Спеціальна охорона мов в Україні В. Василенко(\)
03/21/2006 | Оk
В скороченій редакції опубліковано в ДТ:
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/589/52910/
В. Василенко
доктор юридичних наук, професор, Надзвичайний і Повноважний Посол України
Які мови в Україні потребують спеціальної охорони :
колізія між національним законом і міжнародними зобов‘язаннями держави.
Починаючи з січня 2005 року наша держава є учасником важливого документу Ради Європи, відомого в Україні під назвою Європейська хартія регіональних мов або мов меншин. Україна взяла на себе зобов’язання приєднатися до Хартії при вступі до Ради Європи, що було зафіксоване у Висновку її Парламентської Асамблеї № 190 від 26 вересня 1995 року. Підписання Хартії від імені України відбулося вже 2 травня 1996 року. Однак процес її ратифікації тривав кілька років, супроводжуючись жорстким політичним протистоянням і грубими порушеннями Конституції України та українського законодавства. Досить пригадати той факт, що Закон України про ратифікацію Хартії ухвалений Верховною Радою України 24 грудня 1999 р., було скасовано рішенням Конституційного суду України від 12 липня 2000 р. Суд визнав зазначений Закон неконституційним через порушення конституційної процедури його ухвалення.
Після цього Президент України ще двічі – 12 вересня 2001 р. і 26 жовтня 2002 р. – подавав до Верховної Ради України ідентичні у їхній концептуальній хибності законопроекти. Під тиском антиукраїнських сил Верховна Рада України 15 травня 2003 року ухвалила Закон України № 804-IV «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин».
Всупереч духу і змісту Хартії, цей Закон покладає на державу надмірні зобов’язання щодо спеціальної охорони тих мов, які цього не потребують, і залишає поза сферою своєї дії низку мов, яким дійсно потрібен особливий захист і підтримка. Ухвалення цього парадоксального і абсурдного Закону було зумовлене кількома чинниками.
По-перше, підписанню Хартії не передувало ретельне експертне вивчення цього документу, глибокий аналіз мовної ситуації в Україні і фахове обґрунтування необхідності захисту тієї чи іншої мови з урахуванням її фактичного стану і реальних можливостей держави в контексті положень Хартії.
По-друге, на ратифікацію до Верховної Ради України було подано текст Хартії у перекладі українською мовою, який, на порушення елементарних правил, було здійснено не з офіційних копій автентичних примірників (англ. і фр. мовами), а з далекого від досконалості російськомовного перекладу. Такий, м’яко кажучи, безвідповідальний підхід спотворював винесений у назву Хартії базовий термін, який є ключовим для розуміння її суті і змісту. Крім того, низка інших принципових положень Хартії була перекладена невірно. Внаслідок цього частина депутатського корпусу була введена в оману, а інша частина, відома своїми антидержавницькими і антиукраїнськими настроями, свідомо долучилася до вироблення і підтримки законопроекту, який не відповідав меті і об’єкту Хартії і розглядався як інструмент підтримки російської мови, а за великим рахунком був спрямований проти української мови. Викладаючи своє бачення змісту Хартії при першій її ратифікації 24 грудня 1999 р., доповідач цього питання перший заступник голови Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Г. Попов (фракція КПУ) абсолютно безапеляційно і безпідставно заявив, що «Хартія не регулює застосування державної мови» і що в ній «ідеться тільки про законодавче забезпечення європейських норм, таких, які є в нашій Конституції, про застосування російської та інших мов національних меншин». Показовим є те, що доповідач ухилився від відповіді на питання народного депутата С. Кириченка (Християнсько-демократична партія України) чому необхідно вишукувати додатково два з половиною мільярди гривень для застосування Хартії в умовах, коли «в нас немає підручників державною мовою» і «ми ще не ввійшли в нормальний режим відродження української мови». Натомість він пояснив, що йдеться про задоволення потреб «близько 12 мільйонів чоловік російського походження», а також «греків Приазов‘я, румун України, угорців на Закарпатті», і що «ніяких додаткових коштів для цього не треба». Цілком очевидно, що неправдиві в корені, але арогантні запевнення у відсутності фінансових наслідків приєднання України до Хартії на фоні хибного тлумачення змісту цього документу не могли не вплинути на рішення деякої частини депутатів щодо доцільності схвалення законопроекту про ратифікацію Хартії. На жаль, спрацювала тактика цинічного обману і психологічного тиску, до якої вдалися комуністи, прогресивні соціалісти і соціалісти, а також прокучмівські сили у Верховній Раді. Тверезі пропозиції окремих депутатів, зокрема Ю. Костенка, П. Мовчана, І Зайця, І. Осташа, та ін. і висновок головного науково-експертного управління Секретаріату Верховної Ради, у яких йшлося про необхідність ухвалення зваженого законопроекту з урахуванням справжньої мети і об‘єкту Хартії і фінансових можливостей України, були проігноровані.
По-третє, у певній мірі на депутатський корпус впливали і демагогічні заклинання про необхідність виконання Україною зобов‘язання приєднатись до Хартії протягом року після набуття членства у Раді Європи. Дійсно, у відомому висновку Парламентської Асамблеї Ради Європи йшлося про підписання та ратифікацію Хартії впродовж року. Підписавши Хартію у травні 1996 р. Україна частково виконала своє зобов‘язання і мала підстави не форсувати її ратифікацію з огляду на практику держав-членів Ради Європи, які не поспішали з ратифікацією цього складного документа.
На момент її підписання Україною, Хартію, яка була вироблена в 1992 р., підписало 14 держав, а ратифікувало лише 4.
У 1999 р. Хартію підписало 18 держав, а ратифікувало лише 9.
У 2003 р. Хартію підписало 28 держав, а ратифікували 19.
У 2005 р. із 46 держав членів Ради Європи Хартію підписало 30 держав, а ратифікувало 19.
Отже, аналіз статусу Хартії на дати її підписання Україною, першої і другої ратифікації та на кінець 2005 р. дає підстави для висновку, що її ратифікація державами-членами Ради Європи - складний і тривалий процес, зумовлений їх відповідальним і прагматичним ставленням до визначення обсягів своїх міжнародних зобов‘язань відповідно до умов, передбачених Хартією.
По-четверте, процес ратифікації Хартії став частиною широкомасштабної спецоперації, яку Російська Федерація наполегливо і часом досить відверто здійснює проти України. Її важливою складовою є розширення російської мовної експансії і активна публічна протидія офіційних чинників РФ навіть скромним спробам української влади сприяти відродженню української мови. З огляду на зміст законопроектів, які Л. Кучма подавав на ратифікацію, не виключено, що їхня концепція народилася не в Києві. Проте не викликало жодного сумніву, що такі законопроекти, в разі їхнього ухвалення, створять правові підстави для надання додаткової розширеної підтримки низці сильних європейських мов і, насамперед, російській, яка аж ніяк не ущемлена в Україні. Саме тому залежні від російської влади і широко присутні в українському інформаційному просторі російські ЗМІ одностайно стали агітувати за ратифікацію Хартії Верховною Радою України. До цієї кампанії активно долучились і офіційні особи. Так, перебуваючи у Києві, голова Держдуми РФ Г.Селезньов 16 грудня 2002 року відверто зажадав від України ратифікувати Хартію, хоч Росія не ратифікувала її й досі.
По-п‘яте, ухвалення законопроекту про ратифікацію Хартії продавлював сам Л. Кучма та особи з його найближчого оточення, які діяли скоріше як агенти впливу іноземної держави, а не відповідальні керівники власної країни. З особливою наочністю це проявилось при повторній ратифікації Хартії, коли до цього процесу долучився новий глава Адміністрації Президента В. Медведчук, відомий відвертим лобіюванням російських інтересів в Україні, та її колишній глава В. Литвин, тепер вже в ролі спікера Верховної Ради.
В. Литвин просував законопроект про ратифікацію Хартії, свідомо нехтуючи своїми функціональними обов‘язками. У пояснювальній записці до законопроекту не було визначено матеріальних і фінансових наслідків виконання передбачених Хартією зобов’язань, як цього вимагає частина четверта статті 3 Закону України “Про право міжнародних договорів України”. Як голова Верховної Ради, В.Литвин був зобов’язаний, принаймні, запропонувати Верховній Раді розпочати розгляд законопроекту лише після одержання депутатами докладної інформації про бюджетні витрати, необхідні для виконання Хартії. Він цього не зробив. Натомість ним були допущені грубі відхилення від Регламенту Верховної Ради України. Розгляд законопроекту про ратифікацію Хартії і його ухвалення відбулися з порушенням статті 6.2.12 Регламенту, згідно з якою відхилений законопроект не може виноситися на тій же або наступній позачерговій сесії Верховної Ради даного скликання. 17 квітня 2003 року Верховна Рада цей законопроект не підтримала, а 15 травня 2003 року попри його офіційну відсутність у переліку законопроектів, зареєстрованих на третю сесію Верховної Ради четвертого скликання, він знов був внесений до порядку денного пленарного засідання. І це при тому, що Президент України через главу своєї Адміністрації листом від 14 травня 2003 року № 02-02/918 відкликав законопроект і висловив готовність знов внести його на розгляд Верховної Ради в установленому порядку після доопрацювання. Але законопроект було винесено на голосування 15 травня 2003 року і ухвалено як Закон. Тим самим було порушено частину п’яту статті 7 Закону України “Про право міжнародних договорів України”, яка передбачає, що суб’єктом законодавчої ініціативи щодо ратифікаційних законів можуть бути лише Президент України або Кабінет Міністрів України.
Поведінка гаранта також була невідповідною і безвідповідальною. На виконання своїх президентських повноважень Л.Кучма мав би накласти вето на ухвалений Закон про ратифікацію Хартії лише з огляду на те, що Верховна Рада не мала права розглядати і схвалювати відкликаний ним законопроект.
Водночас існували набагато серйозніші підстави для застосування президентського вето. Було очевидним, що як у грудні 1999 р., так і у травні 2003 р. Верховна Рада ухвалила законопроекти, які суперечили меті і об’єкту Хартії, покладали на державу надмірні зобов‘язання, для виконання яких не передбачувалось відповідних ресурсів, і були спрямовані проти основоположних принципів державної мовної політики. Л. Кучма не міг не знати про концептуальну хибність, юридичну ущербність обох Законів і не усвідомлювати негативних матеріальних, соціальних і політичних наслідків впровадження їх у життя. На це промовисто вказували виступи багатьох депутатів під час дискусії при обговоренні цих законопроектів на засіданнях комітетів і під час сесій Верховної Ради, спеціальний лист близько 50 депутатів, направлений Президенту України у червні 1999 р., офіційний експертний висновок Інституту української мови Національної Академії Наук України, датований листопадом 2001 р. і підписаний директором Інституту член-кореспондентом НАН В.Німчуком та кандидатом філологічних наук В.Радчуком, висновки головного науково-експертного управління Секретаріату Верховної Ради, зроблені у листопаді 2002 р. та квітні 2003 р., експертні оцінки окремих авторитетних фахівців, зокрема професора В.Євтуха, кандидатів юридичних наук В.Мармазова, С.Піляєва та інших.
