мовні права в Україні не може нехтувати цими чинниками.

Україна здобула політичну (проте не економічну чи культурну) незалежність лише у 1991. І оскільки це відбулось мирним шляхом, еліта старого режиму не була страчена чи вигнана. Ці старі лідери, що лишилися при владі після здобуття незалежності, майже нічого не зробили для того, аби вивести країну з російського мовного простору. Зокрема, вони нічого не зробили для того, аби демонтувати інфраструктуру виробництва і розповсюдження, що тримала Україну в російському мовному просторі. Своєю чергою, націонал – демократи не популяризували використання англійської в Україні як логічної противаги російській, і нехтували роллю ринку і приватних організацій у підтримуванні використання російської мови в громадській сфері.

Сфера громадського мововжитку України стала російськомовною через свідому урядову політику, що здійснювали десятиріччями. По - перше, до 1917 року царська політика заборонила викладання і друк українською мовою. На додаток, як мова імперіі російська мова мала соціального престижу. Поразка національної революції у 1921 означала, що цей спадок не був подоланий. По - друге, між 1929 і 1947 роками керована з кремля імміграція і "етнічне розчинення," поєднані зі спланованими центром депортаціями і міліонами неприродніх смертей українців створили великі російськомовні міські анклави у східніших областях країни. Між 1897 і 1989 загальне число росіян в Україні подвоїлося на всій території. По - третє, совєтська освітня і медійна політика після 1929 р. згори скеровувала мобільних неросійських мігрантів з села до російськомовної культури і дозволяла міським російським поселенцям працювати і задовольняти свої культурні / духовні потреби в межах російської культури і мови. Це посилило систему, створену до 1917. Як наслідок, наступні покоління міських російських іммігрантів – поселенців і асимільованих мігрантів не бачили потреби вивчати українську, розмовляли російською і були культурно і інтелектуально орієнтовані на Москву. Нарешті, оскільки незалежність була здобута мирним шляхом, ці мілліони російськомовних, створених совєтською політикою, не емігрували – як це зробили французи з Алжиру, або японці з Кореї, голандці з Індонезії або британці з Африки чи Індії. Совєтські русофільські еліти України залишилися при владі і не запровадили ефективного законодавства для того, аби змінити мовний статус – кво України в громадській сфері, як і не перерізали мереж розповсюдження, створених за совєтської доби.

Після 1991 більшість міського населення визнала легітимність української держави, але не змінила мови, якою послуговувалася чи інтелектуальної /культурної орієнтації на Росію. Вони не зробили цього, бо базова інфраструктура російськомовної комунікативної сфери залишилася недоторканою. Оскільки на ринку не було достаточно україномовної продукції, не мало сенсу змінювати вживану мову. Це принципово для розуміння будь – яких мовних питань, оскільки вибір робиться не у вакуумі, а за специфічних умов.

В Україні не було і нема “вільного вибору” послуговуватися українською, оскільки станом на 2000 р. лише 10 відсотків щорічно друкованих книг, 12 відсотків журналів, 18 відсотків телевізійних програм і 35 відсотків газет виходили українською мовою. Решта є російськомовними, хоча російськомовні росіяни складають лише 20 % населення. Інакше кажучи, інституційна інфраструктура досі скеровує людей від української мови і до російської.

З 1991 в Україні існує інституційна Україно-мовна інфраструктура для науки, високої політики і високої культури. Але сучасна масова культура не складається лише з "класики ". Вона містить багато писаної, відзнятої і записаної потолочі. Т. Зв. “Жовта преса” усіма мовами продаються в мілліонах копій, тоді як якісна преса - лише десятками тисяч. В Україні інституційна інфраструктура масової культури є російською. Приватні кампанії, виробляючи 10’ки мілліонів копій для російського ринку, скидають свої дешеві продукти в Україні без надмірних зусиль, оскільки їм не перешкоджають жодні обмежання на імпорт. Або вони виробляють їх на запводах-філіях і дешево продають. Отже, українці, що не цікавляться наукою, високою політикою або високою культурою, не мають іншої можливості крім купувати і дивитись дешеві російські/ дубльовані російською низькопробні фільми і читати дешеві макулатурні газети російською, оскільки дешевих україномовних низькопробних фільмів або макулатурних газет немає. Олігархи штибу Ахметова, Тарути і Суркіса не намагалися виробляти подібну дешеву україномовну аудіо – візуальну продукцію, масові щоденні газети або популярну літературу (pulp-literature). У 2006 році були прийняті закони про дублювання/субтитри, але ще слід подивитись, чи запровадить їх у життя уряд Януковича.

