06/22/2002 | НеДохтор

http://www.svaroh.alfacom.net/svarohs/sv-kol/kalend3.html

------------
Анатолій БОГОРОД
етнограф Центру фольклору та етнографії
Київського Національного університету ім. Т.Шевченка

“СТАРИЙ” НОВИЙ РІК
Для іноземця може видатись дивним послідовність і незвичність поєднання слів “старий новий”. Але у нашому народі усі звикли до цього і продовжують донині з 13 на 14 січня відзначати “старий Новий рік”. Ортодоксальна християнська церква в цей день відзначає два свята: День Обрізання крайної плоті християнського бога Ісуса Христоса і День святителя Василя Великого. Звичайно, цей день - 13 січня в народі, швидше пам’ятають як день Нового року, який до 1918 року називався “1 січня” (за юліанським календарем). Саме після 1918 року почали використовувати цю незрозумілу для іноземців назву “старий новий рік”.

Але мало хто знає скільки разів в історії України народу доводилося вживати оте поєднання слів “старий новий”. Скільки календарів і календарних традицій змішалося в той сурогат, який ми сьогодні називаємо “церковний календар” християнської церкви і, чому християни-ортодокси (так звані “православні”) і християни-католики живуть і святкують під одним “богом”, але за різними календарями?

Якби зіставити свята лише ортодоксальних церков різних національностей, то виявиться, що святкують вони не одні й ті ж свята,.. а схожі за назвою “християнські” свята відзначають кожен із власними язичницькими звичаями, обрядами і ритуалами. І здається в цьому календарному безладді сам Ісус ногу зломить... Тут Христос нам не порадник, тому нам самим доведеться розбиратися з хворобами сучасного релігійно-святкового календаря українців.

Для цього необхідно простежити шлях церковно-державного календаря до України-Русі, а також календарні традиції тих народів, з якими наші предки — українці підтримували тісні зв’язки протягом писаної і переказаної історії. Враховуючи найновіші гіпотези про спільне коріння української давньої релігійної культури з релігійними традиціями Індії та Персії, ми подаємо і деякі цікаві відомості про їхні календарні системи. Гадаємо, що знайомство з календарями інших, на перший погляд, далеких від нас народів, допоможе швидше і глибше зрозуміти основи нашого прадавнього українського календаря, який християнські ідеологи перетворили в руїну. Натомість вони принесли із собою з Римської імперії язичницький “юліанський” календар, але вже прокурений християнською ідеологією, сумом і скорботою.


Календар Індії

Сучасне населення Індії розмовляє більше як 200 мовами. В минулому кожне плем’я розробляло свій власний календар. Тому ще донедавна для визначення свят в цій країні використовували близько 35 різних календарів, переважно сонячно-місячних.

В 1957 році в Індії для громадсько-суспільних потреб був прийнятий єдиний національний календар, основою якого став один з календарів, що проіснував 1500 років. Календарний рік поділений на 12 місяців по 30-31 дню і складається з 365 днів. У високосному році 366 днів. В такому році перший місяць року триває не 30, а — 31 день. При чому, якщо умовно зіставити місяці нашого та індійського календарів, то в Індії у звичайному році усі «літні» місяці (квітень-серпень), на відміну від наших, мають по 31 дню, а «зимові» місяці (вересень-березень) — по 30 днів. Так була відображена помічена індійськими зорезнавцями нерівномірність «руху» Сонця по екліптиці. Новий рік (1 Чайтра) починається з наступного дня після дня весняного рівнодення.

Григоріанський календар в Індії відомий з середини XVIII століття (з 1757 року). Його, очевидно, завезли в Індію англійські завойовники. Нині в Індії поширене подвійне датування: за григоріанським календарем і за місцевим національним.


Єгипетський календар

Одним із досягнень давньоєгипетської язичницької культури був їхній громадський сонячний календар. Відомий американський вчений О. Нейгебауер (США) зазначав, що цей календар, по-суті, є єдиним розумним календарем в усій світовій історії. Він пізніше став основою і останнього календаря Римської імперії (юліанського) і календарів усіх християнських церков світу, які сформувалися на основі язичницького юліанського календаря.

Знайомство з побутуванням в Єгипті сонячного календаря допоможе зрозуміти деякі усталені норми святкового календаря християн, про які ні вони, ні їхні попи не мають ніякого уявлення.

Головною подією в житті давніх єгиптян було щорічне розлиття річки Ніл (дослівно «Ніл» — загадковий, таємничий). Його води майже відразу після літнього сонцестояння затоплювали долину річки. Коли в середині листопада річка знову входила в свої береги, єгиптяни розпочинали сіяти ячмінь і пшеницю (у нас в цей час пізня осінь), а через чотири місяці збирали врожай (у нас — весна, весняне рівнодення). Починаючи з березня з пустелі Сахари протягом 50 днів віяв сухий палючий вітер, який пізніше араби назвали хамсин (шамсин), що означає «п’ятдесятий”. А невдовзі після цього наставало чергове розлиття Нілу.

Знаючи, що юдеї довгий час жили з єгиптянами (за легендами Біблії), легко здогадатися, звідки у календарі юдеїв “п’ятидесятниця”. Звичайно, вона вже відзначалася, як свято жнив. (Библейская энциклопедия.- М., 1990.- С. 589). Перейнявши у юдеїв назви трьох великих національних свят юдеїв — осінній Новий рік (у вересні), Пасху і П’ятидесятницю, християнська церква змушена була змінити зміст цих свят з двох причин: політичної (розп’яття Ісуса) і природної (напр., християнська “п’ятидесятниця” припадає на весну, тому про жнива не може бути й мови).

Щоб наперед передбачити наступне розлиття річки, єгипетські священники почали зіставляти початок розлиття із видом зоряного неба. Вони помітили, що вода в річці починає підніматися відразу ж після літнього сонцестояння і після цього на небі з’являється найяскравіша зірка Сіріус (Сотіс), яку до цього часу серед зір не було видно протягом 70 днів.

На стінах збудованого храму богині Хатор (за імператора Тіберія — 14-37 рр. н.е.) можна було прочитати: «Божественна Сотіс викликає Ніл до початку року», “Сотіс велика сяє на небі і Ніл виходить із своїх берегів»...

Річний проміжок між появами Сотіса («яскравого») вони розділили на 12 місяців (по 30 днів у кожному), а рік тривав 360 днів. Жерці храму в Палаці кожен ранок наливали жертовне молоко в одну з 360 бронзових чаш. Кожна з чаш означала один з днів року. Місяці були присвячені або богам, або великим святам: місяць Месорі був присвячений народженню Сонця, Тот — богу Місяця, Пайні — святу Долини. I в залежності від того, що сталося з богами в той чи інший день місяця, день міг були або щасливим, або нещасливим. Перелік щасливих і нещасливих днів був складений в часи управління фараона Рамсеса II (1314-1200 рр. до н.е.) Ось уривок з цього «Папіруса Сальє IV»: «День шостий місяця Фаорі. Надзвичайно щасливий день. День свята (бога) Ра в небі... Народжений в цей день помре від сп’яніння”.

Кожен місяць єгипетського календаря поділявся на три великих тижні по 10 днів або шість малих тижнів по 5 днів. З часом до календаря додали ще один “малий тиждень, тобто 5 «позарічних» днів (ті, що над роком). Навіть виробився поховальний звичай класти разом з померлим в могилу 365 глиняних або дерев’яних фігурок рабів (ушебтів) — кожна з цих фігурок повинна була працювати за покійника один день в році.

Потім священики помітили, що через кожні 4 роки Сіріус спізнюється на одну добу, але щось змінювати в усталеному календарі єгипетські жерці не наважилися. Проміжок часу 365 і 6 годин було прийнято називати «роком Сіріуса». (До речі, в наш час схід Сіріуса в Єгипті спостерігають вже близько 4 серпня, тобто через 43 дні після літнього сонцестояння.)

У 30 році до н.е. римляни захопили Єгипет, і вже в 26 році до н. е. була проведена реформа єгипетського календаря, який одержав назву “олександрійський”. Початок нового року — 1 Тота олександрійського календаря припадав на 30 серпня юліанського календаря. Олександрійським календарем досі користуються копти — прямі нащадки древніх єгиптян, які вже охрещені і спілкуються арабською мовою.


Календар Ірану

Один із варіантів єгипетського календаря був створений на території Ірану в першій половині І тис. до н.е. зороастрійцями. В цьому календарі назви місяців і днів походили від імен богів, яких вшановували сповідники зороастризму.

Тобто кожен місяць і день мали своїх покровителів, на честь яких вони були названі. Наприклад, 1, 8, 15, і 23 дні кожного місяця присвячувалися Агура-Мазді, який, створив небо, зірки, Сонце і Місяць і очолював “сили добра”. День місяця, назва якого збігалася з назвою місяця, був святковим і таких днів у році нараховувалось 12. З часом назви місяців зороастрійського календаря дещо змінились. В цьому календарі усі місяці першої половини року мали по 31 дню, а місяці другої половини року — 30, крім останнього, який мав 29 днів. Рік починався з дня весняного рівнодення.

Автор “Історії Олександра Великого в 10 книгах” Квінт Куркий Руф повідомляє, що “перси нараховують в році 365 днів”. Саме тому під час святкування в 333 році до н.е. перед перським царем Дарієм ІІІ пройшли маги, яких супроводжували 365 юнаків — за числом днів у році. Цей перський календар з 365 днів (без високосних років) за 120 років зміщався на 30 днів, тому було проведено дві реформи: в 632 і в 1079 роках н.е.

З 1976 року сонячний календар — відмінено...


Юдейський календар

Бируні (973-1048), описуючи усі складнощі юдейського календаря, проголосив: “Це тенета, які рабини розклали, щоб ловити простих юдеїв і підкоряти їх своїй волі. Рабини домоглися того, що простолюдини нічого не розпочинають без погодження з їхніми приписами, ніби ці рабини, а не Аллах — володарі світу. Але Аллах з ними розрахується...”

З цього невеличкого оголошення дізнаємося, що бог юдеїв названий своїм загальним прізвиськом не “Бог”, і не “Яхве” (Єгова), а — Аллах. Грамотні християни знають напевно, що відома з Біблії загальна назва Єгови — Еллох (в множині - Еллохім), араби вимовляють з іншими голосними — Аллах (порівняй з юдейським - Еллох). Подібно до того, як росіяни називать Богиню іменем “Макош”, а українці — “Мокоша”, але всі добре знають, що мова йде про одну й ту ж Богиню, покровительку жінок. Про те, що бог Корану, бог юдейської Тори і бог-отець християнської Біблії — це один і той же бог, і що ці три “святих писанія” мають спільну ідеологію та міфологію, знають небагато сповідників цих релігій. Але повернімося до календаря юдеїв.

Про перший юдейський календар відомо небагато. В самій Біблії згадуються лише чотири місяці:
перший - авів — місяць колосків [Вихід,13,4],
другий - зіф — місяць цвітіння [3 Цар.,8,2],
сьомий - афанім — місяць вітрів [3 Цар.,7,2],
восьмий - бул — проростання [3 Цар.,6,38].

Але це залишки давнішого календаря юдеїв-багатобожників. Про цей календар самі юдеї вже нічого не знають, а місячний календар і, зокрема, назви місяців з часом запозичили у вавілонців. В цьому можна переконатися зіставивши назви вавілонських і юдейських місяців:


№ п/п__ Вавілонський календар__ дні---юдейський календар__ дні
--1.__ Нісану__ 30---нісан__ 30
--2.__ Айру__ 29---іяр__ 29
--3.__ Сівану__ 30---сіван__ 30
--4.__ Дуузу__ 29---тамуз__ 29
--5.__ Абу__ 30---ав__ 30
--6.__ Улулу__ 29---елул__ 29
--7.__ Ташріту__ 30---тішрі 30
--8.__ Арахсамна__ 29---хешван__ 29
--9.__ Кісліву__ 30---кіслев__ 30
--10.__ Тебету__ 29---тебет__ 29
--11.__ Шабату__ 30---шват__ 30
--12.__ Аддару__ 29---адар__ 29

Юдеї запозичили у давніх вавілонян і семиденний тиждень, але дні, крім суботи називали порядковими номерами. Доба була розділена на 24 години, а година - на 1080 хелеків. Доба починається не опівночі, а о 6 годині вечора.

Біблія наказувала юдеям відзначати свято пасхи на повню першого весняного місяця, на чотирнадцятий день місяця нісана: «Оцей місяць для вас — початок місяців. Він вам перший між місяцями року» [Вихід, 12,1]. Із святково-релігійного календаря юдеїв-багатобожників це свято перейшло до релігійно-політичного календаря юдеїв-«монотеїстів». Давні юдеї — пастухи і кочівники приносили богам очисні жертви (ягнят і голубів), а пізніше пасха була приурочена до початку жнив ячменю і перший сніп присвячувався богу [Левіт, 23,10]. І лише потім свято Пасха перетворилося в національно-політичне юдейське свято — День знищення усіх первенців у сім’ях єгиптян «від людини аж до скотини» [Вихід,12,12], серед яких жили юдеї. Чомусь нікому не спадає на думку, що в ту «святкову» ніч були вирізані не лише усі єгипетські діти-первенці, а й усі ті, хто в роду народився першим в сім’ї незалежно від віку. Це свято юдеї відзначають і досі, а з ними і хрещені копти, нащадки славних колись єгиптян.

До кінця ІІІ ст. до н.е. Новий рік у юдеїв починався з весняного місяця нісана, і лише пізніше початок року був перенесений на осінній місяць тішрі. Вихідною подією юдейського календаря є міфічна ера «від сотворення світу». Цікаво те, що за релігійними приписами рабинів Новий рік в Ізраїлі заборонено відзначати в неділю, середу і п’ятницю. Якщо Новий рік припадає на один із цих днів, то його переносять на наступний день. Цінне це повідомлення ще й тим, що воно допомагає зрозуміти давньоюдейські корені християнських заборон на веселощі і впровадження постів у неділю, середу і п’ятницю. Звичайно, пояснення цієї традиції можна почути вже суто християнські: в середу Іуда видав Ісуса єрусалимським можновладцям, в п’ятницю Ісуса розп’яли, а в неділю — “день господній”, який москалі прозвали “воскрєсєньєм”, а як відомо, Ісус не полюбляв веселощів, бо ніде в євангеліях не описано, бодай в одному місці, щоб він заспівав, затанцював чи заграв на якомусь музичному інструменті. З цього і постало християнське уявлення, що Ісус ненавидів веселощі і забави, а отже їх треба викорінювати з християнського життя. Цю традицію — святкувати Новий рік восени християни перебрали для свого календаря саме у юдеїв, нехтуючи місцевими релігійними звичаями і традиціями.

За початок місяця в юдейському календарі слугувала перша поява молодика на небі. Навіть в І ст. н.е. в єрусалимському синедріоні була особлива комісія, яка складалася з трьох чоловік і зобов’язана була стежити за появою тоненького серпа молодика на небі. Про появу молодика, тобто першого дня місяця повідомляли запалюванням вогнищ на пагорбах
Єрусалиму. В 70 році н.е. Єрусалим був повністю зруйнований військами римського імператора Веспасіана, а юдеї повтікали в країни Азії та Європи, де побутували інші календарі і молодик з’являвся в інший час, ніж в
Єрусалимі. З цього часу і до VI ст. н.е. у релігійному календарі юдеїв стався розлад. «Иудейская энциклопедия» (т. 9.- СПб.- С. 147) повідомляє, що юдеї не знали, коли відзначати свої свята, а в інших місцях вони, на свій страх і ризик, відзначали їх в різні
дні... Щоб вийти з календарної кризи, рабини до 499 року н.е. розробили новий юдейський календар, який ґрунтувався на складних підрахунках появи молодиків і повних місяців...

В основі сучасного юдейського календаря, який сьогодні офіційно визнаний державою Ізраїль, є використання 13-місячних років. Протягом 19 років 13-місячними є 3, 6, 8, 11, 14, 17, 19 роки. Тринадцятий місяць юдеї називають “вагітним”. Введення тринадцятого місяця в юдейський календар узгоджували з дозріванням хліба на полях.


Календар Римської імперії

Римський поет Овідій визнав, що давні римляни краще знали зброю, ніж зірки. Навіть семиденний тиждень вони запозичили у греків, які ділили тиждень на 7 днів, присвячуючи їх семи планетам (від грец. “блукаючий”). Сьогодні ж всі народи світу користуються єгипетським сонячним календарем, який, практично успадкований від давніх римлян.

До реформи римського календаря Юлієм (46 р. до н.е.). Римська імперія жила за власним недосконалим календарем. Ще в І ст. н.е. календарний рік римлян нараховував не 365, а 355 днів і складався з 12 місяців: Мартіус (31), Апріліс (29), Майус (31), Юніус (29), квінтіліс (31), секстіліс (29), септембер (29), октоубер (31), новембер (29), децембер (29), Януаріус (29), Фебруаріус (28). Римляни боялися парного числа днів у місяці, тому, усі місяці мали непарну кількість днів, окрім Фебруаруса - місяця поминання померлих.

Мали вони і 13 місяць — Мерцедоній, але вводили його в календар не окремим місяцем, а “заховували” його між 23 і 24 Фебруаріуса (лютого), який був у них останнім місяцем року і тільки після нього продовжували числити останні дні місяця (24, 25, 26, 27, 28). Цю хитрість римські жерці придумали для того, щоб за кількістю днів узгодити 2 сонячний роки (по 365 днів) з трьома місячними (по 355 днів) і, не розгнівити Януса, якому в Римі було збудовано 12 вівтарів - за кількістю місяців у році, тим більше, що йому був присвячений перший місяць сонячного року. Змінювати чи реформувати релігійний календар відкрито боялися, щоб не викликати гніву богів. А забобонний страх перед числом тринадцять поширився в нашому народі через християнство, яке запозичило юліанський календар у римських язичників.

Познайомившись з сонячним календарем Єгипту, Юлій Цезар на правах Верховного Священника і Диктатора в 45 р. до н.е. реформував римський календар, залишивши в ньому римські назви місяців і майже усі релігійні забобони попереднього язичницького календаря римлян. На ту пору зміщення в релігійному календарі римлян становило два місяці (близько 60 днів), а саме — 1 березня (Мартіуса) — День Нового Літа через недосконалість календаря пересунулося на зиму — на 1 січня. Рішення ввести новий реформований календар, саме 45 року (до н.е.) було прийняте саме тому, що за підрахунками групи астрономів, очолених Созигеном, в цьому році 1 січня (Януаріуса) і 1 березня (Мартіуса) випадали на молодики. (До речі, подібним до 45 р. н.е. був 1995 рік н.е.).

Незважаючи на це виправлення календаря і перенесення 1 березня (Нове Літо) на весну, римляни продовжували відзначати 1 січня “старий” Новий рік, не порушуючи усталену релігійну традицію: тоді для римлянина-язичника початок нового року означав більше, ніж сьогодні для римлянина-християнина. Для римлянина 1 січня (за юліанським календарем) продовжувало бути “справжнім” 1 березням - Новим роком.

З часом юліанський календар отримав повне визнання й увійшов у побут римлян так само, як григоріанський календар, запроваджений більшовиками — в наш побут і життя. Але від “старого” Нового року ніхто не поспішав відмовлятися. І саме цей “старий” Новий рік через християнство і юліанський календар поширився по всьому католицькому світу як НАРОДНИЙ НОВИЙ РІК!

Саме це свято Петро І спостерігав у Німеччині і воно йому сподобалося. Тому він своєю власною рукою підписав Указ про святкування “нового року” і в Російській імперії 1 січня 1700 р. Не відразу християнізована Московія прийняла нововведення. Та Петро все ж примусив темних християн Сходу бездумно відзначати це свято як державне. А вони стягнули до нього ті новорічні звичаї, які в давнину стосувалися лише весняного “нового року” . Ось звідки на “Василя” гуцули кладуть під стіл плуг і господарське начиння, і чому взимку «посівальники» посівають сніг і долівку в хаті замість засівання полів. Ось звідки взимку невігласи (нібито «за звичаєм предків») тягнуть по снігу борону від хати до хати і співають щедрівки, якими закликають ластівку передчасно прилетіти, аби замерзнути на снігу в лютий мороз. Крім того, до “нового” року сьогодні вже долучають новорічні звичаї і символи західноєвропейських країн і навіть східних народів: Китаю, Японії та ін. Так християнський «Санта Клаус» (у гуцулів-християн — «святий Миколай») заступив давній язичницький образ. Подібно влітку — свято Бога грому Перуна було замінено Днем пророка-юдея Іллі Громовержця...

Через рік після запровадження нового календаря, в 44 р. до н.е. Юлій Цезар був підступно забитий. Звичайно ж, в перелік винесених йому звинувачень був внесений і цей “злочин” перед римськими богами і місцевою язичницькою релігією...

З часом місцеві жерці порушили календар Юлія Цезаря, оголошуючи високосним роком кожен третій рік замість четвертого. Це порушення виправив наступник Цезаря Октавіан Август. Вже з 9 р. до.н.е протягом 16 років високосних років не було. З того часу місяць “квінтіліс” (рим.- п’ятий) отримав назву “Юліус” — на честь Юлія Цезаря (за реформу календаря), а місяць “сикстіліс” (рим. — шостий) — назву “Август” — на честь Августа Октавіана, який виправив помилку римських жерців. Це починання видалось привабливим для наступних імператорів, які намагалися своїми іменами назвати наступні місяці, але історія не зберегла їхніх імен в календарі.

Шість місяців року носять імена римських богів, а інших шість — названі порядковими номерами:

3. Мартіус — на честь бога Марса;
4. Апріліс — на честь богині Венери (aperire — відкривання);
5. Майус — на честь богині землі Майї;
6. Юніус — на честь богині неба Юнони;
7. квінтіліс — п’ятий;
8. секстіліс — шостий;
9. септембер — сьомий;
10. октоубер — восьмий;
11. новембер — дев’ятий;
12. децембер — десятий;
1. Януаріус — на честь бога Януса;
2. Фебруаріус — на честь бога підземелля Фебрууса.

Бачимо, що місяці названі іменами богів із врахування сонячного року (від часу народження Сонця), а в календарі розміщені із врахуванням сільськогосподарських робіт — починаючи з першого весняного місяця. Цей відлік часу переважає, бо не Януаріус — перший з богів року — вважався першим місяцем календаря, а Мартіус (Марс).

Незважаючи на таке дивне розміщення місяців у римському календарі, все ж щасливими вважалася перша частина року від народження Бога-Сонця (зимового сонцестояння) і до літнього сонцестояння — часу, коли Бог-Сонце набуває найбільшої своєї потуги (сили) і світла. Такий сонячний (божественний) світогляд виробив і в нашому народі розуміння і знання того, що молодь з “підлітків” переходить в стан “повноліття” (повне літо). І, якщо усі перші місяці вважалися щасливими, то наступні місяці — коли Сонце-Бог втрачав свою силу — вважалися, навпаки, нещасливими. Якщо в перші шість місяців відзначали майже усі веселі свята, присвячені богам, то інші шість місяців “спадаючого” Сонця намагалися проводити без особливих веселощів, аби не накликати на себе в майбутньому році гнів богів і, звичайно, неврожаї...

Привласнивши собі язичницький календар римлян, християни перейняли і їхні язичницькі забобони. Це стає очевидним, якщо проаналізувати святковий календар християнської церкви. Відомо, що він постав на ґрунті святкового календаря римлян-язичників. Першим кроком легалізованих християн була — спроба заборонити усі язичницькі (традиційні) свята римлян. Коли ця боротьба не дала ніяких відчутних результатів, то було вирішено підмінити язичницький святковий календар християнським. Але перші християни мали лише Пасху — сумний день побиття і смерті Ісуса і велику кількість днів поминання християнських мучеників, серед яких загальнохристиянськими вважалося лише 50 мучеників. Християнські ідеологи не могли протиставити ці “свята” традиційним, тому пішли шляхом творення нових християнських свят. Вони відкрили євангелію і найважливіші події євангельського життя Ісуса Христоса розписали на усі великі свята першої “щасливої” частини року римського язичницького календаря: першим святом християн є — “Різдво Ісуса” (початок сонячного року), останнім святом, яке присвячене головному богу християн — “Трійця” (християнська “П’ятидесятниця”) — наближене до літнього сонцестояння. В другій половині року свята, присвяченого Ісусу, не знайдете...

Після Нікейського Собору 325 року християнська Церква Римської імперії офіційно оголосила юліанський календар своїм релігійним календарем. І з того часу, поширюючись, як чума по праведному світу, християнство понесло у свідомість охрищених народів разом з юліанським календарем усі забобони римських язичників, зокрема страх перед числом тринадцять, яке місцеві християни назвали “чортовою дюжиною”. Але, окрім римлян-язичників, ніхто з християн не знає, чому необхідно боятися числа 13... Ніхто з християн не знає, звідки походить звичай дарувати на загальні і сімейні свята непарну кількість квітів, а на могилу нести парну, і, звідки такий страх до парності? Язичник знає, що все живе на Землі постало після Великого Єднання двох Божественних начал: Вогню і Води, і добре знає, що коли Вогонь поєднується з Водою, то утворює “Пару”, і парубок, який знайшов собі дівчину разом з нею створюють “пару” (“парубок” також похідне від слова “пара”). Отже, непарна кількість квітів, подарована молодій дівчині — є побажанням, щоб вона якнайдовше не знайшла собі пару. І, навпаки, — парна кількість квітів для покійника — це натяк покійнику забрати з собою із живих ще когось...


--------------------------------------------------------------------------------

Руйнування українського календаря

Скільки “нових” років було в історії України хоча б за останню тисячу років, після хрещення України-Русі не зможе, мабуть, однозначно сказати ніхто. Але попри всю руйнацію давнього українського календаря, нам все ж вдалося з’ясувати деякі подробиці з історії календаря українців.

Б. Рибаков, користуючись величезним зібранням совіцької історичної науки, в своїй праці “Язычество древних славян” (М.: Наука, 1994.- С. 325) подає два види давніх “календарів”: на глечиках і на вишивці, але обидва види умовні. Їх кожен дослідник може тлумачити на свій власний розсуд. Подібне робить і Рибаков, розписавши зображення глечика і вишивки на дванадцять частин юліанського календаря, яким в Русі почали користуватися вже після християнізації. Все ж визначити, як саме користувалися цими “календарями” давні Предки, сьогодні майже неможливо, тим більше, неможливо зясувати, коли вони відзначали Новий рік і, з якими обрядами...

Багато дослідників вважає, що язичники Русі-України жили і святкували за сонячно-місячним календарем. І хоча християнська влада робила все можливе, щоб знищити місцеву календарну традицію, але сьогодні бачимо в державному календарі українців усі язичницькі назви місяців: січень, лютий, березень, квітень, травень і т.д.

Новий рік наші практичні предки-язичники відзначали з настанням першого весняного молодика (найближчого до весняного рівнодення) і називали його, звичайно, Новим Літом. А початок календарного місяця - 1 березня — вони узгоджували з появою на небі Молодика. Тому й назва цього проміжку часу була “місяць”.

Але після насильницької християнізації в життя України-Русі нахабно запроваджували церковний календар з усталеними днями і місяцями, які вже не узгоджувалися з небесним Місяцем. В побуті українців розпочався розлад. Понищена і гнана християнами духовна верства українського народу (волхви і відуни) не мала можливості повідомляти народу про справжній стан Природи і про час відзначення тих чи інших релігійних свят. Звичайні люди на свій власний розсуд, спостерігаючи за станом Неба і Природи, позначали його датами нового релігійного (церковного) календаря. І не зчулися вони, як потрапили в тенета руйнівної календарної системи, яка зовсім іґнорувала стан Місяця і Сонця. Скажімо, після введення юліанського календаря, язичники помітили, що перший весняний Молодик з’явився 1 березня (за юліан. календ.). Але розчарування приходило вже через рік, коли Молодик з’являвся на небі 15 березня. Довго ще упиралися в народі, доки не зрозуміли, що жити за двома календарями дуже складно. І було вирішено дещо змінити усталену традицію відзначення Нового літа. Наперекір принесеній юдейській традиції відзначати Новий рік восени, в народі почали відзначати Нове літо весною — 1 березня. Побачивши таке «неподобство», церква наклала на цей день своє свято — «День народження Адама», щоб перебити язичницьку традицію. Так тривало близько 500 років.

Після горезвісного «відзначення» 7000 років від “сотворення світу” (1492 рік від “різдва Христового”) церковна влада пішла в наступ і заборонила в народі відзначати Нове Літо 1 березня. З цього часу з церковних календарів зникло і свято “День народження Адама”.

Мало хто знає, що перший церковний Новий рік до 1491 року християнська церква відзначала 23 вересня, узгодивши його з днем народженням язичника імператора Константина (вдячність християн за легалізацію християнства в Римській імперії). Але після 1491 року місцеві християнські попи відійшли від візантійської традиції і перенесли відзначення Нового (церковного) року на 1 вересня. До 1700 [7208] року Російська імперія на державному рівні святкувала лише один Новий рік, хоча в народі відзначення старіших “нових” років не припинялося... Цікаво, що з цього 1492 року московити оголосили себе наступниками і спадкоємцями зруйнованої Великої Римської імперії. З цього часу вони привласнили собі знак римської імперії — двоголового орла, місцеві давні назви місяців замінили на латинські, словом “нєдєля” прозвали весь тиждень, а саму неділю обізвали “воскрєсєньєм” (на честь “воскресіння” Ісуса). Знаючи з Біблії, що “боговибраним” народом вважалися юдеї, москалі назвали себе “богоносним народом”, крім того, запозичили в українців їхню древню самоназву “русичі”, переробивши її в прикметникову форму “русскіє”, а Московію назвали “Руссю” (пізніше - “Вєлікой Русью”)...

Відзначення церковного нового року як державного свята описує І. Сахаров в “Сказаниях русского народа” (М., 1989.- С. 301): “Семенів день, який був першим днем нового року, відзначався в Русі (Московії) з усіма веселощами... Ці вечори були сімейними: молодь і літні люди сходилися на Семенини (Семенины посиделки) до старшого в роду зустрічати Нове Літо”. Чи не абсурдно звучить - “зустрічати Нове Літо” восени, коли Земля готується до зими?

Наперекір церковній традиції виступив московський цар Петро І. 1699 рік був останнім роком відзначення нового року на державному рівні восени. Незважаючи на впертий спротив московських попів, Петро оголосив днем відзначення Нового року вважати 1 січня. Хто сьогодні з етнографів і народознавців знає, що звичай відзначати початок року 1 січня — “старий” новий рік язичників Римської імперії,- зберігся як давня традиція недосконалого календаря римських завойовників? Це свято із “вінегретом” язичницьких звичаїв багатьох західноєвропейських народів московський Петро перейняв у германців — колишніх нащадків Великої Римської імперії, а старе літочислення — 7208 рік від “сотворення світу” замінив на нове — 1700 рік від “різдва Христоса”, за яким близько вже 800 років жила покатоличена Західна Європа. Церква ж вперто продовжувала кожного року відзначати новий (церковний) рік 1 вересня...

Більше як 200 років протрималося таке подвійне відзначення нового року, доки за справу в 1918 році не взялися більшовики. Вони також, наперекір ортодоксальним церковникам внесли зміни в державний календар Російської імперії. Їхня календарна реформа звела нанівець більш як 300-літню боротьбу ортодоксальних християн з католиками за чистоту церковного календаря. Більшовики, знайомі з раціональними поправками григоріанського календаря Папою Григорієм 13, одним декретом примусили “совєцкіх” людей жити за григоріанським календарем, в якому кожна дата юліанського календаря наставала на 13 днів раніше від дати юліанського календаря. Церковники поступилися, прийнявши новий державний календар, але в своєму колі постановили усі церковні свята продовжувати відзначати за старим юліанським календарем. І з того часу в нашому народі почали відзначати вже три “нових” роки: 1 січня — Новий рік, 14 січня — “старий” Новий рік, 14 вересня — церковний Новий рік.

Мало хто здогадується, що 1 січня і 14 січня не можуть бути для християн початком відзначення Нового року (а тепер вдумайтесь!!!) “ВІД РІЗДВА ХРИСТОВОГО”. Якщо, навіть визнати, що Ісус народився 25 грудня, то Новий рік «від різдва Христового» логічно було б відзначати саме 25 грудня, але ж ніяк не 1 січня (через 8 днів після його народження). Ортодоксальні християни виявилися ще в скрутнішому становищі — вони Новий рік (1 січня) відзначають на 7 днів раніше від “народження” Ісуса Христоса і другий раз - через 8 днів після цього “народження” (14 січня). Воістину правильно сказано в Біблії (Новому заповіті): “Я погублю мудрість премудрих, а розум розумних відкину! Хіба Єгова мудрість світу не змінив на глупоту,.. щоб спасти віруючих через дурість проповіді!” (1Кор., 1, 19-21).

Мало хто з християн знає, що свято “Різдво Ісуса” християнські пастори запровадили в IV ст. н.е. для того, щоб заступити язичницьку релігійну традицію відзначати Велике свято — Народження Бога-Сонце (після зимового сонцестояння і найбільшої ночі в році). Для 1998 року Свято народження Сонця-Коляди випаде в ніч з 21 на 22 грудня.

Цікаво буде спостерігати за примороченими християнами перед відзначення Нового 2000 року “від різдва Христового”, коли вони будуть для себе з’ясовувати, який же день — від 25 грудня до 14 січня — вважати справжнім днем народження свого “божка” Ісуса Христоса. Вже тепер християни-ортодокси не знають, як сприймати передчасне католицьке “різдво”: як релігійну образу чи як святкове вітання. Недаремно розумні голови запропонували числити роки “від нової ери”, чи “від нашої ери”, а вислів “від різдва Христового” залишити для “немудрих і немічних світу” — забобонних християн-фанатиків.

Розглянувши майже усі дати відзначення українцями “нових” років, протягом тисячолітньої історії християнського затьмарення, варто б було зазначити, що Україна знала їх близько семи:

1. Нове Літо (язичницьке) — перший весняний молодик (відзначалося до віроломного хрищення України-Русі... Відновлене в 1993 році);
2. Нове літо (народне) — 1 березня (з часу хрищення до 1492 р.);
3. Нове літо (церковне) — 23 вересня (з часу хрищення і до 1492 [7000] року);
4. Нове літо (церковне) — 1 вересня (з 1492 — до 1918 року);
5. Новий рік (народний) — 1 січня (з 1700 [7208] і до нашого часу);
6. “Старий” Новий рік” (народний) — 14 січня (з 1918 року);
7. Новий рік (церковний) — 14 вересня (з 1918 року).

Скільки ще “нових” років приготовлено в історії для України, щоб дурити праведних українців? Скільки ще потрібно “нових” років, щоб “повернувся розум до розумних”, а “мудрість до мудрих”, і щоб українці нарешті відмовилися від юдейських, римських, грецьких, німецьких, християнських та інших чужоземних відзначень “нового” року і повернули собі прадавнє предківське відзначення Нового Літа першого весняного молодика (найближчого до весняного рівнодення)? Як хочеться швидше розвіяти християнський морок з очей народу і наблизити той славний час, коли всі українці привітають один одного прадавнім язичницьким вітанням:

З Новим Літечком, на здоров'ячко!


------------