01/05/2007 | voyageur

Гадаю, товариству буде цікаво прочитати.

Мова таки не винна

Ольга ПАВЛЕНКО, вчителька української мови та літератури

Зважилася відгукнутися на статтю Бориса Шпака «Мова не винна» («Сільські вісті» за 20 жовтня 2006 року). Бо мені близьке вболівання автора за нашу часто-густо знівельовану шкільну освіту, його обурення невіглаством та лінощами українців, його бажання бачити свій народ серед найшанованіших народів світу. Більше того: знаючи Бориса Шпака особисто (трохи довелося з ним працювати в одній школі), шаную його і за людські, і за професійні якості. Не робитиму детального аналізу його статті, але з його міркуваннями про мову погодитись можу далеко не в усьому.


Що в мовному питанні винна влада — сумніву не підлягає. Згадаймо Майдан: тоді не один російськомовний громадянин України готовий був без будь-якого примусу й нарікання сідати вивчати українську. Про що це свідчить? Про те, що люди хотіли України! Хотіли почуватись громадянами саме Української держави, яка має не лише власну економіку, не залежну від найвідсталіших сусідів і не сусідів, а й — насамперед — власну національну гідність. З якої випливає і стан економіки, до речі. А після того, як наш обранець «здав» і нас, і те, чого ми домоглися для нього, люди знову зневірились і свою неприязнь до зрадників перенесли на... мову, звичайно. Чому саме на мову? А тому, що українці звикли вихлюпувати невдоволення на тих, хто не зможе відбитися. Мова ж — як може оборонитися?.. Тому й правлять у ній бал україноненависники. А ми, замість затулити їм рота, ще й заламуємо руки, що якийсь там популярний телеведучий, бачте, українську ненавидить. Навіть причину знайшов: етери-гелікоптери йому не до смаку. А при чому тут українська? — хочеться спитати. Ці ж слова — не наші, іншомовні. Утім, хіба він про те знає? Ненавидить — і все. А шановний колега прагне його ще й виправдати. Утім, це — менталітет: сто разів підтримати й зрозуміти чужого, а свого...

«Винна Україна», — твердить Борис Парфентійович. У чім? У тому, що має землю, на яку, розігнавши українців по всіх світах, плавом пливуть зайди й аферисти, а ті, хто лишився на батьківщині, замість дати чужинцям одкоша, обома руками хапають ними принесене, втоптуючи в багнюку і те, що дане цій землі Господом-Богом, і те, що тисячоліттями надбане пращурами?..

У тому, що має виплекані віками культуру й мистецтво? Донька Ярослава Мудрого, ставши дружиною неписьменного французького короля, повезла з собою книги, повезла такі строї, у таких вишивках, що французи не могли вийти з дива...

Чи в тому, що дала своїм дітям мову, яка на конкурсі мов зайняла — за різними джерелами — чи друге, чи третє місце за плавністю, мелодійністю.

Коли діти зраджують матір, вони завжди шукають причину в ній. Не в собі! Але винна — не Україна. Винні — українці. Так, були репресії, голодомори, війни — чого тільки не накликали чужинці на наші голови! Але нині... Хто, скажіть, примушує сільську бабусю, котра вік прожила в селі, закривати російський «сок»? Оббирати — по-російському — «часника» до «борща»? Ходити в «курткі»? Або мастити хліб «горчіцою»? Або вимітати «мусор»? Хто примушує вчителя української мови радити дітям прочитати щось там «у книжці на такій-то сторінкі»? Або рахувати «два зуба», «три учня», «чотири рубля»?

Так, колего, суржик був і раніше. Але не такий зухвалий і підступний. Та й, завдяки грамотним коректорам і редакторам, бодай на газетні шпальти він не проникав. А хто нині силує державні ЗМІ, які тих найдосвідченіших коректорів благополучно випхали на пенсію, друкувати «чия б корова мугикала», мавпуючи сусідське «чья бы корова мычала», а замість заглянути до словника, поширювати інші російськомовні форми «не виконати план», «не поважати державу», «не шанувати мову», «не прийняти закон», «друзі брата», «табір циган», «треба злагода»?..

Хто, приставивши українцеві ніж до горла, наказує забути своє: сік, часнику, борщу, гірчиця, в книжці, на сторінці, два зуби, три учні, чотири гривні, братові друзі, циганський табір, треба злагодИ, не поважати державИ, не шанувати мовИ, не виконати планУ, не прийняти законУ, «чиє б пищало, а твоє б мовчало» врешті-решт? Хто їх присилував, щоб з останніх сил навіть на старості літ калічили свою споконвічну мову й говорили — а бодай хоч трішечки — по-імпортному? Хто?

В одному, Борисе Парфентійовичу, Ви, безперечно, маєте рацію: менталітет. Лінощі тобто.

Ніхто не примушує пересічного українця брати в активне користування «етер», чи «Атени», чи «міт». Це — для мовних гурманів. Тим паче, не кожен знає хитрощі передачі звуків чужої мови по-українському. Але якщо іншомовні слова, потрапивши до нашої мови, поводяться цивілізовано й починають змінюватися відповідно до її законів, то мовникам зостається тільки закріпити ці зміни. Так, «кіно» нібито не змінюється. Нібито. Бо хіба Ви самі ніколи не казали «кіна не буде»? А «Чилі», «Мексика», «Аргентина» — тільки підтвердження «правила дев’ятки». А ми його знати не знаєм і знати не бажаєм? Нічого не вдієш: менталітет. Розумові лінощі тобто...

Ми повинні пам’ятати про це прокляття нашої нації і боротися з... Та з собою! Бо чи кожен українець, відправляючи дитину до школи, їй наказує: вчись! Українець просто відправляє до школи. А там — хай учителі дають раду. Чи кожен українець скаже: «Який би той учитель не був, а ти мусиш у нього навчитись того, що він уміє»? Українець вислухає свого неповнолітнього хитруна (о, як гарно діти знають, що треба казати на свою користь!) і приженеться до школи не з проханням-благанням до вчителя: навчи-и-и-и!!! А з претензією: «Та як це так?! Отой і отой поставив, а ви — не хочете, бо моєї дитини не любите! А ви моїй дитині не те сказали! А ви не так подивилися! А ви не те подумали!!!»

Тож чи дивно, що діти й ходять до школи — пересиджувати. І в більшій пошані у ровесників (та й у наших владців) не ті, що вчаться, а ті, що «відважно» не дають учитись нікому... Менталітет...

Це безпосередньо стосується й мови. Є учні, котрих навчаю п’ятий, шостий, сьомий рік і котрі, претендуючи навіть на вищі (!) бали, так і не засвоїли, що треба казати вивчити два вірші, а не «два вірша», не зробити уроків, а не «не зробити уроки», піти до школи, а не «в школу» і т. д. Не можуть? Неправда, не хочуть. Надто ж там, де мова йде про тонкощі рідної мови, спротив — пекельний! І Ваше, колего, обурення колишніми споконвічними українськими назвами: цина, стибій, оливо (олія — то таки оливА), мацаки, додам іще: ядуха чи задишка, а не астма; додам іще — держіться, Борисе Перфентійовичу! — миска (а не таз, як у росіян), гвинтокрил, а навіть не гелікоптер, а ще ж: світлина, гурт, летовище — «з тієї ж опери». У певний час те було викинуте запобігливими редакторами зі словників, бо дане було завдання нищити, заперечувати, репресовувати все, що аж надто відрізняється від «общепонятного». Тепер ці згорьовані слова повернулися до рідної мови, а панове українці відкидають їх чобітьми від порога й глумляться, виправдовуючи своє невігластво усякими «правильними» аргументами! Тільки тому, що місце «репресованих» зайняте нахабними зайдами, до яких українці вже звикли і з якими вже «какось легчей», а перевчатись...

Знову приїхали: ліньки!

І стоять, як на паперті, під дверима рідної мови і слухавка, і потяг... А ще ж не зовсім далекі предки наші охоче спі- вали Сосюрине (його цитату Ви наводите в кінці) «Коли потяг удаль загуркоче».

Ні, не за своє Ви взялися, колего. Або не з того боку взялися. Тож Ваше справді щире вболівання за мову стало камінцем на її адресу. А вона — таки не винна. Мова — це той космічний код, який в’яже нас, українців, з цією землею. Ми бездумно порушуємо цей код: навіть у молитві до Бога, котрий нашу мову нам дав, таки ж по-чужинськи звертаємося. Тих же, котрі по-українськи моляться, — проклинаємо. І — сподіваємось на якусь милість до себе.

А мова наша — це ж скарб! Коштовність! І як шкода, що скарб отой криється хіба що в пам’яті старих людей!

І тому насамкінець я хочу звернутися до них.

Бабусі, не догоджайте мовою своїм високомудрим «городським» дітям-онукам! Навпаки: витягніть із найдальших сховків своєї пам’яті усі діалектні перлинки — то багатство нашої мови! Минув час, коли їх вважали сміттям. Згадайте слова, словечка, слівця, чуті ще від своїх бабусь, вислови, з якими ви росли, з якими ваші дитинство й молодість минали. Там же — самоцвіти! Не підлаштовуйтесь під сьогоднішню занедбану мову, бо від цього ваші діти-онуки тільки зневажати вас будуть: «О, старе, сиве, а й воно культурничає», — примружаться іронічно, почувши, як ви запобігливо просите черкаського чи кіровоградського онука «кушать». Не принижуйтесь, а краще дайте їм ненав’язливі уроки того, як свою мову шанувати можна. У цьому — джерело їхньої поваги до вас, ваша мудрість, ваше багатство.

І наше, і цілої України — також.

Ольга ПАВЛЕНКО.

с. Бабанка

Уманського району

Черкаської області.