03/21/2002 | Михайло КРАСУСЬКИЙ

ДАВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Михайло КРАСУСЬКИЙ

ДАВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Михайло КРАСУСЬКИЙ ДАВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Передмова В.Довгича з київського науково-популярного журналу Індо-Європа (ч.1 за 1991 рік) де вперше після тривалого часу було оприлюднено працю М.Красуського "Древность малороссийского языка".
Ця праця опублікована 1880 року мізерним накладом. Вона не залишилася не поміченою фахівцями, однак масовий освічений читач досі не відає про її унікальні результати. Брошура "Древность малороссийского языка" Михайла Красуського (про її існування повідав упорядникові ще під час роботи ІХ Міжнародного з'їзду славістів покійний О.Знойко) була виявлена в конволюті ... без назви. Тут допоміг С.Плачинда. Згдом прапився поклик на досить оперативну рецензію в "Русском филологическом вестнике", проте саме за той рік немає часопису в подільському сховищі дореволюційних журналів...
Отже ім'я талановитого сходознавця було викинуто з історії індоєвропейських студій. Покищо знань про нього надто мало. Поляк за національністю, польській і російський філолоґ. У молоді роки переїхав з батьківщини в Одесу, тривалий час жив тут... Пошук триває. Друкуємо розвідку мовою ориґіналу свідомо [В журналі праця Красуського була надрукована російською мовою - примітка перекладача]: так рельєфніше проступає об'єктивний погляд на вік нашої мови науковця, для якого, власне, українська культура була чужою (в брошурі це проявилося зокрема, пасажем щодо козаків як "розбішак"). Безперечно, раніше до проблеми впритул підходили М.Максимович, П.Лукашевич, М.Драгоманов, який читав у Київському університеті історію Сходу... А проте розв'язати її змогла лише людина з колосальним знанням орієнтальних та європейських мов. Закладений у заголовок парадокс М.Красуський вирішив блискуче, і не спростували його навіть випробуваним методом замовчування. Поза сумнівом, ця праця сприятиме радикальному переглядові підходів до індоєвропейських студій не лише в Україні, а й у сусідніх державах.
Дозволено цензурою
Одеса, 21 грудня 1879 р.
Михайло КРАСУСЬКИЙ
ДАВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
(Переклад з російської)
Займаючись довший час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова є старшою не лише за усі слов'янські, не виключаючи й так звану старослов'янську, але й за санскрит, давньо-грецьку, латину та інші арійські (індо-європейські) [Підкреслення у тексті та коментарі у квадратних дужках мої - перекладач].
Та між тим українська мова до цього часу не має навіть впорядкованого словника! [Наприкінці 19 сторіччя це дійсно було так через заборону у Російській імперії освіти та книгодрукування українською мовою. Славнозвісний словник Грінченка з'явився лише на початку 20 сторіччя] Проте, ця обставина не завадила нашим та іноземним філолоґам відкрити дійсне джерело давніх мов. До того ж останнім часом закордонні вчені почали переконуватися, що колискою арійських племен не була Середня Азія, а так звана Сарматська (або Слов'янська) долина. На цій рівнині й понині живуть українці та колоністи на півночі, що походять від них: новгородці та взагалі росіяни. Відомо, що новгородський діалект російської найбільш подібний до української мови [З усіх колоній Київської Русі Новгородська республіка (1137-1478) була заселена значно більшою кількістю вихідців з метрополії - України - ніж Московське князівство. Українська культура, мова, демократична форма правління - Віче, навіть грошова одиниця - гривня, усе це прижилося у Новгороді краще на відміну від Москви, де панував фіно-угорський й татарський елемент. Пізніше незалежність та самобутність Новгорода була знищена московським царем Іваном Третім. У результаті його походів та масових убивств мирного населення у 15 сторіччі Новгород було приєднано до Московської держави].
Взагалі визнано, що цивілізація сильно впливає на псування та зміну початкових мовних форм, тому французи та італійці вже не розуміють латини, а німці - ґотської мови. Таким чином, і давня індійська цивілізація з первісної мови виробила санскрит, котрий вже зовсім не вважається як раніше "батьком усіх арійських мов". А, позаяк, культура мало вплинула на українську мову [суперечливе твердження, проте автор вочевидь має на увазі сучасне йому невтішне становище української культури доведеної у 19 ст. до такого стану століттями цілеспрямованого нищення з боку російського імперського режиму] , то не дивно, що вона зберіглася краще за інші. Так від українського слова ходити походить находити, знаходити, а по тому й знахар, або той, що знає де що знайти, як взятися за справу та інше. Звідси нове слово знати, санскритською пишеться gnatum, вимовляється - "джнатум" (знати). З цього бачимо, що первісне українське з перероблене на g (дж); у латині на g, у німецькій та анґлійській на k, у італійській та французькій на c, наприклад: conoscere, connaitre (знати). У тому ж, що й знахар та знати походять від знаходити (по-польському - znachodzic), неможливо сумніватися. Так само точно від латинського venire походить invenire, але ці форми вже є порівняно новими, а тому у слов'ян їх вже немає. Польське invenciya вже взяте з латині по прийнятті християнства.
Немає сумніву, що назви чисел, що їх вживають усі індо-європейські народи, належать глибоій давнині, тож яби ми могли пояснити їхнє (тобто назв чисел) походження, то таким чином знайшли б ключ до розв'язання арійського питання. Ось як, на мою думку, на підставі форм української мови можна пояснити походження назв перших чисел, а саме:
1
Один походить від укр. од-він (від нього), розуміючи під цим, що рахування починається від першого пальця руки. Проте, це не новина, та й взагалі загальновизнано, що для назви одиниці використовувався займенник. Укр. він, російською - он; чеською - on; польською - on, оny; у новгородців зустрічаємо ен, ена (він, вона), у санскриті - ena (той), але й у тверських корелів вона означає він, а він - вона, литовською - anas (він), wenas (один). Укр. одне, російське одно, польське jedno, італійське uno, відкидає g; так само й лат. unus, una (один, одна) замість udnus та udna, грецьке en, enos замість eden, edenos, анґл. one, німецьке ein, французьке un. Санскр. una у значенні одтин, одна відшукуємо у формі una vincanti, що вже змінена з лат. unus-de-viginiti, undeviginiti (дев'ятнадцять). Так запозичення (прикладів можна знайти багато) спростовує думку, яка стверджує, що слов'яни відокремилися від індусів останні. Навпаки індуси відокремилися від них, ще раніше, ніж від греків, римлян та литовців.
2
Два, двоє походить від твій, твоє. Тут мається на увазі другий палець руки - вказівний, що слугує для позначення особи, що їй належить якійсь предмет. Польською замість twoja часто вживається twa (твоя). У санскриті tva, tvam означає ти, dva означає два, італійською tuo (твій), duo (два), ґотське - twa, анґл. - two, німецьке - zwei. Укр. дві, польською також - dwie, російською - две, але у санскр. dwi означає теж саме, що й dwa та вживається лише на початку складних числівників. Це без сумніву вже запозичене з українських змінених форм. Так, замість "двасто" українець завжди каже двісті, що російською - двести, польською - dwiescie. Українське і перейшло також й у латину, наприклад: viginti ex dviginti, замість dwaginti (двадцять). А деякі стверджують, що українське і вже в історичний час походить від Ъ (ять) (польське ie), тоді як українське новійший пишеться і у латині novissimus, а не як російське та польське новейший.
3
Українське три походить від тере, тре (3-тя особа однини від терти), бо середній палець тре бокові. Італійське tre (три) найбільше зберігло початкову українську форму. Лат. tres, анґл. three, грецьке treis, німецьке drei, французьке trois. Але українець мав змінити тре на три, аби відрізняти числівник від дієслова [крім того, на Західній Україні чергування и та е у вимові та діалектах зустрічається досить часто].
Те ж саме й литовське trys, польське trzy, російське три (читається - "трі" ) та санскр. tri, як і російське. Проте українець не каже "тритій", але третій, і тут між іншим відшукалося закінчення -т, яке у росіян зберіглося у формі трет (що українською означає - тре).
4
Українське чотири, штири, польське estery, кельтське cetir, походять від українського ще-тере, бо четвертий палець "все ще те" інші, як і третій. По-санскритському (у латинській транскрипції) - thshatur, вимовляється - "чатур" (чотири), литовською - keturi, латинське quatuor та грецьке, змінюючи thsh на t - tettares, tessares. Четвертий кельтською cethvirtas, литовською - ketvirtas [Порівняй українське - четвірка], санср. thshaturtha, грецьк. tettartos. Латинське quartos відкидає всередині t замість литовського ketvirtus, так само польське czworo загубило t від четверо, санскритською - thshawar, чеською - ctvar. Вже від польського czworo походить анґлійське four (чотири), німецькі vier, vierte; а що німці роблять з vox! Натомість ґотське fivor (чотири) замість "fitvor" змінює українське ч, або санскритське thsh та грецьке t на f. Санскритська форма thshatur замість чотири, а також лат. quatuor замість литовськ. keturi, зовсім не мають нас дивувати, як згадаємо, що у деяких місцевостях Росії замість російського четыре, кажуть "чатыри" тощо, наприклад: жана (замість рос. жена); табе, сабе, яго (замість тебе, себе, его). У санскриті частіше українське о змінюється на а так само, як в одному з російських діалектів, що його звуть "акаючим", що на переконання російських вчених пішло від змішання з чужинцями. Хоча росіяни вимовляють а, та все ж ще по-старому пишуть о, так само, як пишуть та вимовляють о у новгородському діалекті та українській мові [У сучасній російській, навіть літературній, мові "акання" стало нормою. У ній, попри написання, ніхто не вимовляє молоко, собака - слід казати малако, сабака тощо.
Причина цього полягає в особливостях мовного апарату фіно-угорських племен - корінного населення Московії, що підкорилося українським колоністам з Руси та стало етнічною основою для формування пізнішої російської нації]. Тож думка деяких вчених, що українське о походить від санскритського а (а не навпаки), не має наукового підґрунтя. Інакше довелося б стверджувати, що від індо-європейців також походять чуди, чуваши, мордва [народи, які живуть на північ та схід від міста Москви] та інші, що як відомо належать до угро-фінської ґрупи. Ні, я вважаю, що не лише справжня російська мова є порівняно новою так само, як білоруська, але й стара литовська мова, що наближається до санскриту та латини, також великою мірою зіпсута змішанням. Литва з трьох боків була оточена чужинцями.
5
П'ять, п'ятий походить від українського пів-утятий, чи підтятий (напів урізаний, підрізаний, втятий), вказує на розміри п'ятого пальця у порівнянні з іншими. П'ять чеською - pet, старосло'янське носове пентъ, старопольське також носове pent, penc, грецьке pente, санскритське pantshan, або "панчан". П'ятий чеською - paty, польською - pionty, piaty, ведійське pantshata, грецьке pemptos, звідси, змінюючи p на t, анґлійське fifth (п'ятий), німецьке fuenf (п'ять). Але й російське это (це) простий люд переробляє на енто, ефто, евта.
Так само утворилися й німецьке fuenf, та анґлійське five (п'ять). Литовською penktas (п'ятий), латиною quintus, але й санскритське ap (вода), латиною - aqua (p змінюється на qu). Тут доречно буде згадати, що носові звуки, що увійшли до старослов'янського та польського пентъ й pent, pienc, грецького pente, санскр. pantshashan, зовсім не можна вважати, як це деякі роблять, рідними та природніми для індо-європейських народів, бо вони набуваються через вплив вологого клімату та запалень носової оболонки, нежиті тощо. Людина, що має нежить завжди гундосить та говорить "у ніс". Тому й не дивно, що поляки, чи то колишні західні поляни, набули носові звуки, бо відомо, що колшня Речьпосполіта була майже повністю вкрита ставами та болотами. Греки також жили майже на воді, а щодо індусів, в яких санскрит був одним із багатьох діалектів, то вони й зараз попри сильну спеку та посуху, впродовж кількох місяців на рік живуть у багнюці, а цілі області у зв'язку із періодичним сезоном дощів стають непрохідними. Натомість руси-українці жили й живуть у сухому кліматі влітку і взимку, тож і не терплять носових звуків ще більше, ніж росіяни, що мешкають зараз на півночі, у кліматі вологішому. Вище вже зазначалося, що простолюд у них вже змінює это на енто та інше. Таких звуків у Росії вже багацько, тож росіяни відрізняються непоганою французькою вимовою.
6
Українське шість походить від ще-єсть, тобто скінчивши рахувати на одній руці, починається так само на іншій, тобто ще існує можливість рахувати. Українське ще досить часто вимовляється як ше. Шість латиною буде sex, гебрейське шаш, литовське szeszi, санскр. shash (читаємо шаш або шать), грецьке sfechs, eks, провансальське ksiks, ґотське saihs, німецьке sechs, анґлійське six. Це останнє пишеться через i, так само, як українське змінене шість. Щодо санскр. shash, то тут е замінене на а. Як третій отримує друге т від закінчення тре(т), так само лат. sex, гебрейське шеш та інші втратили своє t, але знову набувають його у деяких похідних формах, а саме: італійське sesto (шостий), латинське sextus, санскритське shashta. Тут доречно буде згадати, що українське ще, старослов'янське еште не походять від латинського etiam, навпаки, українське ще чи сче проглядається у грецьких та латинських закінченнях на -sko, наприклад sene-sco (старіюся або "старію-ще"). На означення вищого ступеню українець вживає ще, наприлад, новіший (новий-ще), російською - новейший, польською - nowiejszy або nowszy, латиною - novissi-mus. У множині ураїнське новіші, польське - nowiejsi, також nowsi, у санскриті перероблено на носове nawjans або nawjes (найновіший). Взагалі ураїнське ще відіграє велику роль у наших мовах. Українське був-ще створює російське бывший (колишній, бувший), польське bywszy. Українське ділаю-ще, утворює російське делающий (той, що робить щось), або польське dzialajac, dzialajacy тощо.
7
Польське siedem, siedm, чеське sedm замість sedem, українське сьомий, седьмий зберегло початову форму та літеру д, та само, як польське siodmy. Немає сумніву, що назва цього числа походить від українського сидимо, або залишаємося без роботи, святкуємо цей день після 6 днів праці. Італійською sedemo (сидимо) має таке ж закінчення, як і в укр. Польське siedzimy має правильніше закінчення, бо воно, як і латинське -mus, походить від укр. ми. Українсье сім (замість "сидим"), російсье семь, італійське sette, лат. septem, санскр. saptam, звідси гебрейське шеба, німецьке sieben, анґл. seven, зендське hapta замість sapta, грецьке epta. Ми бачили, що греки з pente (п'ять) зробили pemptоs (п'ятий). Таким самим чином виникло лат. septem, санскр. saptam замість setem, sedem. Як ми вже бачили раніше, від тре(т) пішло заінчення у слові третій, так само, як від сидим походить седьмий, литовською septimus, санскр. saptama отже це доводить, що ми не помилилися, виводячи три від тре(т). Як сім замість сидим походить від укр. сидимо, тобто не працюємо, так само й укр. тиждень, польське tydzien, походить від українського тиш-день, тобто "день тиші" (спокійний, тихий день), та можливо є давнішим від числівника сім. Українське неділя (сьомий день тижня), також походить від не-ділати (нічого не робити, не працювати, відпочивати).
Українське сімкрот замість "седмрот", польське siedmkroc, санскр. saptakritwas (сім разів). Литовське tris kartas (три рази), du kartu (два рази). Українське кроть, польське kroc, російське крат, старослов'янське крате, походить від українського крутити. Від укр. скрутитися в значенні турбуватися, походять українські скрута (скрутне, важке становище), скрутний, скрутно, польське kruto, російське крутень (у словнику В.Даля означає нетерплячий, швидкий, у тверському діалекті "окрутный" означає спритний, зграбний). Тож можемо стверджувати, що вже звідси, а саме від українського крутити в переносному сенсі виникли санскритські корені: kar, kri (робити, працювати), лат. creo (роблю, створюю), creator (творець), санскр. kartar (творець). Проте, українське слово крутити знаходимо в інших мовах також і в прямому значенні. Так наприклад: укр. кручу перейшло у старослов'янськім та польськім у носове кронцом, krencem, krece, санскр. теж носове kunthshami (читаємо "крунчамі" - згинаю), латиною вже не носове cucio (катую), crux (тортура, хрест) тощо.
Польське okrutny (лютий), okrutnie (безжально, по-звірячому) також походить від українського окрутити у значенні згинати, сручувати тощо. Російське кручинить у словникові Даля тлумачиться як сумувати, знущатися. Таким чином лат. crucio походить від того самого кореня, що й creo, але без українсьої мови, якої не лише західні але й слов'янські вчені не знають достатньо, ми не могли у тому пересвідчитися. Сансритське krig (читаємо "крідж" - грати, бавитися), походить від того самого кореня, бо від крутити походить круг, кружляти, російське кружить, польське krazyc, або гуляти, грати у коло, українською - кружитися. Від санскритського krunthshami, помилково виводять анґлійські shrine, screen, французьке ecran, але вони походять від українського крити, скрити. Звідси українське сриня, польське skrzynia (скриня, шафа) тощо. Проте укр. крити, покрити, накривати знаходиться й в анґлійському to cover та у французькому couvrir, але слово скриня (лат. scrinium) напряму вироблене українцями, а не італійцями або греками.
8
Українське вісім, російське восемь, польське osіem, osm, походить від українського від-сім (від семи), або той, що йде після семи. На вислів, що польською звучить як od, російською - от, українці відповідно до законів фонетики вживають кілька форм: від, од. Тким чином од-він (див. один) краще узгоджується, ніж "від-він", натомість від-сім краще, ніж "од-сім". Так від укр. вісім походить польське osiem, також можна вважати, що прямо з українського від-сім вийшло санскритське washtim, а по тому ashtam ("аштам" - вісім), литовське aszutni, ґотське shtau, латинське octo, французьке huit, валійське with (вісім). Таким чином ані греки, ані римляни вже не знали слов'янсього ш та санскритьського sh, тож санскр. ashtan змінилося на лат. octo, так само, як санскр. thshatur ("чатур") латинсьою буде quatuor, бо українського ч та польського cz, також вже не знали жителі Latium, хоча інші італійці досьогодні вимовляють ce, ci як че, чі, а також sce, sci, як українське ше, ши. Виходить, що й їхні пращури (не римські аристократи) знали укр. ч та ш, польськ. cz, sz, французьке che, анґлійське ch, sch тощо. Відомі слова "lasciate ogni speranca" Дант вимовляв точнісінько, як українець вимовляє лишайте. [Дійсно, вченими доведено, що перші мешканці Італії, "вчителі вчителів" - етруски походять з Середнього Подніпров'я - сучасна Україна - та мають спільність з праукраїнською Трипільською культурою].
9
Дев'ять походить від українського давити, бо дев'ятий палець "давить" чи "тисне" на восьмий, але повторювати "тре", як для означення третього пальця вже було незручно. Тож бо й мав наш найдавніший математик знайти інший термін, що також підходив би за сенсом. Лат. novem, санскр. nawam (дев'ять) виводять з санскр. nawa, лат. novus (новий). Дійсно, схожисть значна, але цього ще недостатньо, бо ніхто не скаже, що наприклад українське дути походить від того самого кореня, що й анґлійське duty (обов'язок). Скоріше від укр. дев'ять, чеське devet, походить старослов. носове девент, девонт, польське devenc, dzevec та санскр. avant, потім navant, navan. Якщо лат. novem або санскр. navan могли вивести грецьке ennea, анґлійське nine (дев'ять), то тим більше українське первісне д могло бути відкинуте від форми дев'ять, як те саме зробили самі ж слов'яни у польському osiem замість українського вісім. В тому, що дев'ять, чеське devet, походить від українського давити, переконує нас й сама форма дев'ятого пальця, вигнута від натискання на бокові.
Певно вищезгадані санскритське nava, латинське novos, українські новий, новак походять від того ж кореня, що й російське невеста (наречена) та польське niewiasta (жінка) або недосвідчена, та, що не-відає. Здається це підтверджує й форма грецького nefos, франц. neuf, анґл. new (новий). Польське nie wie означає не знає, не відає, не розуміє; російське невежа означає власне неосвіченого, того, хто не знає, та відповідає грецькій формі nefos. Тож можна принустити, що первісна форма була "невий", потім новий, лат. novus, італійське nuovo, novo, французьке nouveau та санскритське через звичайну зміну українського о на а - nava.
10
Десять походить від українського досить, польське dosyn, dosc, у новгородськім діалекті також досыть, а це походить від до-сита, лат. ad-satis. Десять чеською - deset, старослов. - десонт, польськ. - desent, dziesiec, санскр. - dasan, замість дасант, циганською - деш, латиною - decem, грецькою - deka, французьою - dix, германською - zehen, німецькою - zehn, анґлійською - ten, китайською - tschi (десять). Санскритське dasan Бонн виводить з dwa та san замість thshan, закінчення panthshan (п'ять) або два рази п'ять, але, як ми бачили вище , той самий вчений Бонн стверджує, що на початку складних числівників санскрит вживає dwi замість dwa. Натомість два а у слові dasan доводять лише те, що вже зазначалося, а саме, що українське о та е санскрит постійно змінює на своє вічне а, тож і укр. десять, чеське deset, старослов'янське десонт, могло змінитися на dasan. Латинське desem також пишимо з е, а не з а, так само й грецьке deka, циганське деш, германсье zehen, німецьке zehn, анґлійсье ten.
11-ть, 12-ть, 20-ть, 30-ть, 50-т
Українське одинадцять, польське jedenascie походять від українського один-на-десять, тобто один накладається на десять, що є дуже лоґічним та незрівняно правильнішім від латинського undecim, санскритського ekadasan та грецького endeka, які буквально означають не "одинадцять", а "один десяток". Так само й латинське duodecim, санскритське dwadasan та грецьке dodeka, буквально перекладаються як "два десятки" замість "дванадцять". Натомість українське дванадцять також утворене за цією ж схемою - два-на-десять, як і тринадцять - це три-на-десять і так далі аж до дев'ятнадцяти. Отже санскритське dwadasan та латинське duodeci мали б виражати те ж, що й українське два-десять (двадцять чи двадсять), польське dwadziescia. А от й сансритське winati або wjacati, замість "dwinsati", "dwjcati" означає двадцять, відкидаючи на початку та всередині d, так само й латинське viginti замість "dviginti" пропускає дві літери d, а з українського закінчення -цять, у слові двадцять, робить своє закінчення -ginti. Анґлійське twenty (двадцять), французьке vingt, німецьке zwanzig являють собою форми, що вже зовсім виродилися [це й не дивно, зважаючи на порівняну молодість цих мов]. Українське три-десять (тридцять), латиною - triginta замість "tridcinti", санскритське trinsat замість "trisat", також відкидають d, що означало б "трицять" замість тридцять. Українське п'ятьдесят(ь), російське пятьдесят, польське piecdziesat, по-саскр. - panthshasat замість panthshadasat, провансальське quincenti замість quindecenti, лат. quindenti тощо. Тут слід звернути увагу на ту важливу обставину, що всі вищенаведені закінчення: санскр. -sat, лат. -ginti, -genti, прованс. -centi, а також анґл. закінчення у словах twenty (двадцять), fifty (п'ятьдесят), грецьке pantekonta (п'ятьдесят) замість "pentegenti" чи -centi, усі вони незаперечно доводять, що первинно санскритська форма dasan звучала як dasat, лат. docem, як decent, deset, а грецька deka, як dekat, decat та інші, тобто майже як українське десять, чеське deset, отже санскритське dasan не походить, як стверджує Бонн, від dwa-san.
100
Сто походить від стоп! стояти!, так само як десять від досить, проте невиключено, що від десятий пішло сотий, а звідси вже сто, бо від санскритського dasati вчені виводять sata (сто), звідси провансальське носове santa, латинське centum, французьке cent, германське hunt замість "sunt", "sent" .
1000
Тисяч походить від українського десяч (десяток), маючи на увазі десяту сотню. Так само санскритське shashti (шісдесят) походить від shashta (шостий). П'ятак також часто українцями переробляється на п'ятач. Тисяча литовською - tukstantis, але й п'ять литовською - penktas. Ґотською - thouend, німецькою - tausend, анґлійською - thousand теж означає тисяча. Не дивуватимемося закінченням -send,-sand, бо таке саме носове існує і в польській мові tysionc, tysiac. Санскритське sahasra (тисяча) здається не пов'язане з українським, можливо наші пращури не вміли ще рахувати до тисячі перед розділенням племен. Литовці та германці запозичили цю форму в українців та слов'ян, як і багато інших нових народів, уже пізніше через близьке сусідство та через взаємний вплив і змішання.
Таким чином, завдяки вищенаведеному порівняльному аналізові ми можемо стверджувати:
1. Що відкриття та названня перших десяти чисел, що вживаються зараз усіма арійськими (індо-європейськими) народами, зроблене слов'янами, а у більшій мірі так званими українцями, або русинами, від котрих, тобто від Київської Руси, сама ж сучасна Росія отримала свою назву. [Після перемоги у Північній війні проти Швеції та придушення спротиву українського народу на чолі з гетьманом Іваном Мазепою у 1721 році московський цар Пьотр Перший проголосив себе імператором, а назву свєї держави Московії змінив на "Россия" - візантійська транскрипція назви давньої української імперії Руси (доречі й герб Російської імперії було взято Петром візантійський - чорний двоголовий орел). Він заявив: "Отныне народ московский будет зваться народом русским!" За те, щоб західні писці віднині писали Russia заміст Moscovia Пьотр заплатив золотом. Таким чином він хотів, аби його новоутворена імперія виглядала в очах Європи спадкоємницею знаної Київської Руси, що існувала до 12-13 сторіччя. Він хотів, аби на заході вважали, що у Східній Європи споконвічно панували лише москвини-росіяни. Слід визнати, що йому це вдалося - Захід переважно й досьогодні так думає. Петрові було легше це робити, знищивши істиного спадкоємця Руси - Україну, та проголосити українців малоросами та частиною виликоросійського народу. Тож русини-українці втратили не лише державу, а й історію. Ось де коріння національної політики Росії. Тут слід згадати й про походження назви "Україна". Це звісно ніяка не "окраїна" (такого слова в укр. мові взагалі нема - є "околиця"), бо у 12 сторіччі, коли ця назва виникла, поруч не було жодної держави, яка могла б назвати могутню ще імперію своєю "окраїною" (Москва, наприклад, була лише заснована у 1147 році). Натомість ймовірно, що назва "Україна" складається з двох слів: "у" (тобто "в", "всередині") та "країна". Так позначалася метрополія, або етнічні землі русинів - господарів імперії Київської Руси, без урахування колоній. Тобто Русь (імперія) мінус колонії дорівнює У-країна ("внутрішні землі").
В німецькій мові теж існує подібний термін - Inland (in - в, у, Land - земля, країна), що вживається на противагу Ausland (закордон).
Виникнення цієї назви було зумовлено тодішніми процесами розпаду імперії та необхідності окремого позначення її "неколоніальних" територій. Але стара назва Русь зберігалася за Україною аж до середини 15-го сторіччя про що свідчать числені документи та літописи, а за її окремими частинами - до 19-го (Галичина) та 20-го (Закарпаття) столітть. А Росія має до історичного та культурного спадку Київської
Руси приблизно таке ж відношення, як до відповідного спадку Римської Імперії (Roma) має її колишня колонія Румунія (Romania)].
2. Що відкриття цих чисел не може вважатися надто давнім, порівняно (певно перед тим уже був у вжитку інший простіший спосіб рахування), бо мова тодішніх слов'ян, а переважно головного племені, була такою самою, як сучасна українська мова, і навіть тоді вже була частково змінена. Таким чином, замість до-сита вже казали досить, замість тере-той казали терти, тере, тре тощо.
3. Що вже тоді наші пращури святкували сьомий день.
Небагато пройшло сторічь від часів панування латинської мови, але зараз її вже ніхто не розуміє, так само німці не розуміють мови ґотів. Діалекти диких людей змінюються протягом кількох поколінь, мова ж українців, хоча теж не зовсім у первинній формі, стоїть досьогодні твердо, наче непохитна скеля. Якщо колись не скоро здійсниться ідея про загальну слов'янську мову, то українська перша перед усіма має на це право, бо то є мова корінна, й тому-то всі слов'янські народи краще розуміють її, ніж усі інші мови. Так, поляк, словак, чех, серб та інші легше зрозуміють українця, ніж росіянина, а цей останній швидше зрозуміє українську, ніж польську, чеську тощо.
А між тим деякі російські та польські вчені стверджують, що українська мова є продуктом виродження вже у історичний час! Ось до чого довело минуле розповсюдження (не у розмові, але у писанні) так званої старосло'вянської, а пізніше церковно-слов'янської мови! ["Старослов'янська мова виникла з потреб створення перекладів культової літератури для поширення та зміцнення християнської віри й богослужіння серед давніх слов'ян. У 60-х роках 9 сторіччя, 862 або 863 року у Константинополі слов'янські просвітителі Констянтин (Кирил) та Мефодій з цією метою й створили першу слов'янську літературну мову на основі рідного їм солунсько-македонського діалекту староболгарської мови..." М.Ф.Станівський "Старослов'янська мова. Навчальний посібник для студентів педагогічних інститутів.", Київ, видавництво "Вища школа", 1983 р.]. Так російське ходил, просил, дал, польське chodzil, prosil, dal (українською - ходив, просив, дав) походять від старослов'янської л. Що ж на це скажуть санскрит та латина? Навіть більше цих останніх вироджені грецька, ґотська, анґлійська можуть протестувати проти настільки ненаукової думки.
А ось провансальське подвоєне dadawa, українською - дав, так само й санскритське dadaw або dadau, але й у Вятській ґубернії говорять пошоу замість загальноросійського пошел, або польського poszedl, нашоу замість нашел.
