МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Про історію приниження української мови (2)

06/19/2003 | Анатолій
втор: Михайло Баньковський Дата: 01 Черв 2003 16:02продовження (Огієнка):"IX. ДОБА ВІДРОДЖЕННЯ. КОТЛЯРЕВСЬКИЙВ кінці XVIII-го століття в Европі зачав сильно ширитися новий напрям в літературі й культурі, — стали цікавитися всім народним, усім своїм національним, особливо давнім. Скрізь почали досліджувати своє минуле, зацікавилися своєю народною мовою, народними піснями. Старий погляд на мову простого народу, як на мову подлу, явно став падати. Цей літературний напрям докотився й до Сходу, до Росії, й під його впливом розпочалася й тут доба відродження свого національного. В українській літературі ця доба принесла також сильне й цінне пожвавлення своєї національної літератури, що розпочав у нас Іван Котляревський (1769-1838).Як я вище вияснював, українська література живою мовою не припинялася в нас ніколи, в тому й за XVIII віку, хоч і зійшла вона на "подлий стиль". Нове було тільки те, що провідні українські верстви на Правобережжі сполонізувалися й покатоличилися, а на Лівобережжі помосковилися, поставали панами й відірвалися від свого рідного народу, тепер закріпощеного в польську чи російську неволю, відірвалися й від його мови. Український народ утратив усе, але позосталася при ньому незмінна душа його — його жива мова, хоч і "мужицька", "хлопська". Українська мова й простий народ ходом історії — зрадою вищої класи — злилися тепер в одне ціле, в одне поняття. Епітет "хлопська", "мужицька" сильно приріс до нашої мови, особливо за XVIII століття, коли справді вона, покинена своїм панством, стала вкінці тільки мовою селянства. Українська мова позосталася, як той паралітик при широкій дорозі, — вона була окремою мовою, мовою самостійною, мовою великого народу, але народу, що програв свою державність, тому ніби нездатна для поважнішої літератури, і ця власне думка запанувала в Україні й трималася в нас більше століття, а серед росіян уперто держиться й тепер. Усіма вважалося, що українська мова, як мова літератури й науки, навіки померла разом з козацтвом і Запорізькою Січчю, а простий народ і його мова на увагу не бралися. Це ще відгомін старої науки про мовні стилі.Іван Котляревський народився року 1769-го в Полтаві й уже за молодих літ, покінчивши Полтавську духовну семінарію, зацікавився українською етнографією: збирав народні пісні, приповідки, казки й т. ін., а тому добре знав рідну українську мову. Року 1798-го, мавши 29 літ віку, він випустив свою славну "Енеїду". Час був такий, що з української мови й з самих українців тільки підсміювалися, тому за цим духом часу пішов і Котляревський, давши "Енеїду", від якої реготала не тільки вся Україна, але й уся читацька Росія. На початку мало хто запримітив, що це поважний літературний твір, а не проста сміховинка "подлого стилю".** П. П. Плющ. До характеристики мовних засобів гумору в "Енеїді" Котляревського // "Мовознавство", Академія Наук УРСР, Київ, 1947 р., т. IV-V, с. 18-33.Мало хто запримітив, що в боротьбі трьох стилів Котляревський відважно став по стороні "мови подлої", надівши на неї корону "стилю високого". Петро І своїм наказом 1720 року заборонив усякі українські друки, — Котляревський відважно зламав цього наказа, і випустив твір свій друком.Головна заслуга Котляревського була в тому, що він рішуче, друком, став на той бік, яким ішла ще жива мова в XVIII столітті, і він знову відновив українську літературну мову в друкованому творі, — він міцно зв’язав перервану було в XVIII столітті в друках — через наказ 1720 р. — нитку нашої літератури живою мовою. Першорядної ваги було те, що Котляревський порвав з панівною тоді наукою про мовні стилі, високий і подлий, і став дивитися на мову народну, як на достойну поважних творів; і дійсно, крім сміховинної "Енеїди", він тією ж мовою написав і твір "поважного" змісту — "Ода до кн. Куракина". А в "Наталці-Полтавці" та в "Москаль-Чарівнику" він дуже висміяв ту панівну за його часу мову, якою говорило в Україні середнє й вище панство, поволі обмосковлюючись.Треба зазначити, що і в історії розвою російської мови настав тоді також знаменний поворотний час. Стара теорія трьох стилів, глибоко запроваджена в думки письменників і читачів, остаточно впала, а з тим упали й ті налетілості на літературну мову, що їх принесли українські вчителі. Російська літературна мова стала помалу наближатися до мови народної, а тим самим ставала мовою великоросійською. Думка про якийсь штучний "общеруський язик" тим самим падала. Творцем нової російської літературної мови став великий поет Олександр Пушкін (1799-1837), що вже рішуче порвав з наукою про три стилі в мові.В українській літературі це сталося трохи раніше, і зробив це Котляревський. Ось тому 1798 рік, рік появи "Енеїди", став поворотною історичною датою в розвої української літературної мови, став-бо її наріжним каменем.На свій час мова "Енеїди" була доброю народною мовою, хоч у ній, як у мові літературній, було забагато русизмів та архаїзмів. Це була та мова, що розвивалася ще до Котляревського. Про якийсь окремий український правопис Котляревський ще не думав, як довго не думали про те й його наступники, — літературний правопис був тоді спільний для російської й української літератури, — в основі своїй це старий український правопис. Ось уривок з "Енеїди" за оригіналом:Эней бувъ паробокъ моторныйИ хлопець хоть куды козакъ,На лихо все издавсь проворный,ЗавзятЂйшій изъ всЂхть бурлакъ.Ho Греки якъ, спаливши Трою,Зробили зъ неи скирду гною,ВЂнъ, взявши торбу, тягу давъ:Забравши всякихъ й ТроянцЂвъ,Осмаленыхъ, якъ гира, ланцЂвъ,Пятами зъ Трой накивавъ.Власне, це наш стародавній український правопис, з ы, ъ, Ђ; цікаве те, що наше і Котляревський передає через Ђ, що звичайним було в нас і до нього, уже в XVI-XVII віках, і частим у віці XVIII, коли писали: вЂнъ, пЂнъ і т. ін. Цебто, як мовою, так і правописом Котляревський ще міцно зв’язаний з попереднім часом, з XVIII століттям, нічого нового в цьому не даючи.Котляревський міцно поєднав українську мову з українською літературою — після нього справді нашою літературною мовою остаточно, уже без хитання, стала жива народна мова. І від Котляревського вона стала творчо розвиватися вже зовсім свідомо. За прикладом Котляревського пішло багато його наслідувачів, на яких він сильно впливав аж до часу Шевченка.Треба сказати, що в першій чверті XIX ст. українська мова, як спадщина попереднього, була ще широко розповсюджена серед освічених верств в Україні, про що маємо багато свідоцтв. Українську мову шанували й любили; наприклад, наш письменник П. Білецький-Носенко (1774-1856) року 1823-го писав: "Чехи мають свою велику літературу, — наша мова не менше до того придатна"*. * "Україна", 1927 р., кн. 6, с. 32.Через це "Енеїда" Котляревського легко сильно поширилась, і багато з освічених українців знали її напам’ять, як пізніше й твори Гулака-Артемовського.Маємо багато свідчень, що за цього часу українці свідомо ставилися до росіян неприхильно. Михайловський-Данилевський у своїх споминах пише, що він познайомився на Полтавщині з сім’єю Родзянків, "але й ця сем’я, як і всі інші, просякнута була ненавистю до Росії. Я не знаходив у Малоросії ні одної людини, що з нею мав нагоду говорити, яка б ставилась до Росії прихильно. Серед усіх панував одвертий опозиційний настрій. У всіх існує прислів’я: "Він усім хороший, але москаль", або інакше: коли росіянин, то виходить зла й небезпечна людина" ("Україна" 1927. VI. 33-34).Те саме знаходимо і в мемуарах князя Л. Сапєги про 20-ті роки XIX ст. в Україні: "Офіцери, особливо нижчі, здебільшого були поляки або українці з Придніпров’я. От тоді я вперше почув про українське питання. Українці ображались, коли їх називали росіянами, й розмовляли між собою польською або українською мовою. Жили вони в тісній приязні між собою, але цурались корінних росіян" (там само, с. 34).Як я вище розповідав, основою старої нашої літературної мови XV-XVIІІ віків була головно мова північно-західна, що панувала не тільки по канцеляріях, але й по книжках, з великою домішкою полонізмів. Мова ця тепер тихо впокоїлась, і Котляревський рішуче й остаточно рве з нею, рве може й тому, що вже просто не знав її, а пише тільки тією живою мовою, яку глибоко знав, — мовою полтавською. Мова ця не мала різких говіркових окремішностей (доба Руїни все повигладжувала), а тому була легко зрозуміла не тільки для Лівобережжя, але й для всієї України. Це вже була міцна основа нової української літературної мови, на якій вона й почала розвиватися, бо такою основою мова західна тепер не могла бути.Наслідувачі Котляревського найперше перейняли від нього смішливий тон "Енеїди", як відгомін і данину старої науки про подлий стиль, і були переконані, що українська мова на це тільки й здатна, бо це не літературна мова, а тільки діялект, селянське наріччя. Про це сильно скаржився пізніш П. Куліш, що "реготом над "Енеїдою" мало-мало не згубили самі земляки свого новонародженого слова". Взагалі, на початку XIX століття, в час Котляревського, висміювати українців і розповідати про них "хохлацькі" анекдоти було дуже модним, особливо ж про українську незграбність та галушки з варениками, живий відгомін чого бачимо й у перших творах М.В. Гоголя. Звичайним і модним було й глузувати з української мови. Молодий М. Костомарів (народився 1817 р.) писав року 1838-го про це: "Меня выводило изъ себя, что невЂжды, какихъ тогда было очень много, съ презрЂніемъ отзывались о хохлахъ, и всякое малороссійское слово возбуждало только смЂхъ".Але марево науки про подлий стиль таки не здавалося. На українську мову стали дивитися, як на приговорену до смерти. Року 1818-го вийшла "Грамматика малороссійскаго нарЂчія" Олексія Павловського, і він у передмові назвав українську мову "исчезающее нарЂчіе", чому й рішив записати її в своїй граматиці.* * Див. моє перевидання цієї Граматики в Києві 1918 року. Свою Граматику Павловський склав ще на початку XIX ст., року 1823-го вийшло "Собраніе словъ малороссійскаго нарЂчія" Івана Войцеховича.Року 1819-го князь М. Цертелєв († 1869 p.) випустив збірник українських пісень, і в передмові заявив, що ці пісні тепер умирають, а їхня мова "устарЂла для самыхъ малороссіянъ". Це були думки росіян, але так само ще довгий час дивилися й українці. Року 1836-го П. Лукашевич видав цінного збірника:"Малороссійскія й червонорусскія думы и пЂсни", а в передмові він писав:"Я спасъ еще нЂсколько народныхъ пЂсней, и представляю ихъ в этомъ собраніи. ВЂроятно, это, можетъ быть, послЂднее ихъ изданіе, заимствованное прямо изъ Малороссіи, — тамъ народныя пЂсни давнымъ-давно уже не существуютъ, — всЂ онЂ исключительно замЂнены солдатськими или великороссійскими пЂснями. Малороссійскій парубокъ за стыдъ себЂ почитаетъ пЂть другія. ПроЂзжайте всю Малороссію вдоль и поперекъ, и я ручаюсь вамъ, что вы не услышите ни одной національной пЂсни. Эти пЂсни, которыя я издаю, есть уже мертвыя для малороссіянъ".Така була глибока віра в могутність російської культури й повну слабість своєї... І навіть значно пізніше, бо вже аж року 1874-го Ол. Русов у своїй статті про Кобзаря Остапа Вересая 46 назвав його "один изъ послЂднихъ кобзарей малорусскихъ", хоч по ньому були їх десятки.* * І ще навіть року 1896-го проф. П. Владимиров у своєму курсі "Введеніе въ исторію русской литературы" на с. 188 пише: "Исчезнувшіе уже малорусскіе бандуристи".Так самі українці мало вірили або й зовсім не вірили в дальший розвій української мови. Найближчі літературні події показали, що насправді було зовсім не так: живої мови ніщо не в силі вбити!Року 1804-го в Харкові був відкритий перший університет в Україні, і з того часу це місто стало осередком української культури, літератури й мови. Літературний рух був тут дуже жвавий, — зародилася преса, видавалися українські збірники, випускалися книжки, розвивалася літературна мова. Тут розвинувся такий сильний культурний рух, що за перше десятиріччя XIX ст. в Харкові видано половину всього (210 видань), що вийшло за цей час у цілій Росії ("Україна", 1927 р., кн. 6, с. 31). Тут же на самому початку XIX ст. остаточно закріпилися назви Україна, український, як наші національні назви. А все це тому, що за законом 1803 р. цензура належала самому університетові, цебто була в українських руках.Лівобережжя національно втрималося взагалі значно сильніш, як Правобережжя, що помітно сполонізувалося. Полтавсько-харківська школа в першій половині XIX віку для розвою нової української літературної мови зробила дуже багато, чому й полтавсько-харківська мова лягла в основу нашої літературної мови; трохи пізніш до цього приєдналася й київська мова Шевченка. Це ця школа високо поставила нашу мову, привчала до неї громадянство й защепила в літературу те, що відновив був Котляревський: живу народню мову, зламавши тим живу науку про подлий стиль.В самому Харкові багато попрацював проф. Ізмаїл Срезневський (1812-1880), росіянин родом, але закоханий любитель української культури. Уже року 1834-го він виступив був в обороні української мови й написав у своїм виданні "Запорожская Старина":"Въ настоящее время нечего доказывать, что языкъ украинскій (или, какъ угодно называть другимъ, малоросссійскій) есть языкъ, а не нарЂчіе, какъ доказывали нЂкоторые, и многіе увЂрены, что этотъ языкъ есть одинъ изъ богатЂйшихъ языковъ славянских, что он едва ли уступить богемскому въ обиліи словъ и выраженій, польскому въ живописности, сербскому въ пріятности, что это яыкъ, который, будучи еще не обработанъ, можетъ уже сравниваться съ языками образованными по гибкости й богатству синтаксическому, — языкъ поетическій, музыкальный, живописный".Так дивився професор-росіянин ще року 1834-го на українську мову, й до його погляду довго ще не доростали навіть українські письменники й науковці, що звичайно звали себе малоросами, а свою мову — малоросійською.Полтавсько-харківська школа українських письменників на ділі показала, що українська народна мова спроможна стати мовою літератури, і то не тільки сміховинної, як довго в нас думали через "Енеїду" та через науку про мовні стилі. Усі письменники цієї школи пильно займалися етнографією, і вже тим самим глибоко знали живу народну мову, бо етнографічні твори справді навчали їх цієї мови.Треба було найперше показати, що українська мова здатна й до поважної літератури повістевої, і це й зробив Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843), що вважається батьком української повісті. Він свідомо вибрав собі українську мову, як мову літературних писань, яку він глибоко знав.** Див.: З. М. Веселовська. Мова Г. Хв. Квітки-Основ’яненка // "Наукові Записки" Харк. Науково-Дослідчої Катедри Мовознавства, 1927 р., с. 93-109.Іще глибше від нього знав українську мову Петро Гулак-Артемовський (1790-1865), про якого М. Костомарів писав у своїй автобіографії, що з письменників 1820-1840-х років "ніхто не перевищив його в знанні життя малоруської народности і в незрівняному мистецтві передавати його поетичними образами й чудовою народною мовою", через що багато хто знали твори Гулака напам’ять. Повістева українська мова явно зростала, і для цього багато допоміг Олекса Стороженко (1805-1874), що своїми повістями значно двигнув її вперед. Гарну мову мав і наш байкар Євген Гребінка (1812-1884), як і Лев Боpовиковський (1811-1889), який почав писати, щоб довести, що "ложно мнЂние, якобы языкъ малороссійскій способенъ только для выраженія смЂшного и низкаго". Для розвою української мови працював і Амвросій Метлинський (1814-1870), а також О. Афанасьїв-Чужбинський (1817-1875), що пильнував про досконалість форми своїх поезій, і року 1855-го розпочав був видавати "Словарь малорусскаго нарЂчія".Згадаю ще тут Михайла Максимовича (1804-1873), першого ректора заснованого 1834 року Київського університету, та Осипа Бодянcького (1808-1876), що багато попрацювали для розвою нашої мови на полі науковому. Вони збирали етнографічні матеріяли, а це дало їм змогу глибоко пізнати свою рідну мову.Михайлові Максимовичу в розвої української літературної мови належить почесне місце, а то за його вікопомного збірника "Малороссійскія пЂсни" 1827 року. До збірника дана була передмова, що на довгий час стала маніфестом українського народництва; про нашу мову він писав, що вона не тільки рівноправна з польською та російською, але своєю ніжністю та гармонією, скажемо в піснях, переважає російську. Своїм збірником пісень (були ще видання 1834 і 1849 рр.) Максимович показав усьому світові, що ми маємо високорозвинену поезію, хоч книжкова література в нас невелика. І Максимовичів збірник став вихідною базою українства; багатьом він відкрив очі на нашу мову й зробив свідомим українцем. Він власне перший познайомив світ з незрівняною красою української пісенної поезії. Ось чому першорядний знавець української мови П. Куліш знав напам’ять Максимовичевого збірника й рідко коли розлучався з ним. Для свого часу Максимович був першорядний славіст, і багато писав про українську мову. Багато твердили тоді, що українська мова — це наріччя російської, зіпсуте польськими впливами; Максимович перший науково довів, що наша мова — мова самостійна, й без перерви розвивається від найдавніших часів. Заслугою Максимовича було взагалі те, що він перший довів тисячолітню безпереривність українського життя на своїй землі, він показав, що українська мова, народна й літературна, розвинулися органічно зо старої київської "руської" мови.Польський уряд у XVII ст., а російський у XVIII нізащо не хотіли дати в Києві вищу світську школу. І тільки року 1834-го постав у Києві університет Св. Володимира, а його першим ректором став Максимович. Як і треба було чекати, Київський університет скоро став центром і національного, і наукового життя. Офіційно Максимович мав катедру "російської словесности", але він перетворив її на катедру українознавства; за словами Драгоманова, Максимович став для України цілим ученим історико-філологічним факультетом.Максимович був перший, що зачав працювати над виробленням осібного українського правопису; це він запровадив дашки над буквами о та е, коли вони читаються, як і, та над и. Правда, Максимовичева новина в нас не прийнялася, зате вона довго трималася в Галичині, а на Закарпатті додержалась аж до наших днів. Свої дашки над о, е, и Максимович став уживати ще з 1827 року, а взяв власне їх зовсім випадково, бо в друкарні не знайшлося інших значків, крім цих французьких. Свої правописні погляди М. Максимович докладно подав у листах до Основ’яненка, який закликав висловитися про зміну українського правопису: "О правописаніи малороссійскаго языка".** Лист Основ’яненка в "Маяку" 1840 р., кн. 5, а відповідь Максимовича в "Кіевлянині" 1841 р., с. 153-180, Київ. Див. про це: Петро Зленко. М. Максимович про український правопис // "Рідна Мова", 1937 р., ч. II, с. 390-394. Див. іще: П. Koлecник. М. А. Максимович // "Литературная Энциклопедия", 1929 р., т. VI.Письменники цієї доби в своїх творах описують головно село й селян, даючи тим зрозуміти сучасному читачеві, що українською мовою не можна взятися за глибший опис інтелігентського життя. У їхній прозі панує головно живий розповідний стиль, — оповідає або сам автор від себе, або дієві особи. Описового матеріялу ще мало, бо на це бракує письменникам слів, а на новотвори вони не відважуються. Не видно ще готових форм літературного оповідання, нема добору вироблених засобів писати, яких багато було вже тоді, скажемо, в літературі російській. А в деяких перших письменників їхня мова ще занадто простацька, переповнена простонародними виразами. І власне це довго покутувало в розвої нашої літературної мови, тим самим на ділі воскрешаючи науку про подлий стиль. Трохи пізніш за цю думку вхопився московський уряд, забороняючи писати українською мовою про інтелігентів та інтелігентське життя.Письменники цієї доби кохаються головно в оповідному казковому стилеві — оповідання веде якась одна особа. Наприклад, такий стиль панує в творах Олекси Стороженка; скажемо, "Межигорський дід" — оповідання бабусі, "Мірошник" — оповідає мірошник, а то в оповідному казковому стилеві оповідає сам автор, часом навіть розпочинаючи: "Був собі" ("Скарб"). Описового широкого стилю письменники ще не знають і збувають його парою слів.Мова письменників цього часу — народна, а самі оповідання їхні переповнені етнографічним матеріалом: легендами, повір’ями, приказками й т. ін., який вони залюбки обробляють. Сама мова їхня — народна, але часто переходить на мову простонародну, а то й вульгарну; наприклад, у творах Стороженка знаходимо, як звичайне: як ушкварить дощ, знахур, харамаркає письмо, мірошник дуба дав, пика широка, черк його по пиці, кумпанія, здихнути, базікати, пужар, лопав здорово, натріскається й спить і т. ін. Простацькі перекручування чужих слів звичайна річ: абахта (гаупвахта), некрут (цебто рекрут), хронт, анахтема й т. ін. А. Павловський у своїй "Граматиці української мови" 1818 року підсміювався, що в українській мові найвищий ступінь порівняння можна робити словом "біс" чи "чорт". Дійсно це в Стороженка на кожному кроці: Вальдшнепів здіймалося до біса, Старий вже збіса став ("Чортова корчма"), й т. ін.** Див. мою працю "Лайка в українського народу" // "Рідна Мова", 1937 р., с. 319-328 і 357-364.Але багато письменників цієї дошевченківської доби вживають української мови в своїх писаннях уже зовсім свідомо, хоч ще сильно хитаються в самому окресленні, що саме можна писати цією мовою. Так наприклад, навіть сам М. Максимович уважав українську мову тільки за простонародну, до високих літературних цілей нездатну. Гулак-Артемовський спочатку сумнівався, чи українською мовою "можно передать чувства нЂжныя, благородныя, возвышенныя" ("Україна", 1927 p., VI, 46). Але Гр. Квітка-Основ’яненко вже свідомо стояв за українську мову, як мову літературну, писав йому: "Мы должны пристыдить и заставить умолкнуть людей съ чуднымъ понятіемъ, гласно проповЂдующимъ, что не должно на томъ языкЂ писать, на коемъ 10 милліоновъ говорятъ, который имЂетъ свою силу, свои красоты, неудобоизъяснимыя на другомъ свои обороты, юморъ, иронію, и все, какъ будто у порядочнаго языка".Про це саме писав Квітка і в "Супліці до пана іздателя" (до видавця "Утренняя ЗвЂзда") 1833 року: "За цюю вигадку, що ти не цурався в своєму Збірнику й українських творів, аж тричі тобі дякую. Нехай же знають і наших! Бо є такі люди на світі, що з нас кепкують, і говорять та й пишуть, буцім-то з наших ніхто не втне, щоб було, як вони кажуть, і звичайне (=шляхетне) й ніжненьке, і розумне й полезне, і що, стало бить, по-нашому опріч лайки та глузування над дурнем більш нічого не можна й написати".Для вияснення стану української літературної мови цікавий ще лист Квітки до п. П. Плетнева, російського письменника, в якому він розповідає про свою суперечку чи не з Гулаком-Артемовським: "По случаю былъ у меня споръ съ писателемъ на малороссійскомъ нарЂчіи. Я ero просилъ написать что-либо серьезное, трогательное. Онъ мнЂ доказывалъ, что языкъ неудобень и вовсе неспособенъ. Знавъ его удобство, я написалъ "Марусю" и доказалъ, что оть малороссійскаго языка можно растрогаться".Отож, як бачимо, поміж самими нашими письменниками не було згоди щодо обсягу української мови як мови літературної. Недавня історія цієї мови, що, скажемо, в творах ректора Київської академії Іоаникія Галятовського була всебічною літературною мовою, в тому й мовою науковою, геть забулася за яких 150 літ, і українські письменники так ніби розпочинають усю справу спочатку... Традиція в нас без пошани!Ось тому нема нічого дивного, що багато українських сил пішли просто в російські письменники, бо там не було суперечки про здатність мови до літератури, наприклад, такими були: В. Рубан (1742-1795), Богданович, В. Капніст (1757-1823), В. Наріжний (1786-1825), Гоголь (1809-1852) і інші, що сумлінно попрацювали для розвитку російської літературної мови. З пізніших письменників до цієї групи треба приєднати ще українців: Гр. Данилевського (1828-1890), Гр. Мачтета (18521901), В. Короленка (1853-1921) й ін. Тим же пояснюється й те, що наші письменники ставали двомовними й випускали цілі томи й по-російському, наприклад, такими були: Квітка, Гребінка, пізніш Шевченко. Але треба підкреслити, що російські писання цих письменників, хіба крім Квітчиного "Пана Халявського", основне забулися й у російському письменстві навіть не згадуються.Звичайно, ця двомовна письменність вела до того, що в писаннях їхніх авторів було аж надто багато русизмів, що бачимо навіть у ліпших Шевченкових творах. Звичайно, дехто робили це просто для заробітку, як це знаємо про М. Вовчка, Ан. Свидницького й ін., бо в російській літературі завжди була звичка добре авторам платити й нічого не друкувати не платно.Назва нашої мови "малоросійська" була не тільки офіційною, але й буденною серед наших письменників за цього часу.Згадаю тут іще і про польських письменників т. зв. української школи, — деякі з них, наприклад, Тимко Падура (1801-1872), мову українську знали добре й писали нею, але помітного сліду в розвої української літературної мови, звичайно, не позоставили, навпаки, політично тільки пошкодили, і пізніше про участь поляків у "творенні" української літературної мови пригадав р. 1863-го міністр Валуєв у своїй забороні.X. ШЕВЧЕНКО ЯК ТВОРЕЦЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИМова Тараса Шевченка (1814-1861) в історії української літературної мови має велике значення, бо власне його мова стала наріжною підвалиною літературної мови. Як ми вже бачили, нова українська літературна мова творилася спочатку в полтавсько-харківській школі, цебто на Лівобережжі, тепер же до творення її прийшло й Правобережжя, — Шевченко народився (25 лютого) в селі Моринцях, а зріс у селі Кирилівці* на Звенигородщині на Київщині, якраз в осередку України.* Народна вимова — Керелівка.Шевченко перший в нас глибоко зрозумів вагу літературної мови в письменстві, й тому творив її, пильнуючи, щоб була вона якнайкращою. Київ на той час, по заснуванні в ньому 1834 р. університету, поволі відроджувався на український культурний осередок. На 1846 рік зібралося тут чимало українських культурних діячів, що й заклали були Кирило-Мефодіївське Братство 47, яке на українську мову дивилося, як на самостійну літературну мову. Воно навчало: "Щоб кожен слов’янський народ мав свій язик, свою літературу". Але наступного 1847 року над братчиками вчинений був урядовий погром, і всіх їх порозкидали далеко поза Київ: Шевченка заслано на 10 літ, Миколу Костомарова запроторено в Саратів на 9 літ, а мовного Шевченкового вчителя Куліша — на 3 роки в Тулу. З цього часу спинилося Шевченкове свідоме навчання української мови, спинилося й її літературне оформлення в Києві.Шевченко мав багато даних, щоб глибоко пізнати свою рідну мову, бо першу молодість провів на селі. Як знаємо, він любив слухати оповіданння старих, а на Звенигородщині на той час було кому й багато про що оповідати, так що молодий Тарас не тільки закохувався в чари мелодійної київської мови, але й знайомився з іще живою тут ідеологією Запоріжжя, козацтва та Гайдамаччини. Шевченко мав добрий голос і кохався в піснях, яких знав без ліку. То був взагалі час, коли інтелігенція кохалася в українських піснях, а Звенигородщина давала їх Тарасові з найчистішого джерела. При кожній спосібності Шевченко співав, а це приносило йому глибоке знання мови й пісенного ритму, що він пізніш переніс на свої вірші. В російській школі Тарас не вчився, а це зберегло його мову, а головно сам спосіб думати (складню) від помітнішого чужого каламутства, — у нього завжди складня народна.Ось таким чином народний елемент, головно пісенний, став основним у Шевченковій мові. Його рідна Кирилівка знаходиться в південній Київщині, географічному осередкові Української Землі: звідси до західних говірок яких 40-60 кілометрів, а до північних — 25-40. Це справді творить Звенигородщину осередковою землею, де українська мова Шевченкового часу була чистою, чужими впливами незасміченою.Пізніш, коли Шевченко пішов у світ, він поніс з собою й тугу та любов до українських пісень та історичних дум. На той час повиходили вже добрі збірники їх, а саме: "Опытъ собранія малорусскихъ пЂсней" 1819 р. кн. Цертелева, "Украинскія народныя пЂсни", ч. І—II, 1827 і 1834-го років М. Максимовича та "Малорусскія народныя думы и пЂсни" 1836 року Лукашевича. Шевченко мав ці три збірники при собі, і знав їх напам’ять, а це дало йому глибоке знання української народної мови. Українська пісня всякла йому в саму душу, стала йому живим словником рідної мови, до якого він завжди звертався в потребі. Головне, Шевченко зрозумів складню мови, й переносив її в свої писання, а складня — душа мови. Усе це сильно наблизило Шевченкову мову до народної й очистило її від усякої штучности.Глибшого наукового розуміння істоти літературної мови Шевченко ще не мав, але вона інстинктивно носилася перед його віщими очима. Так, він свідомо уникає в своїй мові говіркових місцевих виразів (локалізмів), хоч на Звенигородщині їх не бракувало. Шевченко вишліфовував свою мову від таких виразів, що були б незрозумілі широким читацьким колам, а це вже було розуміння істоти літературної мови.Треба тут зазначити, що на Лівобережжі був здавна неприхильний погляд на Правобережжя, як на ополячене в своїй мові, а тому не тільки в Шевченків час, але довго й згодом письменники свідомо цуралися правобережної мови, ніби пересякненої полонізмами. Звичайно, це було правдивим тільки до малої міри, але Шевченко добре це знав, і пильнував не вживати в своїй мові таких правобережних слів і форм, які були б запідозрені, як полонізми*. * Див. мою статтю "Полонізми в сучасній українській літературній мові" // "Рідна Мова", 1936 р., ч. 1, с. 13-18.Власне цим Шевченко подав руку лівобережцям, а це було корисним у розвої нашої літературної мови: обидва береги Дніпра нарешті поєдналися в своїй мові у творенні мови літературної.Так само уникав Шевченко й архаїзмів, цебто стародавніх виразів. Правда, в його мові вони нерідкі, та завжди на своєму місці, завжди як окраса стилю, чому вони в нього ніколи не разять читача. Як знаємо, Шевченко добре знав Святе Письмо, особливо Псалтиря, добре знав і церковнослов’янську мову, що й привносив до своїх віршів, але тільки як мальовничу окрасу поетичного стилю.Кидається в вічі, що Шевченко оминав також чужі слова, вживаючи їх дуже рідко навіть у своїй прозі. Як я вже вище вказав, Шевченко в дитинстві не вчився в російській школі, а це вберегло його мову від більших русизмів. Але російської мови Шевченко навчився похідьма, з життя та книжок, і він її таки знав, хоч не глибоко. Він, за тодішньою модою, написав немало творів також і мовою російською, але творів слабеньких, мова яких зовсім не чиста, бо повна українізмів. Свого "Денника" Шевченко провадив російською мовою, і він власне показує, що цієї мови Тарас глибше не знав, про що відкрито й признався в цьому.* * Див. мою працю "Шевченкова мова" // "Рідна Мова", 1934 р., ч. 22 й далі.До Шевченкових писань, звичайно, русизми таки вдиралися, але не часто, й то більше такі, що вживалися в українській живій мові; скажемо, в мові Котляревського чи Квітки русизмів значно більш, як у мові Шевченковій.В старій українській літературній мові XVII-XVIII віків було немало полонізмів, які кидаються в очі теперішньому читачеві. Котляревський рішуче з цим порвав, бо цієї старшої мови вже й не знав. Те саме бачимо й у мові Шевченковій: в ній полонізмів уже нема, а ті, що таки трапляються в нього, це вже освоєні в нашій живій мові слова.Шевченко свідомо уникав у своїй мові опрощення, уникав того розговірного жаргону, що часто чується в живій народній мові, а це робило його мову чистою й надавало їй ознак літературності. Шевченко листувався зо своїм братом Микитою, й завжди дивувався жаргонності його мови. Року 1840-го одного разу Шевченко так відписав братові: "Брате Микито, треба б тебе полаяти за те, що я твого письма не второпаю: чорт-зна по-якому ти його скомпонував — ні по-нашому, ні по-московському, ні се, ні те... А я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму". Це дуже цінна заява, бо вона наочно показує нам, що Шевченко має вже свою літературну мову, дбає про неї, а "чиста" народна мова сільського брата його вже разить.Оце були головні основи Шевченкової мови. Тут треба ще підкреслити, що в справах мови на Шевченка завжди мав великий вплив П. Куліш, який йому багато допомагав. Як я покажу в наступному розділі, Куліш був у нас першим письменником і першим ученим, що зовсім свідомо творив українську літературну мову, а свої погляди передавав і Шевченкові. Шевченко нерідко писав таки кострубатою мовою, а це приводило в лють мовного пуриста Куліша, і він нераз "жостко" докоряв Шевченкові й виправляв йому форму його віршів. А іноді Куліш виправляв Шевченкові й зміст. Так, у своєму вірші "До Основ’яненка" Шевченко написав був:Наш завзятий ГоловатийНе вмре, не загине!А Куліш це виправив на:Наша дума, наша пісняНе вмре, не загине!І так це місце друкується й тепер у Шевченкових творах.Коли року 1856-1857 вийшла двотомова Кулішева праця "Записки о Южной Руси" й дотерлася до Шевченка в заслання, то той про це написав: "Куліш переніс мене на крилах в нашу Україну!" Взагалі ж Шевченко шанував Куліша й цінував його глибокі мовні знання. Куліш багато попрацював над Шевченковими творами: "Наймичка", "Назар Стодоля", "Неофіти" й ін., надаючи їм кращу мовну форму. Куліш часто твердив Шевченкові, що з нього російського письменника не буде, а буде тільки шкода для української літератури, і цим таки відхилив його писати російською мовою.Коли Шевченко вернувся з заслання й проживав у Москві, то він задумав був добре повиправляти свої попередні поезії для нового видання їх. Про це він записав 18 березня 1858 року до свого Денника таке: "Кончилъ переписыванье или процЂживанье своей поезій за 1847 год. Жаль, что не съ кЂмъ толково прочитать. Нужно будетъ подождать Кулиша. Онъ, хотя й жостко, но иногда скажетъ правду!"І отож власне Шевченкова мова й стала в нас за наріжну підвалину нашої літературної мови. Сталося це тому, що сам Шевченко був у нас найсильнішим поетом, і його твори захопили всю Україну: їх усі читали, завчали напам’ять, і вже тим самим навчалися й мови. В історії постання літературних мов це звичайне явище: мова найсильнішого письменника й господаря дум народних помалу стає за основу мови літературної, — так нерідко бувало в Європі, так сталося й у нас, так було в Росії з творами Пушкіна. До цього треба додати, що Шевченкова мова мала всі якості, щоб стати мовою літературною: вона була найчистіша серед мов усіх тодішніх письменників і походила з географічного осередку Української Землі, зо Звенигородщини, чому могла легко стати соборною мовою. І так це й сталося, і рік 1840-й, рік виходу першого видання "Кобзаря", поруч з роком 1798-м, роком виходу "Енеїди", став знаменним етапом в історії розвою української літературної мови. Додам до цього, що власне твори Шевченка широко рознесли й остаточно затвердили наші національні назви: Україна, український.Треба підкреслити ще велику простоту й ясність Шевченкової мови, а то тому, що в його творах речення будуються по-народному. В Шевченковій складні панує так звана паратакса, цебто рівнорядні речення, а не накопичення підрядних речень до одного головного (гіпотакса), як то часто бачимо в мові інтелігентській. І власне це робить Шевченкову мову ясною та простою. І цим Шевченко створив свій власний поетичний стиль, опертий на українську пісню не тільки мовою, але й ритмічною формою. Цим Шевченко сильно вплинув на своїх наслідників, і повів їх за собою, і впливав ще навіть і тоді, коли солодкавість його пісенного стилю вийшла з моди. Цим Шевченко до певної міри зв’язав був українську поезію, бо в нас довго думали, що Шевченкові форми віршу — то найкращі форми, тоді як розвій літературних форм постійно міняється й удосконалюється.Шевченко — Творець нашої поетичної літературної мови, але не мови прозаїчної, яка в нього не завжди першорядна. В цьому відношенні Шевченка перевищила Марко Вовчок.За свій український правопис Шевченко ніколи не дбав, і писав свої твори правописом російським, цебто старим українським, якого він навчився ще замолоду, за що Куліш не раз сильно гриз йому голову. Ось приклад Шевченкових писань з оригіналу 1847 року:Мени однаково чи будуЯ жить въ украини, чи ни.Чи хто згадае, чи забудеМене въ снигу начужиниОднаковисинько мени.Въ неволи вырис межъ чужими,И неоплаканный своимиВъ неволи плачучи умруИ все съ собою заберуМалого слиду не покинуНа нашій славній украиниНа нашій не своій земли.В історії розвою української літературної мови Шевченко закінчив ту її добу, що розпочалася Котляревським і велася його наслідувачами. Він став синтезою цієї мови, і він же поставив її на добру путь дальшого розвою. По Шевченкові хоч іще й сперечаються за межі літературної спроможності української мови, але всім стало ясно, що Шевченко таки вивів цю мову на шлях ширшого літературного розвою.ЛІТЕРАТУРАПро Шевченкову мову див. праці: О. Синявський. Елементи Шевченкової мови, її походження й значення // "Культура українського слова", збірник І, Київ, 1931 р., с. 7-51; M. Cулима. Найяскравіші особливості фрази Шевченкового "Кобзаря" // "Червоний Шлях", 1924 р., кн. X, с. 216-221; І. Огієнко. Значення Шевченка в історії української літературної мови // "Рідна Мова", 1935 р., с. 97-102, а також: Шевченкова мова // "Рідна Мова" за 1934 рік; Навчаймося літературної мови від Шевченка, Словник мови "Кобзаря" // "Рідна Мова", 1935-1937 рр.; В. Симович. Про архаїзми в Шевченковій мові // "Записки НТШ"; Г. Левченко. Місце Шевченка в історії української літературної мови // Т. Шевченко. Київ, Державний Університет, 1939 р.; Т. В. Зайцева. Стилістичне й граматичне значення пропуску та повторення присудків в поезіях Тараса Шевченка // "Мовознавство", Академія Наук УРСР, 1947 р., т. IV -V, с. 34-45.XI. КУЛІШ ЯК ІДЕОЛОГ І ТВОРЕЦЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИПравдивим свідомим творцем української літературної мови був у нас Пантелеймон Олелькович Куліш (8.VIІІ.1819-14.II.1897).* * П. Куліш, як показує знайдена метрика, народився 26 (а не 27) липня ст. ст. 1819 р.Глибоко освічений, він добре знав істоту кожної літературної мови, добре бачив, що науково в нас вона ледь зароджується, а тому все своє довге й трудяще життя віддавав на створення рідної літературної мови. Попередні наші письменники виховувались на ідеології козакофільської романтики, якій немалу данину замолоду віддав і сам Куліш. Зо смертю цього козакофільства, по остаточнім зліквідуванні і козацтва, і самої Січі, наші письменники переконано чекали були вже й смерти української думи та пісні, а з ними й мови. Але Куліш Шевченковими устами сміло кинув:Наша дума, наша пісняНе вмре, не загине!Куліш глибоко розумів вагу рідної мови й на практиці не раз переконувався, що російською мовою українець ніколи не передасть тонко своїх глибших задушевних дум та прагнень, своїх сердечних почувань, бо це можна зробити тільки рідною мовою:Віщуванням новимСерце моє б’ється, — Через край із серцяРідне слово ллється!"Слово наше невмируще, — писав Куліш. — Язик наш виведе на яв багато дечого такого, що помосковській зроду не розкажеш, і сама московська словесність зацвіте новим цвітом. Розкажи москалеві по-московській, що і в нас слово ніжне, мальовниче, голосне, як пісня". Взагалі, вагу рідного слова Куліш завжди високо цінував, і клав на нього найбільші сподівання. І це Куліш усім свідомо показав, що українська мова — це не "мужицька" мова, як звуть її сусіди, і що "родной язык не для того только, чтобы выбранить неисправнаго мужика".Оцей залишок старої науки про "подлий стиль", оце постійне кидання на нашу мову — "мужича мова" — сильно било Куліша, бо в ньому було чимало й правди. Не бракувало в нас письменників, що народність української мови бачили головно в тому, щоб від неї "дьогтем пахло", і власне з цим усе життя своє боровся Куліш, не раз у розпачі демонстративно заявляючи, що зламає своє українське перо. І Куліш свідомо працював над повищенням культури української літературної мови, витягуючи її зі стану "змужичілости". Він уже добре розумів різницю поміж мовою народною й мовою літературною, й свідомо працював, щоб збільшити культуру мови літературної чи книжної.** Див. про це статтю самого Куліша "Дві мові, книжня й народня" // "Україна", 1914 р., кн. 3.Куліш не раз співав славу російському поетові Пушкіну за те, що той умів створити своєму народові сильну й прекрасну літературну мову, вже оперту на народну великоросійську мову.Історичну працю Пушкіна Куліш глибоко розумів, — і пильнував її наслідувати, й самому йти дорогою Пушкіна в творенні української літературної мови.Ідеологом української мови був тоді й наш відомий історик і письменник Микола Kocтомаpів (1817-1885), і Куліш спочатку уважно прислуховувався до його думок. Але пізніш Костомарів змінив свої думки й пішов утертою в нас дорогою, й за іншими твердив, ніби українська мова не здатна стати мовою великої літератури — вона тільки для хатнього вжитку, а для широких літературних потреб ми маємо мову "общерусскую", мову російську, яку й ми, українці, творили. Мовою науковою, скажемо, українська мова, за Костомаровим, також бути не може, і по-українському ніяк не можна викладати "Римську історію" Момзена, — твердив Костомарів, — "для такого рода сочиненій еще не пришло время".* * "О преподаваніи на южно-русскомъ языкЂ" // "Основа", 1862 p.І хоч Костомарів сам науково показав, що таки існує "дві руські народності", зовсім окремі одна від одної, але політичних висновків з цього зробити не зміг, не зробив навіть і висновків літературних — він уперто стояв на сторожі "общерусскаго языка", й доводив, що українська мова, поза хатнім ужитком, ширшої долі не матиме й тому свої високовартісні історичні праці писав тільки російською мовою.Куліш спочатку пильно прислухався до Костомарових мовних теорій, і не тільки прислухався, але й поділяв їх. Кониський розповідає, що року 1860-го полтавці одного разу вимагали, щоб запроектований тоді місячник "Основа" увесь друкувався українською мовою. Проти цього виступив Куліш, і доводив, що так робити не можна, бо українська мова ще мало вироблена. Сам Кониський тоді ж запропонував був, щоб хтось у нас зайнявся перекладом Шекспіра на українську мову. Така думка кинула Куліша в сміх, і він заявив, що "Шекспіра на нашій мові побачать хіба правнуки".Але Куліш не переставав глибоко обдумувати долю й істоту нашої літературної мови, й незабаром зовсім змінив свої попередні погляди. У нас це він перший кинув спасенне гасло: "Обличчям до Европи!" Куліш знав не тільки мову грецьку, але знав трохи й мови європейські: німецьку, італійську, англійську, і хоч не знав їх глибше, але все ж міг студіювати європейських поетів в їхніх первотворах.** Ів. Франко в своїй праці "Нарис історії українсько-руської літератури" 1910 р. на с. 176 твердить, що Куліш не знав ані мов давніх, ані одної з мов європейських.І Куліш сідає за переклади, а для цього потрібна була розвинена літературна мова. І він не побоявся творити новотвори, а таки кращі Шекспірові твори переклав, хоч перше сам у те не вірив. І Куліш звертався до Шекспіра:Світло творчества, Гомере новосвіту,Прийми нас під свою опіку знакомиту:Дай у своїм храму нам варварства позбутись,На кращі почуття і задуми здобутись!А подаючи громадянству свій переклад, Куліш писав:На ж, дзеркало всесвітнє, — визирайся,Збагни, який ти азіят мізерний,Своїм розбоєм лютим не пишайся,І до сем’ї культурників вертайся!Коли появився Кулішів переклад Шекспіра, на нього багато-хто з нашого громадянства обурилися, — як таки можна робити таке нечуване блюзнірство: перекладати Шекспіра на "мужичу" мову! Скрізь у пресі посипались насмішки на переклад ("Бути чи не бути — ось де заковика!"), насмішки не тільки від чужинців, а ще більше таки від своїх. А Костомарів про це навчав (російською мовою): "Сучасний стан южноруського наріччя такий, що ним треба творити, а не перекладати. І взагалі, навряд чи доречні переклади письменників, що їх кожен інтелігентний малорос прочитає російською мовою, яка давно вже стала культурною мовою всього южноруського краю. При тому, ця загальноруська мова не чужа, не запозичена, а вироблена зусиллями всіх руських, не тільки великоросів, але й малоросів".** "Кіевская Старина", 1883 р., кн. 2, с. 223.Куліш таки витерпів і не заломався під градом цих нападів, і продовжував творити літературну мову. Ніхто з наших письменників не творив стільки новотворів (неологізмів), як творив їх Куліш; новотвори ці, звичайно, не всі були вдатні, і громадянство завжди підхоплювало їх на зубок і пускало про них анекдоти. Але багато з Кулішевих новотворів таки прийнялися в нашій літературній мові й позосталися в ній досі. Року 1897-го вийшла Кулішева "Позичена Кобза" — збірник перекладних поезій. Найголовнішого сучасники не доглянули в ній: Кулішеву постійну сміливість у мовному творенні й глибоку віру в українську мову, а це вкінці поставило її на правдиву літературну путь.Куліш добре знав, що в Европі багато віків люди навчалися своєї літературної мови головно з перекладу своєї Біблії, і рано заходився біля цього й сам: постановив перекласти повну Біблію на українську мову, щоб читачі навчалися мови з цієї найбільш читаної книжки. Року 1871-го в нього був уже готовий Новий Заповіт 48, і він його запропонував купити Бритійському Біблійному Товариству. Товариство віддало Кулішів переклад на рецензію відомому славістові Міклошичу, але той визнав переклад рішуче невдалим, бо це не був науковий переклад. Але Куліш не зразився тим і невпинно працював далі, і таки довів свою велику працю до кінця, та доля посміялася з нього: б листопада 1885 року згорів Кулішів хутір Мотронівка, а з ним згорів і рукопис перекладу Біблії...І Куліш знову прийнявся за свою всежиттєву працю, але вже не закінчив її, — закінчили І. Пулюй 49 та І. Нечуй-Левицький. Драгоманів високо ставив саму думку перекладу Біблії, хоч широке громадянство мало це оцінило. Правда, Кулішів переклад вийшов у багатьох відношеннях невдалий,* а головне — це не дослівний переклад, а часто тільки переказ, від оригіналу далекий .**Куліш добре знав стародавню українську мову, багато читав старих пам’яток — і душею полюбив цю мову. Звідси й зародилася його ідея староруської мови. Ідея безумовно здорова, не завмерла ще й тепер, бож пов’язати стару й нову українські мови таки варто й треба. Ось через це в Кулішевих творах завжди багато архаїзмів, а часом і занадто багато, і то таких, що остаточно в нас завмерли. Наприклад, у "Позиченій Кобзі" 1897 р. знаходимо: жизнь, чувство, іскуство й т. ін. — такі архаїзми широке громадянство рахувало просто русизмами, хоч воно так не є. А вже в перекладі Євангелії Куліш уживає справді забагато церковнослов’янських виразів, які разять чуття читача, наприклад, истино бо глаголю вам, глаголе Господь, Благе слово, Вість благая, Покликає до жизни народи і т. ін. Звичайно, це Кулішевого перекладу не прикрасило.**** Франко на с. 177 свого "Нарису" твердить, ніби речення "Да уповаєть Ізраїль на Господа" Куліш переклав: "Хай дуфає Сруль на Пана". Я нічого подібного в Кулішевих перекладах ніде не знаходив.** У більшості Куліш справді перекладав не з оригіналів, а з перекладів російських.*** Див. про це мої праці в "Рідній Мові": "Не маємо каменя наріжного", 1934 p., c 131-138; "Найперше джерело для вивчення рідної мови", 1939 р., с. 353-362.При читанні Кулішевих творів ще й тепер кидається нам у вічі багатство авторового словника — українську мову, стару й нову, він знав глибоко, й обіруч користався з неї, чому словник його творів завжди рясний. Глибоко розумів Куліш саму істоту літературної мови, рано переконався, що для відповіднішого віддання нашої мови на письмі потрібен окремий правопис. До того часу українська мова користалася своїм стародавнім правописом, унормованим ще граматикою Мелетія Смотрицького 1619 року. Правопис цей перейшов із Києва й до Московії, й там також міцно защепився. Як ми бачили, Шевченко тримався ще цього правопису, але Куліш рішуче з ним пірвав і став на бік тих, що вже віддавна, головно з Максимовича починаючи, стали шукати відповіднішого правопису для української мови. Для свого часу новий Кулішів правопис, що став зватися "кулішівкою", був досить придатний для української літературної мови.Додам іще, що за цього часу в нас послідовно почали вживати т. зв. апострофа, що перший зробив чи не M. Гатцук 50 у своїй "Абетці" 1861 року.Це Куліш перший у нас став запроваджувати фонетичний правопис, який уже бачимо в його "Записках о Южной Руси" 1856 року. Власне цей Кулішів правопис, з деякими змінами, прийняв у Галичині Євген Желехівський для свого Словника 1882-го року (це т. зв. "желехівка"), як правопис фонетичний.Куліш свого часу був найкращим знавцем української літературної мови, що його визнавали всі. Костомарів завжди високо ставив Кулішеву мову. Визнавав це й Франко, що, здається, сам ще не розумів глибше потреби українській мові стати мовою літературною, що гаряче пропонував і все життя робив Куліш. Визнав це року 1899-го й Б. Грінченко, який твердив: Куліш був "наилучшимь знатокомъ малорусскаго языка, наилучшимъ стилистомъ малорусскимъ", і пильнував про красу слова своїх творів, ніколи не занедбував форми, завжди пильнував підносити культуру своєї мови, чому форма його творів звичайно була досконала. Кулішева мова — мова високої якости, якої за його часу ніхто не тільки не перевищив, але й не досяг її. Куліш знав вагу слова, у своїй поезії часто був філологом, і все своє життя вірно стояв на сторожі цього слова, хоч і мав аж забагато ворогів, що дошкульно заважали його праці.Сильно відчувалася в нас потреба мати нарешті словника української мови, для чого матеріялу було вже не мало. І Куліш заходився складати такого словника, про що й оповістив у 1-й книжці "Основи" 1861-го року. Але довідавшися, що К. Шейковський приступив у Києві до друку свого "Опыта южно-русскаго словаря", який і появився того ж 1861 року (випуск 1-й), Куліш припинив свою працю, а зібраний матеріял року 1864-го передав до Києва, і пізніше він видрукуваний був у Словнику Б. Грінченка.ЛІТЕРАТУРАПро П. Куліша див.: "Пантелеймон Куліш", збірник, Київ, 1927 р.; В. Василенко. П. Кулиш // "Литературная Энциклопедия", 1929 р., т. IV, про "кулішівку".

Вiдповiсти на це повiдомлення
Re: ВІДРОДЖЕННЯ...
Автор: Украинец Дата: 03 Черв 2003 18:34Казакомания Тараса Шевченко--------------------------------------------------------------------------------При всем обилии легенд, облепивших имя и исказивших его облик, Шевченко может считаться наиболее ярким воплощением всех характерных черт того явления, которое именуется "украинским национальным возрождением". Два лагеря, внешне враждебные друг другу, до сих пор считают его "своим". Для одних он - "национальный пророк", причисленный чуть ли не к лику святых, дни его рождения и смерти (25 и 26 февраля) объявлены украинским духовенством церковными праздниками. Даже в эмиграции ему воздвигаются памятники при содействии партий и правительств Канады и США. Для других он предмет такого же идолопоклонства, и этот другой лагерь гораздо раньше начал ставить ему памятники. Как только большевики пришли к власти и учредили культ своих предтеч и героев - статуя Шевченко в числе первых появилась в Петербурге. Позднее в Харькове и над Днепром возникли гигантские монументы, величиной уступающие разве только статуям Сталина. Ни в России, ни за границей ни один поэт не удостоился такого увековечения памяти. "Великий украинский поэт, революционер и мыслитель, идейный соратник русских революционных демократов, основоположник революционно - демократического направления в истории украинской общественной мысли" - такова его официальная аттестация в советских словарях, справочниках и энциклопедиях. Она унаследована еще от подпольного периода революции, когда у всех интеллигентских партий и направлений он считался певцом "народного гнева".Даже произведения его толкуются в каждам лагере по-своему. "Заповит", например, расценивался в свое время в русском подполье как некий революционный гимн. Призыв поэта к потомкам - восстать, порвать цепи и "вражьею злою кровью волю окропити" понимался там как социальная революция, а под злой кровью - кровь помещиков и классовых угнетателей.Совсем иную трактовку дает самостийнический лагерь. В 1945 году, в столетнюю годовщину со дня написания "Заповита", он отметил его появление как величайшую веху в развитии национальной идеи, как призыв к национальной розни, ибо "кров ворожа", которую Днепр "поносе [несколько предложений потеряны из-за брака верстки выжимки]чай переплетения у "великого кобзаря" черт русской революционности с украинским национализмом.Из Академии Художеств Шевченко вынес только поверхностное знакомство с античной мифологией, необходимой для живописца, да с некоторыми знаменитыми эпизодами из римской истории. Никакими систематическими знаниями не обладил, никакого цельного взгляда на жизнь не выработал. Он не стремился даже в противоположность многим выходцам из простого народа восполнять отсутствие школы самообразованием. По словам близко знавшего его скульптора Микешина, Тарас Григорьевич не шибко жаловал книгу. "Российскую общую историю,- пишет Микешин,- Тарас Григорьевич знал очень поверхностно, общих выводов из нее делать не мог; многие ясные и общеизвестные факты или отрицал или не желал принимать во внимание; этим оберегалась его исключительность и непосредственность отношений ко всему малорусскому". Некоторых авторов, о которых писал, он и в руки не брал, как, например, Шафарика и Ганку.Видный социалист и украинофильский деятель М. П. Драгоманов не признавал и его хождения в народ, и пропаганды на Подоле, в Кириловке и под Каневом, о которой сейчас пишут в каждой биографии поэта советские историки литературы, но которая сплошь основана на домыслах. Кроме казацких речей о Божией Матери, никаких образцов его пропаганды не знаем.Дворовой человек, чье детство и молодость прошли в унизительной роли казачка в барском доме, не мог, конечно, питать теплых чувств к крепостному строю. Но совершенно ошибочно делать из него на основании этих биографических фактов сознательного борца против крепостного права. Ничего похожего на некрасовскую "Забытую деревню" или на "Размышления у парадного подъезда" невозможно у него найти. Тарасу Григорьевичу суждено было дожить до освобождения крестьян. Начиная с 1856 года вся Россия только и говорила что об этом освобождении, друзья Шевченко, кирилло-мефодиевцы, ликовали; один он, бывший крепостной, не оставил нам ни в стихах, ни в прозе выражения своей радости.Не было у Шевченко и связей с русскими революционными демократами. Его причастность к Кирилло-Мефодиевскому Братству, послужившая причиной ареста и ссылки была более случайной, чем причастность Достоевского к кружку петрашевцев.Но если не социалист и не "революционный демократ", то гайдамак и пугачевец глубоко сидели в Шевченко. Он воспитался на декабристской традиции, называл декабристов не иначе, как "святыми мучениками", но воспринял из якобинизм не в идейном, а в эмоциональном плане. Не в трактатах Пестеля и Никиты Муравьева, а в "цареубийственных" стихах Рылеева и Бестужева увидел он свой декабризм.Уж как первый-то нож На бояр, на вельмож, А второй-то нож На попов, на святош,И молитву сотворя, Третий нож на царя! В этом плане и воздавал он дань своим предшественникам. ... А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить; Та добре выгострить сокиру -Та и заходиться еже будить.Особенно сильно звучит у него нота "На царя ! " Царів, кровавих шинкарів, У пута кутіі окуй, В склепу глибокім замуруй. На кого, кроме царей, направлялась ненависть Шевченко? Для всякого, кто дал себе труд прочесть "Кобзарь", всякие сомнения отпадают - на москалей. Даже в чисто любовных сюжетах, где украинская девушка страдает, будучи обманута, обманщиком всегда выступает москаль. Кохайтеся чернобриві, Та не з москалями, Бо москалі - чужі люде,Роблять лихо з вами. Жалуясь Основьяненко на свое петербургское житье ("круком чужі люди"), он вздыхает: "тяжко, батько, жити с ворогами". Это про Петербург, выкупивший его из неволи, давший образование, приобщивший к культурной среде и вызволивший его впоследствии из ссылки.Друзья давно пытались смягчить эту его черту в глазах русского общества. Первый его биограф М. Чалый объяснял все влиянием польской швеи - юношеской любви Шевченко, но вряд ли такое объяснение можно принять. Антирусизм автора "3аповіта" не от жизни и личных переживаний, а от книги, от национально-политической проповеди. Образ москаля, лихого человека, взят целиком со страниц старой казацкой письменности. В 1858 году, возмущаясь Иваном Асаковым, забывшим упомянуть в числе славянских народов украинцев, он не находит других выражений, кроме как: "Мы же им такие близкие родичи: как наш батько горел, то их батько руки грел"! Даже археологические раскопки на юге России представлялись ему грабежом Украины - поисками казацких кладов.Могилки вже розривають,Та грошей шукають !Сданный в солдаты и отправленный за Урал, Тарас Григорьевич, по словам Драгоманова, "живучи среди москалей солдатиков, таких же мужиков, таких же невольников, как он сам - не дал нам ни одной картины доброго сердца того "маскаля", какие мы видим у других ссыльных.... Москаль для него и в 1860 году - только "пройдисвіт", как и в 1840 году был только "чужий чоловік".Откуда такай русофобия? Личной судьбой Шевченко она во всяком случае, не объяснима. Объяснение в его поэзии. Чтобы ни говорили советские литературоведы, лира Шевченко, не "гражданская" в том смысле, в каком это принято у нас. Она глубоко ностальгична и безутешна в своей скорби о невозвратном прошлом. Де поділось козачество,Червоні жупани ? Де поділась доля-воля,Бунчуки, гетмани? Вот истинная причина "недоли". Исчез золотой век Украины, ее идеальный государственный строй, уничтожена казачья сила. "А що то за люди були тіі запорожці ! Не було й не буде таких людей!" Полжизни готов он отдать, лишь бы забыть их "незабутні" дела. Волшебные времена Палиев, Гамалиев, Сагайдачных владеют его душой и воображением. Истинная поэзия Шевченко - в этом фантастическом, никогда не бывшем мире, в котором нет исторической правды, но создана правда художественная. Все его остальные стихи и поэмы, вместе взятые, не стоят тех строк, где он бредит старинными степями, Днепром, морем, бесчисленным запорожским войском, проходящим, как видение.О будущем своего края Тарас Григорьевич почти не думал. Раз как-то, следуя шестидесятнической моде, упомянул о Вашингтоне, которого "дождемся таки колись", но втайне никакого устройства, кроме прежнего казачьего, не хотел. Оживуть гетмани в зопотім жупані; Прокинеться дом; козак заспіва: "Ні жида, ні ляха ", а в степах Украіни - О Боже мій милий - блисне булава! Перед нами певец отошедшей казачьей эпохи, влюбленный в ней, как Дон Кихот в рыцарские времена. До самой смерти героем и предметом поклонения его был казак.Надо ли после этого искать причин русофобии? Всякое пролитие слез над руинами Чигирина, Батурина и прочих гетманских резиденций неотделимо от ненависти к тем, кто обратил их в развалины. Любовь к казачеству - оборотная сторона вражды к Москве. Но и любовь и ненависть эти - не от жизни, не от современности. Поэт очень .рано, в самом начале своего творчества попал в плен к старой казачьей идеологии. По словам Кулиша, он пострадал от той первоначальной школы, "в которой получил то, что в нем можно было назвать faute de mieux образованием". По словам Драгоманова ни одна книга, кроме Библии, не производила на Тараса Григорьевича такого впечатления, как "История русов". Он брал из нее целые картины и сюжеты: Даже на самый чувствительный для него вопрос о крепостном праве на Украине, "летопись" давала свой ответ - она приписывала введение его москалям. Не один Шевченко, а все кирилло-мефодиевцы вынесли из нее твердое убеждение в москальском происхождении крепостничества. В "Книгах бытия украинского Народа" Костомаров писал: "А Німка цариця Катерина, курва всесвітная, безбожниця, убійниця мужа своего, востание доконала козацтво і волю, бо одібравши тих, котри були в Україні старшими, наділила іх панством і землями, понадовала ім вільну братію в ярмо і поробила одних панами, а других невольниками". Если будущий ученый историк позволял себе такие речи, то что можно требовать от необразованного Шевченко? Москали для него стали источником всех бедствий. Ляхи були - усе взяли, Кров повипивали,А москалі й світ Божий В путо закували. Во всей эпопее Хмельнитчины Шевченко видел только печальный факт присоединения к Москве. Всенародного требования воссоединения с Россией он знать не хотел."Национальным поэтом" Шевченко объявлен не потому, что писал по-малороссийски и не потому, что выражал глубины народного духа. Этого как раз и не видим. Три четверти стихов и поэм его подражательны, безвкусны, провинциальны. Кулиш когда-то писал: если "само общество явилось бы на току критики с лопатою в руках, она собрало бы небольшое, весьма небольшое количество стихов Шевченко в житницу свою; остальное было бы в его глазах не лучше сору, его же возметает ветер от лица земли".Многие до и после Шевченко писали по-украински, часто лучше его, но только он признан пророком. Причина: он первый воскресил казачью ненависть к Москве и первый воспел казачьи времена как национальные.Идеология Кирилло-Мефодиевского братства--------------------------------------------------------------------------------Слово "организация" плохо вяжется с маленьким кружком, известным под именем "Кирилло-Мефодиевского братства", возникшем в Киеве при университете Св. Владимира в 1846 - 1847 годах. Он не успел ни организоваться, ни начать действовать, как был ликвидирован полицией, усмотревшей в нем революционное общество вроде декабристского. Идеи насильственного ниспровержения государственного строя у его членов не было, но успели выработаться кое-какие взгляды на будущее устройство России и всех славянских стран. Это устройство представлялось на манер древних вечевых княжеств - Новгорода и Пскова. В бумагах Костомарова, самого восторженного из членов братства, сохранилась запись: "Славянские народы воспрянут от дремоты своей, соединятся, соберутся со всех концов земель своих в Киев, столицу славянского племени, и представители всех племен, воскресших из настоящего унижения, освободятся от чужих цепей, воссядут на горах (киевских) и загремит вечевой колокол у Св. Софии, суд, правда и равенство воцарятся. Вот судьба нашего племени, его, будущая история, связанная тесно с Киевом". "Матери городов русских" предстояла роль матери всех славянских городов.Не трудно в этом отрывке уловить все тот же мотив "Соединенных славян", звучащий в названиях одного из декабристских обществ и киевской масонской ложи. При этом не обязательно предполагать, как это часто делают, идейную преемственность между декабристами и кирилло-мефодиевцами. Гораздо вернее допустить, что те и другие имели общего учителя панславизма в лице поляков. Недаром "Книги бытия украинского народа", написанные Костомаровым как некое подобие "платформы" братства, хранят на себе ясный след влияния "Книг польского народа и польского пилигримства" Мицкевича. Кроме того, во время их написания в 1846 году Костомаров часто встречался с поляком Зеновичем - бывшим профессором Кременецкого лицея, рассадника польского национализма, 3енович был ревностным поборником идеи всеславянского государства.Главные принципы Кирилло-Мефодиевского кружка давно выяснены и сформулированы. Напомним, что Малороссия мыслилась в числе независимых славянских стран "как равная с равными" и: даже чем-то вроде лидера федерации. Независимая украинская государственность основывалась, таким образом, на европейском демократическом мировоззрении. На этом же строилась "внутренняя" политика.Если не считать довольно бледных Гулака и Белозербкого, то самыми видными фигурами Кирилло-Мефодиевского братства были Шевченко, Кулиш и Костомаров. Шевченко "видным" был больше как поэт, чем как член братства, с которым был очень слабо связан. Вдохновителем, "теоретиком" и душой всей группы был Костомаров - молодой в то время профессор истории киевского университета. До восемнадцати лет будущий украинский патриот не знал даже малороссийского, языка. По крови он был полувеликорус-полумалорус. Отец его, воронежский помещик, был русским, но мать - украинка и происходила из крепостных. Костомаров сам рассказывает, как отец его, будучи уже пожилым человеком, облюбовал себя из числа своей дворни жену, бывшую в то время маленькой девочкой, отправил ее в Петербург учиться, поместил в институт для благородных девиц, и, когда она по окончании его вернулась образованной, воспитанной барышней, женился, на ней. Будущий историк, таким образом, родился и, вырос в семье совершенно русской по духу и по культуре. Малороссийские симпатии появились у него в Харькове по окончании университета и внушены были главным образом И. И. Срезневским, тоже великорусом, увлекшимся собиранием украинской народной поэзии и выпустившим в 30-х годах свои знаменитые "Запорожские древности". "Мною овладела какая-то страсть ко всему малороссийскому,- признавался Костомаров. - Я вздумал писать по-малорусски, но как писать? Нужно учиться у народа, сблизиться с ним. И вот я стал заговаривать с хохлами, ходил на вечерницы и стал собирать песни".Но была еще одна причина любви его к малороссийскому народу-старинное его общественное устройство, совпадавшее с демократически-республиканскими идеалами историка. Казачество представлялось той республикой, к которой так лежало сердце будущего кирилломефодиевца. Распространение его устройства на всю Украину представлялось ему величайшим прогрессом и благодеянием для народа. "Незабаром були б на Вкраіні усі козаки, усі вільні і рівні, і не мала б Украіна над собою ні царя, ні пана, опричь Бога единого, і дивлячись на Украіну так бы зробилось і в Польщі, а там і в других словянських краях". Сильного соперника казачество имело только в лице Господина Великого Новгорода. Перед этой древнерусской республикой Костомаров благоговел настолько, что когда его после следствия по делу кирилломефодиевцев отправляли из Петербург


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2021. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua