09/18/2001 | Олег

Кременчук: українська культура і мова за десять років незалежності

Як швидко плине час! Вже десять років незалежна Україна торує шлях до побудови гуманістичного, справедливого громадянського суспільства. Є на цьому шляху перемоги і звершення, та, на жаль, залишилось аж надто багато негараздів, невирішених проблем і перепон. Одна з таких проблем – неадекватне, часом принизливе становище української культури і мови в багатьох українських же засобах масової інформації, а також на ринку інтелектуальної продукції. Для читача, незнайомого з нашими реаліями, ця фраза звучить дещо абсурдно. Чи може, скажімо, англійське радіо ігнорувати англійську пісню? А може всі російські журнали раптом почали виходити на івриті? Нонсенс! Кожна країна ревно піклується про свою мову, про свій інформаційний простір як засіб національного єднання, і, не в останню чергу, як засіб дієвої пропаганди. Для всього світу це так, але тільки не для нас. В каталозі «Укрпошта» зареєстровано кілька сотень газет і журналів, що видаються українською мовою, але придбати хоча б десяток з них у нашому місті – справа майже безнадійна. Це стосується навіть урядових та парламентських офіціозів. Але, як висловився древній мудрець, - «природа не терпить пустоти». Тож, прилавки наших книжкових магазинів і лотки вуличних книготорговців завалені російськомовними (в більшості імпортними, російськими) книгами і журналами. Навіть за радянських часів, коли зросійщення було введено в ранг державної політики, не було такої експансії російської книгопродукції. Зомбування історичної свідомості українського народу, остаточне його перетворення на таких собі «другосортних росіян», слава Богу, тоді не відбулося. Хоча, на жаль, до списку «жертв русифікації» можна занести значну частину населення великих міст. Здавалося б, за десять років незалежності ми повинні були рішуче відкинути русифікацію, як пережиток імперських часів, хитнути маятник суспільної свідомості в бік пропаганди та засвоєння національної культури, як це зробили прибалтійські країни і частина країн СНД. Але ж ні! Судячи з реалій сьогоднішнього дня, ми активно продовжуємо тепер уже самозросійщення, по інерції знищуючи останні острівці українського інформаційного простору, які вистояли навіть у радянські часи. При цьому наші доморощені русифікатори невинно розводять руками, зітхаючи: що поробиш, такі закони ринку! Попиту на українську книгу (журнал, газету) немає. Дозвольте категорично не погодитись із такими твердженнями! Із майже півторамільйонного населення полтавщини мислять і говорять російською хіба що 300-400 тисяч чоловік. Це мешканці великих міст – Полтави, Кременчука, Лубен, – і то не всі, а лише, так би мовити, їх російськомовна частина. Жителі містечок і сіл (яких переважна більшість), в першу чергу, придбали б видання на українській мові, якби якість їх зовнішнього оформлення і друку не поступались імпортним, а ціна була дещо нижчою. Адже цілком логічно, що ціна вітчизняної книгопродукції повинна бути нижчою, ніж імпортованої. А найголовніше: якби вона була в продажу! Майже всі ці «якби» відносяться до компетенції вищих ешелонів української влади. Їхнім першочерговим завданням було забезпечити «зелене світло» українській культурі, українській книзі, але, на жаль, за десять років незалежності в цьому напрямку майже нічого не було зроблено. Декілька разів у Верховній Раді розглядали проект закону про пільги для вітчизняного книгодрукування. Але кожного разу російськомовні комуністи разом з російськомовними ж товстосумами-олігархами об’єднувались в ситуативну більшість і «валили» прийняття закону. Цікавий приклад братання, чи не так? З яких це пір мовне питання стало вище класових інтересів? А пояснення досить банальне: людям (в даному разі - депутатам), які прожили в Україні десятки років, не вивчивши жодного українського слова, не перейнявшись болями і проблемами її культури, не хотілося б і далі щось змінювати в цій ситуації. Для чого перетруджувати мозкові звивини ще якоюсь «мовою». У них є свій «язик».

У школах міста обов’язковим предметом є українська мова. На жаль, спілкуються нею тільки на уроках, хоча відомо, що для кращого засвоєння мови потрібне постійне спілкування і читання художньої літератури. Та де ж знайти учням сучасні видання українською мовою? І ось спостерігаємо досить типову картину: для того, щоб отримати паспорт, старшокласникам треба заповнити декілька документів українською мовою. Виявляється, що це під силу далеко не всім. На щастя, у відділенні можна знайти бабусю, яка заповнить всі бланки за гривню, звільнивши наших високоосвічених вундеркіндів від непосильної роботи.

В більшості українських технічних вузів навчання і досі проводиться російською мовою, хоча науково-технічна термінологія була введена в українську мову ще 70 років тому. Кажуть, немає українських підручників. А скільки ще років треба, щоб їх надрукувати: п’ятдесят? Сто? Для кого ж ми готуємо інженерів: для району Крайньої Півночі, чи що?

А як почувається українська культура і мова в нашому телерадіоефірі? На жаль, ситуація тут, мабуть, не краща, ніж на ринку друкованих засобів духовної культури. Потужна радіостанція «Промінь» в діапазоні середніх хвиль вже не працює. А її голос було чути на території всієї нашої держави. Залишився «Промінь» на старому ультракороткохвильовому діапазоні, але навряд чи там ще є слухачі. Вся імпортна радіоапаратура працює на європейському ФМ-діапазоні, а вітчизняних приймачів зі «старим» УКХ-діапазоном давно немає в продажу. Отже, «Промінь» практично «потух». А якраз на хвилях цієї радіостанції найчастіше звучала українська пісня, майже безперервно йшов конкурс на кращу пісню тижня, місяця, року. І пісні-переможиці цих конкурсів були не гірші іншомовних «шлягерів».

На діапазоні ФМ у кременчуцькому ефірі з’явились три приватні радіостанції: «Вісма», «Європа плюс» та «Радіо шансон». Усі вони російськомовні, як то кажуть, і по букві, і по духу своїх передач. Їхні диктори змагаються в правильності вимови московського та петербурзького акцентів, і, певна річ, неодмінно зайняли б призові місця, якби «віщали» десь у Кандопозі чи в Бугульмі. Із усього розмаїття пісенних витворів різних народів планети звучать переважно пісні англійською та російською мовами. Українську естрадну пісню можна почути, мабуть, ще рідше, ніж італійську чи іспанську. В результаті такого негласного ігнорування української пісенної культури, у пересічного радіослухача складається враження, що українське – це завжди другосортне, відстале, непрестижне. (І що б ми робили, хохли, малороси, що б ми слухали, нарешті, без пісенного просвітительства нашого північного сусіда!)

Можливо, що в декого з маси слухачів і склалося таке враження. Але не в тих, хто хоч трохи знайомий з шоу-бізнесом і знає магічну силу такого поняття, як «розкрутка». Якщо 2 роки поспіль в ефірі звучатимуть пісні австралійських аборигенів, то на третій рік значна частина слухачів почне їх наспівувати. Ось що таке «розкрутка»! І як би хотілося, щоб можливості «розкрутки» на наших приватних радіостанціях використовувались і тими людьми, які люблять, або хоча б поважають Україну, її народ, культуру і звичаї. Пісня – неначе цвяшок, який забивають у підсвідомість слухача. Вона може виховувати, а може й навпаки. Прикладів оцих «навпаки» у нас хоч відбавляй: «... Когда иду на дело... мне мама крестик надела на тело...». Який цинізм! Іде красти, вбивати, ще й сподівається, що його буде захищати Всевишній!

Швидше за все, такого «віруючого» вже взяв під свою опіку Антипод Бога. На тих людей, які знаходяться біля мікрофона, чи друкуються на шпальтах газет, покладена велика відповідальність (або, якщо хочете, самоцензура совісті): підвищувати, а не принижувати культуру, мистецькі смаки і духовність людей. І тоді всім нам, українцям, жити буде спокійніше і дихатися вільніше.

Як гарно лагідного літнього вечора вийти на берег Дніпра, помилуватися тихим плином дніпрової хвилі, відчути, як пахнуть вербові листочки, побачити далеку синь ланів широкополих і велич дніпровських круч... В душі мимоволі починає бриніти мелодія рідного краю, всотана ще з материнським молоком. Та не судилося сьогодні цій тихій мелодії наших сердець зміцніти і вирости в пісню. З відчинених вікон кафе, барів, ресторанів стоголосо повторюється: «... отказала мне два раза, не хочу, сказала ты... а вдруг она не курит, а вдруг она не пьет... и дальше буду воровать... как упоительны в России вечера...»

Валерій Голуб
www.infb.net