Таке саме зустрічаємо й у латинському polui, у давнину poluvi, habui замість "habeui", fui замість "fuvi". Латинське amavi, amaban беруть закінчення від українських -в, -вем, наприклад, любив, любивем (я любив), польською lubie, lubiem. Таке саме закінчення мають італійське amava, іспанське amaba (змінюючи v на b). Українське скребавем (або я скребав) латиною звучить як scribebam, ітілійською - scriveva, іспанською scribeba, французькою j'ecrivai. З цього бачимо, що латинське scrribebam (я креслив) має якраз те саме закінчення, що й українське скребавем, польське skrobalem, яке, проте, вже загубилося як у старослов'янській, так і в російській мовах, а тому й слід додавати займенник я [у сучасній українській мові закінчення -вем зберіглося лише у деяких діалектах, проте у подібних формах першої особи множини існують закінчення -емо, -ємо, -имо, наприклад працюємо]. Таке закінчення зустрічаємо й у санскриті, наприклад: abhuvam (я був), українською - бувем, польською - bylem. З цього випливає, що не українське -в, -вем походить від російського чи польського -л чи -l, -lem, а навпаки, ці закінчення походять вже від українських, до того ж росіяни та поляки часто вимомовляють л замість в, наприклад російське столб та польське slup замість українського стовб, стовп (санскр. slhamba, лат. atipes). Українське стовб є початковим, бо походить від дієслова ставити, з коренем став, санскритське stha (стати), staw (ставити). Тож немає сумніву, що санскритське sthamba замінило w на m, а латинське stipes це відозмінене stives. Російське столб та польське stub більше відрізняються від українького, ніж санскритське та латинське! Скандинавською stolpe означало стовб, а також бога війни.
Сліди закінчень подібних до закінчень на -в зустрічаємо й зараз у новгородців та в інших слов'ян, навіть не дивлячись на панування (у писемності) старослов'янської мови. У збірникові Святослава 1073 р. зустрічаємо українське дав, але це все ж не завадило декому стверджувати, що українське -в уже у нові часи перероблено з -л! Ті самі панове так само "науково" стверджують, що українське дж (напр. буджу) так само, як і російське ж (бужу), з'явилося лише у 16 сторіччі та було перероблене зі старослов'янського жд. У такому випадкові виходило б, що польське dz, санскритське g (дж, дз), італійське ge, gi, анґлійське j (дж), також не старіше від 16-го сторіччя? Навпаки, старослов'янське жд є вже перероблене українське дж. Потебеня виводить його не від д, а від ж, але дуже помиляється, бо російське бужу (польське budze) походить від будить (укр. будити), так само українське ходю, ходжу (польське chodze) походить від ходити.
Ми бачили, що санскр. abhuwam (я був) це теж саме, що й укр. бувем, польськ. bujem, лат. fui, ex foui, fuvi; проте у інших мовах досить часто відкидається в, наприклад: українське бравем (я брав), убравем (я забрав, прибрав), польське zabrajem, але санскритське abharam (я ніс), латинське ferebam, грецьке eferon. Український корінь бра, бер, бир, брати, санскритською - bhar, bhri, грецькою та латиною - fer, ґотською - bajra, означає нести. Українське беримо, польське bierzmi, санскр. bharama (несимо), отже поняття нести походить від брати, забирати [порівняй анґлійське to take - брати, to take away - уносити, хоча й корінь інший, проте механізм утворення поняття подібний], бо корінь бр є той самий, що й пр від слова яти, ять, звідси українське прийняти, польське prizyiac, російське принять.
Нарешті, додамо ще, що не лише українське закінчення -в знаходиться у санскриті, латині, а також у італійській, іспанській, французькій мовах, але й ґотській - gaft українською означає дав, тобто д замінене на g, а в на f. Анґлійське he gave (він дав) ближче підходить до типу, але не слов'янського, російського чи польського, а до українського, санскритського та інших. Такий самий первісний тип являє собою й український корінь бу, бути, але не старослов'янський быти, російське быть, польське byc. Ще Максимович помітив, що корінь бу відповідає санскритскому bhu (бути). Латинське fuerev, французьке futv (був) також пишемо через u (у) , як і українське бути. Проте первісне у зустрічаємо і в похідних російських формах: буду, будь, будто, будни, будничать тощо. Вже анґлійське to be (читаємо "ту бі") є зіпсутим, так само як і німецьке ich bin (я є), кельтське bott (бути), санскритське byan (мешкати, перебувати), ґотське bauanале й російський тамбовський діалект вживає бавать замість загальноросійського бывать (укр. бувати).
На початку цього дослідження від слова ходити ми виводили знаходити, знахар та знати, але від цього кореня походять і багато інших. Так від українського сходити, схід походить сансритське hand, латинське scando (входжу, вступаю), Scandinavia, scandula, scala, французьке escalier (сходи), польське schody. Таким чином, уже від українських форм походять іншомовні форми! Від (з)находити походить нормандське fundu (знайти), анґлійське to find, німецьке finden; але й новгородці часто говорять "фодить" замість ходить, а українці "фатати" замість хватати. Вже від зіпсутої української форми фатати походить латинське facio (роблю), буквально "беруся, хапаюся за роботу". Так само від українського лапати (хапати), польське lapac, походять грецьке labein (брати), латинське labor та анґлійське labour (робота, праця); звідси ж українське робити, робота, польське robic, російське работа, литовське loba. Й сансритське labhe також, як і в українців, змінюється на rabhe.
Від українського виходити, вийти, вистя походить польське wyjscie, що означає вихід та відхід; звідси німецьке та анґлійське west (захід), французьке l'ouest, а від схід, сходити походить німецьке ost, анґлійське east, французьке l'est. Латинське ascendo, таким чином, також від сходити. Від українського уходити походить укр. устя (місце, де ріка "уходить" до моря), польське ujscie, російське устье, італійське uscio (двері, вихід); звідси також укр. вуста або уста, польськ. usta, санскр. ashta, asya, as, лат. os (вуста), ostium, грецьке estia (камін), французьке l'issue. Від схожий походить майже таке саме арабське schaden (схожий). Від сходитися (у значенні миритися) походить укр. згодний, згода!, польськ. zgoda! (хай буде так! добре!), анґл. good!, санскр. hauta! (добре!), німецьке gut!, в а також українське годі! Слід пам'ятати, що в українській мові порівняно мало вживається звук, що відповідає латинському і польському g та російському г [українське ґ], які часто вимовляються як тверде h [наше г], тому перехід від сходитися до згодний є дуже природнім та зрозумілим. Німецькі вчені стверджують, що й нормандці та германці у давнину вживали h замість g. Вже м'яке h переважає і у санскриті, при тому з'являється й g, що я відношу теж до носових звуків, що не були властивими первісним аріям. [Можливо, але в українській мові поряд з г (латинський відповідник - h) досить широко вживається й ґ (лат. - g) і не лише у запозиченнях (наприклад: конґрес, маркетинґ тощо), але й у давніх суто українських словах (ґанок, ґудзик, ґава тощо). Таким чином в українській мові тонкіше розрізняються нюанси цього звуку, існують окремі літери для г, ґ та х. У інших мовах, натомість, зазвичай чітко розрізняються лише два з них. Так, наприклад у романо-германських (анґлійська, німецька, французька...) та у деяких слов'янських мовах (польська, чеська...) окремо позначаються лише h (укр. г) та g (укр. ґ), але не розрізняється х (хоча іноді цей звук позначається як сполучення букв kh чи ch, проте частіше зливається з h та на письмі передається відповідно). Натомість у російській мові не розрізняється звук h (укр. г), який зливається у росіян з g та у написанні частіше передається як російське г (вимовляється "ґ") або рідше як х. Наприклад, імена Gabi та Helmut російською обидва пишуться та вимовляються з г - Габи, Гельмут (українською - Ґабі, Гельмут). Те саме стосується й іншої ґрупи літер: і (лат. - i, рос. - и), и (лат. - y, рос. - ы), й (рос. й) та ї. Остання також характерна лише для української мови та у більшості інших індо-європейських мов не розрізняється. Літера й існує в російській та деяких інших слов'янських, проте її немає у романо-германських мовах. Отже, збереження цієї уваги до тонкощів звукової передачі в українській мові є додатковим свідченням на користь її давності та первинності. Тож не дивно, що за часів СССР літера ґ була безпідставно вилучена з української абетки за сприяння "партійних мовознавців" й відновлена лише з набуттям Україною незалежності у 1991 році.]
Українське годити має багато значень, деякі з яких уже забулися іншими слов'янами, а саме:
1. Мирити, задовольняти, наймати на службу.
2. Співставляти, узгоджувати; звідси ґотське gadeti (діло, робота).
3. Нападати, потрапити; польське godzic, ugodzic, російське угодить.
4. Бути корисним або придатним до чогось; польськ. godnosc (гідність), анґл. goodness (доброта), good (добрий, придатний, спроможний), goods (речі, товари).
5. Догоджати; звідси вигода, вигідний.
6. Зачекати; рос. погодить, погода; дождь, українське дощ [порівняй - Даж(дь)бог], польськ. deszcz.
Від годити у значенні догоджати походить італійське godere (користуватися), goditore (смакоїд), німецьке gedeihen, лат. gaudeo (радію, користуюся), грецьк. getheo, французьке la gaite (радість), санскр. gaga ("гаджа" - п'яниця). Від годити у значенні співставляти, узгоджувати походить укр. година, рос. год (рік), санскр. hati, також gati, грецьке etos (замість "hotos"). Від год походить рос. годовать (жити, перебувати на протязі року), укр. годувати, перегодувати (провести рік, вигодувати худобу), польськ. hodowac (старатися, годувати). Від укр. годувати походить готувати (у значенні варити), звідси анґл. hot, heat (тепло), німецьке heiss. Латинське слово coguo (варю) також має значення готувати, влаштовувати. Звідси вже анґлійське to cook, німецьке kochen, рос., польськ кухня, kuchnia. Лат. coguo це подвоєне замість co-co, так само як bibo, подвоєне від пити.
Від уходити, входити походить не лише устя та (в)уста, але й вухо, де звуки "сходяться", "входять" як у двері чи кватирку. Російсьою уши (вуха), італійською uscio (вхід, двері). Вухо грецькою ous, ґотськ. auso, литовськ. ausis, а змінюючи s на r, постає латинське auris. Так само від os (вуста) походить латинське oris. Від auris вже походить італійське orecchio, французьке orelli, анґлійське ear (вухо), у якому вже немає жодної первинної літери! Щодо форми auso, ausis, то в нас іллір. uho змінюється на сербське uwo, укр. вушко чеською - ousko. Так само українське його російською хоч і пишеться его, але вимовляється "єво", а у пермському діалекті російської кажуть "добрыф", "многиф" замість добрых, многих, або "восподин" замість господин.
Від українсього злити-вуха походить слух, бо звуки "зливаютья" у вухах й так породжують слух. Від слухати походить слугувати, слуга [формула "слухаю та підкоряюся!"], санскритською - sarakas замість "salahas", "slaha". Від укр. слухаю, замінюючи l на r, з'являється санскр. корінь sru, cru, латинськ. clueo, грецьк. kluo (чую, слухаю), латинськ. cliens, провансальське cluiens, ґотське hliuma. Як від знаходити, знайти походить знати, так само від слухати походить російське слыть, слынуть (славитися), старослов'янське слуты. Від українського закінчення -в походить славний, слава, славити(ся), прославити(ся), а також слово. Від слово вже походить слов'яни, а не як російське славяне через звичну заміну о на а. Від слава походить ведійське sravas, cravas, грецьке klofos, латинське cluis ex cluvis, clivior, cluior. Нас не повинні дивувати скорочення коренів у інших мовах, наприклад: санскр. sru, лат. clu замість української основи слух, бо таке саме скорочення зустрічаємо й у тамбовському діалекті російської - слы замість слышишь, гля-ка замість гляди-ка, табеи чал замість тебе чаялось. Українське слава нормандці скоротили до laf, lof, leif, а польське czworo скорочується анґлійською до four.
Фальмераер стверджує, що сучасні греки є лише мішаниною ілліро-слов'ян. До самого Криту зустрічаємо слов'янські топоніми - назви гір, річок та селищ, слов'янський вплив ще більше проявляється в одязі, мисливстві, військових звичках та способі життя греків. Дійсно, деякі українські слова запозичені іноземцями вже порівняно нещодавно. Так від злягти (у значенні легти кістками у битві), польськ. zledz, poledz w bitwie або бути вбитим у битві, походять німецьк. schlacht (битва, бойня), schlagen (бити, вдаряти), раніше це писалося slagan; звідси германське lah (знак, наріз), німецьк. lachen (призначити), грецьк. lachos (частина, наділ), лат. lancino (розрізаю), lacero (здираю). Можливо звідси походить новгородське ляшить, лешить поле або ділити на "лехи", польськ. lecha. В нижегородському діалекті російської ляхы, у пермському - леха, означають дванадцяту частину десятини. У візнтнійській хроніці 1174 року вже зустрічаємо "lechis scythicae genti".
Українське злягти, польськ. zledz мають також значення звільнитися від тягара. Від цього самого укр. кореня полог походить укр. пологи, польськ. polog, російськ. плодить(ся). У новгородському літописі читаємо: "которая жена подлегла (позбулася тягара), тую в дом взяти церковный..." А от якраз у німецькій, schlagen, раніше slahan, також означає родити, відбувати пологи - "von gutem schlag" (доброго роду).
Таким чином, нормандське slagt, германське slahta (рід, родина) взяті від слов'ян, а потім повернулися до них у формі шляхта, шляхетний, польське szlachta, szlachetny.
Від того самого кореня лягати, а саме від слова налягати походить укр. налигач (мотузка, що нею зв'язують роги пари волів), звідси лигати (зв'язувати воли), грецьке та латинське ligo (в'яжу, зв'язую).
Коли вже переконалися, що українське слово зробилося надбанням багатьох народів, навіть не арійських, то зрозуміло, що й первісна слов'янська цивілізація, звичаї, закони та реліґія слугували зразком для інших [точніше розповсюджувалися разом із розселенням оріїв-праукраїнців з території Оріяни-праукраїни, яке дало початки європейської цивілізації, про що свідчить аналіз числених археолоґічних даних].
Тож не критикуватимемо Колонтая за його надто натягнуту гіпотезу про скифів-богів, котрі нібито напряму походили від нащадків вцілілої від потопу родини, а їхня мова була первісною майже для усього людства! Мицеєвський також називав слов'ян вчителями майже усіх народів [цікаво, що римлян звуть "вчителями Європи", а етрусків - перших жителів Італії та засновниів Риму, що походять з української трипільсьої культури - "вчителями вчителів"], а Коллар заповнив слов'янами землю та усі періоди класичної давнини.
Й насправді, якщо прийняти за основу думку західних вчених про арійську колиску не в Азії, але на Слов'янській рівнині ["Ідея про те, що західна цивілізація зародилася на Близькому Сході була спростована в результаті сучасних археолоґічних технолоґій аналізу матеріалів шляхом їхнього нагрівання та аналізу випромінення, яке при цьому виникає. Найновіші дані вказують на те, що проґресивні ідеї та вироби пересувалися зі Східної Європи на Близький Схід, а не навпаки..." ґазета The Sunday Times, June 19, 1988.], та оглянути числені могили (кургани), що тягнуться нею до самого центру Азії, то стає правдоподібним, що пращури слов'ян не прийшли до Дніпра з Азії, а навпаки, дорогою, яку всіяли своїми кістками, довший час пересувалися на Схід та нарешті підкорили багату Індію [цей шлях та підкорення описуються у давній індуїстській пам'ятці Ріґведі]. У такому випадкові підкорення Сибіру купкою козаків було лише зменшеним повторенням того, що відбулося ще у доісторичні часи у Центральній та Південній Азії. Ми вже зазначали, що літера а панує у санскриті, а разом з тим представили докази, що не лише українські, але й латинські о та е санскрит змінює на а. Потім, якщо факт переробки російської мови у внутрішньо-східних губерніях [центральна Росія навколо Москви] на "акаюче" наріччя співставити з можливим переселенням пращурів слов'ян до Азії, то таким чином ми легко переконаємося, що вони стикалися під час довгої мандрівки з племенами фінської та монгольської породи та набули також акаючу вимову, або, іншими словаими, одне з давніх індійських нарічь. По тому цивілізаційний поступ ще більше вплинув на зміну вимови, тобто на відхід від первісних форм [Тут М.Красуський фактично описує універсальний механізм виникнення усіх індо-європейських мов з єдиної, як її звуть лінґвісти, Прото-інодєвропейської, якою як ми тут переконалися є та, що зараз має назву української мови. Ці мови тим більше схожі на первісну, чим ближче вони від неї знаходяться у просторі й часі свого формування; скажімо, польська має з українською більше спільного, ніж німецька, а ця остання більше, ніж анґлійська]. Сучасна російська мова майже на очах стала невпізнаною, а хто може сказати скільки століть перероблялася мова давніх індійців, поки не зробилася санскритом! На викривлення давньої мови не меньше подіяло й змішання з тубільцями Індії, так званими дравидами. Мовою арійського походження, за обчисленням Макса Мюллера, говорить 125 міліонів індійців, а мовою дравидів - 115 міліонів. Ще нещодавно санскрит вважався "батьком" усіх арійських, зараз прийшли до висновку, що його можна назвати лише їхнім "братом". А хто ж батько?
Мюллер стверджує, що давно ще перед санскритом він згас, але те ж саме мабудь сказали б і про давню скандинавську, якби Ісландії вже не існувало. Для західних ерудитів, заглиблених у свої дрібниці, й "Русьландія" також леде чи існує, тож не будемо цьому дивуватися. Не дивуватимемося й нашим рідним ерудитам, для котрих українська мова теж майже не існує. Коли одного з них я нарешті переконав, що українські закінчення -в, -вем [дивись вище] є старішими від старослов'янських, російських та польських -л, -l, -lem, бо такі самі знаходимо у санскритських -wam, -wa, у латинських -vi, -bam, тоді до невимовного мого здивування, вчений професор, наче жалкуючи, що надто далеко відійшов від рутини, що зрослася з ним, раптом захитався та мовив: "Так... але... хоча... а хто знає, може дійсно малоросійське [українське] -в, -вем все ж походить від -л!.."
Відомо, що прийменники по-, на-, поєднуючись з коренями дієслів утворюють нові слова. Прийменників цих уже не зустрічаємо у первинному вигляді в інших мовах, але нові корені, що походять від них, були запозичені з української так званими класичними мовами, зрозуміло ще перед розділенням племен. Так, від українського полити (від дієслова лити, розмочити, наприклад, дощем) походить болото, замість "полото", "полито" (багнюка), польське boloto, італійське loto, замість boloto, bloto, латинське lutus, німецьке land, польське lad, французьке boue (укр. багно) тощо. Ми бачимо тут, що первинне болото, або багно перейменовувалося на значення земля в інших народів, що жили у вологому кліматі [те що для праураїнців було болотом чи багном, для цих країн було звичайною землею]. Не лише давня Німеччина, але й давня Індія були вкриті лісами.
Від українського тяти (різати, рубати), польськ. ciac, санскр. ciati (відрізає). Від укр. стинати (зрізати), польськ. scinac, лат. scindo, санскр. thsindami (ріжу), грецьке schiso, німецькі schinden (здирати) та schneiden (різати). Але й українське тяти змінюється на тюк, цюк, тюкати, цюкати, польське ciukac (робити надрізи), звідси ж укр. сікти, сікач, сокира, польськ. sikac, siekiera. Від українського посікти (у значенні зробити дуже дрібним) походить пісок, санскр. pis, pish, pinashmi (сікти, товкти, дрібнити), латинське pinso. І тут українське і зустрічаємо у санскриті та у латині, як і наш прийменник по-. Його зустрічаємо й у латинському potens, що походить від укр. слова потяг, потуга, тягар, польське tego (тяжко), potega (потуга), potezny означає те саме, що й санскритське pattjati, лат. potis-est, potestas, ex potent-tas, potentia (сила), анґлійське tense, tension (напруга), грецьке despotes. Від українського пора походить укр. поратися, журитися, польське nurzac sie (укр. занурюватися), nurzac sie (знемогати), ponury (укр. понурий), грецьке poneros (злий, хитрий). Від українського сполом, польськ. pospolu, pospolstwo (простий народ), звідси латинське populus замість "pospulos", італійське popolo, французьке peuple, анґлійське people (народ), грецьке pollos (багато), polis (місто), лат. pollere politicus тощо, які вже майже не можливо впізнати з точки зору первинних форм, наприклад, германське та анґлійське folk (натовп, народ).
Проте, у інших мовах нерідко відкидаються наші прийменники, наприклад, українське вдома, в домі - латинське domi (вдома), але й росіяни часто кажуть дома без в-. Від українського віяти походить вітер ("вітер віє"), польське wiater, санскр. wata, лат. ventus, анґл. та німецьк. wind, але вже від вінути, повітря, рухатися по вітрі походить анґл. weather, німецьк. wetter (погода). Українське по- тут відкинуте, так само як у нормандському fundu - (з)находити, відкинуте на-. Латинське та грецьке aer, анґл. air (повітря) вже важко впізнати.
На закінчення мушу зізнатися, що у цьому короткому викладі моєї порівняльної праці я не мав претензій й навіть можливості вичерпати питання про походження арійських мов, але тим не меньше, те що я тут сказав, здається не залишає сумніву, що як українська, так і російська (переважно народна) мови розвинулися самостійно, без допомоги так званої старослов'янської [хоча російська зазнала від останньої зачно більшого впливу], ще у доісторичний час, і що перша з них, пануючи у центрі слов'янського світу [і Європи], найменьше між усіма старими й новими арійськими зазнала викривлень. Щодо доказів, які ґрунтуються на історії, то й літопис ["Панонське житіє Кирила"] вчить нас, що св. Кирил знайшов уже в Корсуні Псалтир та Євангелію "руськы письмены писано, и чловека обрет глаголюша тою бесідою..."
Певно, читач вже досить втомився від настільки сухого та невдячного (в нас) предмета, та нехай дозволить мені поставити ще одне питання. Чому, володіючи найбільшою та найбагатшою країною, що спиралася на два моря, Чорне [яке раніше звалося Руським, зрозуміло від Русь, а не від Росія] та Балтійське, наші доісторичні пращури відстали від усіх арійських племен? Відповідь на це, здається, дана вже Геродотом, котрий розповідає, що за межами земель скитів-кочевників та рільників (хліборобів) мешкали на схід від Дніпра (у сьогоднішніх Орловській та Тульській губерніях [нині області Росії]) племена іншої породи, котрих він називає антропофаґами, тобто людожерами. Деякі з них запозичили у скитів одяг, а інші разом з тим і мову; тож, ці чужинці жили у цій місцевості довший час ще до Геродота, якщо встигли перейняти навіть мову. З цього можна зробити правдоподібний висновок, що один з російських діалектів, "акаючий", утворився вже перед Геродотом, та до існування Греції та Риму пращури сучасних українців знаходилися під тиском північних варварів, й це між іншим змусило їх розійтися у різні боки, як на південний схід, так і на південний захід [Подібну гіпотизу висловлюють також інші, зокрема російський вчений Г.Гриневич стосовно причин переселення тріпільців з Подніпров'я до Італії та на острів Крит]. Числені укріплені містечка, наче макові зерна, розкидані по всій нашій землі, доводять, що слов'янські пращури постійно жили на воєнному становищі, що стримувало розвиток. Та не ідеалізуватимемо їх надмірно, як це роблять інші... Ватажок антів Лаврітій відповідаючи аварам казав: "Поки на землі вистачить мечів та стріл, ніхто не підорить слов'ян."
Латинське vincere ex gvincere (перемогти) вироблено не давніми італійцями, а давніми українцями. Вищенаведені слова тяга, туго походять від тягати, тягнути, латинське tengo, санскритське tan (розтягнути), грецьке tejno. Від українського витягати (у значенні стягувати на війну), польське wyciagac w pole, походить укр. звстяг, звитяжити, польське zwyciezac (перемагати). Італійське vincere навіть означає при цьому виривати, тобто витягати. Звідси ж походить санскритське wigi (перемагати), wigesha (перемога). Та й саме ж латинське tencere ex gvincere теж змінює з на g, а т на c, як і польське zwyciezac, zwyceztwo (перемога). Та й латинське tengere змінюється на cingere (обтягувати), польське ociagc. Латинське cingulus є те саме, що й українське тин від слова отянути, обтягнути, відгородити. Від українського з-тину походить стіна. Скандинавське tyn, tun означали укріплене місто, город, анґлійською - town [українське вал це анґлійське та німецьке wall - стіна, вал, походить від українського валити, навалити гору землі]. Від того самого кореня тягнути (пісню) походить лат. tonos, tonare, німецьке ton; звідси ж санскр. ton (розповсюджувати), а не так як стаерджує Мюллер, що лат. tonos вже походить від санскр. ton.
Від витягати, або виступати на війну, також походить ватага, ватажок, витязь тощо. Від укр. обтягатися, натягати на себе одяг походить одягатися, одітися, польськ. odziac sie, лат. tegere замість abtegere, грецьке stego, санскр. sthagami. Звідси ж латинське tegula, німецьке dicht, польське та німецьке dach (від укр. дах). Лат. induo, indulus є теж саме, що й одітий, одягнутий а все від кореня тягати, про що на підставі лише грецької та латини неможливо здогадатися.
Латинське dux, грецьке tagos від українського ватаг, ватажок також первісно вироблене українськими військовиками. Як від водити походить вожак, так від доводити, польською dowodzic (командувати), походить укр. довидця, польськ. dowodca (командувач). Звідси грецьке difoko, dioko, зендське dwaozh, лат. douco замість dovuco (веду), також duco, educo, conduco, італійське condottiero. Від водити також походить анґл. to wed (одружуватися), польське rozwod, російське развод. Старослов'янською водить жену означало бути одруженим.
Українське та російське князь, польське kniaze, kniadz (вища духовна особа), ksiaze kosciola, німецьке koenig, анґлійське king (король), також утворене українцями від кінь, коняг, конязь (вершник, лицар), і дарма німецьк. koenig Бонн виводить від санскр. ganaga або ganitar (читаємо "джанітар"), лат. genitor, що є те ж саме, що й укр. жонатий. Російське жена, польське zona, ґотське gens, дорійське gana, санскр. gani (читаємо "джані" - жінка), але у Тамборській та Курській губерніях також кажуть жана. Українське коняка означає великий кінь, польське koniuch (доглядач за конем). Від українського бити, бій походить анґлійське to beat, а від боювати, воювати - war (війна).
Українське дружина, дружинник, нормандське driuh (слуга, військовий товариш), також не взято від варягів, як це стверджує польсьий вчений Шайноха, для котрого нормандці, як для деяких росіян варяги, зробилися джерелом невичерпної фантазії. Від укр. дере-його походить дорого, дорогий, анґл. dear. Укр. друг це те саме, що й нормандське driuh. Укр. хват також не взяте від норм. hvat (спритний, вправний), бо походить від укр. хапати, латинською - capere. Українське хапун, хапуга означає хабарник.
Повторюю, дарма наших пращурів уявляють "рабами божими" або вівцями, у такому випадкові вони не змогли б орґанізувати настільки сильну та мужню мову, у порівнянні з котрою як санскрит, так і грецька постають розніженими та бляклими.
Від слова братися походить боротися, борня, боротьба, звідси боронити (захищати), броня (захисний шар), зброя, польське bron (зброя), норм. brynia, й навіть у перекладі Біблії Ульфілія 4-го сторіччя з грецької на ґотську зустрічаємо brunio (залізний обладунок), що польською буде uzbrojenie, російською - збруя.
Богуфал стверджував, що у давній Польщі замість містечко, город вживалася назва wik. Нормандське wik означає укріплене містечко, звідси й Barwik, Szlezwik, Riswik, Reykjavik тощо. Бандаке, а за ним і Шайнаха, стверджували, що вже від зазначених ішомовних форм походять і польські закінчення, наприклад, у назві давнього столичного міста Kruszwica. Але Шайнаха, мешкаючи у Львові, мав би знати, що русинське віко є те саме, що й польське wieko (кришка скрині, труни, коробки). Українці звуть віком також крамничку, що зачиняється за допомогою пересувної віконниці, що на ній вдень продають різні дрібниці. У російському словниу Даля веко та вико означають коробочку, а також місце продажу дрібних товарів, стійку. Тут ми маємо пояснення називання віками містечок у Польщі та Скандинавії, а також закінчень -wik, -vik у назвах колишніх нормандських поселень від Одра до Рейна, а також в Анґлії. Крім того, відомо, що у давній Польщі навіть костельні села укріплювалися замками, навіть хлібні сховища та млини обносилися кріпкими стінами, маленькі містечка обносилися частоколом, валом та каналом, над яким, зрозуміло, влаштовувалися вісячі мости або віки, що підіймаються та опускаються, як кришки скрині. Читач певно здогадується, що віко походить від українського дієслова вішати або висіти. Отже, польська Kruszwica (круж-віка) означає місто, що оточене кругом віками, тобто розводними мостами. Від вішати походить також завіса, а від віко - вікно, бо раніше, як не було слкла, вікна зачинялися просто віконницями.
Тут не місце розмірковувати про походження нормандців та варягів, але у тому, що слов'янські пращури ні в чому їм не поступалися, сумніватися неможливо... Хто захоче мати уяву про війни Хмельницького та про велику, нескінчену Руїну, хай познайомиться з висновками Куліша та Костомарова. Тоді узнає, ким були поетично оспівані козаки. Розбішаками, що грабували більшою частиною православні церкви та народ, тобто хватами! Нігілісти - ті ж козаки, домагаючись необмеженої волі та безмежної рівності, вони так само заповзято, як тупі кріпасники, виступають за загальне невільництво [У авторі говорить його польське походження та виховання того часу, коли українське козацтво оцінювалося неґативно, бо його повстання та війни спрямовувалися перш за все проти польського панування в Україні].
Якщо зазирнемо до польської історії, то дійсно, золотий її вік вражає неймовірним злетом слов'янсього духу. Речь Посполита - це та ж слов'янська, але вже культурна громада - зрозуміло, що як справжня російська община та земство не обійшлися без мужиків-куркулів, однак був час, коли ціла Великопольща складалася з "шарачкової" та незалежної шляхти, що захищала свою батьківщину та без допомоги селян обробляла власну землю. Але на початку історії бачимо дещо інше. Болеслав Хоробрий воював не лише мечем, але й підкупом та інтриґами, до чого вживав й духовенство, нарешті самим німцям допомагав пригнічувати слов'ян. Хоча його й вважали найогиднішим з людей, проте від Дітмара отримав назву "великий та розумний". Польські князі також билися через дрібниці, як русини-українці, про яких у "Слові о полку Ігореві" сазано: "Стали казати: це моє, а те моє ж, - і про мале стали казати: це велике".
Такої традиції й досьогодні дотримуються деякі спритні та витривалі, але знедолені слов'янські племена. Чи правду сказав ватажок антів, що ніхто не підкорить слов'ян? Та вони своїми ж руками самі себе підкорили.
1880, Одеса.