08/26/2004 | Franko

http://www.gazeta.lviv.ua/2004/08/26/NewspaperArticle.2004-08-25.0017

Мова між домовиною та колискою
Галина ПАГУТЯК

I

У 70-Х РОКАХ Іван Дзюба поставив просте питання: “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Через тридцять років ми формулюємо його по-іншому: “Толерантність чи русифікація?” – вже в контексті незалежної держави. Можливо, в недалекому майбутньому ніхто не ставитиме запитань, а просто натисне клавіші Enter або Exit.

А втім, віднедавна я починаю відчувати внутрішній спротив, коли слухаю заклики захищати державну мову. Оборона не надто сприяє перемозі. Доки наша держава не повернеться до державної мови передом, доти вганятимуть у депресію всі ці розмови про русифікацію, двомовність і “мову міжнаціонального спілкування”. Наші кандидати в президенти або обіцяють нам двомовність, забуваючи про складні історичні обставини та елементарну цивілізованість, або не хочуть завчасно будити демонів у темних водах пострадянської свідомості, щоб не спровокувати міжнаціональної ворожнечі. Хоча ця ворожнеча наростає з кожним днем і має на те свої причини: беззаконня й занепад суспільної моралі.

Найперше, стосунки між державною та російською мовами мають вигляд взаємних реверансів і поступок, а перед господарем потрібно скидати капелюх і шанувати його звичаї, як це роблять у Франції, Польщі, Чехії, всюди. Від кого ми маємо захищати українську мову у власній державі? Єдина відповідь: від її громадян, які без неї можуть обійтися. Грошима з фондів і грантів людського ледачого розуму не поправиш. Це – їхній обов’язок і право розмовляти українською мовою в українській державі. І кожен має захищати себе сам, а не чекати порятунку збоку чи згори. “Найкращий аргумент, – говорив колись Альберт Швейцер, – особистий приклад. І це – єдиний аргумент”. Коли львів’янин в екзилі віддає дитину до київської школи, наказуючи: “Говори, як усі, щоб із тебе не сміялися”, він виховує в неї дводушність, із якої й починається двомовність, що викликає в нього самого шалений опір і муки патріотизму.

Доля української мови, варто визнати нарешті, залежить від морального здоров’я нації. Це колективи не мають вибору, бо найбільше в нас руйнують мову ЗМІ, а кожна людина його має. Хтось слухає Сердючку, а хтось – “Плач Єремії”. Хтось молиться Богові, а хтось займається чорнокнижництвом. І кожен зуміє захистити свої вподобання.

У первісних народів було правило: не рятувати потопаючого, бо він належить духам води. Він мав рятуватися сам. Може, його рідним це завдавало болю, але жертва – почесний вчинок, бо дає змогу вижити іншим.

ІІ

У 1943 році галицькі владики складають письмове звернення до народу, занепокоєні загостренням українсько-польських стосунків. Вони бачать причину цього в моральному й духовному занепаді, а не в політиці. Війна виявляє всі приховані вади людини. Серед них перелічено такі, як “злий приклад уживання горілки, непослух батькам, занедбання релігійних обов’язків, гріх нечистоти – зрештою, жорстокість, грабування, проливання крові, вбивства. Народ, у якому більше домовин, ніж колисок, зникає безповоротно з лиця землі”. Ми вже знаємо з історії, що в Галичині тоді вдалося уникнути кривавих погромів, але вони сталися на Волині.

Минуло декілька десятиліть, і ми знову маємо більше домовин, аніж колисок. Життя неможливе без етичних принципів. Так само, як культура. Якою б не була мовна політика нашої влади, кожен громадянин спроможний зробити вибір. Школа й церква навіть у часи окупації могли зупинити виродження, хоча їм загрожували репресії й фізичне знищення. Але нині вони мовчать. Церква ще не оговталася після багатолітнього терору, а вбога національна школа частіше зазирає в гаманці батьків, аніж у душу вихованцям. Через занедбання етичних принципів у національній свідомості залишилася лише політика очікування месії-визволителя та ідолопоклонство розіп’ятому Тарасові Шевченку. Трагічні наслідки подій на Волині проектуються на майбутнє: лікувати треба душу, а не тіло.

Не варто очікувати міжнаціональної ворожнечі: вона вже тут. У постатях скінхедів і російських бізнесменів, які дають роботу українцям тут і в Росії, ставлячись до них, як до наймитів, у провінційному расизмі та столичній українофобії. Чи справді ця держава незалежна, якщо в ній процвітає та безкарно минається українофобія? Може, вона полишена сама на себе скраєчку Західної Європи? Те, що лежить без догляду, завжди хтось підбере. А в хату без господаря неодмінно завітають злодії.

ІІІ

Основна вада глобалізації в тому, що вона дозволяє це зробити. Вона допускає існування конгломерату національних культур, як дозволяв це марксизм-ленінізм, в основі якого теж лежала ідея глобалізації, дозволяє етнографічні гетто в межах масової культури, помахуючи фінансовим кийком. Небезпека не в тому, що нам загрожують двомовність і економічна колонізація, а в тім, що ми вже маємо здеморалізоване суспільство. Цей світ – не лише послідовність подій, чергування війни, миру, економічних спадів і піднесень. Він – живий організм, який гине, коли в ньому відмирає більше клітин, аніж зазвичай. Кожен мусить знайти опір хворобі, яка нищить не лише українську мову та культуру, а й усю цивілізацію. Як ми ставимося до життя, так воно ставиться й до нас. Якщо життя – це поле бою, можна вбивати. Якщо життя – скарбниця, можна грабувати. Якщо ж воно – повія, можна не перейматися особистою чистотою. І якщо життя –це гра, то розважатимемося. Між колискою та домовиною. А щоб померти в цьому віртуальному просторі, не треба навіть слів. Досить натиснути клавішу Delete.


Галина Пагутяк – письменниця-романістка, мешкає у Львові