Таким чином, через свідомі антидержавні дії певної частини українського політикуму, втручання Росії та злочинне нехтування Л.Кучмою та В.Литвином своїх службових обов’язків, Україна вкотре опинилась у складній і неприємній ситуації. Вихід з неї полягає, насамперед, у якісному кваліфікованому перекладі Хартії, правильному тлумаченні її положень і наступному здійсненні таких заходів як ретельне вивчення фактичного стану окремих мов в Україні на фоні загальноукраїнської і загальноєвропейської мовної ситуації; зважений вибір варіантів передбачених Хартією зобов’язань з урахуванням наявних в Україні реальних ресурсів для їхнього виконання і, нарешті, внесення відповідних змін у безглуздий чинний Закон.
Перший крок у цьому напрямку вже зроблено. На запит Національної комісії зі зміцнення демократії і утвердження верховенства права авторитетні вчені НАН України, Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка, Національного університету “Києво-Могилянська Академія”, незалежно один від одного, дійшли в принципі однакових висновків щодо змісту базових термінів і положень Хартії та шляхів їх правильного перекладу і застосування.
Здійснений ними аналіз автентичних текстів Хартії засвідчив, що зафіксований у її назві та тексті базовий термін “regional or minority languages” (англ.) / “langues régionales ou minoritaires” (фр.) був невірно перекладений на українську мову як “регіональні мови або мови меншин”. Його правильним українським відповідником є “регіональні або міноритарні мови”, тобто ті мови, що використовуються у певному регіоні і є менш поширеними, ніж інші в межах цього регіону.
Пояснювальна доповідь до Хартії наголошує: “Мови, яких стосується Хартія, є, головним чином, територіальними мовами, тобто мовами, що традиційно використовуються на певній географічній території … і стали міноритарними навіть в тих регіонах, в яких вони мали традиційну територіальну основу” (п. 33). Важливо підкреслити, що в базовому терміні англійського тексту Хартії слово minority має значення не “меншини”, а “меншості”, і застосовується для означення меншої кількості людей, які говорять тією чи іншою мовою, а не для означення етнічної одиниці. Правильність такого тлумачення і перекладу підтверджується тим, що в англійській мові слово minority має також значення „меншість“ в сенсі кількості, а не етнічної приналежності , і що у базовому терміні французького тексту Хартії вживається слово minoritaires, що вказує на меншу поширеність, а не mіnorités, що вказує на етнічну приналежність. Саме тому у статті 1“в“ Хартії, де визначено термін “територія, на якій використовується регіональна або міноритарна мова“, йдеться не про мову певної національної меншини, а про мову, яка є засобом спілкування певної кількості осіб.
Правильність такого тлумачення і перекладу базових термінів випливає із змісту Хартії, об‘єктом якої є, насамперед, підтримка і спеціальна охорона тих мов, які можуть зникнути з мовної карти Європи, а також інших регіональних і міноритарних мов, а не застосування особливих охоронних заходів щодо мов всіх без винятку меншин у даній країні. Це незаперечно підтверджує мета Хартії, яка зафіксована у її преамбулі і яка полягає у збереженні та розвитку «культурного багатства і традицій» Європи , її багатомовності та культурного розмаїття шляхом охорони «історичних регіональних або міноритарних мов, декотрі з яких знаходяться під загрозою відмирання». У пояснювальній доповіді до Хартії зазначено, що спільною рисою для багатьох регіональних або міноритарних мов є «більший або менший ступінь загрози їхньому існуванню» (п. 1); що Хартія створена з метою «захисту та підтримки регіональних та міноритарних мов, як частини культурної спадщини Європи, яка знаходиться під загрозою» (п.10) ; і що сучасна слабкість окремих історичних регіональних або міноритарних мов зумовлює необхідність «особливого сприяння» для їх збереження та розвитку (п.27).
Відповідно до статті 1 Хартії її базовий термін «регіональні або міноритарні мови» означає мови, які:
“1) традиційно використовуються в межах певної території держави її громадянами, які складають групу, за своєю чисельністю меншу, ніж решта населення цієї держави; та
2) відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави;
до них не належать ні діалекти офіційної мови, ні мови мігрантів.”
Звичайно, регіональна, або міноритарна мова є одночасно і мовою етнічної меншини, але ці терміни не тотожні. Відмінність терміну «регіональні або міноритарні мови» від терміну «мови меншин» є очевидною в світлі того факту, що в числі інших прав захист мовних прав європейських меншин регламентується Рамковою конвенцією 1995 р. про захист національних меншин. У цьому документі, який держави-члени Ради Європи підписали після вироблення Хартії і який має більш загальний всеохоплюючий характер, термін і поняття «регіональні або міноритарні мови» не використовується.
У Хартії термін «регіональні або міноритарні мови» недвозначно відокремлений і від терміну «мови, не пов‘язані з певною територією» (non-territorial languages – англ.; langues dépourvues de territoire – фр.). Цей термін означає «мови, якими користуються громадяни держави і які відрізняються від мови або мов решти населення держави, але які, незважаючи на їхнє традиційне використання на території держави не можуть бути безпосередньо пов‘язані з окремою місцевістю цієї держави».
Слід особливо зазначити, що у ст. 1 Хартії дається важливе для розуміння її змісту і шляхів застосування визначення терміну “ територія, на якій використовується регіональна або міноритарна мова”. В цьому визначенні, крім окреслення певного географічного ареалу використання мови, ключовими є слова “певна кількість людей, наявність якої виправдовує застосування заходів з охорони і сприяння, передбачених у цій Хартії”.
Сторони Хартії зобов‘язані визначити перелік регіональних або міноритарних мов, які вживаються на її території і підпадають під визначення ст. 1. В той же час з огляду на різноманітність і складність мовної ситуації в Європі, ст. 2 Хартії надає можливість державам–учасницям самостійно визначати як перелік мов, так і режими охорони конкретних мов з урахуванням «стану кожної регіональної або міноритарної мови» і поширювати на неї або заходи базової охорони, передбаченої у Частині ІІ, або додаткові спеціальні охоронні заходи, визначені у Частині ІІІ.
Режим базової охорони має ґрунтуватись на загальних принципах і нормах, які звичайно застосовуються для охорони прав осіб, що належать до національних меншин, і які стосуються їх мовних прав. Режим спеціальної охорони ґрунтується на численних чітких нормах, які є конкретизацією загальних принципів.
Сторони Хартії мають право вільного вибору перелічених в Частині ІІІ численних спеціальних охоронних заходів щодо мов, які потребують особливої підтримки. Проте кожна сторона зобов‘язується застосовувати щодо кожної такої мови щонайменше тридцять п‘ять пунктів або підпунктів з положень Частини ІІІ, включаючи щонайменше три з кожної зі статей 8 і 12 та один з кожної зі статей 9, 10, 11 і 13. У згаданих статтях зафіксовані численні варіанти спеціальних охоронних заходів у таких царинах як освіта, судочинство, функціонування адміністративних органів на регіональному та місцевому рівнях, засоби масової інформації, культурна діяльність та користування культурними закладами, економічне і соціальне життя. «Метою цих варіантів, - підкреслює пояснювальна записка до Хартії, - є надання їй більшої гнучкості для врахування значної різниці у фактичному стані регіональних або міноритарних мов ... Роль держав полягатиме не у свавільному виборі цих варіантів, а у пошуку для кожної регіональної або міноритарної мови формулювань, що найкраще відповідають стану розвитку цієї мови» ( п. 46).
У зв‘язку з викладеним зазначимо, що пояснювальна записка до Хартії, п.п. 20-23, 37-50 якої тлумачать зміст положень її ст. 2, навіть допускає варіант, коли «держава може обмежитись ратифікацією Хартії без обрання будь-якої мови з метою застосування Частини ІІІ». (п. 49) Крім того, важливо підкреслити, що на мови, не пов‘язані з певною територією, поширюються лише базові заходи охорони, передбачені Частиною ІІ Хартії. На це вказує п.5.ст. 7 Хартії, яка уточнює, що до таких мов базові заходи охорони мають застосовуватись mutatis mutandis, тобто з урахуванням потреб та характерних рис тих груп, які користуються відповідними мовами.
Як випливає із преамбули і положень статей 7 -12 Хартії, для визначення відмінностей у фактичному стані регіональних або міноритарних мов і вибору відповідних спеціальних заходів для їх захисту необхідно ідентифікувати географічний ареал використання кожної мови, кількість її носіїв, ступінь розпорошеності/компактності кожної мовної групи, наявність інших специфічних умов та історичних традицій, пов‘язаних з використанням мов, а також оцінити загрозу існуванню конкретної мови у національному і загальноєвропейському контексті.
При цьому необхідно також враховувати витрати, яких вимагає реалізація багатьох положень та відмінність адміністративних та фінансових можливостей європейських держав» - наголошується у п. 1.23 пояснювальної записки до Хартії.
З урахуванням специфіки мовної ситуації в Україні на особливу увагу заслуговують положення Хартії, які підкреслюють, що «охорона і розвиток регіональних або міноритарних мов не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх» (преамбула) і передбачають у статті 3, що кожна договірна держава у своїй ратифікаційній грамоті або своєму документі про прийняття чи схвалення визначає кожну регіональну або міноритарну мову або офіційну мову, яка менш широко використовується на всій її території або частині території і до якої застосовуються пункти, визначені відповідно до пункту 2 статті 2», тобто пункти про спеціальні охоронні заходи. /підкреслення моє В.В./
Аналіз практики реалізації Хартії свідчить про диференційований підхід держав-учасниць до визначення заходів охорони до конкретних мов. При чому окремі держави , наприклад, Данія, посилаючись на існуючий високий рівень захисту таких регіональних або міноритарних мов, як фарерської та гренландської, повідомили, що не надсилатимуть звітних доповідей відповідно до ст. 15 Хартії. В той же час деякі держави повідомили, що спеціальному режиму охорони підлягатимуть державні мови – ретороманська та італійська в Швейцарії, та шведська у Фінляндії.
У світлі викладеного є очевидним, що розробці ухваленого Верховною Радою України законопроекту про ратифікацію Хартії не передувало ретельне і відповідальне опрацювання найраціональніших і найреалістичніших варіантів захисту регіональних і міноритарних мов, що використовуються в межах нашої країни. Внаслідок цього у чинному Законі не враховано стан кожної конкретної мови в контексті загальної мовної ситуації в Україні та мети Хартії – збереження культурного розмаїття Європи шляхом охорони і підтримки мов, які знаходяться під загрозою зникнення.
Нехтуючи необхідністю диференційованого підходу до оцінки фактичного стану окремих мов, Закон у ст.ст. 2-3 передбачає застосування абсолютно тотожних заходів спеціальної охорони до мов наступних меншин: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької, та угорської.
Наявність у цьому переліку грецької, єврейської - мов, чи меншин ? – породжує плутанину. Якщо автори закону мали на увазі мови, то греки і євреї в Україні сьогодні використовують відповідно новогрецьку та ідиш. Якщо меншини, то це суперечить Хартії, предметом якої є мови, а не меншини. Але серйозніший суттєвий недолік полягає в тому, що всупереч меті Хартії, зафіксованій у її преамбулі та положенням п.п. “а” і “в” ст.1 та п.1 ст. 2 Хартії, Закон не згадує такі мови як, наприклад, караїмська, кримчацька, ромська, носії яких традиційно мешкають у певних місцевостях України.
Загальновідома інформація щодо фактичного стану перелічених в Законі мов дає підстави для висновку, що такі мови, як болгарська, молдавська, німецька, польська, російська, румунська, словацька та угорська не потребують спеціальної охорони, передбаченої Частиною ІІІ Хартії. Вони є офіційними у відповідних державах і в силу свого статусу мають необхідний державний захист. В межах України також не існує перешкод для застосування цих мов представниками відповідних національних меншин у місцях їх компактного проживання. Стан мов цих меншин в Україні є цілком задовільним, оскільки українське законодавство і практика традиційно приділяють пильну увагу захистові прав національних меншин, в тому числі і мовних.
Серед згаданих мов найсильніші позиції має російська мова, яка тривалий час була імперською мовою і продовжує широко використовуватись в межах усієї території України, особливо в її східній частині. В Україні російська мова не є регіональною або міноритарною, а відповідно до п. “с” ст. 1 Хартії підпадає під визначення мови, не пов‘язаної з певною територією. Це є додатковою підставою застосовувати щодо неї не спеціальний, а базовий режим охорони, як це випливає з п. 5 ст.7 Хартії.
Інакше кажучи, переліченим в Законі мовам крім гагаузької, кримськотатарської і, можливо, білоруської, не загрожує зникнення з мовної карти Європи і тому щодо них має застосовуватись лише базовий режим охорони, передбачений частиною ІІ Хартії.
Натомість спеціальний режим охорони, передбачений частиною ІІІ Хартії, мав би поширюватися на такі мови, як гагаузька, караїмська, кримськотатарька, кримчацька, ромська. Ці мови не є широковживаними ні в Україні, ні поза її межами. Вони не захищені офіційним статусом, оскільки народи, що ними говорять не мають власних державних утворень і є нечисленними. До цього переліку, мабуть, варто було б додати білоруську мову, яка, незважаючи на її офіційний статус в Білорусі, продовжує занепадати.
Нарешті, відповідно до статті 3 Хартії спеціальні охоронні заходи повинні застосовуватись до української мови, яка, попри її статус державної мови, залишається у стані, який загрожує її існуванню. Загальновідомо, що внаслідок тривалої політики асиміляції і русифікації, здійснюваної царським і комуністичним режимами із застосуванням найжорстокіших методів аж до знищення мільйонів носіїв української мови, вона опинилась у стані, порівняному із станом регіональних або міноритарних мов. У роки незалежності спостерігалося навіть погіршення фактичного стану української мови та звуження її застосування у певних сферах суспільного життя через злочинну бездіяльність режиму Кучми у впровадженні дієвих заходів підтримки української мови та відсічі культурно-мовній експансії Росії. Внаслідок цього етнічні українці, які становлять 77,8 % населення в Україні згідно з даними Всеукраїнського перепису населення в 2001 р. опинились у стані дискримінованої національної меншини у власній країні. Не можна не погодитись з Іваном Дзюбою, який досить точно оцінив ситуацію наступним чином: «Якщо дивитись правді в очі, то сьогодні в Україні найбільш загроженою національною меншиною, яка потребує захисту, є україномовні українці».
З обранням Президентом України В.Ющенка спостерігаються певні зрушення в намірах щодо підтримки української мови. Проте дії нової влади надто повільні, мляві і обережні, їм бракує системності і динамізму, що конче необхідне з огляду на агресивність Росії та її п’ятої колони в особі лідерів комуністів, соціалістів, регіоналів - Симоненка, Мороза і Януковича, які активно вимагають надання російській мові в Україні статусу державної. В цій ситуації використання можливостей Хартії для відродження української мови в Україні є не лише правом, а й обов’язком керівництва України.
Пропонований підхід до побудови Закону про внесення поправок до Закону Україну “Про ратифікацію Хартії регіональних мов і мов меншин” від 15 травня 2003 року являє собою базову концептуальну схему. Для її реалізації і вирішення питання про остаточний перелік мов, що підлягають спеціальному захисту, і визначення конкретних варіантів зобов’язань держави щодо кожної з цих мов необхідно ретельно вивчити їхній реальний фактичний стан через з’ясування ареалів поширення, кількості носіїв, компактності їх проживання у певних місцевостях тощо. При визначенні цих зобов’язань потрібно враховувати реальні можливості держави і наявність у неї не лише фінансових і матеріальних засобів, а й спеціалізованого ресурсу – кваліфікованих кадрів із знанням рідкісних мов.
Цілком очевидно, що підготовка нового законопроекту та його ухвалення Верховною радою України потребуватиме певного часу. Між тим європейська спільнота очікує від України виконання зобов’язань, визначених у її власному Законі. У ситуації, що склалась, практичний вихід полягає у виконанні зобов’язань щодо спеціальної охорони гагаузької та кримськотатарської мов. На думку фахівців, фактичний стан цих мов є дійсно незадовільним, їхня охорона передбачена чинним Законом і вони без сумніву залишаться об’єктом охорони після внесення поправок до нього. Застосування спеціальних охоронних заходів щодо гагаузької і кримськотатарської мов має стати першим етапом виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань у відповідності з метою і об’єктом Хартії.
Київ, 26 січня 2006 року
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/589/52910/
В. Василенко
доктор юридичних наук, професор, Надзвичайний і Повноважний Посол України
Які мови в Україні потребують спеціальної охорони :
колізія між національним законом і міжнародними зобов‘язаннями держави.
Починаючи з січня 2005 року наша держава є учасником важливого документу Ради Європи, відомого в Україні під назвою Європейська хартія регіональних мов або мов меншин. Україна взяла на себе зобов’язання приєднатися до Хартії при вступі до Ради Європи, що було зафіксоване у Висновку її Парламентської Асамблеї № 190 від 26 вересня 1995 року. Підписання Хартії від імені України відбулося вже 2 травня 1996 року. Однак процес її ратифікації тривав кілька років, супроводжуючись жорстким політичним протистоянням і грубими порушеннями Конституції України та українського законодавства. Досить пригадати той факт, що Закон України про ратифікацію Хартії ухвалений Верховною Радою України 24 грудня 1999 р., було скасовано рішенням Конституційного суду України від 12 липня 2000 р. Суд визнав зазначений Закон неконституційним через порушення конституційної процедури його ухвалення.
Після цього Президент України ще двічі – 12 вересня 2001 р. і 26 жовтня 2002 р. – подавав до Верховної Ради України ідентичні у їхній концептуальній хибності законопроекти. Під тиском антиукраїнських сил Верховна Рада України 15 травня 2003 року ухвалила Закон України № 804-IV «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин».
Всупереч духу і змісту Хартії, цей Закон покладає на державу надмірні зобов’язання щодо спеціальної охорони тих мов, які цього не потребують, і залишає поза сферою своєї дії низку мов, яким дійсно потрібен особливий захист і підтримка. Ухвалення цього парадоксального і абсурдного Закону було зумовлене кількома чинниками.
По-перше, підписанню Хартії не передувало ретельне експертне вивчення цього документу, глибокий аналіз мовної ситуації в Україні і фахове обґрунтування необхідності захисту тієї чи іншої мови з урахуванням її фактичного стану і реальних можливостей держави в контексті положень Хартії.
По-друге, на ратифікацію до Верховної Ради України було подано текст Хартії у перекладі українською мовою, який, на порушення елементарних правил, було здійснено не з офіційних копій автентичних примірників (англ. і фр. мовами), а з далекого від досконалості російськомовного перекладу. Такий, м’яко кажучи, безвідповідальний підхід спотворював винесений у назву Хартії базовий термін, який є ключовим для розуміння її суті і змісту. Крім того, низка інших принципових положень Хартії була перекладена невірно. Внаслідок цього частина депутатського корпусу була введена в оману, а інша частина, відома своїми антидержавницькими і антиукраїнськими настроями, свідомо долучилася до вироблення і підтримки законопроекту, який не відповідав меті і об’єкту Хартії і розглядався як інструмент підтримки російської мови, а за великим рахунком був спрямований проти української мови. Викладаючи своє бачення змісту Хартії при першій її ратифікації 24 грудня 1999 р., доповідач цього питання перший заступник голови Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Г. Попов (фракція КПУ) абсолютно безапеляційно і безпідставно заявив, що «Хартія не регулює застосування державної мови» і що в ній «ідеться тільки про законодавче забезпечення європейських норм, таких, які є в нашій Конституції, про застосування російської та інших мов національних меншин». Показовим є те, що доповідач ухилився від відповіді на питання народного депутата С. Кириченка (Християнсько-демократична партія України) чому необхідно вишукувати додатково два з половиною мільярди гривень для застосування Хартії в умовах, коли «в нас немає підручників державною мовою» і «ми ще не ввійшли в нормальний режим відродження української мови». Натомість він пояснив, що йдеться про задоволення потреб «близько 12 мільйонів чоловік російського походження», а також «греків Приазов‘я, румун України, угорців на Закарпатті», і що «ніяких додаткових коштів для цього не треба». Цілком очевидно, що неправдиві в корені, але арогантні запевнення у відсутності фінансових наслідків приєднання України до Хартії на фоні хибного тлумачення змісту цього документу не могли не вплинути на рішення деякої частини депутатів щодо доцільності схвалення законопроекту про ратифікацію Хартії. На жаль, спрацювала тактика цинічного обману і психологічного тиску, до якої вдалися комуністи, прогресивні соціалісти і соціалісти, а також прокучмівські сили у Верховній Раді. Тверезі пропозиції окремих депутатів, зокрема Ю. Костенка, П. Мовчана, І Зайця, І. Осташа, та ін. і висновок головного науково-експертного управління Секретаріату Верховної Ради, у яких йшлося про необхідність ухвалення зваженого законопроекту з урахуванням справжньої мети і об‘єкту Хартії і фінансових можливостей України, були проігноровані.
По-третє, у певній мірі на депутатський корпус впливали і демагогічні заклинання про необхідність виконання Україною зобов‘язання приєднатись до Хартії протягом року після набуття членства у Раді Європи. Дійсно, у відомому висновку Парламентської Асамблеї Ради Європи йшлося про підписання та ратифікацію Хартії впродовж року. Підписавши Хартію у травні 1996 р. Україна частково виконала своє зобов‘язання і мала підстави не форсувати її ратифікацію з огляду на практику держав-членів Ради Європи, які не поспішали з ратифікацією цього складного документа.
На момент її підписання Україною, Хартію, яка була вироблена в 1992 р., підписало 14 держав, а ратифікувало лише 4.
У 1999 р. Хартію підписало 18 держав, а ратифікувало лише 9.
У 2003 р. Хартію підписало 28 держав, а ратифікували 19.
У 2005 р. із 46 держав членів Ради Європи Хартію підписало 30 держав, а ратифікувало 19.
Отже, аналіз статусу Хартії на дати її підписання Україною, першої і другої ратифікації та на кінець 2005 р. дає підстави для висновку, що її ратифікація державами-членами Ради Європи - складний і тривалий процес, зумовлений їх відповідальним і прагматичним ставленням до визначення обсягів своїх міжнародних зобов‘язань відповідно до умов, передбачених Хартією.
По-четверте, процес ратифікації Хартії став частиною широкомасштабної спецоперації, яку Російська Федерація наполегливо і часом досить відверто здійснює проти України. Її важливою складовою є розширення російської мовної експансії і активна публічна протидія офіційних чинників РФ навіть скромним спробам української влади сприяти відродженню української мови. З огляду на зміст законопроектів, які Л. Кучма подавав на ратифікацію, не виключено, що їхня концепція народилася не в Києві. Проте не викликало жодного сумніву, що такі законопроекти, в разі їхнього ухвалення, створять правові підстави для надання додаткової розширеної підтримки низці сильних європейських мов і, насамперед, російській, яка аж ніяк не ущемлена в Україні. Саме тому залежні від російської влади і широко присутні в українському інформаційному просторі російські ЗМІ одностайно стали агітувати за ратифікацію Хартії Верховною Радою України. До цієї кампанії активно долучились і офіційні особи. Так, перебуваючи у Києві, голова Держдуми РФ Г.Селезньов 16 грудня 2002 року відверто зажадав від України ратифікувати Хартію, хоч Росія не ратифікувала її й досі.
По-п‘яте, ухвалення законопроекту про ратифікацію Хартії продавлював сам Л. Кучма та особи з його найближчого оточення, які діяли скоріше як агенти впливу іноземної держави, а не відповідальні керівники власної країни. З особливою наочністю це проявилось при повторній ратифікації Хартії, коли до цього процесу долучився новий глава Адміністрації Президента В. Медведчук, відомий відвертим лобіюванням російських інтересів в Україні, та її колишній глава В. Литвин, тепер вже в ролі спікера Верховної Ради.
В. Литвин просував законопроект про ратифікацію Хартії, свідомо нехтуючи своїми функціональними обов‘язками. У пояснювальній записці до законопроекту не було визначено матеріальних і фінансових наслідків виконання передбачених Хартією зобов’язань, як цього вимагає частина четверта статті 3 Закону України “Про право міжнародних договорів України”. Як голова Верховної Ради, В.Литвин був зобов’язаний, принаймні, запропонувати Верховній Раді розпочати розгляд законопроекту лише після одержання депутатами докладної інформації про бюджетні витрати, необхідні для виконання Хартії. Він цього не зробив. Натомість ним були допущені грубі відхилення від Регламенту Верховної Ради України. Розгляд законопроекту про ратифікацію Хартії і його ухвалення відбулися з порушенням статті 6.2.12 Регламенту, згідно з якою відхилений законопроект не може виноситися на тій же або наступній позачерговій сесії Верховної Ради даного скликання. 17 квітня 2003 року Верховна Рада цей законопроект не підтримала, а 15 травня 2003 року попри його офіційну відсутність у переліку законопроектів, зареєстрованих на третю сесію Верховної Ради четвертого скликання, він знов був внесений до порядку денного пленарного засідання. І це при тому, що Президент України через главу своєї Адміністрації листом від 14 травня 2003 року № 02-02/918 відкликав законопроект і висловив готовність знов внести його на розгляд Верховної Ради в установленому порядку після доопрацювання. Але законопроект було винесено на голосування 15 травня 2003 року і ухвалено як Закон. Тим самим було порушено частину п’яту статті 7 Закону України “Про право міжнародних договорів України”, яка передбачає, що суб’єктом законодавчої ініціативи щодо ратифікаційних законів можуть бути лише Президент України або Кабінет Міністрів України.
Поведінка гаранта також була невідповідною і безвідповідальною. На виконання своїх президентських повноважень Л.Кучма мав би накласти вето на ухвалений Закон про ратифікацію Хартії лише з огляду на те, що Верховна Рада не мала права розглядати і схвалювати відкликаний ним законопроект.
Водночас існували набагато серйозніші підстави для застосування президентського вето. Було очевидним, що як у грудні 1999 р., так і у травні 2003 р. Верховна Рада ухвалила законопроекти, які суперечили меті і об’єкту Хартії, покладали на державу надмірні зобов‘язання, для виконання яких не передбачувалось відповідних ресурсів, і були спрямовані проти основоположних принципів державної мовної політики. Л. Кучма не міг не знати про концептуальну хибність, юридичну ущербність обох Законів і не усвідомлювати негативних матеріальних, соціальних і політичних наслідків впровадження їх у життя. На це промовисто вказували виступи багатьох депутатів під час дискусії при обговоренні цих законопроектів на засіданнях комітетів і під час сесій Верховної Ради, спеціальний лист близько 50 депутатів, направлений Президенту України у червні 1999 р., офіційний експертний висновок Інституту української мови Національної Академії Наук України, датований листопадом 2001 р. і підписаний директором Інституту член-кореспондентом НАН В.Німчуком та кандидатом філологічних наук В.Радчуком, висновки головного науково-експертного управління Секретаріату Верховної Ради, зроблені у листопаді 2002 р. та квітні 2003 р., експертні оцінки окремих авторитетних фахівців, зокрема професора В.Євтуха, кандидатів юридичних наук В.Мармазова, С.Піляєва та інших.
Таким чином, через свідомі антидержавні дії певної частини українського політикуму, втручання Росії та злочинне нехтування Л.Кучмою та В.Литвином своїх службових обов’язків, Україна вкотре опинилась у складній і неприємній ситуації. Вихід з неї полягає, насамперед, у якісному кваліфікованому перекладі Хартії, правильному тлумаченні її положень і наступному здійсненні таких заходів як ретельне вивчення фактичного стану окремих мов в Україні на фоні загальноукраїнської і загальноєвропейської мовної ситуації; зважений вибір варіантів передбачених Хартією зобов’язань з урахуванням наявних в Україні реальних ресурсів для їхнього виконання і, нарешті, внесення відповідних змін у безглуздий чинний Закон.
Перший крок у цьому напрямку вже зроблено. На запит Національної комісії зі зміцнення демократії і утвердження верховенства права авторитетні вчені НАН України, Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка, Національного університету “Києво-Могилянська Академія”, незалежно один від одного, дійшли в принципі однакових висновків щодо змісту базових термінів і положень Хартії та шляхів їх правильного перекладу і застосування.
Здійснений ними аналіз автентичних текстів Хартії засвідчив, що зафіксований у її назві та тексті базовий термін “regional or minority languages” (англ.) / “langues régionales ou minoritaires” (фр.) був невірно перекладений на українську мову як “регіональні мови або мови меншин”. Його правильним українським відповідником є “регіональні або міноритарні мови”, тобто ті мови, що використовуються у певному регіоні і є менш поширеними, ніж інші в межах цього регіону.
Пояснювальна доповідь до Хартії наголошує: “Мови, яких стосується Хартія, є, головним чином, територіальними мовами, тобто мовами, що традиційно використовуються на певній географічній території … і стали міноритарними навіть в тих регіонах, в яких вони мали традиційну територіальну основу” (п. 33). Важливо підкреслити, що в базовому терміні англійського тексту Хартії слово minority має значення не “меншини”, а “меншості”, і застосовується для означення меншої кількості людей, які говорять тією чи іншою мовою, а не для означення етнічної одиниці. Правильність такого тлумачення і перекладу підтверджується тим, що в англійській мові слово minority має також значення „меншість“ в сенсі кількості, а не етнічної приналежності , і що у базовому терміні французького тексту Хартії вживається слово minoritaires, що вказує на меншу поширеність, а не mіnorités, що вказує на етнічну приналежність. Саме тому у статті 1“в“ Хартії, де визначено термін “територія, на якій використовується регіональна або міноритарна мова“, йдеться не про мову певної національної меншини, а про мову, яка є засобом спілкування певної кількості осіб.
Правильність такого тлумачення і перекладу базових термінів випливає із змісту Хартії, об‘єктом якої є, насамперед, підтримка і спеціальна охорона тих мов, які можуть зникнути з мовної карти Європи, а також інших регіональних і міноритарних мов, а не застосування особливих охоронних заходів щодо мов всіх без винятку меншин у даній країні. Це незаперечно підтверджує мета Хартії, яка зафіксована у її преамбулі і яка полягає у збереженні та розвитку «культурного багатства і традицій» Європи , її багатомовності та культурного розмаїття шляхом охорони «історичних регіональних або міноритарних мов, декотрі з яких знаходяться під загрозою відмирання». У пояснювальній доповіді до Хартії зазначено, що спільною рисою для багатьох регіональних або міноритарних мов є «більший або менший ступінь загрози їхньому існуванню» (п. 1); що Хартія створена з метою «захисту та підтримки регіональних та міноритарних мов, як частини культурної спадщини Європи, яка знаходиться під загрозою» (п.10) ; і що сучасна слабкість окремих історичних регіональних або міноритарних мов зумовлює необхідність «особливого сприяння» для їх збереження та розвитку (п.27).
Відповідно до статті 1 Хартії її базовий термін «регіональні або міноритарні мови» означає мови, які:
“1) традиційно використовуються в межах певної території держави її громадянами, які складають групу, за своєю чисельністю меншу, ніж решта населення цієї держави; та
2) відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави;
до них не належать ні діалекти офіційної мови, ні мови мігрантів.”
Звичайно, регіональна, або міноритарна мова є одночасно і мовою етнічної меншини, але ці терміни не тотожні. Відмінність терміну «регіональні або міноритарні мови» від терміну «мови меншин» є очевидною в світлі того факту, що в числі інших прав захист мовних прав європейських меншин регламентується Рамковою конвенцією 1995 р. про захист національних меншин. У цьому документі, який держави-члени Ради Європи підписали після вироблення Хартії і який має більш загальний всеохоплюючий характер, термін і поняття «регіональні або міноритарні мови» не використовується.
У Хартії термін «регіональні або міноритарні мови» недвозначно відокремлений і від терміну «мови, не пов‘язані з певною територією» (non-territorial languages – англ.; langues dépourvues de territoire – фр.). Цей термін означає «мови, якими користуються громадяни держави і які відрізняються від мови або мов решти населення держави, але які, незважаючи на їхнє традиційне використання на території держави не можуть бути безпосередньо пов‘язані з окремою місцевістю цієї держави».
Слід особливо зазначити, що у ст. 1 Хартії дається важливе для розуміння її змісту і шляхів застосування визначення терміну “ територія, на якій використовується регіональна або міноритарна мова”. В цьому визначенні, крім окреслення певного географічного ареалу використання мови, ключовими є слова “певна кількість людей, наявність якої виправдовує застосування заходів з охорони і сприяння, передбачених у цій Хартії”.
Сторони Хартії зобов‘язані визначити перелік регіональних або міноритарних мов, які вживаються на її території і підпадають під визначення ст. 1. В той же час з огляду на різноманітність і складність мовної ситуації в Європі, ст. 2 Хартії надає можливість державам–учасницям самостійно визначати як перелік мов, так і режими охорони конкретних мов з урахуванням «стану кожної регіональної або міноритарної мови» і поширювати на неї або заходи базової охорони, передбаченої у Частині ІІ, або додаткові спеціальні охоронні заходи, визначені у Частині ІІІ.
Режим базової охорони має ґрунтуватись на загальних принципах і нормах, які звичайно застосовуються для охорони прав осіб, що належать до національних меншин, і які стосуються їх мовних прав. Режим спеціальної охорони ґрунтується на численних чітких нормах, які є конкретизацією загальних принципів.
Сторони Хартії мають право вільного вибору перелічених в Частині ІІІ численних спеціальних охоронних заходів щодо мов, які потребують особливої підтримки. Проте кожна сторона зобов‘язується застосовувати щодо кожної такої мови щонайменше тридцять п‘ять пунктів або підпунктів з положень Частини ІІІ, включаючи щонайменше три з кожної зі статей 8 і 12 та один з кожної зі статей 9, 10, 11 і 13. У згаданих статтях зафіксовані численні варіанти спеціальних охоронних заходів у таких царинах як освіта, судочинство, функціонування адміністративних органів на регіональному та місцевому рівнях, засоби масової інформації, культурна діяльність та користування культурними закладами, економічне і соціальне життя. «Метою цих варіантів, - підкреслює пояснювальна записка до Хартії, - є надання їй більшої гнучкості для врахування значної різниці у фактичному стані регіональних або міноритарних мов ... Роль держав полягатиме не у свавільному виборі цих варіантів, а у пошуку для кожної регіональної або міноритарної мови формулювань, що найкраще відповідають стану розвитку цієї мови» ( п. 46).
У зв‘язку з викладеним зазначимо, що пояснювальна записка до Хартії, п.п. 20-23, 37-50 якої тлумачать зміст положень її ст. 2, навіть допускає варіант, коли «держава може обмежитись ратифікацією Хартії без обрання будь-якої мови з метою застосування Частини ІІІ». (п. 49) Крім того, важливо підкреслити, що на мови, не пов‘язані з певною територією, поширюються лише базові заходи охорони, передбачені Частиною ІІ Хартії. На це вказує п.5.ст. 7 Хартії, яка уточнює, що до таких мов базові заходи охорони мають застосовуватись mutatis mutandis, тобто з урахуванням потреб та характерних рис тих груп, які користуються відповідними мовами.
Як випливає із преамбули і положень статей 7 -12 Хартії, для визначення відмінностей у фактичному стані регіональних або міноритарних мов і вибору відповідних спеціальних заходів для їх захисту необхідно ідентифікувати географічний ареал використання кожної мови, кількість її носіїв, ступінь розпорошеності/компактності кожної мовної групи, наявність інших специфічних умов та історичних традицій, пов‘язаних з використанням мов, а також оцінити загрозу існуванню конкретної мови у національному і загальноєвропейському контексті.
При цьому необхідно також враховувати витрати, яких вимагає реалізація багатьох положень та відмінність адміністративних та фінансових можливостей європейських держав» - наголошується у п. 1.23 пояснювальної записки до Хартії.
З урахуванням специфіки мовної ситуації в Україні на особливу увагу заслуговують положення Хартії, які підкреслюють, що «охорона і розвиток регіональних або міноритарних мов не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх» (преамбула) і передбачають у статті 3, що кожна договірна держава у своїй ратифікаційній грамоті або своєму документі про прийняття чи схвалення визначає кожну регіональну або міноритарну мову або офіційну мову, яка менш широко використовується на всій її території або частині території і до якої застосовуються пункти, визначені відповідно до пункту 2 статті 2», тобто пункти про спеціальні охоронні заходи. /підкреслення моє В.В./
Аналіз практики реалізації Хартії свідчить про диференційований підхід держав-учасниць до визначення заходів охорони до конкретних мов. При чому окремі держави , наприклад, Данія, посилаючись на існуючий високий рівень захисту таких регіональних або міноритарних мов, як фарерської та гренландської, повідомили, що не надсилатимуть звітних доповідей відповідно до ст. 15 Хартії. В той же час деякі держави повідомили, що спеціальному режиму охорони підлягатимуть державні мови – ретороманська та італійська в Швейцарії, та шведська у Фінляндії.
У світлі викладеного є очевидним, що розробці ухваленого Верховною Радою України законопроекту про ратифікацію Хартії не передувало ретельне і відповідальне опрацювання найраціональніших і найреалістичніших варіантів захисту регіональних і міноритарних мов, що використовуються в межах нашої країни. Внаслідок цього у чинному Законі не враховано стан кожної конкретної мови в контексті загальної мовної ситуації в Україні та мети Хартії – збереження культурного розмаїття Європи шляхом охорони і підтримки мов, які знаходяться під загрозою зникнення.
Нехтуючи необхідністю диференційованого підходу до оцінки фактичного стану окремих мов, Закон у ст.ст. 2-3 передбачає застосування абсолютно тотожних заходів спеціальної охорони до мов наступних меншин: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької, та угорської.
Наявність у цьому переліку грецької, єврейської - мов, чи меншин ? – породжує плутанину. Якщо автори закону мали на увазі мови, то греки і євреї в Україні сьогодні використовують відповідно новогрецьку та ідиш. Якщо меншини, то це суперечить Хартії, предметом якої є мови, а не меншини. Але серйозніший суттєвий недолік полягає в тому, що всупереч меті Хартії, зафіксованій у її преамбулі та положенням п.п. “а” і “в” ст.1 та п.1 ст. 2 Хартії, Закон не згадує такі мови як, наприклад, караїмська, кримчацька, ромська, носії яких традиційно мешкають у певних місцевостях України.
Загальновідома інформація щодо фактичного стану перелічених в Законі мов дає підстави для висновку, що такі мови, як болгарська, молдавська, німецька, польська, російська, румунська, словацька та угорська не потребують спеціальної охорони, передбаченої Частиною ІІІ Хартії. Вони є офіційними у відповідних державах і в силу свого статусу мають необхідний державний захист. В межах України також не існує перешкод для застосування цих мов представниками відповідних національних меншин у місцях їх компактного проживання. Стан мов цих меншин в Україні є цілком задовільним, оскільки українське законодавство і практика традиційно приділяють пильну увагу захистові прав національних меншин, в тому числі і мовних.
Серед згаданих мов найсильніші позиції має російська мова, яка тривалий час була імперською мовою і продовжує широко використовуватись в межах усієї території України, особливо в її східній частині. В Україні російська мова не є регіональною або міноритарною, а відповідно до п. “с” ст. 1 Хартії підпадає під визначення мови, не пов‘язаної з певною територією. Це є додатковою підставою застосовувати щодо неї не спеціальний, а базовий режим охорони, як це випливає з п. 5 ст.7 Хартії.
Інакше кажучи, переліченим в Законі мовам крім гагаузької, кримськотатарської і, можливо, білоруської, не загрожує зникнення з мовної карти Європи і тому щодо них має застосовуватись лише базовий режим охорони, передбачений частиною ІІ Хартії.
Натомість спеціальний режим охорони, передбачений частиною ІІІ Хартії, мав би поширюватися на такі мови, як гагаузька, караїмська, кримськотатарька, кримчацька, ромська. Ці мови не є широковживаними ні в Україні, ні поза її межами. Вони не захищені офіційним статусом, оскільки народи, що ними говорять не мають власних державних утворень і є нечисленними. До цього переліку, мабуть, варто було б додати білоруську мову, яка, незважаючи на її офіційний статус в Білорусі, продовжує занепадати.
Нарешті, відповідно до статті 3 Хартії спеціальні охоронні заходи повинні застосовуватись до української мови, яка, попри її статус державної мови, залишається у стані, який загрожує її існуванню. Загальновідомо, що внаслідок тривалої політики асиміляції і русифікації, здійснюваної царським і комуністичним режимами із застосуванням найжорстокіших методів аж до знищення мільйонів носіїв української мови, вона опинилась у стані, порівняному із станом регіональних або міноритарних мов. У роки незалежності спостерігалося навіть погіршення фактичного стану української мови та звуження її застосування у певних сферах суспільного життя через злочинну бездіяльність режиму Кучми у впровадженні дієвих заходів підтримки української мови та відсічі культурно-мовній експансії Росії. Внаслідок цього етнічні українці, які становлять 77,8 % населення в Україні згідно з даними Всеукраїнського перепису населення в 2001 р. опинились у стані дискримінованої національної меншини у власній країні. Не можна не погодитись з Іваном Дзюбою, який досить точно оцінив ситуацію наступним чином: «Якщо дивитись правді в очі, то сьогодні в Україні найбільш загроженою національною меншиною, яка потребує захисту, є україномовні українці».
З обранням Президентом України В.Ющенка спостерігаються певні зрушення в намірах щодо підтримки української мови. Проте дії нової влади надто повільні, мляві і обережні, їм бракує системності і динамізму, що конче необхідне з огляду на агресивність Росії та її п’ятої колони в особі лідерів комуністів, соціалістів, регіоналів - Симоненка, Мороза і Януковича, які активно вимагають надання російській мові в Україні статусу державної. В цій ситуації використання можливостей Хартії для відродження української мови в Україні є не лише правом, а й обов’язком керівництва України.
Пропонований підхід до побудови Закону про внесення поправок до Закону Україну “Про ратифікацію Хартії регіональних мов і мов меншин” від 15 травня 2003 року являє собою базову концептуальну схему. Для її реалізації і вирішення питання про остаточний перелік мов, що підлягають спеціальному захисту, і визначення конкретних варіантів зобов’язань держави щодо кожної з цих мов необхідно ретельно вивчити їхній реальний фактичний стан через з’ясування ареалів поширення, кількості носіїв, компактності їх проживання у певних місцевостях тощо. При визначенні цих зобов’язань потрібно враховувати реальні можливості держави і наявність у неї не лише фінансових і матеріальних засобів, а й спеціалізованого ресурсу – кваліфікованих кадрів із знанням рідкісних мов.
Цілком очевидно, що підготовка нового законопроекту та його ухвалення Верховною радою України потребуватиме певного часу. Між тим європейська спільнота очікує від України виконання зобов’язань, визначених у її власному Законі. У ситуації, що склалась, практичний вихід полягає у виконанні зобов’язань щодо спеціальної охорони гагаузької та кримськотатарської мов. На думку фахівців, фактичний стан цих мов є дійсно незадовільним, їхня охорона передбачена чинним Законом і вони без сумніву залишаться об’єктом охорони після внесення поправок до нього. Застосування спеціальних охоронних заходів щодо гагаузької і кримськотатарської мов має стати першим етапом виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань у відповідності з метою і об’єктом Хартії.
Київ, 26 січня 2006 року
Відповіді
2006.03.21 | Роман ShaRP
Пропозиції.
1) Перенести посилання на скорочену версію на початок. Я повну версію здолав, але я не впевнений в тому, що її здолають усі2) Винести в назву теми назву статті (скорочено). Так буде інформативніше.
Зі свого боку я дав анонс статті на ВФ, з передмовою від себе
http://www2.maidan.org.ua/n/free/1142973932
2006.03.22 | Сергій Вакуленко
На жаль, у статті є неточності.
Оk пише:> В. Василенко
> Здійснений ними аналіз автентичних текстів Хартії засвідчив, що зафіксований у її назві та тексті базовий термін “regional or minority languages” (англ.) / “langues régionales ou minoritaires” (фр.) був невірно перекладений на українську мову як “регіональні мови або мови меншин”. Його правильним українським відповідником є “регіональні або міноритарні мови”, тобто ті мови, що використовуються у певному регіоні і є менш поширеними, ніж інші в межах цього регіону.
У супровідній записці до Хартії ясно сказано, що в межах реґіону реґіональна мова може бути поширенішою від загальнодержавної мови.
> Важливо підкреслити, що в базовому терміні англійського тексту Хартії слово minority має значення не “меншини”, а “меншості”, і застосовується для означення меншої кількості людей, які говорять тією чи іншою мовою, а не для означення етнічної одиниці. Правильність такого тлумачення і перекладу підтверджується тим, що в англійській мові слово minority має також значення „меншість“ в сенсі кількості, а не етнічної приналежності , і що у базовому терміні французького тексту Хартії вживається слово minoritaires, що вказує на меншу поширеність, а не mіnorités, що вказує на етнічну приналежність.
То є фантазії. І меншина, і меншість позначають щось менше або менш численне. У Хартії та в супровідній записці термін minority/minorité не тлумачиться ніяк, і зроблено це свідомо, оскільки наголошено, що вона має за предмет не захист прав меншин, а захист самих мов.
Висновок про непоширення дії Хартії на мови, що є офіційними в сусідніх державах не відповідає дійсності.
Уривки з супровідної записки перекладено тут:
http://www2.maidan.org.ua/news/view.php3?bn=maidan_free&trs=-1&key=1141575044&first=&last=
2006.03.22 | Оk
Re: На жаль, у статті є неточності.
Сергій Вакуленко пише:> Оk пише:
> > В. Василенко
>
> > Здійснений ними аналіз автентичних текстів Хартії засвідчив, що зафіксований у її назві та тексті базовий термін “regional or minority languages” (англ.) / “langues régionales ou minoritaires” (фр.) був невірно перекладений на українську мову як “регіональні мови або мови меншин”. Його правильним українським відповідником є “регіональні або міноритарні мови”, тобто ті мови, що використовуються у певному регіоні і є менш поширеними, ніж інші в межах цього регіону.
> У супровідній записці до Хартії ясно сказано, що в межах реґіону реґіональна мова може бути поширенішою від загальнодержавної мови.
З Вашого дозволу передам автору.
> > Важливо підкреслити, що в базовому терміні англійського тексту Хартії слово minority має значення не “меншини”, а “меншості”, і застосовується для означення меншої кількості людей, які говорять тією чи іншою мовою, а не для означення етнічної одиниці. Правильність такого тлумачення і перекладу підтверджується тим, що в англійській мові слово minority має також значення „меншість“ в сенсі кількості, а не етнічної приналежності , і що у базовому терміні французького тексту Хартії вживається слово minoritaires, що вказує на меншу поширеність, а не mіnorités, що вказує на етнічну приналежність.
> То є фантазії. І меншина, і меншість позначають щось менше або менш численне. У Хартії та в супровідній записці термін minority/minorité не тлумачиться ніяк, і зроблено це свідомо, оскільки наголошено, що вона має за предмет не захист прав меншин, а захист самих мов.
Так в чому проблема ?
> Висновок про непоширення дії Хартії на мови, що є офіційними в сусідніх державах не відповідає дійсності.
В попередньому абзаці ми погодились з тим, що метою Хартії є захист саме мови, чи не так ?
Але в такому випадку висновок щодо відсутності нагальної потреби захисту мови, яка є офіційною та поширеною в сусідній держві, і котрій внаслідок зазначеного жодним чином не загрожує зникнення є цілком логічним.
> Уривки з супровідної записки перекладено тут:
>
> http://www2.maidan.org.ua/news/view.php3?bn=maidan_free&trs=-1&key=1141575044&first=&last=
2006.03.22 | Сергій Вакуленко
Re: На жаль, у статті є неточності.
Оk пише:> > > Важливо підкреслити, що в базовому терміні англійського тексту Хартії слово minority має значення не “меншини”, а “меншості”, і застосовується для означення меншої кількості людей, які говорять тією чи іншою мовою, а не для означення етнічної одиниці. Правильність такого тлумачення і перекладу підтверджується тим, що в англійській мові слово minority має також значення „меншість“ в сенсі кількості, а не етнічної приналежності , і що у базовому терміні французького тексту Хартії вживається слово minoritaires, що вказує на меншу поширеність, а не mіnorités, що вказує на етнічну приналежність.
>
> > То є фантазії. І меншина, і меншість позначають щось менше або менш численне. У Хартії та в супровідній записці термін minority/minorité не тлумачиться ніяк, і зроблено це свідомо, оскільки наголошено, що вона має за предмет не захист прав меншин, а захист самих мов.
>
> Так в чому проблема ?
Проблеми нема. Просто "minority/minorité" ніяк не тлумачиться, а отже й не слід це робити замість розробників Хартії. Притому в супровідній записці таки ж ужито словосполуку "національні меншини".
> > Висновок про непоширення дії Хартії на мови, що є офіційними в сусідніх державах не відповідає дійсності.
>
> В попередньому абзаці ми погодились з тим, що метою Хартії є захист саме мови, чи не так ?
> Але в такому випадку висновок щодо відсутності нагальної потреби захисту мови, яка є офіційною та поширеною в сусідній держві, і котрій внаслідок зазначеного жодним чином не загрожує зникнення є цілком логічним.
Ось він, цей фраґмент із супровідної записки:
"...наприклад, мова, що є меншинною в одній державі, може бути мовою більшості в иншій державі..."
http://www2.maidan.org.ua/news/view.php3?bn=maidan_free&trs=-1&key=1141575044&first=&last=
Загроженість/незагроженість щоразу має розглядатися в межах конкретної держави. Скажімо, в Україні чи не найзагроженішою тепер є польська, бо кількість її носіїв скорочується найшвидше з-поміж усіх (за даними двох останніх переписів).
Так само українська в Росії мала б підпадати під дію Хартії, якби Росія її ратифікувала, хоча в Україні вона є державною.
Так само не залежить статус "меншинної" від абсолютної кількості носіїв. Це можуть бути мільйони. Головне, щоб кількість тих мільйонів була меншою від кількості инших мільйонів.
Властиво, я не заперечую основної думки статті про те, що російська мова не є загроженою в Україні, а отже й поширення на неї дії Хартії є недоцільним. Одначе, наші депутати за таке проголосували.
Притому з того не варто робити рейваху: теперішні фактичні позиції російської мови в Україні набагато міцніші, а сфера її застосування — набагато ширша, ніж те, що передбачається Хартією.
Скажімо, проголосували в Харкові за російську реґіональну мову. Мовляв вона ВІДтепер може використовуватися в освіті та в діловодстві. Не смішіть мене, харків'янина! В освіті вона й без того використовувалася непропорційно (щодо національно-мовного складу населення) широко. Так само й у місцевому діловодстві.
Якби українська використовувалася "нарівні" з російською (як це записано в ухвалі), тобто 50 на 50, то вже був би великий поступ.
Особисто я тепер при кожній нагоді вимагатиму того, що "нарівні".
2006.03.22 | Роман ShaRP
Пане Вакуленко, прошу Вас додати Ваші зауваження на ВФ
у гілку http://www2.maidan.org.ua/n/free/11429739322006.03.31 | Володимир Василенко
Re: На жаль, у статті є неточності.
Сергій Вакуленко пише:> У супровідній записці до Хартії ясно сказано, що в межах реґіону реґіональна мова може бути поширенішою від загальнодержавної мови.
Однак, у Пояснювальній записці (Explantary Report) до Хартії також зазначено: " Темін "міноритарні" стосується ситуації, коли мовою говорять особи, які не проживають компактно на певній території держави, або коли мовою говорить група осіб, яка хоч і мешкає на певній території держави, але є чисельно меншою ніж населення цього регіону, яке говорить мовою більшості в цій державі" (п.18).
Як би там не було, відповідно до мети Хартії спеціальному захисту підлягають саме менш поширені мови, оскільки "багато мов стали міноритарними мовами навіть у тих регіонах, в яких вони мають традиційну територіальну основу" (п.33). Не випадково, у Пояснювальній записці говориться, що ключовими словами у визначенні терміну "регіональні або міноритарні мови" є слова "кількість осіб, яка виправдовує здійснення різних захисних та заохочувальних заходів" (п. 35).
> > Важливо підкреслити, що в базовому терміні англійського тексту Хартії слово minority має значення не “меншини”, а “меншості”, і застосовується для означення меншої кількості людей, які говорять тією чи іншою мовою, а не для означення етнічної одиниці. Правильність такого тлумачення і перекладу підтверджується тим, що в англійській мові слово minority має також значення „меншість“ в сенсі кількості, а не етнічної приналежності , і що у базовому терміні французького тексту Хартії вживається слово minoritaires, що вказує на меншу поширеність, а не mіnorités, що вказує на етнічну приналежність.
>
> То є фантазії. І меншина, і меншість позначають щось менше або менш численне. У Хартії та в супровідній записці термін minority/minorité не тлумачиться ніяк, і зроблено це свідомо, оскільки наголошено, що вона має за предмет не захист прав меншин, а захист самих мов.
Щодо розуміння і тлумачення базового терміну, то воно грунтується не на фантазії, а на ретельному порівняльному аналізі термінів і понять, які використовуються у практиці ООН та Ради Європи, з урахуванням предмету і мети Хартії. Як випливає з Пояснювальної записки до Хартії, при виборі термінології обговорювався і термін "less widespread languages"/"langus moin répandues" (менш поширені мови), однак врешті решт розробники Хартії вирішили за доцільне застосувати комплексний термін - "regional or monority languages"/"langues régionales ou minoritaires". В оригінальних текстах Хартії цей термін використовується як цілісна термінологічна сполука, якої позначені не два підтипи мов - регіональні мови і мови меншин, а, насамперед, менш поширені мови, які опинились під загрозою зникнення, незалежно від того, чи вони застосовуються в межах якогось окремого регіону, чи в межах всієї території держави.
> Висновок про непоширення дії Хартії на мови, що є офіційними в сусідніх державах не відповідає дійсності.
Такого висновку у публікаці немає. В ній ідеться про те, що певні мови, які є офіційними у сусідніх державах і яким не загрожує зникнення з етнічної карти Європи, не потребують особливого захисту. Зважаючи на конкретний стан тих чи інших конкретних регіональних або міноритарних мов, держава самостійно вирішує, чи застосовувати щодо них базовий режим захисту, передбачений у ч. ІІ Хартії, чи особливий режим захисту, передбачений у ч. ІІІ Хартії.
2006.04.04 | Сергій Вакуленко
Re: На жаль, у статті є неточності.
Володимир Василенко пише:> Однак, у Пояснювальній записці (Explantary Report) до Хартії також зазначено: " Темін "міноритарні" стосується ситуації, коли мовою говорять особи, які не проживають компактно на певній території держави, або коли мовою говорить група осіб, яка хоч і мешкає на певній території держави, але є чисельно меншою ніж населення цього регіону, яке говорить мовою більшості в цій державі" (п.18).
І це означає, що дія Хартії поширюється на обидва ці типи мов:
1) реґіональні, тобто ті, що в межах певного реґіону мають більшу кількість носіїв, ніж найпоширеніша в державі мова;
2) меншинні, тобто ті, що в межах реґіону свого історичного поширення мають меншу кількість носіїв, ніж найпоширеніша в державі мова.
> Як би там не було, відповідно до мети Хартії спеціальному захисту підлягають саме менш поширені мови, оскільки "багато мов стали міноритарними мовами навіть у тих регіонах, в яких вони мають традиційну територіальну основу" (п.33).
Щодо "саме" я бачу инше:
33. Хартія ГОЛОВНО стосується до мов з окресленим територіяльним поширенням, тобто мов, традиційно вживаних у певній географічній зоні.
33. Les langues visées par la charte sont essentiellement des langues territoriales, c'est-à-dire des langues qui sont traditionnellement employées dans une zone géographique déterminée.
33. The languages covered by the charter are primarily territorial languages, that is to say languages which are traditionally used in a particular geographical area.
Про найменшу поширеність тут не йдеться.
> Не випадково, у Пояснювальній записці говориться, що ключовими словами у визначенні терміну "регіональні або міноритарні мови" є слова "кількість осіб, яка виправдовує здійснення різних захисних та заохочувальних заходів" (п. 35).
А от наступне речення з того самого пункту:
Розробники Хартії утрималися від визначення конкретного відсотка носіїв реґіональної або меншинної мови, починаючи з якого мають застосовуватися заходи, передбачені Хартією.
En effet, on a évité d'établir un pourcentage fixe de locuteurs d'une langue régionale ou minoritaire à partir duquel les mesures prévues par la charte devraient s'appliquer.
The authors of the charter avoided establishing a fixed percentage of speakers of a regional or minority language at or above which the measures laid down in the charter should apply.
Сенс цього пункту, як мені здається, полягає в тому, що ніхто не очікує від країни вжиття якихось особливих заходів для підтримки зовсім малопоширених мов, оскільки важко собі уявити, приміром, створення окремих шкіл для груп, чия частка становить 0,3-0,5% населення (як-от вірмени по українських містах). Кожна держава сама визначає доцільність чи недоцільність тих чи тих дій.
> > > Важливо підкреслити, що в базовому терміні англійського тексту Хартії слово minority має значення не “меншини”, а “меншості”, і застосовується для означення меншої кількості людей, які говорять тією чи іншою мовою, а не для означення етнічної одиниці. Правильність такого тлумачення і перекладу підтверджується тим, що в англійській мові слово minority має також значення „меншість“ в сенсі кількості, а не етнічної приналежності , і що у базовому терміні французького тексту Хартії вживається слово minoritaires, що вказує на меншу поширеність, а не mіnorités, що вказує на етнічну приналежність.
> >
> Щодо розуміння і тлумачення базового терміну, то воно грунтується не на фантазії, а на ретельному порівняльному аналізі термінів і понять, які використовуються у практиці ООН та Ради Європи, з урахуванням предмету і мети Хартії.
У пояснювальній записці стверджено недвозначно (п.17):
...в ній [у Хартії] можна утриматися від визначення поняття мовних меншин...
Elle peut... se dispenser de définir le concept de minorités linguistiques...
...the charter is able to refrain from defining the concept of linguistic minorities...
Таким чином, аналіз практики використання термінів тут навряд чи має великий сенс, оскільки розробники напевно саме на нього й орієнтувалися, але НЕ ввважали за потрібне тлумачити термін "меншина".
Що ж до ориґінальних термінів, то словники подають таке:
Dictionnaire Flammarion de la langue française:
MINORITÉ, n. f.
1. Le petit nombre, par oppos. à majorité, partic. le moindre nombre des suffrages, lors d'un vote.
2. Dans une assemblée, parti le moins nombreux. Minorité ethnique, ensemble de personnes d'un même peuple habitant en relativement petit nombre au sein d'un pays.
Le Petit Robert:
MINORITÉ, n. f.
II. opposé à majorité (III)
1. Groupement (de voix) qui est inférieur en nombre dans un vote, une réunion de votants. Une petite minorité d'électeurs. —
En minorité, dans la situation de ce groupe. Être en minorité. L'Assemblée a mis le ministère en minorité.
-- Parti, groupe qui n'a pas la majorité des suffrages. Être dans la minorité. Représentation des minorités dans un système électoral. —
Par ext. Groupe peu nombreux dont les idées, les intérêts se distinguent dans un parti, un peuple. Minorité agissante.
...
3. Groupe englobé dans une collectivité plus importante. Minorités ethniques. Droits, protection, indépendance des minorités.
Collins English Dictionary:
MINORITY
1. the smaller in number of two parts, factions, or groups;
2. a group that is different racially, politically, etc., from a larger group of which it is a part.
Merriam Webster Dictionary:
MINORITY
...
2. the smaller in number of two groups constituting a whole; specif: a group having less than the number of votes necessary for control;
3 a: a part of a population differing from others in some characteristics and often subjected to differential treatment...
Отож, обидва тлумачення є можливі, й дійти якогось певного висновку тяжко.
> Як випливає з Пояснювальної записки до Хартії, при виборі термінології обговорювався і термін "less widespread languages"/"langus moin répandues" (менш поширені мови), однак врешті решт розробники Хартії вирішили за доцільне застосувати комплексний термін - "regional or monority languages"/"langues régionales ou minoritaires". В оригінальних текстах Хартії цей термін використовується як цілісна термінологічна сполука, якої позначені не два підтипи мов - регіональні мови і мови меншин, а, насамперед, менш поширені мови, які опинились під загрозою зникнення, незалежно від того, чи вони застосовуються в межах якогось окремого регіону, чи в межах всієї території держави.
Уже в п. 2 пояснювальної записки зазначено:
Щодо демографічної ситуації між такими реґіональними або меншинними мовами спостерігаються значні розбіжності, від кількох тисяч мовців до кількох мільйонів...
La situation démographique de ces langues régionales ou minoritaires présente une grande diversité, allant de quelques milliers de locuteurs à plusieurs millions...
The demographic situation of such regional or minority languages varies greatly, from a few thousand speakers to several million...
> > Висновок про непоширення дії Хартії на мови, що є офіційними в сусідніх державах не відповідає дійсності.
>
> Такого висновку у публікаці немає.
"Загальновідома інформація щодо фактичного стану перелічених в Законі мов дає підстави для висновку, що такі мови, як болгарська, молдавська, німецька, польська, російська, румунська, словацька та угорська не потребують спеціальної охорони, передбаченої Частиною ІІІ Хартії. Вони є офіційними у відповідних державах і в силу свого статусу мають необхідний державний захист. В межах України також не існує перешкод для застосування цих мов представниками відповідних національних меншин у місцях їх компактного проживання".
http://www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_mova&trs=-1&key=1142941910&first=&last=
Посилання на "відповідні держави" тут недоречне, бо в пояснювальній записці відзначено (п. 18), що терміни "реґіональна мова" або "меншинна мова"
...завжди стосуються ситуації в конкретній державі...
...se réfèrent, en tout cas, à la situation existant dans un Etat déterminé...
...in any case relate to the situation in a given state...
Окрім того, "неперешкоджання" та "сприяння" — то різні речі.
> В ній ідеться про те, що певні мови, які є офіційними у сусідніх державах і яким не загрожує зникнення з етнічної карти Європи, не потребують особливого захисту. Зважаючи на конкретний стан тих чи інших конкретних регіональних або міноритарних мов, держава самостійно вирішує, чи застосовувати щодо них базовий режим захисту, передбачений у ч. ІІ Хартії, чи особливий режим захисту, передбачений у ч. ІІІ Хартії.
Саме так. І наша Верховна Рада на власний розсуд ухвалила те, що ніяк не суперечить Хартії. Ба більше, в Хартії застережено (ст. 4, п. 2):
Умови, передбачені цією Хартією не обмежують наявних сприятливіших умов для функціонування реґіональних або меншинних мов...
Les dispositions de la présente Charte ne portent pas atteinte aux dispositions plus favorables régissant la situation des langues régionales ou minoritaires...
The provisions of this Charter shall not affect any more favourable provisions concerning the status of regional or minority languages...
Із цього випливає, що кожна держава, якщо бажає, може йти в сприяння реґіональним і меншинними мовам значно далі від заходів, обумовлених Хартією.
Із другого боку, пояснювальна записка таки ж пояснює (п. 13), що захист цих мов має здійснюватися
...помірковано й реалістично...
...d'une manière mesurée et réaliste...
...in a measured and realistic fashion...
Принаймні, тільки цього вимагає Хартія.
Отож, проблема, властиво, не у змісті Хартії, а у визначенні того, що є поміркованим і реалістичним. На мою думку, претензій із боку Європи до нас не буде, бо Україна вже фактично робить значно більше від "поміркованих і реалістичних" заходів. Не буде претензій навіть тоді, коли вона трохи наблизиться до "поміркованості та реалістичності", узгодивши кількість україномовних шкіл у східних областях із відсотком українців у національному складі населення або хоч би з відсотком тих, що визнають українську мову за рідну. Утвердженню української мови перешкоджає не Хартія, а брак цілеспрямованої державної політики в цьому питанні.
2006.04.10 | Габелок
Re:З попердньої дискусії про Хартію
http://www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_mova&trs=-1&key=1109620750&first=&last=
Сергій Вакуленко пише:
> Оk пише:
> > В. Василенко
>
> > Здійснений ними аналіз автентичних текстів Хартії засвідчив, що зафіксований у її назві та тексті базовий термін “regional or minority languages” (англ.) / “langues régionales ou minoritaires” (фр.) був невірно перекладений на українську мову як “регіональні мови або мови меншин”. Його правильним українським відповідником є “регіональні або міноритарні мови”, тобто ті мови, що використовуються у певному регіоні і є менш поширеними, ніж інші в межах цього регіону.
>
> У супровідній записці до Хартії ясно сказано, що в межах реґіону реґіональна мова може бути поширенішою від загальнодержавної мови.
>
> > Важливо підкреслити, що в базовому терміні англійського тексту Хартії слово minority має значення не “меншини”, а “меншості”, і застосовується для означення меншої кількості людей, які говорять тією чи іншою мовою, а не для означення етнічної одиниці. Правильність такого тлумачення і перекладу підтверджується тим, що в англійській мові слово minority має також значення „меншість“ в сенсі кількості, а не етнічної приналежності , і що у базовому терміні французького тексту Хартії вживається слово minoritaires, що вказує на меншу поширеність, а не mіnorités, що вказує на етнічну приналежність.
>
> То є фантазії. І меншина, і меншість позначають щось менше або менш численне. У Хартії та в супровідній записці термін minority/minorité не тлумачиться ніяк, і зроблено це свідомо, оскільки наголошено, що вона має за предмет не захист прав меншин, а захист самих мов.
>
> Висновок про непоширення дії Хартії на мови, що є офіційними в сусідніх державах не відповідає дійсності.
>
> Уривки з супровідної записки перекладено тут:
>
> http://www2.maidan.org.ua/news/view.php3?bn=maidan_free&trs=-1&key=1141575044&first=&last=
2006.03.22 | jz99
українська мова таки захищена
ось офіційний перелік країн, що підтримали Хартію, та обсягу їх декларацій: List of declarations made with respect to treaty No. 148 http://conventions.coe.int/Treaty/Commun/ListeDeclarations.asp?NT=148&CM=8&DF=27/02/2006&CL=ENG&VL=1 • Республіка Хорватія захищає італійську, сербську, угорську, чеську, словацьку, русинську та українську мови • Сербія і Чорногорія захищає у Республіці Сербія албанську, боснійську, болгарську, угорську, ромську, румунську, русинську, словацьку, українську та хорватську, а в Республіці Чорногорія албанську та ромську • Словацька Республіка захищає болгарську, хорватську, чеську, німецьку, угорську, польську, ромську, русинську та українську мови А взагалі цікаво, чи хоч хто-небудь в Україні читав ось це: European Charter for Regional or Minority Languages (ETS No. 148). Explanatory Report http://conventions.coe.int/Treaty/en/Reports/Html/148.htm Там чітко і детально все розжовано, і про історію Хартії, і про її мету, і тлумачення термінів! Текст довгий, але вже й побіжного перегляду його перших абзаців стає зрозуміло, що його не читали пп. Медведчук, Кучма та іже з ними. Як це ще Богословська руку не приклала, вона б авансом і англійську захистила2006.04.07 | jz99
ні, у нас таки проффесіонали (допповненя)
© УНІАН[06.04.2006 19:49]
http://www.unian.net/ukr/news/news-151592.html
В Сербії говоритимуть українською
Українську мову офіційно визнано в Сербії. З першого липня вона отримає в цій країні статус регіональної.
Про це повідомив сербський міністр із прав людини та національних меншин Расим ЛАЙЖИК, повідомляє Інститут масової інформації.
Українською послуговуватимуться в місцевих органах влади, судах та навчальних закладах. Це перший випадок, коли державну мову України роблять офіційною за кордоном.
У Сербії проживає досить численна українська діаспора. Держава долучилася до Європейської хартії про захист регіональних мов та мов національних меншин ще торік. І, згідно з цим документом, тамтешня влада зобов’язалася сприяти їхньому використанню.
Перший випадок? Все ж таки варто поважати дружні кроки наших сусідів:
Хорватія — з 1/3/1998
Словакія — з 1/1/2002
2006.04.09 | За... той... як його
Правда Ваша
Або ж Хорватія = Хорватщина2006.04.09 | Манул
Re: ні, у нас таки проффесіонали (допповненя)
jz99 пише:> © УНІАН
> [06.04.2006 19:49]
> http://www.unian.net/ukr/news/news-151592.html
>
> В Сербії говоритимуть українською
>
> Українську мову офіційно визнано в Сербії. З першого липня вона отримає в цій країні статус регіональної.
>
> Про це повідомив сербський міністр із прав людини та національних меншин Расим ЛАЙЖИК, повідомляє Інститут масової інформації.
>
> Українською послуговуватимуться в місцевих органах влади, судах та навчальних закладах. Це перший випадок, коли державну мову України роблять офіційною за кордоном.
>
> У Сербії проживає досить численна українська діаспора. Держава долучилася до Європейської хартії про захист регіональних мов та мов національних меншин ще торік. І, згідно з цим документом, тамтешня влада зобов’язалася сприяти їхньому використанню.
>
> Перший випадок? Все ж таки варто поважати дружні кроки наших сусідів:
> Хорватія — з 1/3/1998
> Словакія — з 1/1/2002
Українську чи "русинську"?
"Українська діаспора" в Сербії - це русини, вони вважають себе окремою нацією, свою мову - окремою від української, мають свої видавництва, словники, навчальні заклади тощо. Русинська (українська) мова в Сербії давно визнана де факто. Відповідно до Тріанонського договору Чехословаччина після 1-ї світової війни мала у своєму складі автономну республіку Підкарпатську Русь (сучасна Закарпатська область), де українці у метриках записувалися тільки русинами. "Політичне русинство" (в Канаді, Сербії, Словаччині, на Закарпатті)досить вагомо підтримується антиукраїнськими силами.
2006.04.10 | jz99
обидві
Манул пише:> Українську чи "русинську"?
І Хорватія, і Словаччина, і Сербія захищають у межах Хартії обидві мови, українську (Ukrainian) і русинську (Ruthenian).
І, правда Ваша, скидається на те, що українську просто тягне за собою русинська (політична коректність), бо у всіх трьох деклараціях русинська згадується першою.
2006.04.10 | Манул
Re: Дякую(-)
2006.04.10 | Сергій Вакуленко
Re: обидві
jz99 пише:> скидається на те, що українську просто тягне за собою русинська (політична коректність), бо у всіх трьох деклараціях русинська згадується першою.
Це не зовсім так. У Словаччині за соціялістичного ладу була офіційна одностайність (усі — українці). Відтак, коли прийшла демократія, громада поділилася десь у стосунку 60 : 40 (русини : українці). То є той самий нарід, але 40% прийняли українську літературну мову, а 60% намагаються розвивати власну (хоча їх там зовсім мало, десь із 25 тис.).
У Сербії та Хорватії, скільки пам'ятаю, різниця між русинами та українцями пов'язана з різними батьківщинами (Закарпаття vs. Галичина) та різним часом переселення (XVIII vs. XIX ст.). Обидві ці меншини ще за соціялістичних часів були офіційно визнані й мали власну пресу та шкільництво. Чисельно переважали русини. Деякі часописи були двомовні (більша частина матеріялів — русинською мовою, менша — українською).
Тому йдеться не про політкоректність, а про самоототожнення людності.
Русинська мова в Сербії та Хорватії відрізняється від русинської мови у Словаччині.
Кафедра русинської мови існує також у Ніредьгазі (Угорщина).
2006.04.10 | За... той... як його
Русинські
Взагалі, русинська в Словаччині була таки "кодифікована", проте, боюся, ніхто тією кодифікованою розмовляти "не знає", включно з самими кодифікаторами. Тож, можливо, в окремім "окресі" подибаємо сільце, в якому "русинська" буде майже тотожна "русинській", в якомусь окремому сільці під Нови-Садом2006.04.11 | Сергій Вакуленко
Re: Русинські
За... той... як його пише:> Взагалі, русинська в Словаччині була таки "кодифікована", проте, боюся, ніхто тією кодифікованою розмовляти "не знає", включно з самими кодифікаторами. Тож, можливо, в окремім "окресі" подибаємо сільце, в якому "русинська" буде майже тотожна "русинській", в якомусь окремому сільці під Нови-Садом
Я мав нагоду десь на зламі 80-х і 90-х рр. порівняти між собою обидві літературні мови (на письмі). То все-таки українцеві з невеличкою філологічною освітою (як-от моя) легше читати словацький варіянт, ніж "юґославський".
Як там по селах, сказати важко. Суто теоретично розвиток говірок мав би йти дещо по-різному з XVIII ст. (коли вони територіяльно відокремилися), хоч би з огляду на инше мовне оточення. Тому я не думаю, що знайшися б справді однакові говірки у Войводині та у Словаччині.
2006.04.11 | jz99
отже, повага до української справжня — тим цінніша
Гм, але чому ”у стосунку 60 : 40”? Невже неправильно ”у відношенні”, ”у співвідношенні”?Стосуватися — це ж бути причетним, дотичним? Стосунки між людьми… Невже й тут Білодід совком покопавсь?
2006.04.11 | Сергій Вакуленко
Я нічого не маю проти "співвідношення" (-)
2006.04.11 | Прагматик
Re: ні, у нас таки проффесіонали (допповненя)
Словакiя=CЛОВАЧЧИНА!