Лояльні російськомовні громадяни усвідомлюють це і не нарікають на громадську сферу, бо вони знають, що вона російськомовна. Для них не проблема відправляти своїх дітей до українських шкіл і заповнювати офіційні документи українською. Вони ставляться до української політики Путіна так само критично, як до його внутрішньої політики, і не хочуть, аби їх асоціювали з Росією.

Проблема радше пов’язана із налаштованими на реставрацію лідерами Партії регіонів кшталту Кушнарьова, і таких прибічників крайніх поглядів, як іСимоненко, I Вітренко –яка вважає що Українська мова `мова худоби`. Такі екстремісти не можуть прийняти реальності української незалежності. Їх лякає перспектива, що Україна стане частиною Європи і що освічені українці, як освічені люди решти світу, почнуть вивчати англійську як другу мову, замість мови старого імперського володаря. Вони знають, що утримання України у російськомовному комунікативному полі посилить її подальше підпорядкування Росії – і надасть їм статус місцевих князьків. Аналогічна ситуація склалася б, якби французи і місцеві колаборанти в Алжирі, або японці і ті, хто співпрацював з ними в Кореї, або голандці і їхні колаборанти в Індонезії повернулися до влади після формального відокремлення цих країн від старих імперій і тоді, як частина зусиль із відновлення імперських пут, зробили мову старої імперії офіційною у цих країнах.

Хоча уряд Кравчука зробив українську офіційною мовою, неосовєтські депутати переважали в парламенті, коли був прийнятий закон про мову, і завдяки ним він не передбачає жодних судових санкцій. Як наслідок, неможливо когось обвинуватити в його порушенні. Відповідно, такі люди як Клюєв і Азаров стали урядовими міністрами, навіть хоча вони демонстративно відмовляються вивчати українську чи розмовляти нею. Урядові чиновники поза трьома західними областями звертаються до громадян російською, незалежно від того, яку мову використовивають громадяни, і нікого з них не оштрафували і не звільнили. Хоча англійська мова у 1991 році вже була світовою мовою, її не зробили обов’язковою для вивчення в школі. Без ринку для книжок, який це могло б створити, жодна англомовна компанія не має економічних підстав облаштовуватися в Україні для друку своїх видань. Як наслідок через п’ятнадцять років після здобуття незалежності українські бібліотеки не можуть дозволити собі купувати англомовні книжки. Відповідно студенти досі використовують російськомовні книжки для вивчення і дослідження неукраїнських тем. Це посилює участь середньостатастичної освіченої людини у російськомомвній комунікативній сфері і тримає її в ізоляції від решти світу – який розмовляє англійською. Навіть у Монґолії вже Анґлійська мова друга мова країни. Окремі люди вчать англійську. Але статистично Україна має найнижчий показчик знання англійської мови у Східній Європі.

Неосовєтські русофільські політики, що контролюють Україну, не просто байдужі, а ворожі до вживання української мови в громадській сфері. Вони дозволили російським видавничим компаніям і дистриб’юторам заснувати філії в Україні, не зобов’язавши їх друкувати українською і звільнивши їх від податків на імпорт у 90-ті роки. Вони не наслідували зразок російського уряду і не скасували оподаткування на внутрішні україномовні публікації. Тому російськомовна продукція в Україні часто дешевша за україномовну чи англомовну, більш широко поширюється, і є значно більш доступною. У Донецьку, 38% населення якого складають російськомовні росіяни, виходить приблизно 1000 російськомовних газет і журналів. Україномовна газета є лише одна. У 2005 р. провінційні політики скасували субсидування у розімірі 43 000 гривень, яке вони до того надавали школам і бібліотекам на купівлю українських газет і асигнували 800 000 гривень в ці ж заклади для купівлі трьох головних російських газет. Ці ж політики скаржаться на порушення прав російськомовного населення і висловлюються за офіційний статус російської мови.

Неросійські іноземні власники, що приїхали в Україну після 1991, допомагають росіянам і русофілам тримати країну у російськомовному мовним просторі. Пан Джед Санден у Києві видає KYIV POST. Він також видає 12 глянцевих-популарних журналів. Усі вони виходять російською мовою і, таким чином, Санден, людина, що підтримує українську незалежність, русифікує Україну. У його офісах працюють люди, які не вміють говорити чи писати українською. Голівудські продюсери і дистриб’ютори не роблять українських версій своєї продукції. Білл Гейтс не випускає української версії Windows. Об’єднання жіночих журналів, наприклад Бурда, не випускають україномовних версій своїх видань.

Російське домінування в громадській сфері не сприяє політичній лояльності до Росії. Що воно робить насправді, так це підтримує і сприяє ототожненню українського із сільським фольклором і русофільській культурній та інтелектуальній орієнтаціям. Це посилює старий імперський російський зв’язок, і таким чином заважає створенню ментальних і культурних зв’язків з ЄС і рештою світу – що розмовляє англійською. За логікою, не існує обов’язкового взаємозв’язку між вживанням мови і лояльностями. Шотландці, ірландці, індійці, американці, австралійці і канадці усі висловили свої націоналізми англійською мовою. Корсиканці і бретонці використали для цього французьку, а латиноамериканці - іспанську. Ми також знаємо, що мало хто з російськомовних громадян України підтримує політичну реінкорпорацію до Росії, і що українські російськомовні громадяни можуть бути українськими патріотами – що довели українські футбольні фани цього літа. Це вказує на чітку можливість, що Україна може стати східно – європейською Ірландією. Але чи надання російській мові статусу офіційної наблизить цю можливість? Чи цього хочуть захисники цієї ідеї?

Підіб’ємо короткі підсумки. Використання російської мови у громадській сфері було запроваждено урядовою політикою. З 1991 року (за винятком періоду між 2004-06) уряд був неосовєтським і русофільським і майже нічого не зробив для зміни цієї політики. Так само він не ввів у дію те незначне законодавство, що справді існувало, і не поширив це законодавство, аби його можна було застосувати для приватновласницьких медіа і видавничих компаній. Таким чином залишається стара інфраструктура, заснована старою політикою. Ця мережа виробництва і поширення, створена за радянських часів, продукує і ширить дешеву російськомовну продукцію. Внаслідок цього українці поза межами трьох західних областей не мають вибору щодо громадського мововжитку і неодмінно “оберуть” розмовною російську і купуватимуть російськомовну продукцію. Таким чином, де факто російське домінування у громадській сфері і породжена ним ментальна залежність від Росії тривають. Це, своєю чергою, перешкоджає інтеграції України до ЄС і решти світу.

Лояльні російськомовні громадяни України усвідомлюють, що громадська сфера є де факто російською і не мають проблем із прийняттям того, що оскільки вони живуть в Україні, ім слід знати української мови. Аналогічним чином вони не в захваті від ідеї мати тісніші зв’язки з заснованою на природних ресурсах автократією Путіна і її війни. Проте екстремістська меншість і Партія регіонів, використовуючи як привід питання офіційного статусу російської мови, прагнуть поновити старі імперські зв’язки, і змінити на протилежне пріоритети президента Ющенка у зовнішній політиці. В результаті вони загрожуватимуть ЄС нестабільністю на його східному кордоні.

Відповіді

  • 2006.10.26 | VOL

    Ваш ряд можливо продовжити

    Навіть тут на теренах Північної Америки.

    Історично склалося так, що всі ті, хто до і опісля революції в Росії (1917 р.) емігрували у США і Канаду (вне залежності від етнічної приналежності), до цієї пори асоціюються американцями як росіяни.

    І тільки окремі народності (українці, грузини, вірмени і т.д.) у кого чітко відсліжувалася самоідентифікація, організувалися в діаспори.

    Усі попередні хвилі української еміграції мешкають більш-менш компактно і попри асиміляцію зуміли зберегти рідну мову - українську.

    Представники ж четвертої хвилі української еміграції прибувші в Америку на протязі останніх п"ятнадцяти років в більшій своїй частині говорять російською мовою. Не говорячи про українських російськомовних євреїв переважна більшість яких були громадянами України але говорили тільки на російській мові.

    Щож ми маємо тут, в Америці від так званих "русских" українців, зросійщених українських євреїв і представників других етнічних груп, які виїхали з уже незалежної України?

    А маємо те, що всі вони вільно, чи невільно підтримують тільки російську культуру, мистецтво, мову і т.д. І наслідки розповсюдження і впливу великодержавного російського шовінізму ми можемо простежити на кожному кроці. Це і друковані ЗМІ, радіо і телебачення, гастролі популярних російських акторів які проходять з аншлагами в найбільших залах НЬ-Йорка і других міст і містечок. Окрім того, ностальгія за минулим життям і радянською культурою заставляє новоприбулих переглядати телесеріали вироблені в сучасній Росії. А в цих серіалах Україна і її корінне населення часто й густо показане в такому ракурсі, що інколи хочеться плакати від того, що нічого проти цієї пропагандистської дезинформації не можеш вдіяти.

    Мені вже неодноразово приходилося писати, що наша, українська діаспора, програла і тактично і стратегічно російській й російськомовній українській діаспорам своєчасно не зорієнтувавшися і не почавши наступ широким фронтом за залучення в свої ряди новоприбулих.

    То якого смаженого півня потрібно нам, україномовним українцям, щоб ми тримали ніс за вітром і в Великій Україні і в діаспорі й не відлякували свій народ від рідної мови й культури, а боролися за кожну душу?


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua