07/11/2002 | Kostya P.

Мова і демократія

Василь Зілгалов

Прага, 9 липня 2002 – Після падіння стіни холодної війни кожна з колишніх комуністичних країн Центральної Європи пройшла своєрідний процес деколонізації і у чомусь, де більше, а, де менше, він був пов’язаний з розв’язанням мовних проблем. Характерний приклад Латвії, де досить значний прошарок росіян. Що ж стосується України, яка чи не найбільше постраждала від колоніалізму, то тут питання про деколонізацію на владному рівні поки-що не постало. Особливо це відчувається у мовній політиці. Чому саме мовне питання набуло в Україні такого гострого політичного звучання?

Те що пережив українській народ упродовж ХХ століття важко назвати одним словом - нищенням чи геноцидом. Світ ще не розібрався з цим питанням, на жаль. Але та ж українська мова зазнала долі свого носія, тобто народу, що й закономірно. Вона стала у цей час об’єктом розкладу й нищення. Наприклад, зміни, яких зазнав у 30-і роки український правопис, і наступну лексикографічну практику було спрямовано на усунення розбіжностей між російською й українською мовами, внаслідок чого українська мова в її офіційному стилі перетворилася на бліду копію російської. Як писав Юрій Шевельов, «урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами,-у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживання української мови прилюдно, цілковито або частково; накидали державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар’єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих «клясичних» методів радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й ортоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або живцем перенесені з російської мови...». Фактично йшлося про одну з форм духовного й політичного нищення нації. Тому-то й сьогодні важливо реально вирішувати в Україні саме одну із серйозних проблем деколонізації, відродження нещадно репресованої української мови. Російська мова була у цьому саме інструментом нищення народу, тому українська влада мала би сприяти послідовному процесові відновлення історичної справедливості щодо української мови.

Ідеться про ліквідацію російської мови в Україні?

Абсолютно ні. Російська , як й інші мови народів, котрі населяють Україну, угорська , німецька чи іврит, має свої культурно- автономні права на вживання, розвиток, як і всюди у світі. Бо дехто з політиків хотів би зберегти вищість російської мови в Україні, тобто зберегти її як радянський інструмент нищення народу...Але даруєте, це вже вище всякого поважання історичної справедливості і такі люди, як член виконкому Всесвітньої асоціації російської преси та депутат української парламенту Андрій Деркач, добре розуміють, як вони себе ведуть стосовно української мови, коли заявляють, що ніби-то російська є для українців «друга українська мова»... Намагання зберегти в Україні вищість мови, яка була інструментом нищення народу, є якраз тим брутальним проявом політичного насильства деяких представників влади у Києві, які намагаються видавати за насильство закономірні спроби повернути українську мови на її історичне місце в державі, котра й іменується Україною.

http://www.radiosvoboda.org/programs/democracy/2002/07/20020709150405.asp