Розкажіть будь ласка про давно минулий час
06/04/2002 | Іван
Що воно таке, з прикладами. Бо нас у школі не вчили.
Або дайте посилання. Дякую.
Або дайте посилання. Дякую.
|
|
Архіви Форумів Майдану
Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".
Відповіді
2002.06.04 | MANUL
Re: Розкажіть будь ласка про давно минулий час
Давньоминулий час твориться за допомогою основного слова у минулому часі плюс допоміжного - бути. Як правило, позначає повторювану подію у минулому.Минулий час: "Я приходив до вас".
Давньоминулий час: "Я був приходив до вас, але вас не було".
2002.06.04 | Габелок
Re: Розкажіть будь ласка про давно минулий час
"Було в старі часи козаки на Царгород ходили!"Якось від однієї полтавчанки я почув:"Я була ходила..." - не знаю на скільки це граматично вірно.
2002.06.08 | Лінгвіст
русизми
Питомі українські слова: "полтавка" та "правильно". "Полтавчанка" та "вірно" є прикладами зросійщення мови.2002.06.11 | Anatoliy
Re: русизми
Пане Лінгвіст!Щодо Полтавчанки- ви праві.
Щодо Вірно- НІ!
Бо тільки ВІРНО можна любити.
З повагою, Анатолій
2002.06.11 | Кувалда
Re: русизми
За Антоненко-Давидовичем, традиційно “вірно” (“вірний”) надавали поняттю відданості. Тому “вірно любити”. Якщо ж “йдеться не про відданість, а про правильність, слушність, правдивість, тоді треба вдаватися до інших прикметників і прислівників”: певна загибель, правдивий шлях, правильна дорога, слушно чинити. “Іноді поряд з прикметниками “правильний”, “поправний” уживають і прикметника “вірний” у таких висловах: вірний переклад, вірний рисунок (малюнок), цебто – відповідний оригіналу, натурі, точний”. Отже, Лінгвістове зауваження слушне. “Граматично вірно” – типовий приклад “кальки” з російської.2002.06.12 | MANUL
Re: русизми
Між іншим, у 30-х роках Антоненко-Давидович під псевдонімом Б.Вірний друкував пасквілі на Остапа Вишню і той невдовзі загримів на Соловки. Так що, дійсно, АББД дійсно знає, що таке "вірний", хоча це його не врятувало, і він повторив шлях Вишні. Але це так, до слова.2002.06.12 | Кувалда
Re: русизми
Пасквіль – твір образливого або наклепницького характеру, часто анонімний, з нападками на якусь особу, суспільний рух тощо.Критика – здатність розрізняти (розгляд аналіз, оцінка явища).
В мережі знайшов тільки: "Традиція "губановців" не раз позначається на гуморі Остапа Вишні... Низькопробної культури гумор Остапа Вишні. О. Вишня - це криза нашого гумору... Гудити О. Вишню з його "прийомами" - це значить фактично рецензію на читача... Ми констатуємо факт величезної популярности і успіху серед читачівської маси Вишневих "усмішок". Цей факт примушує нас сказати, що тільки низький культурний рівень або справжня "культура примітивізму" (хай пробачить нам пан Донцов на плагіяті) може продукувати Вишневий гумор і живитися ним. Недалеке майбутнє несе забуття Остапові Вишні" (Б. Вірний - Антоненко-Давидович, 20-ті роки).
Я бачу тут критику. І чому Вірний мав бути вірним Вишні? Вони були друзями? Вишня у нас поза критикою? Чи Антоненко-Давидович писав “куркульський підспівувач”, “очорнитель радянського способу життя” тощо? Проясніть ситуацію з пасквілями. Вишню заарештували через А.-Д.?
P.S. Цікава стаття про Антоненка-Давидовича “Вірний до кінця”. http://ukrlife.bravepages.com/main/sverstuk/anton.htm
2002.06.12 | MANUL
Re: русизми
Кожне явище, факт треба розглядати в контексті часу. Опиніться в ті часи, адже доля кожного письменника тоді залежала і від "думки громадськости" (та хіба тільки в ті часи, згадайте "Собор" О.Гончара), яку репрезентувала т.зв. літературна критика. АДБД, він же "Вірний", він же бездарний і заздрісний письменник-початківець, який тільки-но вивчив українську мову (до 18 років він нею не володів), знав, що писати і як писати про Вишню. Жоден порядний письменник (белетрист) не вдасться до літкритики своїх побратимів по перу, йому не вистачає часу писати художні твори. Це - аксіома творчости. Чому вас це так стурбувало? АДБД - ікона для вас?2002.06.13 | Кувалда
Re: русизми
Я не знаю на підставі чого Ви робите висновки про бездарність. Але, врешті на смак - товариш не всяк. Я не великий знавець творчости (і життєпису) А.-Д. і ще менше Остапа Вишні. Не вважаю, що порядність письменника визначається утриманням від літкритики инших. Хотів би тільки зазначити, що Антоненко-Давидович писав не тільки художні твори. І, зокрема, приділив А.-Д. увагу “малоросіянству” і “хахлізму”. От, наприклад, як він оцінює у “Воскресінні Шельменка” твір Г.Квітки-Основ’яненка: “Шельменко-денщик” – це не тільки зовсім непридатна для нашого дня поганенька комедійна п’єса, ні, - це ціла концепція лакузи-хахла, це програма малоросіянства, що не обмежилась Квітчиною добою, а пройшла з розгорнутими трьохкольоровими прапорами в далекі наступні десятиліття, це – апотеоз тих прагнень, що спарували під двоголовим орлом малоросійську ідилію з темною російською реакційною добою... В інших народів мати в аналах історії літератури не сатиру, а позитивний тип Шельменка-денщика вважалось би за національну ганьбу, але у нас... у нас – ні... Бо що таке – Шельменко? Шельменко – це, насамперед, вірний, але хитрий лакуза, що його хитрощі все ж таки припасовані на користь панові, це – посміховисько для “культурних” людей, це – вічний хахол, Шельменкіяда – це апологія вихолощеного малоросіянства, що його ідеал – унтерофіцерські нашивки. Що може бути гіршого на Україні за Шельменка!.. “ Так А.-Д. оцінив твір класика. І що? І не один він (з письменників) оцінки неґативні давав творчості инших. (До речі, в цій статті А.-Д. згадав про Вишню і в позитивному контексті.)Якось А.-Д. написав: “Я люблю Слобожанщину, як свою Батьківщину, але ненавиджу її в цілому за традиційне “споконвічне” культурництво хуторянського масштабу й неодмінний етнографізм, що протягом нашої історії збивав на цвіту нашу потенцію і робив нас вишиваними кретинами...” Це довго писати. Скажу лише, що, прочитавши трохи про А.-Д., можу “спрогнозувати”, що він не сприйняв би гумор “кроликів” чи “сердючок”. Звісно – це не “Вишневі усмішки”. Але прочитавши статтю “За комізм ситуації, а не вислову”, погоджуюся з А.-Д. Не скажу чи часто А.-Д. критикував письменників. Але я розумію (чи здогадуюся) чому він приділив увагу саме творчості Остапа Вишні. Бо, як на мене, багато творів останнього – це не европейський рівень, а хуторянство (хоч і талановите) і на це треба було вказати (враховуючи масове захоплення!). (Сподіваюсь, я не попаду після такої заяви до розряду пасквілянтів?) Чи заздрив при цьому А.-Д. я не знаю.
Подаю повністю цю статтю. Вкажіть, з чим Ви не погоджуєтеся.
З книги “Нащадки предків” (Б.Антоненко Давидович)
Пояснення редактора.
Ця рецензія (заголовок упорядника — ред.) Б. Антоненка-Давидовича на тритомник творів Остапа Вишні, підписана псевдонімом Б. Вірний, вперше надрукована сім десятиліть тому в журналі "Життя й революція", 1928, № 8. Рецензія принципова, гостра, вимоглива, але справедлива й написана з належною повагою до непересічного таланту Остапа Вишні.
А тим часом критик Віталій Коваль опублікував статтю "Донос" ("Літ. Україна", 19 і 24 квітня 1990 р.), в якій силкувався безпідставно звинуватити Б. Антоненка-Давидовича в тому, нібито він своєю рецензією вчинив "перший донос" на Остапа Вишню, чим спричинився до багаторічних поневірянь відомого гумориста в таборах ГУЛАГу.
Не вступаючи тут в полеміку з В. Ковалем по суті, скажемо тільки, що його вкрай несправедлива й фактичні наклепницька стаття викликала рішучий осуд і протест групи літературознавців проти безпідставних звинувачень критика (див. про це журнал "Слово і час" № 10 за 1990 рік, сс. 10—18).
Здавалося б, питання вичерпане: критикові-фальсифікатору переконливо й аргументовано дано одкоша. Та доводиться з прикрістю констатувати, що В, Коваль зігнорував критичні зауваження й побажання і включив свою фальсифікаторську статтю "Донос" до книжки "Моє серце в колючому дроті", де з упертістю, гідною кращого застосування, продовжує звинувачувати Б. Антоненка-Давидовича у доносительстві.
Передруковуючи рецензію Б. Вірного на "Усмішки" Остапа Вишні, не змінивши в ній ані титли, ні же тієї коми, надаємо неупередженому читачеві можливість самому переконатися, чи є бодай найменша підстава обзивати її "доносом", а тим паче робити це з хворобливим надривом та нагнітанням фальшивих за змістом і псевдобелетризованих за формою звинувачень.— Л. Б.
ЗА КОМІЗМ СИТУАЦІЇ, А НЕ ВИСЛОВУ
Остап Вишня. Усмішки. Том І, стор. 267, ціна 1 карб. 70 коп. Том II, стор. 256, ціна 1 карб. 50 коп. Том III, стор. 254, ціна 1 карб. 65коп.
— Ну, театр новый украинский я еще допускаю,— хотя, собственно говоря,— какая же разница между малороссийским с Саксаганским и современным "Березолем?" — ну хоры всякие, оркестры — бандуры там и кобзы я тоже представляю, даже если хотите — украинское изобретательное искусство, но литература...
— Нет, позвольте, товарищ, как же так — современная украинская литература...
— Да какая там литература! Один Остап Вишня да плюс Зощенко еще, но ведь последний-то пишет же по-русски!..
Це з випадково підслуханої в кримському домі відпочинку розмови двох росіян. Але зовсім не випадково я починаю цитатою з неї рецензію на три томи "Усмішок". З першого ж слова мусімо нечувану для українського автора популярність, що має Остап Вишня між усіма шарами людности на Україні, ба навіть і поза Україною. Щодо знаности, успіху й тиражу з Остапом Вишнею можуть змагатись хіба що тільки Винниченко та Кащенко.
Остапа Вишню читають, заливаючись молодим реготом, селянські парубки в сельбуді, його читає, усміхаючись, робітник, його "Геть сором" читає на інтимній вечірці, захлинаючись і перекручуючи слова та наголоси, головбух тресту, що принципово проти "искусственного галицийского языка и насильственной украинизации". Примусити читати, та навіть не тільки читати, а й захоплюватись українською книжкою отакого "принципового ворога" це з першого погляду не абияка перемога й здобутки для українського автора. І коли б до цього не домішувалось багато прикрих "але", тоді, далебі, нашу сучасну українізацію можна було б назвати "українізацією ім. Остапа Вишні", беручи на увагу значення й вагу "Вишневих усмішок" у справі неболючого й самоохотного переходу різних гатунків "принципових ворогів" до лона української культури.
Але для того треба насамперед з'ясувати констеляцію Остапа Вишні в сучасній українській літературі, а заразом і питому вагу літературну його "Усмішок". До цього нас зобов'язує, принаймні, сам факт трьох томів "Усмішок".
...Сельбудівська читальня. Хлопці читають черговий фейлетон О. Вишні "Бережіть ліси". Одсунувши на потилицю кашкета, а на лоба до самісіньких очей накошливши чуба, парубійко з веселим, ладним кожної хвилини пирснути, обличчям читає: "Садіть ліс! Бережіть ліс! Не нищіть дерева! Ліси — наше багатство! Ліси тепер наші! Селянські тепер ліси! Народні тепер ліси!"
Либонь нічого смішного ще нема, але хлопці вже регочуться. Регочуться хлопці, аж за боки беруться — повірите? Вам дивно, дивлячись на них, і навіть ніби трохи ніяково, а втім дивуватись нема чого — "Хлопці звикли смішне вичитувати в Остапа, отож і сміються вже по звичці",— так, принаймні, пояснює це місцевий учитель.
І справді, Остап Вишня до смаку припав нашому селу. Він знає село до найменших дрібниць, він уміє подати його фольклор, зорати перед читачем незнану йому сільську цілину, в нього постійний і завжди свіжий контакт із селом. О. Вишня, власне, є селянський фейлетоніст, і то не без підстав "Плуг" брав над ним літературне шефство. У своїх "Сільських усмішках" О. Вишня, як і наше село,— запашний, барвистий на дотеп, на влучне порівняння, на мовний кольорит, але разом із тим він і примітивний, як наше село.
Цю примітивність він переносить із своїх "сільських усмішок" і на інші фейлетони, але, переходячи на міську царину, ця примітивність втрачає притаманний собі ґрунт, вульгаризується, переходить із гуморески в сміховину невеликого ґатунку, що, кінець кінцем складає літературне обличчя Остапа Вишні, ба навіть певне явище — "Остап Вишня", над яким, власне, мало ще задумувався, а то й просто собі не думав сучасний український критик та публіцист не кажучи вже за нашого масового читача.
Але віддамо ще раз належне Остапові Вишні, згадаймо його безперечно художні "Сільські усмішки", згадаймо його безперечні "Косовиці", "Жнива", прочитаймо з насолодою "Темну нічку-петрівочку", його барвистий "Ярмарок", щоб сказати — які величезні здібності в цього автора, яке знання сільського побуту, фольклору, мови! Які можливості були перед автором, коли б він у своїй дальшій творчості не йшов межами "Косовиць", манівцями "Темної нічки-петрівочки", майданом "Ярмарку"! і яка шкода, що поруч "Вишневих усмішок" стоять прикрі Вишневі гримаси, яка шкода, що чималі Вишневі адепти йдуть за Вишнею саме шляхом його гримас, що створило в нашому літературному сьогодні "Вишніянство", як певний жанр нашого сучасного гумору.
Отож маємо поставити, на жаль — чи не вперше — на вид нашому читачеві гримаси "Вишніянства", щоб виповісти йому війну і засудити його.
Треба, мабуть, погодитись і визнати за аксіому, що коріння справжнього, не скороминучого і поверхового, а глибокого і тривалого гумору ховається в комізмі ситуації, що примушує читача захоплюватись і сміятись із дислокації дієвих осіб та речей у гумористичному творі, де динаміка дії натрапляє на несподіваність, ускладнення й дивує ефектним, часто занадто простим (і в цьому чи не найбільший ефект!) розв'язанням. Такому вибору гумору слово, комічний вислів править тільки за помічну функцію, бо центр ваги комізму там не на слові, а на ситуації. Ми дивимось на виставі Гоголівського "Ревізора" чи Мольєрових "Тартюфа", "Міщанина-шляхтича", "Лікаря з примусу" або читаємо "Мертві душі", чи, кінець кінцем, Аверченкові гуморески й сміємося. Цей сміх у нас тут викликає, розуміється, не слово, а сама дія, бо комізм слова — живий тільки в аспекті свого часу, а комізм ситуації легко може абстрагуватись від конкретних часових обставин і переходити кордони своїх епох. Отже, комізм слова — тимчасовий і скороминучий, комізм ситуацій — якщо й не може, натурально, бути вічно, то принаймні, прагне цього, він тривалий і живучий.
Неправильно було б сказати огульно, що Остапові Вишні бракує зовсім комізму ситуації, він трапляється в нього подекуди, ну хоч би взяти, приміром, його фейлетон "Як я рибу ловив", "Підмолоджування", "Геть сором", але це, власне, винятки. Гумор О. Вишні спирається насамперед на комізм вислову, часто комізм зрусифікованого вислову, або ще гірше комізм (якщо це можна серйозно назвати комізмом) вульґарщини, досить прозорого натяку на елементи звичайнісінької порнографії.
Ось кілька зразків цього непевного комізму вислову чи гумору-русизму: "Праведні слова... Іменно підходити й іменно "вміючи"... "І замість "смички" получилось саме "ох"...", "согласний, товаришочки, согласний...", "розрішилась благополучно", "юринда", "за-міченіє", "Кирпаті гори" (розумій — Карпати — Б. В.), "Ох, і харрашо на селі!.." До речі: О. Вишня чогось вважає за вельми дотепний цей вислів "харрашо", "хароший", і він не може по-доброму розлучитись із ним у одному фейлетоні, а й далі багато разів уживає його на розвагу нашому сільському читачеві, що жадібно ковтає те, "не мудрствуя лукаво", й на потіху аматорам "малоросійських вещичок".
Мова мовиться, розуміється, не про так званий "сказ", що поза своєю комічною стороною подає живу, з життя, з побуту взяту, картину, а про дешевий спосіб розсмішити "до нікуди" свого читача. Проте в О. Вишні можна натрапити подекуди й на "сказ", взяти, наприклад, гумореску "Охорона народного здоров'я":
"Чи-лі какая, примерно, "бешиха", чи там "глаз" чи "пристріт" чи "сояшниця",— баба етая, ну, как ото рукою знімаєть... Такая ото баба... Уп'ять же таки: "зуби", "переполох", "простуда", чи-лі какой-нібудь вас "огник" поприщить,— усьо ето баба Палажка достеменно проізойшла й на все єті болісті їй просто-таки вроді наплювать..."
Та в тому-то й біда, що за "сказом" ідуть у О. Вишні зловживання покрученим словом, русизмом, і сумлінний критик міг би списати багато паперу, виписуючи та підраховуючи оту "юринду" та "харрашо", але я гадаю, що цю роботу можна з легкою душею покласти на дозвілля статистиків.
Остап Вишня виробив собі кілька штампованих засобів і раз-у-раз орудує ними, не турбуючись за те, як, кінець кінцем, читач сприйматиме їх. Адже ж ці гуморески були розраховані на газету, на одноденне читання, а не на три томи "усмішок". Ось зразки цього Вишневого засобу, що може й веселять "медлітельного в двіженіях малороса", але набридають хоч трохи культурнішому читачеві "Великі ножиці, грізні ножиці, гострі ножиці, розчепірені ножиці... Отакенні ножиці..." Чи ще: "Село — це така собі територія, а на тій території хати, хліви, льохи й церква... Поміж тими хатами вулички... У льохах нема нічого, бо давно вже поїли... На церкві хрест а на хресті галка... Хрест золотий, а по позолоті по тій — купочки біленькі,— то птиця господня антирелігійну пропаганду робить" Дотепи, подібні до цієї "пташиної антирелігійної пропаганди", аж через вінця ллються по гуморесках О. Вишні. Тут і "сорочка зав'язується вузлом вище того місця, про яке ви зараз думаєте", і наш класичний поперек, що "переходить у "далі" (цим попереком з "рештою" О. Вишня козиряє кілька разів), і матня, що "на вас іззаду скепсисом віє", і лій — певна річ, коли він у голові. А як у іншому місці — ні чорта не варт... М'яко тільки сидіти та ширше штани ший".
О. Вишня вельми уподобав ці сумнівної якості дотепи щодо тих місць, "яке чухаєш" і без аніякісінького чуття міри (та й чи можна тут, взагалі, вимагати якоїсь міри?) рясно сіє на сторінках трьох томів.
Що це — гумор? Ми не будемо зараз сперечатись, чи смішні ці всі пастушки, що "за корівками йдуть, матюкаються", чи реготатиме читач з отої "бугаячої сили" — такий гатунок "гумору", без сумніву, знайде завжди свого аматора, ба навіть численного аматора, але — не про це мова. Говорячи про Вишневу вульгарщину, ми далекі від критичного "стилю" якогось А. Г. (див. "З блокноту критика" "Літературна газета" ч. 9), щоб істерично кричати — куди, мовляв, дивилось ДВУ, видаючи ці три томи. Ні, ми уявляємо зараз собі зовсім іншу негумористичну картину: тисячами примірників розходяться "Вишневі усмішки", їх читає безліч читачів, та й не тільки читає, а й на них у певний спосіб виховується наш читач, вони правлять йому за школу дотепності й гумору. О. Вишня фактично створив навіть свою школу, що позначилась низкою кислиць у вигляді "Веселої книжки" видання "Плужанина", між авторами "вишневих" гуморесок і їхніми численними споживачами є обопільне порозуміння, вони один одному імпонують і, я сказав би,— вони доповнюють один одного. Важко бо уявити літературний портрет Остапа Вишні без його сміхотливої авдиторії в сельбудинку, в Кубучі, на естраді і, на жаль, важко також уявити сучасного читача української книги без Остапа Вишні...
"Вишніянство" — це не тільки певний жанр нашого сучасного гумору, це є разом із тим і певна течія серед читачівської маси, це — цілий рух. "Вишніянство" — це навіть манометр читачівського смаку, і успіх "Вишневих усмішок" — це мірило культурного рівня їх читача.
Ви придивіться на нашого споживача гумористичної літератури: він (пересічний "він") без особливого піднесення перегортатиме сторінки Джером-Джерома, його мало вражатиме Марк Твен, він не візьметься за сатиру російського Щедрина, його не заполонить сучасний чех-гуморист Гашек, і він, далебі, не проміняє Генрі на Остапа Вишню.
Наш пересічний читач не сприймає тонкого гумору, він потребує такого гумору, щоб від нього "перчило"!
Справді бо, який смак треба мати, щоб задовольнитись із цих каскадів Вишневого дотепу:
"Хіба ж ото чоловік у рожевому трико, з бантами на плечах... Ніколи в світі... Стриба над берегом і так випинається, так випинається... Не по-чоловічому. Або ось стоїть "примірник"... Ну, як ти його за чоловіка "держатимеш", коли в його "різниця" ось-ось прорве трико й вискочить на простір пісковатий..." ("Пляж київський").
Або візьмімо ще один листочок із лаврового вінця нашого сучасного прем'єр-гумориста — його славнозвісне "Геть сором".
"А ось — реєстраторка. У неї тонісінькій кленовий листочок, з бантиком, а біля пупа чорненька мушка... Вона кокетує... То підніме листочок, то опустить... І сама вся радість, вся іскра... Бурсацьким спуском пливе на базар Федора Силовна. Вона маслом торгує. На неї жодний листок фіговий не приходиться. У неї великий листок-комбінація: одна половина з лопуха, а друга—з капусти... І ції комбінації не хватає. Решту вона граціозно прикриває сковородою..."
Читаючи оці рядки, мимоволі спадає на думку: і хто це пустив у світи про нас брехню, що ми, українці, дотепна, гумористична нація! Наша гумористична література ще до "Вишніянства" не багато знала справжніх імен на сторінках своєї історії; на їх дуже була скупа чомусь та нація, що може пишатись своїм народним гумором.
Чи, може, то часи ті вплинули, коли було нам не до сміху, чи ще яка причина, але поза Стороженком, Руданським, Глібовим та ще кількома спорадичними в гумористичній літературі іменами з-під друкарської машини в нас виходив до революції хіба що тільки Півень, з його "Торбами сміху" та іншою Губанівською макулатурою.
Вульгарщину з важкуватим серпанком оцих "різниць", "попереків" і "решт" дістав у спадщину Остап Вишня від своїх малоросійських попередників. Традиція "Губанівців" не раз позначається на гуморі Остапа Вишні, і його остання гумореска, що вивершує третій том "Літ через п'ятдесят", своїм змістом і стилем є, по суті, перелицьоване на прозу й радянський кшталт, колишнє хохлацьке:
Якби я був полтавським соцьким,
Багато дечого зробив:
По бережку ходили б свині
Галушки в Ворсклі б я варив.
Ці традиції затуляють у цілому портреті О. Вишні його як фейлетоніста-громадянина і його окремі хороші, а подекуди, я сказав би, навіть, епохальні фейлетони, як "Конфуз", "Вольовий спосіб" "Дещо з українознавства", "Нате й мій глек на капусту", тонуть, на жаль, у бочці малоросійського дьогтю.
Низькопробної культури гумор О. Вишні. Остап Вишня — це криза нашого гумору, що її варіацією є нуднуватий і (крім поодиноких винятків) гумористично-безпорадний "Червоний перець", що пасе задніх проти російських "Крокодила", "Бегемота", "Смехача". Це тема вже окремої статті, а не рецензії, але й, пишучи цю рецензію, більше маєш на оці не автора трьох томів "Усмішок", а його читачів, бо гудити Остапа Вишню з його "приемами" це значить гудити численного читача О. Вишні з його смаками, це значить фактично писати рецензію й на читача.
Можна було б не загострювати питання, якби в нас не "канонізували" гумор Остапа Вишні (дивись числа журналів "Плужанин", "Плуг" тощо), але саме через цю канонізацію справа з "Вишніянством" набирає вже певного літературно-громадського характеру, що вимагає статтів, літсудів і диспутів.
Тимчасом ми констатуємо факт величезної популярности й успіху серед читачівської (ба навіть і літературної часом) маси Вишневих "Усмішок". Цей факт примушує нас сказати, що тільки низький культурний рівень або справжня "культура примітивізму" (хай дарує пан Донцов нам на плагіаті) може продукувати Вишневий гумор і живитися ним. Недалеке майбутнє, коли пересічний український споживач гумористики стане на вищий щабель культурности, несе забуття Остапові Вишні й смерть "Вишніянству", якщо, розуміється, автор "Усмішок" не стане на свою справжню літературну путь, емансипувавшись від решток національної обмеженості, вульгарщини й примітивности.
Б. Вірний
>Чому вас це так стурбувало?
Я за справедливість :)
>АДБД - ікона для вас?
Ні. Але він є для мене авторитетом. І, зокрема, як один з найкращих знавців української мови.
P.S. Чи Остап Вишня знав українську краще?
2002.06.14 | MANUL
Re: русизми
Вести дискусію щодо АДБД - справа нудна, в’язка і не гідна людини з нормальним інтелектом. Почитайте, тільки натщесерце, а то занудить, його худ. твори тих часів, коли він був "Вірним" (чи "Правильним"?): "Останні два", "Вартовий Чапенко", "Смерть", "Люди вугілля" тощо. Його інтерес до укр. мови - це інтерес неофіта до нової для нього царини, де можна стати "апостолом". АДБД не є апостолом. Якби Орина Родіонівна почала вчити Пушкіна мові років 5-6 пізніше, з нього б вийшов АДБД, а не Пушкін. Мовні поради АДБД корисні, але мені дуже не до вподоби його зверхній, категоричний тон (як у Караванського - теж неофіта).До того ж у обох відсутній мовний слух. В "Як ми говоримо?, на мій погляд, є досить спірних моментів. Напр., "майдан" і "площа", "наступний", "палити", вживання віддієслівних прикметників тощо.Він пише, що "вибачаюсь" не можна вживати (цілком згоден), а його найвірніший учень Караванський у своєму "Пошуці українського слова" пише (звичайно не докоряючи АДБД - він просто забув, що проти "вибачаюсь" виступав АДБД), що то - "пуристичні забобони".2002.06.14 | Кувалда
Re: русизми
> Почитайте, тільки натщесерце, а то занудить, його худ. твори тих часів, коли він був "Вірним" (чи "Правильним"?): "Останні два", "Вартовий Чапенко", "Смерть", "Люди вугілля" тощо.Я не вів мову про письменницький талант А.-Д. Йшлося про знання мови.
> Його інтерес до укр. мови - це інтерес неофіта до нової для нього царини, де можна стати "апостолом". АДБД не є апостолом. Якби Орина Родіонівна почала вчити Пушкіна мові років 5-6 пізніше, з нього б вийшов АДБД, а не Пушкін.
Ви вважаєте, що неофіти не можуть давати мовні поради? Якби ж знаття! А то я прислухався до неофітів Курило, Антоненка-Давидовича, Караванського, Шевельова, а не до “питомих” - Білодіда та компанії.
>Мовні поради АДБД корисні, але мені дуже не до вподоби його зверхній, категоричний тон (як у Караванського - теж неофіта).
Зверхній тон у А.-Д.? А мені здалося, що він просто дає обґрунтовані поради та переймається мовним невіглаством.
>До того ж у обох відсутній мовний слух.
Зате зі смаком склалося (хоч і не всім він по смаку). А для слуху краще після “ж” поставити “в”, або сказати: “До того ж обом бракує мовного чуття”.
>В "Як ми говоримо?, на мій погляд, є досить спірних моментів.
Є, звісно. Пропонуйте свої варіянти.
>Напр., "майдан" і "площа", "наступний", "палити", вживання віддієслівних прикметників тощо.Він пише, що "вибачаюсь" не можна вживати (цілком згоден), а його найвірніший учень Караванський у своєму "Пошуці українського слова" пише (звичайно не докоряючи АДБД - він просто забув, що проти "вибачаюсь" виступав АДБД), що то - "пуристичні забобони".
Перейдіть до арґументів. Не подобається Вам А.-Д. - нема на те ради. Може у Вас є серйозні підстави для цього, а може просто ім’я не подобається. Але Ви не підбили фактами чи арґументами “пасквілянство” А.-Д.
Перейдімо до мовних зауважень. Конкретизуйте: “Напр., "майдан" і "площа", "наступний", "палити", вживання віддієслівних прикметників тощо”. Заразом з'ясуємо, що гідне "людини з нормальним інтелектом".
2002.06.14 | MANUL
Re: русизми
1) Все ж почитайте АДБД: річ не в його літературних здібностях (йому здібностей, як і мовного слуху, не то що не бракує - вони відсутні), мова йде про суть, яку він відобразив: як у вказаних творах, так і в доносах на Вишню. І те, і инше гидко читати.2) Коли йдеться про мовні проблеми і до цих проблем долучається політика, - мені ще гидкіше стає. З одесита Караванського, а особливо із останнього його опусу ("Пошуки...), варто тільки посміятися. Моя мова - мені рідна, природня, генетична, я читаю Шевельова, АДБД, Караванського, але ніякого пієтету до них не відчуваю, я відчуваю пієтет перед тими, хто отут, на цій скривдженій землі зберіг мову і не спекулює на цьому, і не менторствує; ви можете уявити Григора Тютюнника ментором? Невже ви думаєте, що АДБД, Караванський та іже з ними, тут і не тут, краще знають мову? Я схиляю голову перед св. п.+Тельнюком, який написав колись знаменитого вірша "Забувайте українську мову", але все ж я схиляю голову і перед Білодідом, який тут, на цій скривдженій землі, зробив для збереження мови у тисячу раз більше, ніж перераховані вами мовознавці. Я розберусь, де зерно, а де полова, без Шевельова чи Караванського. Мені жаль вас, і таких, як ви.
3) Щодо суперечностей в "Як ми говоримо?" - перечитайте, візьміть словники, Грінченка теж, дізнайтесь, що означало слово "майдан" і що воно означає тепер, подумайте, чи варто відмовлятися від слова "площа", коли "майдан" і "площа" - різні слова за змістом? чому люльку палити можна, а сигарету - ні?; чи можна сказати -"наступний розділ книги", а чи не можна? - а не можна тому, що про цей вираз АДБД забув, чи не так?; ви в автобусі запитуєте: "яка дальша зупинка?"?; чому з примхи АДБД ми повинні викинути цілий пласт лексики і кожного разу вдаватися до підрядного звороту (згадайте статтю Пахльовської про нашу трагедію - чому сучасна українська мова виявилась "відірваною" від старослов’янської, якщо пріоритет повинен бути наш, а не росіян?; в який випадках треба говорити "який", а в яких - "котрий"? - і ще, і ще... Порівнюйте, думайте, читайте Григора Тютюнника, робіть висновки.
2002.06.15 | Кувалда
Re: русизми
> 1) Все ж почитайте АДБД: річ не в його літературних здібностях (йому здібностей, як і мовного слуху, не то що не бракує - вони відсутні), мова йде про суть, яку він відобразив: як у вказаних творах, так і в доносах на Вишню. І те, і инше гидко читати.Добре, я почитаю.
Я дочекаюся від Вас Антоненкових “доносів”, чи вже можна сприймати Ваші закиди за, м’яко кажучи, надмірну емоційність?
Шановний, в останньому реченні замість другого “і” треба писати “й”. Що з “мовним слухом”?
> 2) Коли йдеться про мовні проблеми і до цих проблем долучається політика, - мені ще гидкіше стає.
Це про що?
>З одесита Караванського, а особливо із останнього його опусу ("Пошуки...), варто тільки посміятися.
Посміймося разом. Наводьте приклади.
>Моя мова - мені рідна, природня, генетична, я читаю Шевельова, АДБД, Караванського, але ніякого пієтету до них не відчуваю, я відчуваю пієтет перед тими, хто отут, на цій скривдженій землі зберіг мову і не спекулює на цьому, і не менторствує; ви можете уявити Григора Тютюнника ментором?
Це ще питання, хто "менторствує" (яке милозвучне (чи милослушне) слово!).
Шкода, що Ви не знаєте, але А.-Д. заарештували 02.02.1935, засудили його на 10 років концтаборів, а потім відправили на довічне заслання. Реабілітували тільки 1956 р. І повернувся він до Києва наступного року. З його боку це, звичайно, неподобство – стільки років “відлежуватися”, коли тут в Україні паплюжили мову. Але, сподіваюсь, Ви зм’якшитесь, дізнавшись, що надалі він жив в Україні (до смерти). Та й чутки, знаєте, ходили, що не розкаявся “антісовєтчік”. Мало того, був одним з найавторитетніших для інтеліґенції, знаєте якої. І це замість того, щоб “вєщать” про розквіт мови “прі совєтскій-то власті”, та про щастя від “двох рідних мов”! Ну не “абарзєл”?! А Караванський?! Мало того, що засудили 07.02.1945 на 25 років ув’язнення (за ОУН). Так “добрєйшая” ж совєтська власть змилувалася: 19.12.1960 амністувала. А він 1965 р. і “віддячив”: подав до суду на міністра освіти УРСР Ю.Даденкова за зросійщення шкільництва та вищої освіти. Ну хто таке витерпить?! 13.11.1965 знову заарештували і відправили досиджувати невідбутий строк (8 р. і 7 місяців). І падєлом! А зверху – пончик: заслання сибірське. З 02.1979 стає членом Української гельсинської ґрупи. А 11.1979 разом з дружиною Н.Строкатою еміґрував до США. Чи може він після такого розраховувати на повагу?! Про Шевельова й говорить шкода! Одним словом, спекулянти! І це в той час, як І.Білодід рук не покладав, працюючи на ниві мовознавства. Ви мені просто очі відкрили!
>Невже ви думаєте, що АДБД, Караванський та іже з ними, тут і не тут, краще знають мову? Я схиляю голову перед св. п.+Тельнюком, який написав колись знаменитого вірша "Забувайте українську мову", але все ж я схиляю голову і перед Білодідом, який тут, на цій скривдженій землі, зробив для збереження мови у тисячу раз більше, ніж перераховані вами мовознавці.
Яка патетика! Розкажіть мені про І.Білодіда, який “зробив для збереження мови у тисячу раз більше, ніж перераховані вами мовознавці”, щоб я не те що схилив голову, а просто скрутився від поваги. А то що ж виходить: велетня я, виявляється, й не помітив за цими... (важко й слово підібрати). Піду в бібліотеку і “розберусь” (у смислі “з’ясую”). Як Ви вважаєте, скажімо, “Русский язык как источник обогащения языков народов СССР” годиться для прозріння? Мабуть, саме завдяки Білодіду роки, коли він очолював мовний інститут (1961-1981), стали роками розквіту українського слова загалом і українського мовознавства зокрема? І особливо хочу наголосити на збагаченні: ото хіба що “скамєйку” в мові не встигли “прописати”. Невеликий відступ. Я вже читав в одного академіка про заслуги “дай Бог”: “...При цьому всує згадують видатного мовознавця І.К.Білодіда, звинувачуючи його у пропагуванні двомовності українського народу ще за часів формування “нової історичної спільності – радянського народу”. Дай Бог, шановні опоненти, щоб ви знали так українську мову, як її знав І.К.Білодід, і зробили для неї стільки, скільки зробив він...” Тепер хочеться вже нарешті конкретики. Якщо вона складе тисячну долю від “у тисячу раз більше, ніж перераховані вами мовознавці”, я набиратиму це прізвище навстоячки, не кажучи вже про схилену голову.
>Я розберусь, де зерно, а де полова, без Шевельова чи Караванського.
Це не все: треба ще гниле зерно від здорового відрізняти.
>Мені жаль вас, і таких, як ви.
Не вбивайте собі в голову: жалю по кісілю!
> 3) Щодо суперечностей в "Як ми говоримо?" - перечитайте, візьміть словники, Грінченка теж, дізнайтесь, що означало слово "майдан" і що воно означає тепер, подумайте, чи варто відмовлятися від слова "площа", коли "майдан" і "площа" - різні слова за змістом?
Взяв словник Грінченка:
Майдан 1) Площадь (Передо мною дуже широкий майдан. Левиц.); 2) лесная поляна; 3) завод для гонки смолы.
Площа=площина
Площина Плоскость, равнина; площадь.
А.-Д.:
"ПЛОЩА Й МАЙДАН... В українській мові є ОБИДВА ці слова, та означають вони НЕ ОДНЕ Й ТЕЖ. Слово “площа” є просторове або геометричне поняття: “Будинки мають кілька вимірів. Але основний один – площа” (О.Копиленко), “площа забудови”, “площа трикутника” тощо. А незабудоване місце, де сходиться кілька вулиць, - байдуже, на селі чи в місті,- зветься майдан: “На майдані коло церкви революція іде” (П.Тичина); “Майдан на хвилину ожив, залюднився” (М.Коцюбинський)..."
А.-Д. не закликає відмовитися від слова “площа”. Він, як і Ви, говорить, що ці слова різняться за змістом. Я написав деякі слова “волами”, щоб в око зразу впадали. Це нічого, що у А.-Д. з Грінченком нема розбіжностей?
> чому люльку палити можна, а сигарету - ні?;
Грінченко:
Курити 1) курить, 2) дымить, 3) пылить; 4) мчаться, подымая за собою пыль; 5) кутить, пьянствовать
Палити 1) жечь, сожегать; 2) топить; 3) обжигать (кирпич...); 4) курить; 5) пылить, стрелять.
Зауважте, на якому місці в обох випадках стоїть відповідник “курить”. А тепер вкажіть мені на розбіжності з цим у А.-Д. (деякі слова знову написав “волами”):
"КУРИТИ ЧИ ПАЛИТИ ЦИГАРКИ Й ЛЮЛЬКИ
Як правильніше сказати по-українському: “курити” чи “палити” цигарки й люльки? Адже чуємо з уст і читаємо: “Я більше не палю – кинув”; “Тут палити заборонено”; “Курити – в туалеті” тощо. Не тільки в сучасній нашій нашій літературі можна прочитати: “Гетьман дививсь у вогонь і спокійно палив люльку” (Н.Рибак),- а й у класичній часом виявляємо такий самий вислів. Проте в народному мовленні більше чуємо слово “курити”, аніж “палити2: “Та й викрешем вогню, та й закурим люльку, не журися!” (народна пісня); “Дурень нічим ся не журить, горілку п’є та люльку курить!” (М.Номис).
Дієслово “палити” в значенні “курити тютюн” зайшло до української мови з польської, воно має Й ІНШЕ ЗНАЧЕННЯ – розводити вогонь (багаття, пожежу)”, “знищувати вогнем”: “Вони довели людям, що не треба палити та й руйнувати народне добро” (М.Коцюбинський),- від чого виник іменник “палій” – “людина, що нищить щось вонем”. Того, хто курить тютюн, звуть курець, а не палій. ОТЖЕ, ВИСЛОВИ “КУРИТИ” тютюн і “ПАЛИТИ” тютюн – ТОТОЖНІ, ПАРАЛЕЛЬНІ. АЛЕ через те, що слово “палити” має ДВА значення, КРАЩЕ уникати непотрібного паралелізму й там, де мовиться про тютюнові вироби, вживати тільки слово “курити” й “курець”: “Я – більше не курець: місяць тому кинув курити”. А взагалі краще – не курити (палити)”.
Як це в’яжеться з Вашим закидом? (Не говоритимемо зараз, що А.-Д. не вказував на инші значення, бо суті справи це мало стосується).
>чи можна сказати -"наступний розділ книги", а чи не можна? - а не можна тому, що про цей вираз АДБД забув, чи не так?; ви в автобусі запитуєте: "яка дальша зупинка?"?;
Грінченко:
Наступ наступление
Наступати, наступити 1) наступать, наступить на что...; 2) надвигаться, надвинуться, подходить, подойти; 3) наступать, наступить, нападать, напасть; 4) наставать, настать
Наступник...
Наступниця...
Наступцем...
Більше слів з початком “наступ” нема в словнику. Вкажіть, як прив’язати “наступний” до “розділу” чи “глави”. Ви на нього (неї)наступаєте, він (вона) насувається, нападає, настає?
Грінченко:
Дальший 1) Сравн. ст. от “далекий”; 2) следующий (Мушу сьогодні і завтра, і дальшого дня ходити”).
І скажу Вам відверто: не тільки Грінченко такий “темний”. Беру “Російсько-український фразеологічний словник” Підмогильного і Плужника (1927 р.):
Следующий – дальший; (во времени) – наступний; (перед перечислением, пояснением) – такий.
І після цього знаходяться такі, що зараховують ці словники до найкращих! Так що може бути і “яка дальша зупинка”, і “яка дальше (далі) зупинка”. Звісно, Ви можете розглядати зупинки як відповідники якомусь часові. Тобто, що настала весна, що настала зупинка. Або: настав десятий розділ! Підказка – це полова.
На жаль, я не знайшов, що з цього приводу сказав А.-Д., але, мабуть, краще за мене.
>чому з примхи АДБД ми повинні викинути цілий пласт лексики і кожного разу вдаватися до підрядного звороту
Це така примха української мови. А.-Д. досить чітко пояснив: “...Відомий ще до революції великий знавець української мови П. Житецький колись висловився так: «Щодо активних дієприкметників, то їх зовсім нема в народній мові! («О переводах евангелия на малорусский язык»)». Але, може, після революції, яка знесла геть усякі заборони й утиски над українським словом, наша мова так розвинулася, що витворила активні дієприкметники? Так ні! Усі відомі українські граматики радянських часів — О. Синявського, П. Гладкого, П. Горецького й І. Шалі, Г. Сабалдиря й М. Грунського — твердили те саме, що й П. Житецький: активних дієприкметників на -чий, -ший, а також пасивних дієприкметників на -мий (відповідно до російських читаемый, получаемый) нема в українській мові. Книжка О. Курило «Уваги до сучасної української літературної мови», що була в 20—30 роках настільним посібником для працівників культурного фронту на Україні, подавала поради, як обійтись без активних дієприкметників, котрих бракує нашій мові...
Отже, невластивість активних дієприкметників українській мові — це не вада її, що спонукає запозичати граматичні форми з інших мов, а її особливість. Та особливість, що поряд з іншими аналогічними відрізняє її від близьких і далеких мов. Чи є якась потреба нівелювати ці особливості? Нема ніякої, бо далеко не все, притаманне одній мові, можна легко перенести й прищепити іншій, не завдаючи при цьому шкоди її живому організму... Правила підручника мають нормувати й удосконалювати мелодійне звучання нашої мови, а не знижувати його... “
Що не ясно? А "кожного разу вдаватися до підрядного звороту" - це від "великих" знань. Вдавайтеся ще до пасивних дієприкметників, віддієслівних прикметників тощо.
> (згадайте статтю Пахльовської
Не читав, не знаю про що йдеться. Та не можу зрозуміти, чому О.Пахльовська, яка живе в Італії (чи я помиляюсь?), тобто не “отут”, є для Вас авторитетом? Де ж Ваша послідовність щодо тих, хто не “на цій скривдженій землі”? Чи земля вже не скривджена?
>про нашу трагедію - чому сучасна українська мова виявилась "відірваною" від старослов’янської, якщо пріоритет повинен бути наш, а не росіян?;
Нічого не зрозумів, тому до пояснень від ридань утримаюсь.
>в який випадках треба говорити "який", а в яких - "котрий"?
Грінченко:
Котрий и которий 1) какой; 2) какой-нибудь; 3) иной; 4) некоторый, один, другой
Який 1) какой; 2) который; 3) некоторый; 4) один, тот, другой, иной; 5) какой-нибудь; 6) не який (не великий).
А.-Д.: “…Справді, вживаємо “що” до людей і до речей:... Те саме можна сказати й про займенник “який”:... І точнісінько те саме можна повторити про займенник “котрий”...
Займенник “котрий” (-а, -е) МОЖЕ БУТИ синонімом до “якийсь” (“якась”, “якесь”):...
В україській мові є й займенник “которий” – тотожний до “котрий”...”
Тут навіть коментувати нічого.
>- і ще, і ще...
Та вже й так жаль обняв.
>Порівнюйте, думайте, читайте Григора Тютюнника, робіть висновки.
Згоден.
P.S.Враховуючи Ваше ставлення до “неофітів”: Григір Тютюнник починав писати російською (я знову про Вашу послідовність). Це завадило стати йому видатним українським письменником і знавцем слова? А мо' він Грінченка читав уважніше?
2002.06.16 | MANUL
Re: Кувалді
1) В опублікованій реабілітаційній справі Губенка (Вишні) звинувачення "трійки" повністю збігаються з публікаціями АДБД.2) Автор сам визначає, який звук (літеру) йому вживати: довге "і" чи йотоване "й", - і жоден буквоїд йому не указ.
3) Стосовно політики - саме ви і говорите про неї далі, я б не хотів, але змушений.
4) Сиділи Ленін, Троцький, Дзержинський, Бродський і Рабинович, Гель і Чорновіл, Овсієнко і Пронюк, зараз сидить "жертва режиму" - Лазаренко. Але то їхні проблеми. Мені нецікаві "зеки" і "пахани" - ні в літературі, ні в суспільстві. Колись мені одна поетка, яка відвідувала збіговиська національно заклопотаних патріотів у 60-х роках, розповідала, що її примушували лягти під патріота, який тільки-но повернувся із зони, мовляв, "він постраждав за Україну, довгий час не мав жінок, твій обов’язок як українки..." Назвати прізвища діючих осіб? ("діючий" - прикметник, заспокойтеся). Не хочу, тому що переконався - ви провокатор.
5) Почитайте нариси, які писав АДБД після повернення з зони: такої бездарної прокомуністичної гидоти ви не знайдете ніде. АДБД - яскравий приклад нездари (можу назвати ще десяток прізвищ), яку відсунули від більшовицького корита.
6)Караванський під час окупації служив в Одесі у румунській поліції, жодного відношення до ОУН не мав, укр. мову вивчив в зоні. Я можу назвати ще декілька десятків колабораціоністів, яких приписують наразі до постраждалих від репресій (див. ті ж публікації).
7) В документах (проблемах) - РОЗБИРАЮТЬСЯ, а потім З’ЯСОВУЮТЬ.
8)Якщо ви вважаєте, що зараз мовна ситуація у нас краща, ніж "за часів Білодіда", то ви, напевне, сидите в Зімбабве. Мені плювать на те, що робив Білодід - цековський лакуза, але я вдячний йому і його інституту за роботу, а "скамєйка" - то дріб’язок у порівнянні з тим, що має лягти на терези (словники, підручники, посібники тощо).
9)Григір не тільки почав писати російською (від неї його відраяв старший брат), Григір закінчив російський філфак ХДУ. Він єдиний в Україні, хто знав, як правильно ставити наголос у слові "Полікушка" (та й серед московських професорів я таких не зустрічав). Ми з Григором колись години три розмовляли про це оповідання Толстого, - власне, він мені читав лекцію. Для Григора українська мова - рідна, АДБД - курянин, який змушений був вивчити українську мову у зрілому віці і мучив її впродовж усього свого життя (царство йому небесне).
10) Оксана живе у Києві, вул. Олеся Гончара, разом з матір’ю - Л.В.Костенко, читає лекції в Італії, робить дуже багато, щоб італійці знали, що крім футболіста Шевченка, є Поет світового значення з тим же прізвище.
11. "Майдан" - площа; [лісова галявина; стародавня могила, розкопана зверху; рівне поле, низина, оточена лісом або будівлями; базарна площа], схв. mejdan - "місце двобою", запозичення з тюркських мов; meidan - "арена, площа" з перської.[...][...](Етим. словник укр. мови, том 3).
"Площа" - 1. Яка-небудь ділянка поверхні землі, природно обмежена або спеціально виділена з якоюсь метою. 2. Велике незабудоване місце, безпосередньо зв’язане з вулицями: "Чи не піти до міста? Ще здалеку радо стрічаю рожеві плити міської площі" - Коцюбинський. (Тлумачний словник, том 3).
Колись в селі майданом називали площу коло церкви, або ж торжище. І більше нічого. У місті може бути 1-2 майдани (Незалежності, Софіївський) - і все, інші місця - площі. 100 майданів у місті - ідіотизм.
Ідіотизм далі вести з вами розмову. Між вами і Толочком різниці немає. Толочко для мене цікавим не є, так як і ви. Припиняємо.
2002.06.17 | Кувалда
Re:
> 1) В опублікованій реабілітаційній справі Губенка (Вишні) звинувачення "трійки" повністю збігаються з публікаціями АДБД.“повністю збігаються з публікаціями АДБД” – істерика продовжується, а доказів катма.
> 2) Автор сам визначає, який звук (літеру) йому вживати: довге "і" чи йотоване "й", - і жоден буквоїд йому не указ.
Три голосних підряд - це буквоїдство для людини з претензією на “мовний слух”? Зауважте, не я претендую на витончене знання мови, а Ви, розвішуючи ярлички на мовознавцях.
> 3) Стосовно політики - саме ви і говорите про неї далі, я б не хотів, але змушений.
Я почав про політику?
> 4) Сиділи Ленін, Троцький, Дзержинський, Бродський і Рабинович, Гель і Чорновіл, Овсієнко і Пронюк, зараз сидить "жертва режиму" - Лазаренко. Але то їхні проблеми. Мені нецікаві "зеки" і "пахани" - ні в літературі, ні в суспільстві. Колись мені одна поетка, яка відвідувала збіговиська національно заклопотаних патріотів у 60-х роках, розповідала, що її примушували лягти під патріота, який тільки-но повернувся із зони, мовляв, "він постраждав за Україну, довгий час не мав жінок, твій обов’язок як українки..." Назвати прізвища діючих осіб? ("діючий" - прикметник, заспокойтеся). Не хочу, тому що переконався - ви провокатор.
Відверто кажучи, не шукатиму слів для Вашої характеристики. Та й навіщо? Форум має, очевидно, инше призначення?
“Діючий” – прикметник, а “невіглас” – мабуть, дієслово? І взагалі замість “дійових” треба “дєйствуючих”, щоб всі провокатори заляпалися.
> 5) Почитайте нариси, які писав АДБД після повернення з зони: такої бездарної прокомуністичної гидоти ви не знайдете ніде.
Вчора прочитав його новели (сибірські). Мені сподобалися. Які нариси прочитати? А загалом, бездарна прокомуністична гидота, принаймні, краще, ніж талановита (хоча мені й на думку не спадає “клєйміть” Вишневі “самостійні дірки”).
>АДБД - яскравий приклад нездари (можу назвати ще десяток прізвищ), яку відсунули від більшовицького корита.
Назовіть. І, якщо можете, без надривів і плювків, судде.
> 6)Караванський під час окупації служив в Одесі у румунській поліції, жодного відношення до ОУН не мав, укр. мову вивчив в зоні. Я можу назвати ще декілька десятків колабораціоністів, яких приписують наразі до постраждалих від репресій (див. ті ж публікації).
Назовіть. І про Караванського розкажіть (про джерела не забудьте).
> 7) В документах (проблемах) - РОЗБИРАЮТЬСЯ, а потім З’ЯСОВУЮТЬ.
Взагалі-то це не був камінчик у Ваш город. Хоч написано дещо провокаційно. Я знав, що Ви відреагуєте. Залишилося тільки вказати на синоніми “з’ясовувати” (не всі): встановлювати, визначати, довідуватися... Мене цікавив кінцевий результат, а не процес розбирання. Істину з’ясовують (якщо це взагалі можливо). Хоча в справі можна і розібратися, та так і не з’ясувати, але часто “розібрався”=”з’ясувати».
> 8)Якщо ви вважаєте, що зараз мовна ситуація у нас краща, ніж "за часів Білодіда", то ви, напевне, сидите в Зімбабве.
Не постійно, деколи навідуюся в Україну.
>Мені плювать на те, що робив Білодід - цековський лакуза, але я вдячний йому і його інституту за роботу, а "скамєйка" - то дріб’язок у порівнянні з тим, що має лягти на терези (словники, підручники, посібники тощо).
«Мені плювать на те, що робив Білодід..., але я вдячний йому… за роботу». Оце сказано! Я від зазадрощів позеленів.
А що в інституті були справжні мовознавці, я знаю. І не плутаю заслуги їхні з Білодідовими, бо він, бач, керівник. Розкажіть про заслуги Білодіда.
> 9)Григір не тільки почав писати російською (від неї його відраяв старший брат), Григір закінчив російський філфак ХДУ. Він єдиний в Україні, хто знав, як правильно ставити наголос у слові "Полікушка" (та й серед московських професорів я таких не зустрічав). Ми з Григором колись години три розмовляли про це оповідання Толстого, - власне, він мені читав лекцію. Для Григора українська мова - рідна,
Розумієте, що з “неофітством” Ви не послідовні, чи ні? Чи він, перейшовши на українську, став не новонаверненим, а новоповерненим?
>АДБД - курянин, який змушений був вивчити українську мову у зрілому віці і мучив її впродовж усього свого життя (царство йому небесне).
Так він ще й мучитель?!
> 10) Оксана живе у Києві, вул. Олеся Гончара, разом з матір’ю - Л.В.Костенко, читає лекції в Італії, робить дуже багато, щоб італійці знали, що крім футболіста Шевченка, є Поет світового значення з тим же прізвище.
Прекрасно. І я думаю, що “робить дуже багато”. І думаю куди більше за тих, що сидять тут в Україні безвилазно і тільки “нервуються” з приводу закордонної осілости (чи роботи) і порад колишніх (і неколишніх) земляків.
> 11. "Майдан" - площа; [лісова галявина; стародавня могила, розкопана зверху; рівне поле, низина, оточена лісом або будівлями; базарна площа], схв. mejdan - "місце двобою", запозичення з тюркських мов; meidan - "арена, площа" з перської.[...][...](Етим. словник укр. мови, том 3).
> "Площа" - 1. Яка-небудь ділянка поверхні землі, природно обмежена або спеціально виділена з якоюсь метою. 2. Велике незабудоване місце, безпосередньо зв’язане з вулицями: "Чи не піти до міста? Ще здалеку радо стрічаю рожеві плити міської площі" - Коцюбинський. (Тлумачний словник, том 3).
Ви порекомендували подивитися до словника Грінченка. Я подивився. Вам це не до вподоби тепер? Так уважніше читайте рекомендовану Вами ж літературу.
> Колись в селі майданом називали площу коло церкви, або ж торжище. І більше нічого.
Я не повторюватиму цитування.
> У місті може бути 1-2 майдани (Незалежності, Софіївський) - і все, інші місця - площі.
Грінченко цього не знав. Він, певно, з Вами не проконсультувався: просто не пощастило.
>100 майданів у місті - ідіотизм.
Це до архітекторів.
> Ідіотизм далі вести з вами розмову. Між вами і Толочком різниці немає.
Не кажіть цього Толочкові.
>Толочко для мене цікавим не є, так як і ви.
Це дуже добре. Спокійніше спатиму.
>Припиняємо.
Шановний. Коли Ви хочете по-людськи припинити, то треба не опуси свої “викривальні” строчити, а просто одним рядком про це заявити. А то спочатку цеберко помиїв, а потім – “припиняємо”. Дуже зручно, повчальнику, перепрошую, менторе.
2002.06.16 | Maksym
Ne lyshe u Poltavi!
Ya chuv pryklad davnomynulogo chasu vid meshkanciv Ternopola!! Tobto takyi grammatychniy chas isnue i yogo varto vykorystovuvaty!2002.06.16 | MANUL
Re: Ne lyshe u Poltavi!
Леся Українка: "Лукаш... знаходить вербову сопілку, що був кинув, бере її до рук і йде по білій галявині до берези".Марко Вовчок: "Дознався був владика, що сліпий старець чинить у божому домі одправу, і заборонив".
2002.06.27 | Пані
Також на Слобожаншині
"Дівкою була ходила в гай зелений..." і таке інше. Багато є у старих піснях.Один співробітник постійно використовує давньоминулий час у розмові. Каже, що його привчила бабуся. Родом з передмістя Харкова.