11/16/2002 | Габелок

http://www.heritage.com.ua/istorija/doslidzhennja/Rizne/ZalizRus.htm

Розпад єдиної праслов'янської мови відбувся майже півтори тисячі років тому. За даними археології, саме в той час почалося інтенсивне розселення слов'ян зі своєї прабатьківщини між Карпатами і Середньою Наддніпрянщиною по Дунаю, в басейн Лаби та Одри, на Балкани, на Верхній Дніпро та на Волхов, по Десні на Сейм та Оку. З IX століття простежуються окремі східнослов'янські діалекти, які спочатку мало відрізнялися один від одного. А втім, уже з XI століття, на думку А.Кримського, "мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичина) - це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця. І в ній надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона ж має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей".

Сучасні лінгвісти також відзначають у мові Південної Русі XI століття наявність багатьох визначальних для української мови особливостей7. Серед них найвиразніші - це дієслова на - ти (жити, нести тощо), на - мо (маємо, віруємо, даємо та ін.), кличний відмінок іменника - (брате, дружино, Петре тощо), м'яке "г", злиття "ы" та "і" в середнє "и", і особливо вживання голосної "і" на місці давнього "Е", де білоруси й росіяни вживають "є". Наприклад, літо, сніг, сіно, віче, діло, гріх, віз, ліс, діти тощо. Лінгвісти пояснюють ці розбіжності формуванням української мови на основі південнослов'янських говірок уличів, тиверців, волинян, деревлян, білих хорватів, полян, а російської і білоруської - на основі північнослов'янських говірок дреговичів, радимичів, кривичів.

Цікаві дані щодо виразних українських елементів у мові Південної Русі наводить Г.Півторак. На його думку, в письмових джерелах Галичини, Києва, Чернігова ХІ-ХІІІ століть вже очевидна українська мовна специфіка. Дослідник доходить висновку, що "на народному рівні "давньоруської" мови ніколи не було, а існували близькоспоріднені східнослов'янські діалекти". Серед них на кінець XII століття простежуються три праукраїнські діалекти: галицько-волинський, поліський і карпатський. Лише у ХVІ-ХVІІ століттях виникає південно-східний український діалект внаслідок міграції людності з Київщини, а надто з Волині до лісостепового Лівобережжя. Г.Півторак підкреслює провідну ролю галицько-волинського діалекту у формуванні української мови. Саме з ним пов'язані її згадані вище особливості.

Як відомо, русичі писали запозиченою з Візантії староболгарською, або церковнослов'янською мовою, що дуже відрізнялася від їхньої рідної мови, вживаної лише в усному спілкуванні. А проте уважне дослідження київських і галицьких літописів та світської літератури ХІ-ХІІІ століть, розпочате А.Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило і в цих текстах чималий шар української лексики. Ось лише деякі приклади: парубок, виникнути, окріп, глум, вежа, батіг, виринути, недбальство, віття, гілля, колода, жито, стегно, лічба, сякий, кицька, трясця, коло, яруга, кожух, оболонь, гай, полонина, гребля, рілля, глей, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня та багато інших. Під Києвом знайдено меча XI століття з написом "коваль Людота" тощо.

Дані сучасного мовознавства дають підстави твердити, що початок формування української мови припадає на VI століття9. В ХІ-ХІІІ століттях Південна Русь говорила праукраїнською мовою. Далі на північ у цей час формувалися прабілоруська й праросійська мови.

Важливо, що татарська навала й бездержавне існування українського етносу в ХVI-ХVІ століттях не перервала тяглості етнічної самосвідомості українців. Тогочасна українська людність усвідомлювала себе прямим нащадком Київської Русі. Етнонім Русь тоді асоціювався передусім з українцями та їхньою державою. І це закономірно. Бо ж він виник у VІ-ХІ століттях як перша назва праукраїнців, їхніх етнічних земель та першої української держави на Середній Наддніпрянщині. Як і за часів Київської Русі, ця людність і далі називала себе руським народом. Вона добре усвідомлювала свою етнічну окремішність від сусідів ляхів (поляків), литвинів (білорусів) і москалів (росіян). Сусіди також вважали їх окремим народом - черкесами ("люди зброї" в перекладі з адигейської). Державу Богдана Хмельницького називали Руссю, Руським князівством, а його самого "самодержцем руським". Тобто етнонім Русь зберігався за його першими носіями - українцями і в пізньому середньовіччі. В українців цю назву відібрав північно-східиий сусід після підкорення України Московською імперією.

Козацтво - провідний стан гетьманської держави - розумілося українською суспільністю як прямий нащадок і спадкоємець традицій княжих дружин Київської Русі. "Се ж бо те плем'я славного народу Руського[...], що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах плавало по морю[...] і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Іллірик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися", - писало київське духовенство про козаків на початку XVII століття.