Відповіді

• 2002.08.08 | Ярослав

  Re: Интересная статья о лемках на Би-Би-Си

  "Відкрито стало на позицію!" Від якого це часу журналісти стали фахівцями в царині діалектології? І чому цей автор, оцей ікс-іґрек-зед, так тішиться тим фактом, що Сі-Бі-Сі ляпнуло щось про те, в чому його радіокореспондентами не тямлять ані "фіґа"?
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2002.08.08 | xyZ

    Re: Интересная статья о лемках на Би-Би-Си

    > "Відкрито стало на позицію!" Від якого це часу журналісти стали фахівцями в царині діалектології? І чому цей автор, оцей ікс-іґрек-зед, так тішиться тим фактом, що Сі-Бі-Сі ляпнуло щось про те, в чому його радіокореспондентами не тямлять ані "фіґа"?
    
    Во-первых, не Си-Би-Си (которая в Канаде), а Би-Би-Си (в Великобритании). Во-вторых, интересен этот факт тем, что Би-Би-Си имеет репутацию одного из наиболее объективных источников информации. А в третьих, язык лемков имеет достаточно сторонников и среди лингвистов - правда не на территории Украины и Польши.
    
    А борьба между лемковским и украинским течением в диаспоре - это вещь в себе, которая не имеет никакой перспективы. Через 20 лет ни от того, ни от другого в США и Канаде и следа не останется.

• 2002.08.08 | Ярослав

  Re: Интересная статья о лемках на Би-Би-Си

  І ще одна заувага: кодифікувати мову лемків (я не кажу "лемківську мову!") допомагає лемківська діаспора. Чи дехто з лемківської діаспори. Лемки, до речі, в деяких країнах світу називають себе русинами, вважаючи цілком природно, що родовід їхній триває ще від часів Київської Русі. Як і всіх інших українців, звичайно. От тільки в лемківській (русинській) діаспорі справи розвиваються неоднозначно. Деякі "авторитети" намагаються політизувати русинів (лемків) у напрямку невизнання приналежності до української нації (umbrella nation). Пропаганда робить своє і "сепаратисти" мають вже певні успіхи. Але щоб їхній вплив на польських лемків поширювався аж так сильно, я про це чую вперше.
  ...Безумовно, приємно вміти говорити і навіть писати діалектом дідів-прадідів, але від того лемки не перестають бути українцями. Немає аж таких структурних відмінностей між їхнім діалектом і, скажімо, слобожанським, щоб можна було говорити про різні мови.

• 2002.08.09 | Габелок

  Мова лемків - русинів.

  Слухайте, люди почувають себе русинами, треба те поважати. Ми себе почуваємо українцями і хочемо, щоб інші народи те поважали. Тим паче, що вони навіть не говорять про самостійність й визнають, що вони частина українського народу.
  
  Я не люблю наводити паралелей, але Іспанія була б добрим зразком де люди говорять на "діалектах", які були визнані Мадридом, як окремі мови.
  
  Вони хочуть мати окрему мову, - нехай мають.
  
  Звичайно це все політизовано. Мова та етнічність є речами політичними. Це все залежить не від об"єктивних факторів, а від суб"єктивних, тобто, як хто це почуває.
  
  Ми хочемо мати окрему мову, тож давайте надамо й русинам можливість самим вирішити хто вони є й якою мовою вони бажають "радити". Давайте не скочуватися до "дєржать і нєпущять".
  
  Запрошую подивитися цю сторінку:
  http://www.lemko.org/lemko/kuziak/index.html
  
  Таке было моє дітиньство
  Коли я ся вродив? Того не памятам, бо товды быв ем ищы барз малий. Але з оповіданя старшых довідав єм ся, же было то в зимі. З мого народжыня хыбаль нихто ся не тішьш, бо діти в хыжы родиче мали юж кількоро. А, же я гмерати не хтів, так треба было робити якысы кстины. Няньо пішли до нанашкы Євкы, попросили єй за хресну маму, а потім до нанашка Сандра, жебы быв за хресного вітця, бо колиси было інакше, як тепер, бо тепер просят двоє: лем хресну и хресного, а перше то крім хресных, кликало ся ищы веце такых звычайных кумів, кількох або и кільканадцетьох, лем треба было уважати, жебы чысло кумів не было паристе. До ксту, належало просити и тых кумів. котры были при ксті попередніх діти. Обовязком хресного вітця, было піти по селі и просити в імени родича, до ксту. Так мій хресний отец, нанашко Сандер, записав собі на картку тоты особы, што іх няньо му подали, вдів нову гуню, и пішов просити; заходив до хыжы, и по привитаню ся выповідав таку формулу: "Казав вас кум Митро Чепіга барз красьні просити до кресту святого". Одмовити не было вільно, бо быв бы то великій гріх. Так каждий запрошений брав міру леняного полотна, як крижму, и ишов до церкви на хрещеня. Од того часу быв юж для родичів кумом, а для народженого и окщеного - нанашком.
  Для мене родиче хтіли дати імя даякого порядного святого, наприклад: Михал, Федор або Андрий. Але втовды нашы священики не дозволяли, жебы собі кождий выберав імена, якы лем збагне. Не то што гнес, што си выберают якысы Артуры, Кжиськы, Роберты, Збышкы, Зьдзіхы... Втовды наш парох о. Алексій звідав ся няня, коли єм ся вродив, няньо подали чысло. Так о. Алексій заздрив до календаря и рече: даме му на імя Спіридон бо таке імя стоіт в нашім церковнім календари. Ани няньови, ани хресным того імя ся не сподабало и зачали просити о. Алексія, жебы інше імя дати, але єґомосьць нияк ся не хотіли згодити. Аж, як няньо повіли, же підут му на яр цілий ден быками орати - тот аргумент трафив парохови якоси до переконаня, бо подумав хвилю и повів: "О...даме му на імя Нестор, то барз гарде імя". Лем нанашка Євка ищы ся звідала, чи тот Нестор быв добрым святым. "А якже! - обрушыв ся єґомосьць - та преці Нестор - то барз добрий святий, и то наш руский, великий литописец, жыв в Києві, в Печерскій лаврі и ціле жытя лем писав, молив ся и постив, але што ти буду поясняв, кед ты глупа и темна баба".
  Но, и окстили мя: "Крещаеться раб Божий Нестор", а потім одбыли ся кстины, а дале то ем собі помаленькы ріс. Як мі минуло штырі рокы, то юж дашто ем запамятав з тамтых часів. Знам, ж ем ходив в пачісній кошели, такій до колін, а як мі было пят років, то памятам, як мі мама вшыли першы ногавкы. Ой, якій я быв задовлолений и гордий з той "події", же юж мам ґачы и не блискам голым задом. При тім важне было и то, же як ем в дачым завинив и мусів достати по заді, то юж не по голім, як перше. Од того часу то южмі роботу даяку вынаходили, а то куры не пущати на гряды, або до зерна (як юж приставало), ато гуси пасти, або коровы зо старшым братом. Так было в літі. Но, в зимі то не было для мене роботы. На санках то дуже ся ем не возив, бо не позваляли, же керпці дру. Так треба было сідити в хыжы, де мав єм своє місце на пецу. а пец быв великій, занимав 1/4 хыжы, а хыжа была курна, без комина. Як мама палили в пецу - то поломін бухав аж над челюсти, а іскры летіли высоко, аж до чорной од саджы повалы. А дым опадав ниже и ниже, аж по вікна. В повалі была квадратна діра, звана вожницьом, котром дым выходив на під, але не вшыток дым ся містив в вожници, то треба было отворяти двері и пущати го до сіни. Як в пецу юж ся вьшалювало, то заііерало ся двері и вожницю, втовды в хыжы было тепліцько. Над пецом были дручкы, якы звано грядка, де складали сухы дырва до підпалюваня. Часто сушыли ся там лісковы оріхы або буков (насіня бука), зас на закінченім траґарі вісіли вінці честку, цибулі, часом солонина або и округле сало, стиснене двома дощечками.
  Там на пецу, в куті під грядком было моє місце. То быв найвьпций пункт в хыжы. Од тамале я обсервував, што ся в хыжы діє. Зимом приходили до нас бабы и дівкы, з куделями прясти. Пряли переважно лен (бо волну то пряли хлопы). Мама давали їм сушеных сливок або грушок "на слину", но бо лен мусіло ся слинити, інакше не давало бы ся прясти. Я сі див на пецу и прислухував ся, як бабы пльоткуют, и клапачом стругав собі патыкы, бо хотів єм дашто "змайштрувати". Пробував єм выстругати або вжыцю, або веретено. Лем, же мі з того струганя, нич не выходило. Найчастіше кінчыло ся покалічыньом палци, и втовды было дуже врялку и плачу на цілу хыжу. Мама стігали мя з пеца и заливали рану камфіном. Кров тамували, прикладаючы до раны, чорного хліба, завязували даяком шматком, одберали кляпач, на конец давали по хырбеті пару "бухняків", и на пару днів (покля ся не загоїло) быв спокій зо струганьом. В зимі то нашы уці ся котили и мали зме малы ягнятка, котры няньо вносили дохыж. Я їх барз любив, нераз брав єм таке ягнятко на пец, закрутив го до рянды, и спав з ним. Лем, же таке ягнятко часто сикало, то смрід парував з нагрітого пеца, же тяжко было вытримати в хыжы. Втовды ягня мі одберали, а часом и приложыли дачым.
  А як на яр сьніг згынув, то гнали зме уці и ягнята пасти. Барз єм любив ходити з уцями. Гнали мы в поле разом з пару хыж, а пасло ся всяди, бо быв такій звычай, же до св. Юрія можна было пасти де ся хтіло. Наш сусід, Данько, то мав велику рогату козу, котра добрі ся доіла, а ищы ліпше знала бости. Пасла ся з уцями, але николи не позволила, жебы єй инша уця або коза выпередила, и все ишла перша по переді стада. Бывало, же нарвали зме ріжного весняного квітя, сплели вінец и привязали козі на рогы - так гнали до села. Робили то переважні в неділю або в свято. Єдного разу женеме дорогом уці з поля, а коза з тыма гірляндами на рогах иде передом, гонорово, а ту люде идут як раз до церкви, а еден з парібків кричыт:
  - О, смотте ле, яка то молодиця иде! - и показує Данькову козу. На то Гнат Антонів, што вертав з нами одрече:
  - Певні, же молодиця! Як хцеш - то можеш ся з ньом женити. Го, го, го! - регоче. И вшыткы ся сьміют.
  - Йой, вы смаркачы! Я вам зараз дам.
  Втічеме аж ся курит за нами.
  В яр была тіж інша розрывка для хлопчысків. Ходили зме по крияках и лісиках глядати воронячых гнізд. Ворін в нас не бракувало, а робили людьом шкоду; заберали малы курята, на поли нищыли засівы. Як ся высмотріло на дереві гніздо, то еден з нас вдрапував ся там, заберав яйця, клав іх під шапку и злазив на землю. Памятам як в єдну неділю вертаме з такой выправы, а кождий має по пару воронячых яєц по кышенях. А ту як раз идут до церкви три дівкы-парадниці. Убраны в вышываны ґорсеты и плісуваны спідниці. Идут так гонорово, задами крутят, в ліво и в право, а такы веселы, бесідуют штоси медже собом, а што кус то хі, хі, хі! А мы, давай зза верб метати до них воронячыма яйцями. Дівчата наробили крику, потім плачу, бо зме лахы ім барз забабрали. Ма ся розуміти, же поскаржыли родичам. Ой дістав я втовды, дістав! Барз довго памятала ся мі тога Квітна неділя. До Провідной, сині пруты з тіла не зникли.
  През літо юж єм быв такым малым "югасом". бо пішов пасти уці и худобу гет там в горы, де до стаянок або кошарів выганяло ся статок на ціле літо. Там зме мешкали цілий час, а спало ся в комірках при стаянках, а як быв то кошар - то в колибі яка стояла при кошарі. Занятя там было таке: рано, до дня доїло ся уці (молоко заберали до села), потім іли сніданя, клали до торбы даяку мериньдю и выганяли статок на пасвиска. Там треба было пилнувати и перед вовками, и перед тым, жебы не пішло на чуже пасвиско, або в паньский ліс. В полуднє зганяло ся до кошарів и зас ся доіло, В час полудньовой перервы ходили зме грабати сухе листя на постеліня під худобу, вышмарити гній.
  По полудни зас ся пасло до вечера. Потім доіня, и юж можна было вечеряти и спати, але коли была погода - то не ишло ся зараз спати, бо приємно было посідити при огни и до півночы. Сухали зме як старшы оповідали ріжны байкы о страхах, о збійниках и іншых річах.
  А як мі ишов семий рік, то мама єдного дня убрала мя в чысту кошелю и ногавкы, котры перше вымаглювали рамачом, взяли до дзьопы півкопы яєц и пішли зо мном до учытеля записати мя до школы, хоц не барз єм мав на того охоту. Але што робити, няньо купили мі табличку, рисік и буквар, а мама вшыли з пасічного полотна торбу, вложыли до ньой ціле "выпосажыня" и пів ярчаной адзимкы.
  - Ид, гварят - а вчый ся добрі, бо як ніт, то попамяташ!
  Но, и так зо страхом Божым, пішов єм разом з ровесниками до школы "здобывати осьвіту". Лем, же наука на початку не барз мі ишла, бо наш научытелъ "вбивав" нам єй переважні при помочы грубого лозинового прута, так же, страх перед кыйом не давав мысьліти о науці. В школі не одбыло ся од бід вшелякых. Раз єм ся побив з Теличковым Фецьом. Праснув єм го торбом по голові, так же з мойой табличкы лем рамкы остали. За то достав порядні од учытеля ленійком. Не за то, же єм табличку розбив, але же Фецьови набив на голові ґуз великости курячого яйця, а за табличку, то юж няньо всыпали пару ремени. Далеко было весільше, там на убочах гірскых пасти статок, як ходити до школы. Тепер моє "югасуваня" мало місце лем в вакациі. Там на полонині єм ся чув як рыба в воді. Але и в школі не было аж так нудні, бо мы потрафили собі найти розрывку. Робили зме карты. З ріжных пуделок вырізувало ся картоникы, рисувало, малювало кредками и карты готовы. Не были то штоправда "пятікы". а грало ся ними добрі. Грали мы в "око", "фербля", а же грошы не было - то на біб або оріхы, хоц часом тіж на грошы, але были то безвартісны "мелийоны" -польскы маркы, або авсірийскы ґрайцарі.
  Єдного разу учытелъ зробив нам в школі ревізию в нашых торбах, и сконфіскував карты, якы нашли ся зараз в пецу. Но и конец газарду. Были тіж іншы занятя. 3 хабзины (чорний без), робили мы такы пукавкы. Кулькы до них робили зме з клаків леняных (гірше прядило). Клача треба было формувати в кулькы и добрі слинити. Цілювало ся з пукавок до чого небуд, лем трафити было тяжко. В школі стріляли, еден другому в карх або в ухо. А Васьо Півторак стрілив так, же мало око Ваньови Крупці не выбив. Зробив ся крик, зараз вкрочыв научытель, и казав пукавкы здати и шмарити в пец, а горіли аж дудніло. Нам вліпив по пару кыів, же ся стрыляня з пукавок одохтіло. Мі ся сподабала проца, лем в тамтых часах не было ґумы де взяти.
  Іцків Самуль мав процу. Мав родину в місті, то од них достав. Повів мі, же продаст, але я зас не мав гроши. Но, Самулъ повів, же як му принесу сушеных сливок, то проца буде моя. Вкрав єм дома кус тых сливок, але Самуль повів, же то мало, и проци не дав, а я бояв ся більше вкрасти, же мама познают, бо то юж была яр, и сливок остало по зимі не дуже, бо прецін ся зіло; бо и на юху ся брало, и до панцаків клали, и на перогы, а и такы сухы ся грызло. А ту виджу в нашім садку, же на пару сливкових деревах на голых галузях видно сливкы, котры не зорвано в осени, а не впали на землю лем мороз іх зморшыв и вісят сой дале высхнены. То я зараз вліз на єдно дерево, потім на друге, обірвав и вмішав зо сливками тыма, штом вкрав з коморы. Занюс до Самуля, котрий повів, же ищы кус за мало, але процу мі дав.
  Ей! Як ся з ньой добрі стріляло! Назберав я собі повны кышені такых файных круглых камеників, званых градівкы, и стріляв де лем хотів. Гнет дішов я до такой вправы, же з дост далекой одлеглости трафляв до пса, кота, Гершкового індика, до кур, до голубів на каленици. А коли йшов до школы - то вшыткы псы мя познавали, бо підвивали хвіст під себе и втікали як найдальше од мене. В школі сіджу собі в остатній лавці и обсервую. В переді сідит Семан Бігунів, оскрябує ся по голові и позіват на цілу ґамбу. Я по тихы вынимам з кышені кістку з терок, накладам до процы, натігам, и пац го, просто в карх. Семан підскакує, якбы го хто кропом напарив, грявчыт. Озерат ся, а я нич - удаю, же чытам. По якысім часі гума ся гвірвала, завязав мотузком, але то юж не было то. Реклямация в Самуля тіж нич не дала; повів, же або за сильно єм натігав, або за великыма камениками стріляв. Надмінив при тім, же сливкы не были добры.
  Іздив, од часу до часу, од села до села, худым конятом запряженым до воза, такій собі гандляр, што звали го онучар. Він скупував шматы и старе непотрібне юж желізо, по гнесьному "злом". Правду повісти, то він не купував за грошы, лем выміняв на товар, горнята, таніры, іглы, аграфкы, брошкы, свиставкы, ножыкы и иншы річы. Як їхав през село, то кричав: "Гей! Онучы! Давайте онучы, што тримате на кучы!", або "Гей! Бабы и дівкы давайте подівкы, збабраны, засьцяны, сім років не праны". Онучар не брав шмат з купчого полотна, лем домоткане, з лену або з конопель. Мі ся барз сподабав в онучаря такій ножык "рыбка", и глиняний пташок, такій, што як ся му дуло під хвіст, то свистав. Назберав єм шмат, але ищы было за мало, втовды вернув єм ся до хыжы и взяв добры ищы, няньовы пасічны нагавкы, пару старых підків и чересло од плуга, за што достав ем "рыбку" и тоту свиставку. Тішыв ем ся, свистав собі, аж мі колегы завидували. Але недовго дома зуважыли, же нее нагавок и чересла. Няньо "высвистали" мі бичом так, же барз довго єм того "свистаня" памятав.
  Потім пришов час, же вшыткы з клясы зме мали ити до першого причастя. Приготовляны мы были довго, бо наука релігіі втовды была обовязкова и одбывала ся в школі. До сповіди быв вызначений ден. Было нас дост гарді, то ишли хлопці осібно и дівчата осібно (до причасти разом). Сповід мала быти по полудни, а мы хлопці зышли ся коло церкви скорше, священика ищы не было, то мы зачали ся забавляти в ріжны гры, а потім дішло до биткы. Єдному ґузікы од гунькы одорвали, другому розбили ніс, гармідер зробив ся такий як в псярни. Надышов на то священик, и як закричыт: "То што вы робите, біснуваты! То так приходит ся до святой сповіди? Не буду такых сповідати, вон до дому! Заран прийдіт, но смиренно зо страхом Божым". Але и так на другий ден по сповіди дрылив ем Кундратового Феця до копривы, бо мав єм зліст на нього од давна. Хтоси о тім донюс єґомосьцьови, котрий зараз взяв нас обох "до рапорту". Мусіли зме ся з Фецьом перепросити, дарувати сой вины, ищы раз ся высповідати, а за покуту вьггварити три раз "Отченаш", три раз "Богородице Діво", раз "Царю небесний" и раз "Вірую". Ага! ищы вдарити дванадцет поклонів перед Казаньском іконом Богоматері. Але юж зараз по причасти Фецьо повів, што мі не подарує того дрыліня в коприву. Треба признати, же слова дотримав.
  В часі вакаций, то як єм юж споминав, цілий час было ся в горах з уцями и худобом, часом як не были дома потрібны, выганяли на пасвиско коні. Была то для нас втіха, бо могли зме на них іздити, але и того скінчыло ся битьом, бо няньове дізнали ся, же коні заміст пасти, то мусят під нами цілий час цвалувати. Так, же нашы забавы в ковбоїв скоро ся скінчыли.
  Трафляло ся не раз, же на нашы пасвиска заблукала ся худоба з другого села. Втовды тогу худобу зганяло ся до свого села, до війта, або оддавало ся "гайтовому". Тайговий, то быв такій урядник, котрого рік-річно выберала громада. Його обовязком было давати позір, жебы худоба не входила дакому в шкоду, або на "гайницю". Але што таке гайниця? Гайниця - то было поле, преважні пасвиско того ґазды, котрий не гнав там худобы пасти, бо хотів выкосити, або продати. Так перед выганяньом на пасвиско худобы през иншых газдів, ишов своє поле "гаіти". Гаіня політало на тым, же брав ґазда наламаных галузок и втыкав вздовж меджы свого поля, в землю. Было то знаком, же на його поли пасти не вільно. То было святе право, и якбы гайговий споткав на гайници чыісу худобу, то мав право єй ''заяти", го значьгг - загнати до війта, а там юж сходили ся радны - "уряд", котрий покладав кару на власника худобы. Як єм юж згадав, же не раз з сусіднього села приблукала ся худоба, котру зме заганяли до війта, зашто доставали зме на цукеркы. Но и дішло до того, же мы не раз підкрадали ся на терен сусіднього села, и корыстаючы з неувагы пастухів, "занимализме" пару штук худобы и гнали до нашого війта, же то нібы была на нашых пасвисках. Але вшытко до часу. Сусіди гнет ся спостерегли в чім річ, и наступным разом так нас погнали, же ледво зме втекли.
  А як нам было по якых десят років, то зачали зме курити, не думайте, же дуган, на то не было нас стати. Курили зме листя з бука або з компери (сухе), але найліпше ся курило луб (кору) з ядлівця. На старых ядлівцях луб быв сухий, то ся го зоськрябувало, закручало в папір и ся курило, а запах быв кращий як гнесні ментольовы. Можна тіж было курити стары "конячкы", то ест кінскій гній, такий з глонісьного року, што лежав довго на пасвиску выполоканий дощом. Але конячкы то ся курило лем товды, як нич ліпшого під рухом не было. Затігати то мы ся не затігали, не знали зме ищы той штукы, але курили зме поважні, як стары курякы, пушали дым то ґамбом, то носом и часто-густо сплювали так, як то стары при куріню робили. И хоц наша пасвискова "графіка" была засібна в "дуганы", бо од конячок по ядлівцьову кору, але з часом то юж деколи підкрадали няньови "бакуну" и пробували зме курити правдивий дуган, и хоц ріжниці медже дуганом зме ниякой не віділи, то кождий гварив: "Го! го! То єст дуган! А якій міц! Аж мило закурити". И я нехтів быти гірший од другых, то тіж часом "підберав" ем няньови дугану. Раз няньо зауважыли, же дуганчак ім скоро "худне". Зревідували кышені старшьгх братів, але нич не нашли, хоц по мі ся найменше сподівали, но, на всякій выпадок обмацяли мою гуньку и нашли "жмінку" файкового. Зараз вхопили ремін, на котрім голяк острили, а быв то добрий ремін - австрийска войскова "купля". А, же я быв блиско двери, то удало ся втечы. Пару дни оминяв єм няня з далека. Так ся якоси "впекло", же єм не дістав битя, лем од того часу няньо ліпше пильнували свого дуганчака.
  В нашім селі было два склепы и кооператива, до того были ищы дві трафікы. В єднім склепі продавали такы страшакы "корковці". Декотры хлопчыска білше заможнішы з дому, купували си тоты "револьверы", але мене не было на того стати, ход барз хтів мати таку забавку. Єдного разу, коли мама нарыхтували полный кошык яєц, якы мали в торговий ден в місті продати, я задумав взята собі кус з тых яєц, на купно страшака. Так єм тіж зробив, лем же того "кус", то было праві пів кошыка. Занюс яйця до склепу, за них дістав корковец и пачку корків. Так задоволений стріляв єм, хвалив ся и парадував з тым "пістолетом". Але скоро ся выдало, мама наробили крику, же хтоси ім яйця покрав. Няньо товды збили мя порядні, корковец одобрали и занесли до склепу, склепника высварили, чого од мене таку кількіст яєц брав, и чого таку дурну забавку мі продав. Склепник гроыы за корковец оддав, за коркы юж ніт, бо іх юж не было, вспів єм вшыткы выстриляти.
  А што было дале? Дале дітиньства юж не было, бо выбухнула війна, страшна, кырвала - было мі товды лем тринадцет років, але юж раптовні став єм дорослым и поважным як старец, хоц малолітній.
  
  
  Це ж просто мовний скарб, який треба зберігати.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2002.08.09 | Косарик

    Підтримую

    Дякую за такий чудовий зразок "діалекту". Я вже довшого часу шукав чогось подібного, навіть на тому сайті був, але тоді там вільно нічого не можна було взяти - все лише купи-продай.
    
    Хай собі звуться окремим народом і називають свою мову окремою. Я взагалі за те, щоб самоідентифікацію внести в паспорти, або якісь інші документи.

  • 2002.08.09 | Patriot

    Re: Мова лемків - русинів.

    На Коломийщині і Косівщині люди говорять на подібній мові, але це ж не проблема і я не скажу що це інший народ, і вони так не вважають. Мова є, але мова це лише одна з ознак окремого народу.

• 2002.08.09 | Габелок

  Ще одна перлина

  Під вічно зеленом гором
  
  Коли оддаю до друку збірку споминів і оповідань "Смак долі" Семана Мадзеляна, до кінця року остає ледво парудесят днів. Чудова карпатска осін розтігат золоты килимы на схылах Бескиду, прикрашат залишены сьліды давных лемківскых садиб, а товаришьгг Ім червений в своій самоті калиновий крияк і чорний без - хабзина. Они остали вірны замученій Лемковині.
  Так наступує рік 2000-ий. Магічна цифра чи лем черговий рік календаря, Іщы єден рік нашой трагедиі яка наступила по ІІ-світовій війні, і триває до днес. Хоц так направду, то за остатніе 100 років не было спокою в Європі, а карпатскы села роздоптувано підкованыма чоботами то в єдну, то зас в другу сторону.
  Семана Мадзеляна острым олівцьом вписала доля в пейзаж ХХ-столітя, і пришло смакувати му єй терпкых овочів. Як нелегко приодівати мундуры чужых армії, бороти ся за несвоі ідеі. так нелегко погодити ся на розогнаня родины по далекых закутинах землі, погодити ся навічну втрату вітцьовизны, на втрату рідного краю -Лемковины. Того вшьггкого досвідчыв він, його братя, родиче. Смакували той долі десяткы тисячі в лемківскых родин.
  Семан Мадзелян вродив ся 18 лютого 1922 р. в Білцареві, в селі чудовой красы, в селі якє зо своіх схылів шторано з молитвом і радістю витало кружало сонця. Його родиче, Василь і Александра (зо Щамбурів з Яшковы) тіж там пришли на світ, а познали ся ближе І одружыли в гамерицкім Монесен в Пенсильваніі (1916), а юж в 1920 році з двома сынами, Васильом і Миколайом вернули до рідного села. В селі, заходило ся до отвореных хыж без пуканя - бо заходили до себе своі, неворогы а добры люде. Росли як весняна трава штораз новы поколіня лемків, двигали до синього неба маковиці церковних веж, а дзвони скликували іх до святкуваня в подяці за щасливо виконану працю. Як міцно можна кохати свою землю - переконує ся тот, што єй втратив. А Семан втратив єй втовды, коли зеленів ся і розцвитав, коли як молодий смерек врастав штораз міцнійше в скалисту землю Бескиду, коли в отворены жмені хвачав свіжий вітерец і дощову зливу што несла заповід врожаїв.
  Яко наймолодший вдома, остав ґаздувати на вітцьовизні, а же няньо через довгы рокы тяжко зарабляв в гамерицкых "майнах" долярі (быв за "млаком" двараз по 10-років), то ґаздівка векшала (24 гектары землі, в тім 7 ліса).
  
  Аж настав час війны. В 1940 р. Семан трафлят на примусовы роботы до Німеччыны (м. Брема), де працює через 9-місяців в гуті кольоровых металів. По "урльопі" втічеі укрыват ся перед німцями. За такі й поступок чекав Освєнцім. Втовды перший раз лознає што значьгг чужына і яку варті ст має рідна земля. По піврочнім укрываню гарештує го польска ґранатова поліция. В вязници сідит коротко, лем зато, же выкупуют го родиче, а такій "шпас" - як сам повідат - коштував рівновартіст трьох коров. Ратунок завдячат комендантови поліциі в Ґрибові, якій звав ся Кубаля. Рік 1942, Бавдинст в Крениці і Новім Санчы. Ту істория "крутит ся" скоро а час влече немилосерні.
  
  Вчасном весном (12 квітня 1945 року) забрано Семана "добровільно" до Червеной Армії, а родичів і брата Миколая переселено на Радяньску Україну. З войска вертат по році (тяжко ранений в Празкій офензиві, прележав 9-місяців в шпиталях). В ріднім селі родичів не стрітит. Перед другым выселіньом, бере шлюб (цивільний) з Євгеньом з Галябурдів, дочком Володимира і Ольгы (церковний юж на выгнаню). З Білцаревы выганяютіх (зродином жены) 30 червня 1947 р. до повіту Любін воев. Вроцлав. По проблемах з поселеньом, де жыют кутом через рік в нашых люди, находят місце в Тшмелю коло Хоцянова. Роками ремонтуют "нову" хыжу, газдуют, аж приходит колективі зация і вымітує іх на край села, поневерат і понижат. Але Семанова родина тверда, зносит вшелеякы біды. Там родят ся іх діти, пятеро. Выховуютіх на свідомых лемків, котрих корені не зможе перетяти проклята Акция Вісла.
  
  Од 15 років Семан з родином поселений над ріком Гадсон в США. В околици жыє дуже нашых родин, а найкраще - як повів: тота околиця пофалювана горбками, з якых видно далекы і высокы верхы, бо рівнины ненавиджу од першого дня выгнаня...
  
  Семан Мадзелян не змарнів свого нелегкого часу. Не змарнів і таланту. Не лем воював на фронті II-світовой війны, боров ся за лемківске, за своє. То він через неедно десятлітя на сторінках "Нашого Слова" писав повны патріотизму оповіданя, спомины і дописы. Давав нам молодшым імпульс, повчував як быти собом, як кохати свою рідну землю. Сьміло можеме повісти, же не лем виховував своі діти, але і другы, бо не єден з нас, лемків, признат-як дуже Семанового серця было нам даруване. Більшіст оповідань і споминів трафила до "Нашой Загороды" - трафила, бо належало іх зобрати в єдну ціліст, в "Смак долі" і вхоронити перед загыбельом. Для іх творчой вартости, але і зато, жебы поколіня котры будут наступувати по нас, могли дале вчыти ся глубокой любови до рідного, вчыти ся пити з крениці, якой джерела під вічно зеленом гором - Зелярком. Позерав зо страхом і пошаном на ню, колиси малий хлопец, іменьом Семан.
  
  Володислав Грабан
  
  Тоту книжку присвячую вшыткым лемкам, незалежні од того де жыют, і якы сут іх релігійны і політычны погляди.
  
  Автор

• 2002.08.09 | Габелок

  Це теж важливо знати...

  http://free.ngo.pl/nslowo/index_1024.htm
  
  До польського перепису населення:
  
  Зверненя
  
  Об’єднання лемків в справі перепису людности
  
  Перепис людности, котрий в тих тижнях проходит, перший раз од війни вимагат од нас одповіди на питаня о народовіст.
  Перепис не вирішит о нашім існуваню, але некористни для нас результати перепису можут міцно ограничити наши права. З його негативнима наслідками довго іщи приде ся нам вшитким змагати. А не будеме мати оказіі до виправліня результатів перепису, бо наступни переписи о народовіст питати не будут.
  Інформація, зобрана в переписі, має служити ґмінам і адміністраціі, а потім Европейскій Уніі і світовим організаціям за підставу до одношиня ся до нас. На статистику будут ся покликувати при справах шкільництва, культури, опіки над нашима церквами і цментаріями, в програмах радіа і телевізіі, во вшитких інших справах, яки дотичат нас як національной групи. Барз можливе, же то тепер мусиме вирішити о якости житя нашой спільноти в наступних десятилітях. Гнеска, коли вшитки національни меншости в Польщи готуют ся до перепису, мусиме і ми поважно одповісти на виклики, яки ставлят він перед нами. Коли віриме в нашу пришліст, то перепис не може нам бити обоятний...
  
  Длятого застанов ся, передумай і згідно зо своім сумліньом потверд:
  Так, я і моя родина то лемки – украінці – русини,
  а наша бесіда єст лемківска – украіньска – русиньска.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2002.08.09 | Ярослав

    Re: Це теж важливо знати...

    Все правильно: наша бесіда єст лемківска - украіньска - русиньска... А русини в Сербії і Боснії ще кажуть "наша бешеда".