МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Тридцятилітня війна по-українськи

08/30/2002 | Габелок
http://www.day.kiev.ua/2002/156/incognita/ec1.htm


Тридцятилітня війна по-українськи

--------------------------------------------------------------------------------
Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»
--------------------------------------------------------------------------------


І Валуєвський циркуляр 1863 р., і Емський указ 1876 р. (див. «День», №123 та №133) означали, крім усього, що й самі українофіли мали зазнати переслідувань. Адже вони були охоронцями репресованої мови! Найбільш активних членів «Громад» відправляли у заслання. На початку 1860-х Павла Чубинського відправили на Архангельщину; Олександр Кониський опинився у Вологді, потім у Тотьмі і Бобринці; кирило-мефодіївцю Дмитру Пильчикову «дісталася» Херсонщина… Усе це означало, що любити Україну дозволялося тільки в спеціально відведених місцях. Як правило — холодних.

У середині 1870-х все повторилося. Михайлу Драгоманову, як ми вже знаємо, довелося емігрувати. Чубинському заборонили мешкати на Україні, і він змушений був податися до Петербурга, де в 1876—1879 рр. служив у Міністерстві шляхів. В ув’язнені опинився і зовсім юний Борис Грінченко… Це варто знати нинішнім українцям: наша мова тільки тому й збереглася, що за неї боролися українські «будителі» і що був багатомільйонний, переважно сільський люд, для якого ця мова була рідною, а значить — постійно вживаною. Мови, якими не користуються в повсякденні, помирають.


МІСІЯ ДРАГОМАНОВА

Період від часу появи Емського указу до 1905 року, коли він припинив свою чинність, можна було б назвати українською «Тридцятилітньою війною». Війною за право нації бути самою собою.

Унікальною в цій боротьбі була роль Михайла Драгоманова, якого київська «Громада» відрядила за кордон, щоб там він налагодив видавничу справу, а водночас — став пропагандистом України в Європі. Драгоманов до такої місії був підготовлений цілком добре. Він мав блискучий талант літератора і вченого, вільно володів кількома іноземними мовами, три роки стажувався в європейських університетах; крім того, мав покликання громадського діяча й мислителя, генератора політичних ідей. У київській «Старій громаді» М.Драгоманов належав до ліворадикального крила (на противагу «поміркованому» культурницькому, яке намагалося триматися осторонь політики). За поглядами він був «соціалістом західноєвропейської школи, але не російським нігілістом», як сам уточнював. З «російськими нігілістами», без яких важко уявити собі зародження більшовизму, Драгоманов мав серйозні розходження: він відкидав терор як метод політичної боротьби, оскільки «умственную пропаганду» вважав ліпшим шляхом удосконалення суспільства, ніж «кровавые восстания». Не приймав і «националистическое самоослепление у русских революционеров», яке виявлялося в «централізаторських», імперських, за своєю суттю, настроях.

Восени 1876 р. Драгоманов поселився в Женеві, де й заснував українську друкарню, яка проіснує цілих 43 (!) роки. Придбав він її у послідовників Михайла Бакуніна, скориставшись матеріальною підтримкою свого однодумця Сергія Подолинського, сина заможних батьків і теж політичного емігранта. Серед драгоманівських видань — п’ять випусків часопису «Громада», популярні брошури політичного змісту, збірки фольклорних матеріалів, художні твори («Поезії Т.Шевченка, заборонені в Росії», його ж поема «Марія», роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», поетична збірка П.Куліша «Дзвін» та ін.). Вся ця продукція нелегальним шляхом переправлялася в Росію.

В автобіографії М.Драгоманов так пояснював свої завдання: «План литературно- политической работы я себе поставил такой: 1) прежде всего дать как можно более материала для изучения Украины и ее народа, его культурных начинаний и стремлений к свободе и равенству; 2) как этим материалом, так и изложением западноевропейских либеральных и социально-демократических идей способствовать организации в украинских землях, в России и Австрии политических кружков, которые бы взялись за освобождение народа: культурное, политическое и социальное».

Про те, як Драгоманов досягав поставленої мети, свідчить хоч би такий красномовний факт. 1878 року в Парижі відбувався Міжнародний літературний конгрес, на якому головували Віктор Гюго та Іван Тургенєв. Спеціально до цієї події Михайло Петрович підготував і видав свою брошуру «Українська література, переслідувана російським урядом», щоб поширити її серед учасників конгресу і домогтися включення до резолюції відповідного — «захисного» — пункту. Уривки з брошури надрукували паризькі газети. Тургенєв у своєму виступі підтримав протест Драгоманова, а сам текст брошури було включено до протоколу, розмножено німецькою, італійською, іспанською, сербською мовами і роздано учасникам конгресу…

Невдовзі після смерті видатного вченого (1895 р.) Іван Франко, який у молодості сам зазнав впливу драгоманівських ідей, резюмував: «Уся його діяльність була одною великою проповіддю невтомної праці для добра і піддвиження рідного народа»…

УСУПЕРЕЧ ЗАБОРОНАМ

Через кілька років після появи Емського указу (власне, у 1882 р.) у м. Єлисаветграді виникає український професійний театр під орудою Марка Кропивницького. Факт цей абсолютно парадоксальний за своєю суттю і потребує пояснень. Як могло таке статися? Закони в Росії ніколи не виконувалися ретельно, це відомо, — але тут, здається, дещо інший випадок.

Маємо, по-перше, приклад політики «батога і пряника». У 1880—1881 рр. міністром внутрішніх справ Росії був вірменин за національністю, граф М. Лоріс-Меліков, про якого публіцист Микола Михайловський писав: «волчий рот и лисий хвост». Його політика полягала «в ласковости, обходительности и доступности по отношению к местному населению наряду с неуклонным преследованием «крамолы». Під тиском численних клопотань у жовтні 1881 р. міністр розіслав таємний циркуляр. Українські вистави і концерти відтепер дозволялися, але з обмеженнями: разом із українською п’єсою того ж вечора мала йти і російська з такою ж кількістю актів! Втім, на цю вимогу досить часто місцева влада закривала очі. А в театрах її витримували лише формально: грали «про людське око» одноактний російський водевіль, який, траплялося, дивився хіба що самотній охоронець. Публіка ж приходила тоді, коли починалася українська вистава…

Необхідність у певних поступках «местному населению» тому й виникала, що повсякчас давала про себе знати могутня УКРАЇНСЬКА СТИХІЯ. Неабиякого поширення набув аматорський театральний рух. На українські вистави існувало соціальне замовлення — їх чекав глядач. У січні — лютому 1882 р., скажімо, трупа, створена М.Кропивницьким за участю М.Садовського, протягом кількох тижнів показала в Києві 17 українських п’єс! Серед них були «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля», «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» та ін. А восени та ж трупа відкривала сезон уже в Єлисаветграді, повітовому місті, яке швидко здобуло репутацію «колиски українського театру». На запрошення М.Кропивницького й М.Садовського туди поїхала й артистка Марія Асадовська-Хлистова, яку звідтоді вся Росія знатиме як Марію Заньковецьку.

Власне, це ще один фактор, що зумовив парадоксальну ситуацію з українським театром, якого, за словами мистецтвознавця С.Дуриліна, «з 1876 до 1881 року … не існувало». З’явилися ОСОБИСТОСТІ, — передусім Кропивницький, брати Тобілевичі, Заньковецька, — які й зуміли здійснити неможливе…

Неможливе вдавалося робити й М.Старицькому, О.Кониському, Б. Грінченку. В обставинах, коли діяли заборони, вони примудрялися видавати книжки та альманахи українською мовою! Першим таким виданням на Наддніпрянській Україні після Емського указу був альманах «Луна» (Київ, 1881). Його поява — заслуга О.Кониського. А в 1883 р. з’явився ще один альманах — «Рада». І.Франко порівняв його з «першим весняним громом по довгих місяцях морозів, сльоти та занепаду». Примірник цього рідкісного видання мені нещодавно подарував краєзнавець із Нової Праги Федір Плотнір (це дивовижна людина: у свої 82 роки отримавши остарбайтерські гроші, Федір Миколайович видав свою історію Нової Праги, матеріали до якої збирав по крихті все життя!).

Ось цей том. Сторінка «оглаву» (себто — змісту) повідомляє, що під обкладинкою альманаху вміщено поезії Олени Пчілки, Б.Грінченка, Я.Щоголева, самого М.Старицького, повість І.Нечуя «Микола Джеря», оповідання Гната Карого (Івана Тобілевича) «Новобранець», драму М.Старицького «Не судилось». А ще — «Бібліографічний покажчик нової української літератури (1798—1883 р.р.)» Михайла Комарова. Гортати його — все одно що торкатися історичної хроніки, на сторінках якої відбито драматичні епізоди Тридцятилітньої війни по-українськи…

ДОРОГУ ЗДОЛАЄ ТОЙ, ХТО ЙДЕ

Надзвичайно важливим у цій війні був фактор Галичини, яка в непростих обставинах виконала місію «українського П’ємонта». Наприкінці ХIХ ст. вона входила до складу Австро-Угорщини, яка ще в 1848 р. стала конституційною монархією. Українці тут теж зазнавали утисків, проте цісарська влада не додумалася забороняти їх мову. Крім того, галицькі українці (чи, за тодішнім слововжитком, русини) продемонстрували свою непіддатливість асиміляції, і цим помітно відрізнялися від українців-наддніпрянців, яким надто довго вбивали в голову, що вони «те же русские».

У 1890-ті рр. Львів був визнаним центром українського культурного й політичного життя. Тут видавалися українські журнали, діяли видавництва, культурницькі організації, українські політичні партії. З 1900 р. з’явилися вони (партії) й на Східній Україні. Цікаво, що саме тоді адвокат Микола Міхновський видав свою «Самостійну Україну», обгрунтувавши в ній ідею української державності як актуальне політичне завдання.

Власне, з кінця 1890-х років стрімко набирає сили той процес відродження нації, який у 1917—1918 рр. увінчається проголошенням УНР і ЗУНР. Але дорога до цих важливих подій буде дуже нелегкою. Вона вимагатиме колосальних зусиль усієї нації та її провідників. Саме про це писав у поемі «Мойсей» (1905) І.Франко, нагадуючи своїм твором стару біблійну істину: дорогу здолає той, хто іде…

Того ж 1905 року, коли в Росії вирувала революція, царський уряд змушений був піти на поступки українству. Українці тоді ще не вимагали державності, зате активно ставили питання про національну школу, пресу, мову, книгодрукування. При цьому доводилося долати запеклу протидію чорносотенців різної масті. Зрештою, влада створює спеціальну комісію, яка мала відповісти на запитання: а що ж то за мова така — українська? І чи мова це? Чи, може, просто діалект?

«Ні, не діалект, а повноцінна мова» , — відповіла комісія, до складу якої входили такі поважні академіки, як Федір Корш та Олександр Шахматов. Завдяки науковому авторитету цих учених і стала можливою поява відомого меморіалу Російської Академії наук «Об отмене стеснений печатного малорусского слова» (1905). По суті, йшлося про дезавуювання Емського указу…

Тридцятилітня війна закінчилася? Начебто так; проте мине зовсім небагато часу — і російське самодержавство оголосить черговий хрестовий похід на українство…

№156 30.08.2002 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»

Відповіді

  • 2002.08.30 | Дмитрий

    извините,но по русски...

    Вмешаюсь,не кажется ли Вам? Что это бой с тенью(если занимались боксом,меня поймете)...К чему это статья?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2002.08.30 | Step

      Re:

      Duzhe cikava stattja. Osoblyvo cikavo, shjo vijna tryvala trydcjatj rokiv. Meni tak vydavalosja, shjo ce pochalosja a Avelja ta Kaina.
      Spasybi pane Gabelok, vidkryly ochi.
    • 2002.09.02 | Габелок (Habelok)

      Re: извините,но по русски...

      Пане Дмитрію, я не знаю чи живете Ви в Україні чи ні, але ті хто тут живуть, знають, що справа Валуєва продовжується. Опоненти української мови, народу та держави досі намагаються довести, що, по-перше, мови такої не існує, що це все "польські витівки", і, по-друге, українську мову ніхто ніколи не забороняв, українці самі її ніколи не хотіли, тому, що це все - "польські витівки"!


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2021. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua