11/26/2006 | Святослав Караванський

До мови з розумом: Одна голова – добре, а дві - краще*

У попередній бесіді ішлося про мовні знахідки в романі Загребельного “Роксолана”, яку ми розйлянули у двох ракурсах: 1. дечого повчитися і 2. декого повчити. Розглянувши в попередній бесіді перший пункт, переходимо до другого: що саме нам не подобаєтьсяї у романі. НOРОВИТИ чи ВОЛІТИ? Чи годиться письменникам позичати лексику з інших мов? Усі «світові» мови не гребували позичками. Деякі з цих мовних гігантів більше як 50% своєї активної лексики позичили. І це їм аж ніяк не шкодить. Отже, позичати можна. Але найкраще тоді, коли нема своїх слів. Пише автор «Роксолани»: «...люди й норовлять скинути цей тягар...». Норовити зайшло до сучасних словників, але у Грінченка його нема. Це слово – позичка. А ми ж маємо, хоч і не цілком відповідне, але таке слово, що його українець найскоріше вживе там, де росіянин скаже норовить: слово цe воліти. Грінченко пояснює це слово як хотіти, бажати, А воно ж має ще й значення визнавати за краще. Має воно подеколи і значення пнутися /норовити/. Що, як сказати: «...люди й воліють скинути цей тягар...». Звучить гірше? ДО СТАМБУЛА чи ДО СТАМБУЛУ? Кастратори нашої мови позбавили нас питомих закінчень родового відмінку для іноземних міст: замість до Риму, до Парижу, до Стамбулу, нас змушено казати до Рима, до Парижа, до Стамбула. В історичному романі та ще й у незалежній Україні, де нема правописного КҐБ, автор цілком має право вживати природніх українських закінчень у згаданих словах. Дивіться, яка єзуїтщина: «...голова завойовника БелградА й РодосУ,... помандрувала до СтамбулА...». Це так ми маємо ламати язик, замість сказати: «...голова завойовника БелградУ й РодосУ,... помандрувала до СтамбулУ...». На ділі ж кажуть навпаки: БелградА, РодосА, СтамбулА, бо хто ж це буде у процесі мовлення доглупуватись, де -А, а де -У? Кастратори знали, що робили: нищили мову. И ПАЧЕ СНЕГА УБЕЛЮСЯ чи И ПАЧЕ СНІГА УБІЛЮСЯ? Ідеться про старослов’янський текст. У словах снЕга та убЕлюся замість Е у старослов’янському тексті стояла буква ЯТЬ (твердий знак Ъ з поперечною рисочкою). Цю літеру українці вимовляли як І. Така вимова існувала в українських церквах до 1709 року, коли цар Петро заборонив її (щоб не було разлічія). У Галичині й досі у церквах, де служать по-старослов'янському, вимовляють ЯТЬ як І. І це єдино правильна українська вимова старослов'янщини. У ХУІ столітті в Рогатині могла бути тільки така вимова. Большевицьке мовне КҐБ взяло на озброєння указ Петра І, і змушувало читати й вимовляти ЯТЬ, як Є. Але це суперечить правді історії та українській традиції. Зрозуміло, що в часи «дружби народів» П. Загребельний не міг змінити цього мрякобісся. Але у виданні 2005 року – така транскрипція – це анахронізм. ВІДЦУРАТИСЯ ВІД кого чи ВІДЦУРАТИСЯ кого? У Номиса читаємо: «Коли б пан за плуга взявся, то й світа б відцурався». А ось наш автор: «...султан Селім назавжди відцурався від неї...». Чи треба тут від? Це наслідування форми отрекаться от чего, а ми ж кажемо зрікатися й цуратися чого без ніякого від. УПОДІБНИТИСЯ кому чи УПОДІБНИТИСЯ ДО кого? Тому що по-нашому треба казати подібний до кого, а не кому, то й уподібнюватися треба до кого, а не кому: «...тільки...весною... уподібнювалась до справжньої річки...» (С. Добровольський). Імперія ж робила все, щоб ми відбігали свого й хапали чуже. Тим і Роксолана «...ніколи не уподібниться... звіру...» (П. Загребельний).. ПРАГНУТИ ДО чого чи ПРАГНУТИ чого? «Всі покою щиро прагнуть» - писав не хто, а І. Мазепа. Але Мазепу прокляли, його мову спаплюжили і змусили нас прагнути до ковбаси. Один тільки мій – не Ярема – ні, а М. Рильський, хоч і похилився, а писав: «Нова доба нового прагне слова»: прагне чого. Писемну ж братію гнули, гнули і таки навчили прагнути до чого, тобто стремиться к чему. Чи ж могли письменники іти проти течії? СТЕЖИТИ ЗА ким чи СТЕЖИТИ кого? Сьогодні майже нема як довести, що українцям властиво стежити кого, а не за ким, настільки форма з прийменником за поширилася в нашому мовному просторі. Але у творі про ХVІ століття цілком доречно вживати саме питомі українські форми. Пише М. Вороний: «Я стежу творчости закони..»: стежу що. І той же Рильський: «Зайців даремно цілий день я стежив...». Кривить душею СУМ, кваліфікуючи такий вжиток як мисливський. Це питома українська форма. Наш же автор пише: «Місяці... султан витратив... на... стеження за тим...». Тут було б на місці: «...на... стеження того...». ЗІБРАННЯчи ЗБІРКА?, ЗІБРАННЯ чи ЗБОРИ? «[Султан] звелів спалити... зібрання... музичних інструментів...» - тут зібрання варто замінити на збірка. А в тексті «...як потрапив цей...черевань у шановне зібрання... дивану» зібрання – це збори. Творці койне воліли, щоб скрізь було собрание.

* * *

Чи є користь і кому з нашого самовільного редагування? Романіст же й гадки не має, що його хтось отак з доброго дива редагує. Коли авторові «Роксолани» ці зауваги, як той каже, до лампочки, то читачам «Майдану» вони можуть стати у пригоді. Отже, якась користь комусь то буде. І не так від беззастережного дотримання наших приписів, як від заявки на дискусію. У дискусії ж – усі знають – народжується істина. А раз так, то – хай живе дискусія! Святослав Караванський

---

*) Зберігаємо правопис автора