09/25/2003 | часопис "Молода Україна"

Хай живе суржик!*

Олесь Доній


Який свідомий (себто, «щирий») українець не пройшовся по славнозвісному суржику. От, мовляв, краще би вже якоюсь однією мовою розмовляли, але ж чистою!
Смію певнити: позиція націонал-демократів стосовно викорінення суржика в наших умовах є чистої води русифікацією.
Уявляю ці вусаті обличчя справжнісіньких патріотів, які почують цю тезу. Аякже! Все своє життя вони борються за чистоту «калинової» (другої за мелодійністю після італійської, але то вигадали трикляті макаронники, ми ж то знаємо, що насправді першої!), а тут, бач, їх ще й звинувачують у прислужництві Москві!
Може й не у прислужництві, але ті, що ганять наш рідний суржик, таки сприяють русифікації України.
Спробую пояснити.
По-перше, всі мови – це суржики. І українська – теж. Кожен неупереджений лінгвіст може дати розкладку про тюркські (майдан, козак) чи польські (кохати, перепросити) запозичення, не кажучи вже про болгарську основу, яку вслід за москалями ми цнотливо називаємо то старослов’янською, то церковнослов’янською. Чи, може, німецька «лямпа» народилася в херсонських степах, а англійський «комп’ютер» вигадала Одарка з Мелітополя? Отож-бо. Запозичували, запозичуємо і будемо запозичувати! Літературні норми дуже умовні і ніде не відповідають нормам живої мови. Суржиком писав наддніпрянець Шевченко, галичанин Франко, суржиком розмовляли діячі Центральної Ради. А якщо послухати нинішніх політиків, ви що думаєте, суржиком вправно володіють тільки притчевоязицеві Плющ і Кучма? Спокійно! Ющенко й Тимошенко володіють суржиком не гірше. Якщо хтось скаже, що то у них літературна мова, значить, я проходив у школі якусь іншу. Ну то й що? Хіба вони перестали бути українцями?
Одним можна, іншим – зась! Це черговий приклад поділу на «білих» і «чорних». «Білим», значить, можна запозичувати полонізми, а «чорним» щось покласти у мовну торбинку – фігушки! Коли галичани називають дівчат по-польськи кобітами, це, значить, має заохочуватися. То ж Європа! Тріумфальне шестя польської дупи по всіх телевізійних каналах взагалі має означати ледь не акт фізичного єднання з Євросоюзом. Ні, я розумію, що наддніпрянське слово «срака» може різати чиїсь ніжні вушка. Але ж від іншої вимови зміст не зміниться у сідниць, себто задньої частини тіла, або ж ануса, вона ж «попа», вона ж польська «дупа», вона ж наддніпрянська «срака», вона ж єврейський «тухєс», вона ж жо... (ні, то вже слово геть кацапське, тобто суржик, не притаманний справжнім українцям).
Чому почали боротися проти суржика? Ну, це типовий приклад української дулі в кишені. Коли на зорі перебудови в другій половині вісімдесятих націонал-інтелігенти згадали про мову, то, звісно, з почуття великої поваги (але ж ніяк не від великого страху, не подумайте) не схотіли кидати каміння в бік великої і могутньої братньої мови, якою вписана значна сторінка у світовій літературі. Як можна! За об’єкт праведного гніву була взята не вся мова, а тільки її маленькі кавалки, які нахабно прокралися до солов’їної і почали її ганебно засир... чи то пак засмічувати, і перетворили на жахливого покруча, схожого на гібрид жита з пшеницею. Воно начебто й боротьба вийшла, і в той же час тільки «проти окремих проявів». Маінькая такая боротьбінушка, боротьбусічка, ну просто боротьбуська!
Тож нехай КРАЩЕ СУРЖИК, АНІЖ РОСІЙСЬКА! Як ура-патріоти сприяють русифікації? Не варто брати на сліпу віру дані переписів, за результатами яких українською спілкується ледь не 80% «живих і ненародженних», бо, швидше за все, всі вони українською розмовляють тільки під час перепису, себто раз на десять років. Набагато реалістичнішими виглядають соцопитування. У більшості з них, результати приблизно однакові: українською і російською спілкується десь по половині населення країни. А далі почнемо невтішний відлік. Де ж ареал калинової? Нею спілкується населення сіл, містечок і значної частини міст Західної, до них можна додати містечка й села Центральної та Північної України плюс села Східної та Південної. Ну, а в мегаполісах до цієї когорти можна віднести літераторів, богемного вигляду митців, активістів нацдемівських партій плюс нещодавні вихідці з села, що надійно застовпили будівельні майданчики та міліцейські будки, плюс незначна частина чиновників. Але ж скажіть, де тут живе літературна мова? Припускаючи, що на всій Західній розмовляють саме нею (а це ой як далеко від істини!), то залишиться додати хіба що літераторів з партактивом. Решта – це територія нашого славнозвісного суржика. І ось цю решту наші ура-патріоти й хочуть русифікувати! Уявіть собі реакцію носія суржика (такого собі «суржиконоса»), якому постійно талдичать про його мовну неповноцінність. Відкинемо ймовірність виникнення через таку дрібницю комплексу неповноцінності. Адже рефлексувати (тим паче комплексувати) можуть не всі. Але та частина, що рефлексуватиме? Правильно! Вони будуть намагатися долучитися до вищої культури. Візьмемо найкращу ситуацію, коли половина цих «долученців» заговорить українською (хоча реально міфологема щодо «вищості» російської культури перевербує на свій бік їх значно більше). Але ж інша половина обере російську. І що ми маємо? До 50% російськомовних громадян України долучиться ще половина колишніх «суржиконосів»! І нас буде все менше й менше. Воістину, якщо коли-небудь українську мову таки доб’ють, то саме руками націонал-патріотів. І тоді, придивившись до кришки труни з «мовеняточком», ви побачите, що один із її цвяшків буде з любов’ю оперезаний гілочкою калини, а на самому цвяшкові можна буде прочитати викарбуваний напис: «Від українських патріотів».
Які ж песпективи? Рано чи пізно оборону буде прорвано. Тому треба не оборонятися, а наступати! Не захищати україномовне гетто від іншомовних вкраплень, а відвойовувати новий простір! Не хаяти суржик, а спонукати російськомовних переходити на нього! Що, досі не зрозуміло? Ото ж бо й воно! Річ у тім, що жодна людина не може відразу перейти з однієї мови на іншу. Словниковий запас не створюється за день. Він поповнюється ПОСТУПОВО. І якщо під час цього ПОСТУПОВО ви не захочете мукати, як корова, чи жестикулювати, як мавпа, то користуватиметеся запасами ще й старого вокабул яру. Це давно розуміють на заході і цього досі не можуть збагнути наші ура-патріоти. Скільки подорожую світом, стільки бачу, як там ЗАОХОЧУЮТЬ до спілкування їхніми мовами. Ти можеш говорити одними інфінітивами, можеш плутати часові форми, неправильно вимовляти слова, але все одно тебе спонукатимуть до тренінгу, до спілкування. А наші ура-придурки відразу завиють. Скільки русизмів! Яка жахлива вимова! А що то за наголоси! У-у-у, козли! Такі і в мертвого відіб’ють охоту!!!
Я більш-менш (зараз почнуть хмикати, що більше «менш», аніж «більш») опанував українську вже у свідомому віці, десь так на третьому курсі університету. І не соромлюся того, а навпаки – пишаюся! Усвідомив себе українцем у середніх класах школи, але в моєму середовищі – вдома, у школі, у дворі (я народився і все життя прожив у Києві) ніхто не розмовляв українською. Я хотів – і я вивчив. Це був нелегкий процес. Добре, що тоді ще не встигли розгорнути антисуржикову «агітацію і пропаганду».
Можна подумати, що мені не хочеться, щоб українська була чистішою і красивішою. Звичайно, хочеться. Просто я розумію, що в наших умовах боротьба з суржиком – це не першочергова проблема. Більше того, ця боротьба шкідлива, бо вона зменшує коло наших союзників, замість того, щоби завойовувати нових.
Потрібно боротися. Але боротися не з суржиком, а за перехід на суржик російськомовних. Спочатку хоча б на суржик. А далі вже справа техніки...
Мови світу демократизуються, вони відкриті до різних віянь та впливів. Нехай ці віяння не завжди добрі й корисні, але якщо мова жива, вона перетравить і витримає все. Наші ж ура-придурки намагаються втримати її в межах сільського дев’ятнадцятого століття, а значить, вони її омертвляють, вони прирікають її на загибель. А мові потрібен розвій. Нехай на цьому етапі ми трохи втратимо мовну чистоту і наберемося зайвих запозичень, – головне, щоб ми змінили оборонні редути на атакуючі порядки. Нам треба боротися за місто. Історія робиться в містах, і традиційної лексики для міст уже недостатньо. Ну, не знаю я села, не був я ніколи в житті на пасіці й не годував ніколи хряків! Але ж я українець!
Тому я заборонив при редагуванні «Молодої України» викреслювати всілякі русизми, сленгізми, жаргонізми і прочая- прочая- прочая. МИ ПИСАТИМЕМО ТАК, ЯК ГОВОРИМО. І НЕХАЙ ІНШІ ГОВОРЯТЬ ТАК, ЯК МИ ПИШЕМО!


----------------------------------------------
 Основні ідеї цієї статті були викладені ще у 2000 році в книзі «Молода Україна forever», але позаяк ту книгу досі ніхто не наважився видати, то доводиться займатися творчим плагіатом самого себе:-))))

часопис “Молода Україна”, №2, серпень 2003 р.