Глобалізація, мова та культура
02/24/2007 | stefan
Раніше не було слова "глобалізація".Це слово тісно ввійшло у повсякденне вживання десь років 5-7 тому назад.
В часи СССР писали, говорили про віддалений в майбутньому відрізок часу "при комунізмі".
І в ті часи зустрічались праці вчених про майбутнє мови, культури і держави в цілому.
Один з найцікавіших феноменів того часу полягає в тому, що писалось багато "дуже правильного".Тільки робилось не дуже правильно.Іноді, навіть - навпаки.
Наприклад, з інститутських часів пам"ятаю терміни "народна демократія",
"демократичний централізм" "народовладдя" та ін.
Але зупинимося на розвитку національних мов в епоху глобалізації.
З самого початку розгляду цієї не простої теми постає питання:
-Що буде з мовами народів, якщо в не дуже далекому майбутньому (50-100 років) практично залишиться одна мова, англійська або китайська.
НМД, залишиться англійська.
Це є абсолютний факт.З ним нічого не поробиш.Його треба сприймати, як схід і захід Сонця.
І друга частина проблемного питання: як вести мовну політику, знаючи, що твоя рідна мова не англійська і не китайська, і що через років 100
з лишнім вона буде записана в "Червону Книгу".І на ній будуть розмовляти тільки в віддалених гірських селах та ввивчати в університетах, як тепер вчать латинь, давньоєгипетську, старогрецьку
та мову басків.
***
А ось що на цю тему думають вчені, публіцисти, та "звичайні" інтернетчики.
Глобалізація й майбутнє культури
Іван Дзюба
День
12 июля 2006 года
http://www.uatoday.net/rus/news/polit/216159
Дев’ятсот учасників з чотирнадцяти країн світу з 19 по 23 червня зібрала у Києві ювілейна XV Міжнародна наукова конференція «Мова і культура» ім. проф. Сергія Бураго. Серед її організаторів — поважні українські установи: Інститут філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка, Інститут мовознавства ім. О. Потебні НАН України, Інститут психології ім. Г. Костюка АПН України, Інститут вищої освіти АПН України та Видавничий дім Дмитра Бураго. Серед учасників — такі відомі академіки й науковці, як Дмитро Затонський, Іван Дзюба, Дмитро Наливайко, Сергій Кримський, Маргарита Карпенко, Юлія Булаховська.
Конференція вже має свою історію. Вона була заснована ще у 1992 році з ініціативи відомого вченого-філолога Сергія Борисовича Бураго і тепер проходить щорічно. За попередні чотирнадцять років у конференції взяли участь тисячі науковців з понад 20 країн світу, зокрема з Росії, Білорусі, Болгарії, Польщі, Югославії, Латвії, Китаю, Англії. Протягом цього періоду за її матеріалами вийшли друком 88 збірників, — понад 7560 наукових доповідей — у яких містяться дослідження з питань лінгвістики, літературознавства, філософії, політології, психології, історії, мистецтвознавства, культурології тощо. До того ж на конференції проходили пленарні та секційні заняття і круглі столи. Зокрема, з таких нагальних нині для України питань, як «Міжкультурна комунікація», «Національні мови та культури в їх специфіці та взаємодії», «Проблеми вивчення історії російськомовної літератури України» тощо.
Сьогодні «День» пропонує своїм читачам теж стати заочними учасниками конференції і порозмірковувати над новою статтею Івана ДЗЮБИ, академіка Національної академії наук України, лауреата Національної премії імені Т.Г.Шевченка, автора таких відомих по всій Україні книжок, як «Звичайна людина» чи міщанин?», «Інтернаціоналізм чи русифікація?», «Застукали сердешну волю...» та ін.
Починаючи від останніх десятиліть XX століття, народи планети та їхні культури зазнають впливу потужного світового процесу, який дістав назву глобалізації (термін цей уперше вжив 1985 року американський соціолог Р. Робертсон). Масштаби й багатоаспектність цього процесу засвідчують, що людство вступило в нову добу свого розвитку, який матиме характер планетарних змін. Глобалізація опиняється в центрі уваги не лише політиків та економістів, а й філософів, соціологів, культурологів, письменників, журналістів, репрезентантів різних громадських рухів... Наслідки й перспективи її дістають неоднозначну інтерпретацію, що відповідає докорінній суперечливості самого цього епохального явища.
Чи можна глобалізацію — як наслідок динамізації світового життя, як процес всесвітнення різних форм діяльності сучасного людства та зміну соціальної реальності в більшості країн — вважати коли не здійсненням споконвічної мрії про об’єднання різних гілок роду людського в одну велику сім’ю, то принаймні вираженням об’єктивної потреби всесвітньо-історичного розвитку? Чи це — лише ідеалізована ідеологами версія жорстокої боротьби за природні та інші ресурси, транслювання на всі народи світу самодостатньої конкурентної гри великих капіталістичних гравців? І чи не має рацію японський мислитель Дайсаку Ікеда, кажучи: «Нинішній процес глобалізації відбувається переважно й насамперед у тих сферах, де сильна сторона отримує матеріальну вигоду, а в підсумку лише збільшує симптоми й хвороби сучасності — «відсутність інших» або непотрібність милосердних взаємостосунків» (див.: «Всесвіт», 2004, № 9-10, с. 16). А раніше й ще виразніше писала Ханна Арендт у «Джерелах тоталітаризму»: «Сучасним історикам, котрі, спостерігаючи, як купка капіталістів нишпорить земною кулею в хижацькому пошуку нових інвестиційних можливостей, граючи при цьому на прагненні до прибутку найзаможніших і на азартних інстинктах найниціших, кортить вдягнути імперіалізм у шати давньої величі Риму й Олександра Македонського, величі, яка зробила б усі подальші події більш терпимими з погляду людяності» (Ханна Арендт. Джерела тоталітаризму. К., 2002, с.175). До речі, одним із джерел тоталітаризму вона вважала денаціоналізацію.
Тут, мабуть, час нагадати, що хоча наші близькі та далекі предки й не знали слова «глобалізація», однак глобалізаційні прагнення були їм знайомі. У різні часи, різними засобами та з різним успіхом нас глобалізували єгипетські фараони, всілякі «сини Сонця», Дарій, той же Олександр Македонський, Юлій Цезар, Чингізхан і Тамерлан, арабські експансіоністи, християнські місіонери, комуністичні пасіонарії, гітлерівські нацисти з їхнім «новим порядком», маоїсти й чучхеїсти... Скажуть, що все це зовсім різні явища. Безумовно! Але звернімо увагу й на спільне в них. По-перше, спільною була мета: приведення людства до єдиного знаменника, або, як тепер кажуть, до єдиних правил гри. Цим спільним знаменником могла бути віра, могла бути ідея, особиста або кланова влада. По-друге, утвердження свого як найкращого або нібито загальнолюдського. По- третє, насильницький, примусовий характер процесу, що означувався як «історична неминучість», «воля історії» (в сакральні часи — «воля Бога», чийогось бога), — а це й є вища міра примусовості, коли спротив стає не тільки безглуздим, але й аморальним, майже злочинним.
Інакше кажучи: історія знає багато спроб великомасштабної експансії держав (володарів), релігій, ідей, культур, — спроб, що теж були глобальними проектами на міру тодішніх можливостей суб’єктів експансії та умов життя людства. Ці проекти мали свою мотивацію й у більшості випадків спершу були агресивно заманіфестовані, а вже потім їх намагалися реалізувати. Намір і «теорія» (принаймні у формі погроз сусідам) ішли попереду дії та практики. Суб’єктивні поривання перевищували об’єктивні можливості.
С итуація починає змінюватися в добу капіталізму, коли промислова й фінансова діяльність буржуазії природним чином виходить за національні межі, набуває інтернаціонального характеру. Власне, тоді й стали укладатися об’єктивні умови для нинішньої глобалізації, яка увінчала науково-технологічний прогрес та бурхливий розвиток інформаційних технологій у XX ст., небувале збільшення обмінів продукцією та міграції трудових ресурсів. рушієм глобалізації стали транснаціональні мегакорпорації, світовий нафтобізнес, міжнародний фінансовий капітал, міжконтинентальні інформаційні структури, нові інструменти комунікацій, а рупорами — певні політичні сили, урядові й неурядові інституції, заангажовані ідеологи, теоретики. можна сказати, що тут практика йде попереду теорії, а теорія їй лише підіграє чи, в кращому разі, намагається її осмислити, — на відміну від більшості попередніх, так чи інакше політично й ідеологічно інспірованих глобалізаторських зазіхань. однак значна міра стихійності й високий ступінь об’єктивної зумовленості нинішньої «есхатологічної» глобалізації не виключають наявності структурних центрів глобалізаційної дії як її суб’єктів та цілеспрямівної ролі потужних суб’єктивних імпульсів (великодержавних і корпоративних інтересів). Т обто, з одного боку, маємо незаперечну тенденцію всесвітньо-історичного розвитку на досі небаченій високій стадії, а з другого — конкретну й наполегливо проваджувану геостратегічну політику, зумовлену, зокрема, й гіпертрофією споживацьких потреб «золотого мільярда», для задоволення яких слід мобілізувати енергетичні, сировинні, природні, екологічні та інші резерви всієї планети, не кажучи про дешеву робочу силу, наче спеціально даровану для ефективної експлуатації. Ф актично глобалізація, хоча й оперує гаслами економічної ефективності, насправді формує витратну цивілізацію, цивілізацію необмеженого споживання, що погибеллю загрожує майбутності людства.
Якою ж є культурна складова цього процесу? У минулому культурна експансія або супроводжувала експансію мілітарну, економічну, ідеологічну, або передувала їй, підготовляла її. Нерідко саме культурний потенціал експансії виявлявся найбільш тривким і надавав їй характеру глобалізаційного процесу, маскуючи собою інші чинники й виступаючи в історії як відносно позитивний «сухий залишок» драматичних змін у житті народів. Так, завоювання Олександром Македонським Передньої Азії, а потім і Середньої Азії, хоч і не було надто благодатним для високорозвинених, блискучих культур народів-аборигенів, але зрештою обернулося життєздатним симбіозом, відомим під назвою «елліністична культура». Інший варіант відносного культурного об’єднання (чи культурного співіснування) бачимо на прикладі історії Римської імперії: на опанованому нею геополітичному просторі ті народи й ті культури, яким пощастило вціліти, мали деякі можливості розширити свої контакти й обміни продуктами господарської та інтелектуальної діяльності. Арабські завоювання раннього Середньовіччя принесли в християнську Європу високі досягнення східної науки, філософії, архітектури, літератури. Усе назване вище залишилося в історії людства прикладами плідних культурних контактів, оскільки неминучі величезні людські й культурні втрати цих світових пертурбацій просто випали з пам’яті наступних поколінь.
Різні форми християнського експансіонізму, починаючи з хрестових походів, включаючи місіонерство, пов’язане з конкістадорством, мали переважно уніфікаторський характер (мотивований універсальністю ідей християнства, духом свободи й гуманізму) й супроводжувалися цілковитим винищенням багатьох самобутніх культур. Це був один із найдраматичніших актів величезного духовного спустошення, якого періодично зазнає людство. У цьому контексті Великі географічні відкриття XV — XVI століть мали досить амбівалентні наслідки: унаочнивши планетарність побутування людства, давши потужний імпульс європейській енергії світоосвоєння й європейській світопояснювальній думці, вони, однак, більше підживлювали євроцентристську гординю, ніж сприяли уявленню про багатоманітність способів життя народів та виробленню поваги до їхньої самобутності, — це останнє прийде з великим запізненням і в багатьох випадках уже тоді, коли відповідні феномени переходили в сумний архів історії.
У добу капіталізму значно розширюються культурні контакти народів. У колі європейських інтелектуалів та митців посилюється інтерес до «екзотичних» культур і народжуються ідеї творення світової культури. Під цим розумілися, власне, подолання локальності й набуття національною культурою загальнолюдського змісту й значення. Так Шиллер і Гете закликали творити не національну літературу, а світову; вони й творили цю світову літературу, але вона була німецькою національною. У цьому сенсі всі великі твори літератур різних часів і народів провіщали світову літературу.
Найбільш масштабний і продуманий проект інтернаціоналізації культури, формування світової культури запропонував комуністичний рух. Це мала бути важлива складова майбутнього ідеального світового суспільства. Після перемоги комунізму у світовому масштабі мало відбуватися поступове зближення народів, стирання національних відмінностей і формування уявного єдиного людства, У цьому процесі народи засвоюють «кращі», «прогресивні» надбання один одного, відкидаючи «гірші» й «реакційні» елементи історичної спадщини. У теорії це виглядало вельми гуманістично, оскільки комунізм вустами своїх вождів та ідеологів оголошував себе дбайливим спадкоємцем усіх цінних здобутків культури людства. Однак і в теорії дещо виглядало підозрілим або й небезпечним: проблематичність критеріїв добору «кращого» й «прогресивного» та відбраковування «гіршого» й «реакційного», очевидна догматичність і провіденціальність проекту. На практиці ж реальний комуністичний (чи псевдокомуністичний) режим у СРСР, після нетривалого періоду підтримки національних культур, кардинально змінив орієнтацію й лише використовував інтернаціоналістську риторику для прикриття політики гегемонізму, уніфікації та русифікації. Аналогічним чином і комуністичний Китай, показово демонструючи піклування про культури національних меншин, а в певні періоди й атакуючи російський імперіалізм («червоних царів»), насправді утверджував великоханьський шовінізм.
І все-таки комуністичні режими не відмовлялися остаточно від гуманістичної риторики, мусили оглядатися на власні теоретичні догми, й це давало можливість діячам національних культур обстоювати деякі важливі й для них позиції. На міжнародній же арені комуністичні держави, насамперед СРСР, у намаганнях розширити сферу свого впливу підтримували різні форми національно- визвольних рухів і високий статус національних культур.
Нинішня глобалізація змушує рахуватися із собою як безумовний факт («метафакт») історії, однак її імперативність не знімає проблем, сумнівів і тривог. Успіхи її безперечні, але так само безперечні й утрати, які вона несе, до того ж у будь-якій сфері життєдіяльності людства. В економіці й виробництві поглиблюється поділ на країни з передовими технологіями та країни, в яких концентрується екологічно шкідливе виробництво, або такі, яким судилося залишатися сировинними придатками перших; цілі народи таким чином витісняються на узбіччя цивілізації. Відповідно збільшується майнове розмежування, різниця в матеріальній забезпеченості людей, рівні та якості життя взагалі й не тільки за континентами та регіонами, а й у ний аспект глобалізації з великим запізненням став привертати до себе увагу її апологетів, теоретиків і критиків тоді як, скажімо, у фундаментальній праці Джозефа Стігліца «Глобалізація та її тягар» лише одна сторінка з 250 присвячена цій темі!). У сучасному світі можливості культурного обміну небачено збільшуються, але реально культурні впливи, як й інформаційні, є однобічно спрямованими, а їхній пресинґовий характер суперечить самій природі здорових культурних взаємин: адже культури органічно й плідно засвоюють лише те, чого внутрішньо потребують і до чого підготовлені своїм попереднім розвитком та потенціалами. Форма плідної культурної взаємодії — діалог. Інакше ж, за умов масованої експансії, форсованого тиску, суспільства засвоюють не культурний продукт, а його ерзац; більш примітивне, а не досконаліше, низьке, а не високе. Це й бачимо нині: в усі закутки світу проникають не найкращі зразки т.зв. масової культури й не найкращі стандарти т.зв. американського способу життя. Культурна багатоманітність людства поставлена під загрозу, а багатоманітність — це спосіб буття культури. І цілком слушно автори колективної праці українських учених «Людина й культура в умовах глобалізації» (К., 2003.) наголошують: питання про національну культуру постає нині не лише як питання національної, але й «загальнопланетної безпеки» (с. 9).
Апокаліптичного характеру набуває вимирання мов малочисельних народів, на черзі — мови їхніх чисельніших сусідів, а там — і зведення мовної картини людства до однієї-двох розмитих барв, що було б катастрофічним духовним зубожінням. З усвідомлення цього зродилася Європейська хартія захисту загрожених мов, але поки що вона не стала регламентом поведінки для мовних гегемонів, а в Україні, як ми бачимо, політичні демагоги прямо спотворили її зміст. середині різних суспільств. Суспільно-політична сфера характеризується концентрацією владної енергії та концептуальних рішень у світових центрах і, відповідно, обмеженням можливостей світової периферії, дедалі більшим відчуженням людини від життя суспільства, пригніченням локальних ініціатив і традиційних форм суспільного життя, аж до силового, збройного нав’язування євроатлантичної моделі демократії як нібито універсальної для всіх народів.
Хоча глобалізація високо підносить прапор свободи, але реально сфера свободи людини звужується, як шагренева шкіра, під дією не завжди помітних, але потужних маніпуляторів — економічних, політичних, мас-культурних, мас-медіальних та інших. Яке місце залишиться для особистості під пресингом глобальних чинників, на що вона спиратиметься, який корінь матиме? Чи не перетвориться вона просто на статистичну одиницю, позбавлену можливості бути суб’єктом, творцем — у культурі, в господарстві, в інтелектуальній сфері? Інформативний бум, усепроникність сучасних засобів масової інформації створюють для людини ілюзію всюдиприсутності та ввергають її в безодню відомостей про життя світу, але водночас формують віртуальне (й досить засмічене) середовище існування, вириваючи її з конкретного локального буття, оскільки потік інформації генерується все в тих самих світових центрах монополістичними інформаційними монстрами й «змазує» картину життя народів, які опинилися серед інформаційних аутсайдерів, тим самим збіднюючи знання людства про самого себе й деформуючи свідомість суспільств й особистостей, поглиблюючи кризу розуміння.
А що вже говорити про екологію... Принциповим глобалізаторам не до того, щоб дбати про збереження традиційних природних умов життя глобалізовуваних ними народів, надто ж «екзотичних», і навіть уже повсюдно усвідомлена реальна загроза планетарної екологічної катастрофи не знаходить адекватної відповіді світового співтовариства, яке, здебільшого, обмежується риторикою. Проблематичною стає безпека людини, людських груп та, зрештою, всього людства й, з іншого погляду, у зв’язку з «глобалізацією» тероризму, який по-своєму використовує сучасні технології та можливості транстериторіальності. Під загрозою опиняється й психічне здоров’я людини — через незміряно підвищений тиск вимог технологізованого й глобалізованого світу.
Але, може, найбільш кричущими суперечностями позначаються процеси глобалізації у величезній і тонкій сфері світової культури. Тут вони мають переважно стихійний, здебільшого неусвідомлений і непроґнозований характер. (До речі, культур
Слід, мабуть, сказати й про те, що й на елітарних рівнях культури також спостерігаються деякі тривожні тенденції. Ще в 60-і й 70-і роки минулого століття в США та Західній Європі дістала розповсюдження теорія т.зв. суперінтернаціоналізму. Її автори Х’юїс і Страус стверджували, що в добу науково-технічної революції, коли швидкість стерла відстані, національні культури перешкоджають світовому розвиткові, виробленню єдиних естетичних та інтелектуальних критеріїв, створенню сигналів, які були б доступні людям усіх націй та замінили б національні мови. У цілісному своєму вигляді теорія «суперінтернаціоналізму» не знайшла великої підтримки, однак вона кореспондує зі свідомо чи несвідомо зневажливим поглядом багатьох технократичних кіл на «хаос» національних мов і культур.
У більш безпосередньому стосунку до процесів глобалізації знаходиться виникнення гучного руху «Нью Ейдж», який проголосив радикальну перебудову культури, пропонуючи поєднання авангардизму західної науки, східного езотеризму, психофізичного тренінгу, неопоганства та інших феноменів з архіву культур світу та їхніх проривних новацій. Творцями цієї нової культури, а власне, й нового світогляду, мали стати вихідці з постколоніальних країн Сходу й Півдня, що вросли в метрополію — Англію. Сказати, що вони створили глобальну ідеологію майбутнього, було б великим перебільшенням, але новий струмінь в англійську літературу вони внесли. Як і творці «світової художньої літератури» — Салман Рушді, Кадзуо Ісігуро та інші транскультурні письменники переважно африканського або азійського походження, багато з яких, за словами Піко Айєра, звертаються до своїх діаспор, до «безпритульного, еклектичного, перемішаного» читацького загалу, чиї «романи, що беруть початок у традиції «багатобатьківщинства», сконцентровані на проблемі ідентичності та їхньою центральною темою стає скрутне становище тих, хто розривається між батьківщинами й рідними мовами». Про роман Майкла Ондаатжі, індуса зі Шрі Ланки, дослідник каже, що він «цілковито присвячений расі постнаціональних душ, міжнародних позашлюбних дітей, що народжені в якомусь певному місці, а мешкають деінде. Чиє життя складається з боротьби за те, щоб повернутися на батьківщину або, навпаки, втекти з неї» (Піко Айєр. Письмова відповідь імперії // «Всесвіт», 1995, № 5-6, с. 142 — 143). Як бачимо, навіть принципова транскультурність не рятує від проблеми ідентичності, бо ж зрозуміло, що ота безбатьківщинність чи оте багатобатьківщинство мучать автора не менше, ніж його героїв. Є й ще один аспект цієї проблеми, про який раніше сказав південноафриканський письменник Андре Брінк: «Якщо для опору необхідно привласнити мову ворога, я скористаюся нею й зроблю своєю». Але для транскультурних письменників ідеться вже не про опір, а про інфільтрацію, завоювання, привласнення колишньої метрополії.
Майбутнє покаже, чи справді ці «міжнародні», транскультурні письменники є провісниками літератури XXI століття (до речі, одним із центрів цього літературного руху стало й канадське Торонто), чи це лише один із викликів, на які культури людства відповідали й ще відповідатимуть. Добре чи погано, але ми вже пережили багато й пророцтв, і категоричних вердиктів, починаючи від «смерті Бога» до «кінця історії», не кажучи вже про те, що поезію вже двічі оголошували морально неможливою: перший раз після Хіросіми, другий — після Чорнобиля, а в культурології й літературознавстві мало не кожні десять років з’являються методології, що перекреслюють усі інші й оголошують себе остаточними... Структури культури, при всій динаміці імпульсів, насправді більш сталі, ніж може здатися з погляду завжди суєтної сучасності.
Досі універсальні художні цінності творилися в межах національних культур і літератур, здатних — кожна — дати своє неповторне й збагачувальне бачення спільного світу людства. Досі багатоманітність культур є джерелом творчих здібностей людства й підставою для його самоповаги. Як буде далі — залежатиме від меж і способів розгортання процесів глобалізації, від її наслідків, від її можливої адаптації до багатокультурної реальності чи, навпаки, адаптації цієї багатокультурної реальності до глобалізації.
Адже людство не може не шукати інших варіантів розвитку. Один із напрямів цих пошуків — антиглобалістський рух, який зростає в усьому світі, скликаючи під свої гасла найрізнорідніші соціальні, релігійні, інтелектуальні сили. І хоч би як до нього ставитися, треба визнати, що він змушує глобалістів передбачати певні гуманістичні корекції. Набуває популярності ідея доповнення глобалізації глокалізацією, що передбачає не тільки збереження, а й піднесення регіональних господарських, суспільно-звичаєвих, культурних потенціалів. Це дало б можливість, не протидіючи позитивним тенденціям глобалізації, зменшити її уніфікаторську дію та повніше розкрити творчий потенціал усіх людських спільнот. Адже етнічна багатоманітність людства з багатоманітністю культур, багатоманітністю мов — найбільший здобуток людської історії, й утрата його — незворотне збіднення й примітивізація життя людства, загроза його майбутньому.
Методи фізичного винищення народів залишилися в минулому. Але є інший, сучасніший та ефективніший метод винародовлення: поставити під сумнів цінності якогось народу, оголосити їх безперспективними, дискредитувати опорні пункти його самоусвідомлення, марґіналізувати його буття. Така перспектива хвилює багатьох, при чому не лише представників загрожених народів. Польський філософ Януш Кучинський як альтернативу глобалізації пропонує універсалізм у дусі загальноєвропейської гуманістичної традиції. Згадуваний уже Дайсаку Ікеда бачить вихід у створенні глобальної етики, що поєднала б цінності всіх народів. Відроджується інтерес до ідей Миколи Реріха, який немовби передбачив наші проблеми ще в перших десятиліттях минулого віку. До речі, апологети глобалізації нерідко шукають мотивацію в деконструкції культури, однак треба сказати, що сам першоавтор теорії деконструкції Жак Дерріда наголошував, що «деконструктивна теорія аналізу» не пропонує «нового типу культури», а лише дає «підхід до нового культурного синтезу». І далі: «Швидше, вона передбачає вихід за межі однієї культури, відкриваючи можливості багатьох культур. Деконструкція — це спілкування між культурами; саме факт функціонування культур має відношення до деконструкції» (Жак Деррида. Московские лекции. Свердловск, 1991, с. 26). Як бачимо, це далеке все-таки від редукції національних культур чи якихось перспектив їх скасування. І, взагалі, не є чимось таким, чого культури не знали раніше.
І, нарешті, постає таке парадоксальне запитання: чи є глобалізація справді глобальним процесом? Коли подивитися на карту планети, то побачимо, що величезний регіон мусульманського життя — від Магриба до Індонезії — не приймає її цінностей і дедалі жорсткіше їй протистоїть. Величезний африканський континент і Латинська Америка мають хіба що страждальне відношення до неї. Гігантський Китай неквапливо виношує свій варіант глобалізації. Усе це разом з антиглобалістським рухом істотно коригує перспективи глобалізації — як далеко не глобального, а євроатлантичного проекту, нав’язуваного решті людства. Але решта людства має свою — вбивчу! — відповідь євроатлантистам. Ця відповідь: велике, найбільше в історії переселення народів, що за своїми масштабами й темпами набагато перевищує ті переселення, які відбувалися в перші століття нашої ери. Сьогодні ми бачимо лише перші його наслідки. Отже: хто кого зглобалізує? Європа — афроазійський світ чи афроазійський світ — Європу? США — Мексику чи Мексика — США й т.д. А ще ж історія має у своєму резерві країну вічності й країну майбутнього — Китай, Піднебесну iмперію...
Колись дуже давно Фрідріх Енгельс у своєму «Людвігу Фейєрбаху» висловив глибоку істину: в історичному процесі стикаються наміри багатьох діячів, але результат завжди виходить той, якого ніхто не чекав і ніхто не хотів. Через кілька десятиліть таку ж думку, але вже як власне осягнення, подав Еріх Фром. А ще пізніше докинув своє й Ролан Варт: «В історії перемога одного противника над іншим ніколи не буває остаточною; хід історії приводить до цілковито непередбачених результатів, до негаданих синтезів» (Ролан Варт. Избранные работы. Семитика. Поэтика. М., 1989, с.128).
Отже, чекати, що скаже нам історія — з далекого майбутнього? А може, не чекаючи далеких результатів великої гри великих гравців, на міру історії сліпих, як і всі інші, все-таки працювати на своєму полі, культивуючи його для себе й для нащадків, у спілці з сусідами, з поглядом на весь світ?
Не маргінальна культура, а універсальна — ось наша надія. Але універсальність — не в абстракції, а в конкретному, в широкому діапазоні національно самобутніх форми вираження, що збагачують багатоманітність людства. На цьому й може базуватися наш оптимізм, хоча б і поміркований.
В часи СССР писали, говорили про віддалений в майбутньому відрізок часу "при комунізмі".
І в ті часи зустрічались праці вчених про майбутнє мови, культури і держави в цілому.
Один з найцікавіших феноменів того часу полягає в тому, що писалось багато "дуже правильного".Тільки робилось не дуже правильно.Іноді, навіть - навпаки.
Наприклад, з інститутських часів пам"ятаю терміни "народна демократія",
"демократичний централізм" "народовладдя" та ін.
Але зупинимося на розвитку національних мов в епоху глобалізації.
З самого початку розгляду цієї не простої теми постає питання:
-Що буде з мовами народів, якщо в не дуже далекому майбутньому (50-100 років) практично залишиться одна мова, англійська або китайська.
НМД, залишиться англійська.
Це є абсолютний факт.З ним нічого не поробиш.Його треба сприймати, як схід і захід Сонця.
І друга частина проблемного питання: як вести мовну політику, знаючи, що твоя рідна мова не англійська і не китайська, і що через років 100
з лишнім вона буде записана в "Червону Книгу".І на ній будуть розмовляти тільки в віддалених гірських селах та ввивчати в університетах, як тепер вчать латинь, давньоєгипетську, старогрецьку
та мову басків.
***
А ось що на цю тему думають вчені, публіцисти, та "звичайні" інтернетчики.
Глобалізація й майбутнє культури
Іван Дзюба
День
12 июля 2006 года
http://www.uatoday.net/rus/news/polit/216159
Дев’ятсот учасників з чотирнадцяти країн світу з 19 по 23 червня зібрала у Києві ювілейна XV Міжнародна наукова конференція «Мова і культура» ім. проф. Сергія Бураго. Серед її організаторів — поважні українські установи: Інститут філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка, Інститут мовознавства ім. О. Потебні НАН України, Інститут психології ім. Г. Костюка АПН України, Інститут вищої освіти АПН України та Видавничий дім Дмитра Бураго. Серед учасників — такі відомі академіки й науковці, як Дмитро Затонський, Іван Дзюба, Дмитро Наливайко, Сергій Кримський, Маргарита Карпенко, Юлія Булаховська.
Конференція вже має свою історію. Вона була заснована ще у 1992 році з ініціативи відомого вченого-філолога Сергія Борисовича Бураго і тепер проходить щорічно. За попередні чотирнадцять років у конференції взяли участь тисячі науковців з понад 20 країн світу, зокрема з Росії, Білорусі, Болгарії, Польщі, Югославії, Латвії, Китаю, Англії. Протягом цього періоду за її матеріалами вийшли друком 88 збірників, — понад 7560 наукових доповідей — у яких містяться дослідження з питань лінгвістики, літературознавства, філософії, політології, психології, історії, мистецтвознавства, культурології тощо. До того ж на конференції проходили пленарні та секційні заняття і круглі столи. Зокрема, з таких нагальних нині для України питань, як «Міжкультурна комунікація», «Національні мови та культури в їх специфіці та взаємодії», «Проблеми вивчення історії російськомовної літератури України» тощо.
Сьогодні «День» пропонує своїм читачам теж стати заочними учасниками конференції і порозмірковувати над новою статтею Івана ДЗЮБИ, академіка Національної академії наук України, лауреата Національної премії імені Т.Г.Шевченка, автора таких відомих по всій Україні книжок, як «Звичайна людина» чи міщанин?», «Інтернаціоналізм чи русифікація?», «Застукали сердешну волю...» та ін.
Починаючи від останніх десятиліть XX століття, народи планети та їхні культури зазнають впливу потужного світового процесу, який дістав назву глобалізації (термін цей уперше вжив 1985 року американський соціолог Р. Робертсон). Масштаби й багатоаспектність цього процесу засвідчують, що людство вступило в нову добу свого розвитку, який матиме характер планетарних змін. Глобалізація опиняється в центрі уваги не лише політиків та економістів, а й філософів, соціологів, культурологів, письменників, журналістів, репрезентантів різних громадських рухів... Наслідки й перспективи її дістають неоднозначну інтерпретацію, що відповідає докорінній суперечливості самого цього епохального явища.
Чи можна глобалізацію — як наслідок динамізації світового життя, як процес всесвітнення різних форм діяльності сучасного людства та зміну соціальної реальності в більшості країн — вважати коли не здійсненням споконвічної мрії про об’єднання різних гілок роду людського в одну велику сім’ю, то принаймні вираженням об’єктивної потреби всесвітньо-історичного розвитку? Чи це — лише ідеалізована ідеологами версія жорстокої боротьби за природні та інші ресурси, транслювання на всі народи світу самодостатньої конкурентної гри великих капіталістичних гравців? І чи не має рацію японський мислитель Дайсаку Ікеда, кажучи: «Нинішній процес глобалізації відбувається переважно й насамперед у тих сферах, де сильна сторона отримує матеріальну вигоду, а в підсумку лише збільшує симптоми й хвороби сучасності — «відсутність інших» або непотрібність милосердних взаємостосунків» (див.: «Всесвіт», 2004, № 9-10, с. 16). А раніше й ще виразніше писала Ханна Арендт у «Джерелах тоталітаризму»: «Сучасним історикам, котрі, спостерігаючи, як купка капіталістів нишпорить земною кулею в хижацькому пошуку нових інвестиційних можливостей, граючи при цьому на прагненні до прибутку найзаможніших і на азартних інстинктах найниціших, кортить вдягнути імперіалізм у шати давньої величі Риму й Олександра Македонського, величі, яка зробила б усі подальші події більш терпимими з погляду людяності» (Ханна Арендт. Джерела тоталітаризму. К., 2002, с.175). До речі, одним із джерел тоталітаризму вона вважала денаціоналізацію.
Тут, мабуть, час нагадати, що хоча наші близькі та далекі предки й не знали слова «глобалізація», однак глобалізаційні прагнення були їм знайомі. У різні часи, різними засобами та з різним успіхом нас глобалізували єгипетські фараони, всілякі «сини Сонця», Дарій, той же Олександр Македонський, Юлій Цезар, Чингізхан і Тамерлан, арабські експансіоністи, християнські місіонери, комуністичні пасіонарії, гітлерівські нацисти з їхнім «новим порядком», маоїсти й чучхеїсти... Скажуть, що все це зовсім різні явища. Безумовно! Але звернімо увагу й на спільне в них. По-перше, спільною була мета: приведення людства до єдиного знаменника, або, як тепер кажуть, до єдиних правил гри. Цим спільним знаменником могла бути віра, могла бути ідея, особиста або кланова влада. По-друге, утвердження свого як найкращого або нібито загальнолюдського. По- третє, насильницький, примусовий характер процесу, що означувався як «історична неминучість», «воля історії» (в сакральні часи — «воля Бога», чийогось бога), — а це й є вища міра примусовості, коли спротив стає не тільки безглуздим, але й аморальним, майже злочинним.
Інакше кажучи: історія знає багато спроб великомасштабної експансії держав (володарів), релігій, ідей, культур, — спроб, що теж були глобальними проектами на міру тодішніх можливостей суб’єктів експансії та умов життя людства. Ці проекти мали свою мотивацію й у більшості випадків спершу були агресивно заманіфестовані, а вже потім їх намагалися реалізувати. Намір і «теорія» (принаймні у формі погроз сусідам) ішли попереду дії та практики. Суб’єктивні поривання перевищували об’єктивні можливості.
С итуація починає змінюватися в добу капіталізму, коли промислова й фінансова діяльність буржуазії природним чином виходить за національні межі, набуває інтернаціонального характеру. Власне, тоді й стали укладатися об’єктивні умови для нинішньої глобалізації, яка увінчала науково-технологічний прогрес та бурхливий розвиток інформаційних технологій у XX ст., небувале збільшення обмінів продукцією та міграції трудових ресурсів. рушієм глобалізації стали транснаціональні мегакорпорації, світовий нафтобізнес, міжнародний фінансовий капітал, міжконтинентальні інформаційні структури, нові інструменти комунікацій, а рупорами — певні політичні сили, урядові й неурядові інституції, заангажовані ідеологи, теоретики. можна сказати, що тут практика йде попереду теорії, а теорія їй лише підіграє чи, в кращому разі, намагається її осмислити, — на відміну від більшості попередніх, так чи інакше політично й ідеологічно інспірованих глобалізаторських зазіхань. однак значна міра стихійності й високий ступінь об’єктивної зумовленості нинішньої «есхатологічної» глобалізації не виключають наявності структурних центрів глобалізаційної дії як її суб’єктів та цілеспрямівної ролі потужних суб’єктивних імпульсів (великодержавних і корпоративних інтересів). Т обто, з одного боку, маємо незаперечну тенденцію всесвітньо-історичного розвитку на досі небаченій високій стадії, а з другого — конкретну й наполегливо проваджувану геостратегічну політику, зумовлену, зокрема, й гіпертрофією споживацьких потреб «золотого мільярда», для задоволення яких слід мобілізувати енергетичні, сировинні, природні, екологічні та інші резерви всієї планети, не кажучи про дешеву робочу силу, наче спеціально даровану для ефективної експлуатації. Ф актично глобалізація, хоча й оперує гаслами економічної ефективності, насправді формує витратну цивілізацію, цивілізацію необмеженого споживання, що погибеллю загрожує майбутності людства.
Якою ж є культурна складова цього процесу? У минулому культурна експансія або супроводжувала експансію мілітарну, економічну, ідеологічну, або передувала їй, підготовляла її. Нерідко саме культурний потенціал експансії виявлявся найбільш тривким і надавав їй характеру глобалізаційного процесу, маскуючи собою інші чинники й виступаючи в історії як відносно позитивний «сухий залишок» драматичних змін у житті народів. Так, завоювання Олександром Македонським Передньої Азії, а потім і Середньої Азії, хоч і не було надто благодатним для високорозвинених, блискучих культур народів-аборигенів, але зрештою обернулося життєздатним симбіозом, відомим під назвою «елліністична культура». Інший варіант відносного культурного об’єднання (чи культурного співіснування) бачимо на прикладі історії Римської імперії: на опанованому нею геополітичному просторі ті народи й ті культури, яким пощастило вціліти, мали деякі можливості розширити свої контакти й обміни продуктами господарської та інтелектуальної діяльності. Арабські завоювання раннього Середньовіччя принесли в християнську Європу високі досягнення східної науки, філософії, архітектури, літератури. Усе назване вище залишилося в історії людства прикладами плідних культурних контактів, оскільки неминучі величезні людські й культурні втрати цих світових пертурбацій просто випали з пам’яті наступних поколінь.
Різні форми християнського експансіонізму, починаючи з хрестових походів, включаючи місіонерство, пов’язане з конкістадорством, мали переважно уніфікаторський характер (мотивований універсальністю ідей християнства, духом свободи й гуманізму) й супроводжувалися цілковитим винищенням багатьох самобутніх культур. Це був один із найдраматичніших актів величезного духовного спустошення, якого періодично зазнає людство. У цьому контексті Великі географічні відкриття XV — XVI століть мали досить амбівалентні наслідки: унаочнивши планетарність побутування людства, давши потужний імпульс європейській енергії світоосвоєння й європейській світопояснювальній думці, вони, однак, більше підживлювали євроцентристську гординю, ніж сприяли уявленню про багатоманітність способів життя народів та виробленню поваги до їхньої самобутності, — це останнє прийде з великим запізненням і в багатьох випадках уже тоді, коли відповідні феномени переходили в сумний архів історії.
У добу капіталізму значно розширюються культурні контакти народів. У колі європейських інтелектуалів та митців посилюється інтерес до «екзотичних» культур і народжуються ідеї творення світової культури. Під цим розумілися, власне, подолання локальності й набуття національною культурою загальнолюдського змісту й значення. Так Шиллер і Гете закликали творити не національну літературу, а світову; вони й творили цю світову літературу, але вона була німецькою національною. У цьому сенсі всі великі твори літератур різних часів і народів провіщали світову літературу.
Найбільш масштабний і продуманий проект інтернаціоналізації культури, формування світової культури запропонував комуністичний рух. Це мала бути важлива складова майбутнього ідеального світового суспільства. Після перемоги комунізму у світовому масштабі мало відбуватися поступове зближення народів, стирання національних відмінностей і формування уявного єдиного людства, У цьому процесі народи засвоюють «кращі», «прогресивні» надбання один одного, відкидаючи «гірші» й «реакційні» елементи історичної спадщини. У теорії це виглядало вельми гуманістично, оскільки комунізм вустами своїх вождів та ідеологів оголошував себе дбайливим спадкоємцем усіх цінних здобутків культури людства. Однак і в теорії дещо виглядало підозрілим або й небезпечним: проблематичність критеріїв добору «кращого» й «прогресивного» та відбраковування «гіршого» й «реакційного», очевидна догматичність і провіденціальність проекту. На практиці ж реальний комуністичний (чи псевдокомуністичний) режим у СРСР, після нетривалого періоду підтримки національних культур, кардинально змінив орієнтацію й лише використовував інтернаціоналістську риторику для прикриття політики гегемонізму, уніфікації та русифікації. Аналогічним чином і комуністичний Китай, показово демонструючи піклування про культури національних меншин, а в певні періоди й атакуючи російський імперіалізм («червоних царів»), насправді утверджував великоханьський шовінізм.
І все-таки комуністичні режими не відмовлялися остаточно від гуманістичної риторики, мусили оглядатися на власні теоретичні догми, й це давало можливість діячам національних культур обстоювати деякі важливі й для них позиції. На міжнародній же арені комуністичні держави, насамперед СРСР, у намаганнях розширити сферу свого впливу підтримували різні форми національно- визвольних рухів і високий статус національних культур.
Нинішня глобалізація змушує рахуватися із собою як безумовний факт («метафакт») історії, однак її імперативність не знімає проблем, сумнівів і тривог. Успіхи її безперечні, але так само безперечні й утрати, які вона несе, до того ж у будь-якій сфері життєдіяльності людства. В економіці й виробництві поглиблюється поділ на країни з передовими технологіями та країни, в яких концентрується екологічно шкідливе виробництво, або такі, яким судилося залишатися сировинними придатками перших; цілі народи таким чином витісняються на узбіччя цивілізації. Відповідно збільшується майнове розмежування, різниця в матеріальній забезпеченості людей, рівні та якості життя взагалі й не тільки за континентами та регіонами, а й у ний аспект глобалізації з великим запізненням став привертати до себе увагу її апологетів, теоретиків і критиків тоді як, скажімо, у фундаментальній праці Джозефа Стігліца «Глобалізація та її тягар» лише одна сторінка з 250 присвячена цій темі!). У сучасному світі можливості культурного обміну небачено збільшуються, але реально культурні впливи, як й інформаційні, є однобічно спрямованими, а їхній пресинґовий характер суперечить самій природі здорових культурних взаємин: адже культури органічно й плідно засвоюють лише те, чого внутрішньо потребують і до чого підготовлені своїм попереднім розвитком та потенціалами. Форма плідної культурної взаємодії — діалог. Інакше ж, за умов масованої експансії, форсованого тиску, суспільства засвоюють не культурний продукт, а його ерзац; більш примітивне, а не досконаліше, низьке, а не високе. Це й бачимо нині: в усі закутки світу проникають не найкращі зразки т.зв. масової культури й не найкращі стандарти т.зв. американського способу життя. Культурна багатоманітність людства поставлена під загрозу, а багатоманітність — це спосіб буття культури. І цілком слушно автори колективної праці українських учених «Людина й культура в умовах глобалізації» (К., 2003.) наголошують: питання про національну культуру постає нині не лише як питання національної, але й «загальнопланетної безпеки» (с. 9).
Апокаліптичного характеру набуває вимирання мов малочисельних народів, на черзі — мови їхніх чисельніших сусідів, а там — і зведення мовної картини людства до однієї-двох розмитих барв, що було б катастрофічним духовним зубожінням. З усвідомлення цього зродилася Європейська хартія захисту загрожених мов, але поки що вона не стала регламентом поведінки для мовних гегемонів, а в Україні, як ми бачимо, політичні демагоги прямо спотворили її зміст. середині різних суспільств. Суспільно-політична сфера характеризується концентрацією владної енергії та концептуальних рішень у світових центрах і, відповідно, обмеженням можливостей світової периферії, дедалі більшим відчуженням людини від життя суспільства, пригніченням локальних ініціатив і традиційних форм суспільного життя, аж до силового, збройного нав’язування євроатлантичної моделі демократії як нібито універсальної для всіх народів.
Хоча глобалізація високо підносить прапор свободи, але реально сфера свободи людини звужується, як шагренева шкіра, під дією не завжди помітних, але потужних маніпуляторів — економічних, політичних, мас-культурних, мас-медіальних та інших. Яке місце залишиться для особистості під пресингом глобальних чинників, на що вона спиратиметься, який корінь матиме? Чи не перетвориться вона просто на статистичну одиницю, позбавлену можливості бути суб’єктом, творцем — у культурі, в господарстві, в інтелектуальній сфері? Інформативний бум, усепроникність сучасних засобів масової інформації створюють для людини ілюзію всюдиприсутності та ввергають її в безодню відомостей про життя світу, але водночас формують віртуальне (й досить засмічене) середовище існування, вириваючи її з конкретного локального буття, оскільки потік інформації генерується все в тих самих світових центрах монополістичними інформаційними монстрами й «змазує» картину життя народів, які опинилися серед інформаційних аутсайдерів, тим самим збіднюючи знання людства про самого себе й деформуючи свідомість суспільств й особистостей, поглиблюючи кризу розуміння.
А що вже говорити про екологію... Принциповим глобалізаторам не до того, щоб дбати про збереження традиційних природних умов життя глобалізовуваних ними народів, надто ж «екзотичних», і навіть уже повсюдно усвідомлена реальна загроза планетарної екологічної катастрофи не знаходить адекватної відповіді світового співтовариства, яке, здебільшого, обмежується риторикою. Проблематичною стає безпека людини, людських груп та, зрештою, всього людства й, з іншого погляду, у зв’язку з «глобалізацією» тероризму, який по-своєму використовує сучасні технології та можливості транстериторіальності. Під загрозою опиняється й психічне здоров’я людини — через незміряно підвищений тиск вимог технологізованого й глобалізованого світу.
Але, може, найбільш кричущими суперечностями позначаються процеси глобалізації у величезній і тонкій сфері світової культури. Тут вони мають переважно стихійний, здебільшого неусвідомлений і непроґнозований характер. (До речі, культур
Слід, мабуть, сказати й про те, що й на елітарних рівнях культури також спостерігаються деякі тривожні тенденції. Ще в 60-і й 70-і роки минулого століття в США та Західній Європі дістала розповсюдження теорія т.зв. суперінтернаціоналізму. Її автори Х’юїс і Страус стверджували, що в добу науково-технічної революції, коли швидкість стерла відстані, національні культури перешкоджають світовому розвиткові, виробленню єдиних естетичних та інтелектуальних критеріїв, створенню сигналів, які були б доступні людям усіх націй та замінили б національні мови. У цілісному своєму вигляді теорія «суперінтернаціоналізму» не знайшла великої підтримки, однак вона кореспондує зі свідомо чи несвідомо зневажливим поглядом багатьох технократичних кіл на «хаос» національних мов і культур.
У більш безпосередньому стосунку до процесів глобалізації знаходиться виникнення гучного руху «Нью Ейдж», який проголосив радикальну перебудову культури, пропонуючи поєднання авангардизму західної науки, східного езотеризму, психофізичного тренінгу, неопоганства та інших феноменів з архіву культур світу та їхніх проривних новацій. Творцями цієї нової культури, а власне, й нового світогляду, мали стати вихідці з постколоніальних країн Сходу й Півдня, що вросли в метрополію — Англію. Сказати, що вони створили глобальну ідеологію майбутнього, було б великим перебільшенням, але новий струмінь в англійську літературу вони внесли. Як і творці «світової художньої літератури» — Салман Рушді, Кадзуо Ісігуро та інші транскультурні письменники переважно африканського або азійського походження, багато з яких, за словами Піко Айєра, звертаються до своїх діаспор, до «безпритульного, еклектичного, перемішаного» читацького загалу, чиї «романи, що беруть початок у традиції «багатобатьківщинства», сконцентровані на проблемі ідентичності та їхньою центральною темою стає скрутне становище тих, хто розривається між батьківщинами й рідними мовами». Про роман Майкла Ондаатжі, індуса зі Шрі Ланки, дослідник каже, що він «цілковито присвячений расі постнаціональних душ, міжнародних позашлюбних дітей, що народжені в якомусь певному місці, а мешкають деінде. Чиє життя складається з боротьби за те, щоб повернутися на батьківщину або, навпаки, втекти з неї» (Піко Айєр. Письмова відповідь імперії // «Всесвіт», 1995, № 5-6, с. 142 — 143). Як бачимо, навіть принципова транскультурність не рятує від проблеми ідентичності, бо ж зрозуміло, що ота безбатьківщинність чи оте багатобатьківщинство мучать автора не менше, ніж його героїв. Є й ще один аспект цієї проблеми, про який раніше сказав південноафриканський письменник Андре Брінк: «Якщо для опору необхідно привласнити мову ворога, я скористаюся нею й зроблю своєю». Але для транскультурних письменників ідеться вже не про опір, а про інфільтрацію, завоювання, привласнення колишньої метрополії.
Майбутнє покаже, чи справді ці «міжнародні», транскультурні письменники є провісниками літератури XXI століття (до речі, одним із центрів цього літературного руху стало й канадське Торонто), чи це лише один із викликів, на які культури людства відповідали й ще відповідатимуть. Добре чи погано, але ми вже пережили багато й пророцтв, і категоричних вердиктів, починаючи від «смерті Бога» до «кінця історії», не кажучи вже про те, що поезію вже двічі оголошували морально неможливою: перший раз після Хіросіми, другий — після Чорнобиля, а в культурології й літературознавстві мало не кожні десять років з’являються методології, що перекреслюють усі інші й оголошують себе остаточними... Структури культури, при всій динаміці імпульсів, насправді більш сталі, ніж може здатися з погляду завжди суєтної сучасності.
Досі універсальні художні цінності творилися в межах національних культур і літератур, здатних — кожна — дати своє неповторне й збагачувальне бачення спільного світу людства. Досі багатоманітність культур є джерелом творчих здібностей людства й підставою для його самоповаги. Як буде далі — залежатиме від меж і способів розгортання процесів глобалізації, від її наслідків, від її можливої адаптації до багатокультурної реальності чи, навпаки, адаптації цієї багатокультурної реальності до глобалізації.
Адже людство не може не шукати інших варіантів розвитку. Один із напрямів цих пошуків — антиглобалістський рух, який зростає в усьому світі, скликаючи під свої гасла найрізнорідніші соціальні, релігійні, інтелектуальні сили. І хоч би як до нього ставитися, треба визнати, що він змушує глобалістів передбачати певні гуманістичні корекції. Набуває популярності ідея доповнення глобалізації глокалізацією, що передбачає не тільки збереження, а й піднесення регіональних господарських, суспільно-звичаєвих, культурних потенціалів. Це дало б можливість, не протидіючи позитивним тенденціям глобалізації, зменшити її уніфікаторську дію та повніше розкрити творчий потенціал усіх людських спільнот. Адже етнічна багатоманітність людства з багатоманітністю культур, багатоманітністю мов — найбільший здобуток людської історії, й утрата його — незворотне збіднення й примітивізація життя людства, загроза його майбутньому.
Методи фізичного винищення народів залишилися в минулому. Але є інший, сучасніший та ефективніший метод винародовлення: поставити під сумнів цінності якогось народу, оголосити їх безперспективними, дискредитувати опорні пункти його самоусвідомлення, марґіналізувати його буття. Така перспектива хвилює багатьох, при чому не лише представників загрожених народів. Польський філософ Януш Кучинський як альтернативу глобалізації пропонує універсалізм у дусі загальноєвропейської гуманістичної традиції. Згадуваний уже Дайсаку Ікеда бачить вихід у створенні глобальної етики, що поєднала б цінності всіх народів. Відроджується інтерес до ідей Миколи Реріха, який немовби передбачив наші проблеми ще в перших десятиліттях минулого віку. До речі, апологети глобалізації нерідко шукають мотивацію в деконструкції культури, однак треба сказати, що сам першоавтор теорії деконструкції Жак Дерріда наголошував, що «деконструктивна теорія аналізу» не пропонує «нового типу культури», а лише дає «підхід до нового культурного синтезу». І далі: «Швидше, вона передбачає вихід за межі однієї культури, відкриваючи можливості багатьох культур. Деконструкція — це спілкування між культурами; саме факт функціонування культур має відношення до деконструкції» (Жак Деррида. Московские лекции. Свердловск, 1991, с. 26). Як бачимо, це далеке все-таки від редукції національних культур чи якихось перспектив їх скасування. І, взагалі, не є чимось таким, чого культури не знали раніше.
І, нарешті, постає таке парадоксальне запитання: чи є глобалізація справді глобальним процесом? Коли подивитися на карту планети, то побачимо, що величезний регіон мусульманського життя — від Магриба до Індонезії — не приймає її цінностей і дедалі жорсткіше їй протистоїть. Величезний африканський континент і Латинська Америка мають хіба що страждальне відношення до неї. Гігантський Китай неквапливо виношує свій варіант глобалізації. Усе це разом з антиглобалістським рухом істотно коригує перспективи глобалізації — як далеко не глобального, а євроатлантичного проекту, нав’язуваного решті людства. Але решта людства має свою — вбивчу! — відповідь євроатлантистам. Ця відповідь: велике, найбільше в історії переселення народів, що за своїми масштабами й темпами набагато перевищує ті переселення, які відбувалися в перші століття нашої ери. Сьогодні ми бачимо лише перші його наслідки. Отже: хто кого зглобалізує? Європа — афроазійський світ чи афроазійський світ — Європу? США — Мексику чи Мексика — США й т.д. А ще ж історія має у своєму резерві країну вічності й країну майбутнього — Китай, Піднебесну iмперію...
Колись дуже давно Фрідріх Енгельс у своєму «Людвігу Фейєрбаху» висловив глибоку істину: в історичному процесі стикаються наміри багатьох діячів, але результат завжди виходить той, якого ніхто не чекав і ніхто не хотів. Через кілька десятиліть таку ж думку, але вже як власне осягнення, подав Еріх Фром. А ще пізніше докинув своє й Ролан Варт: «В історії перемога одного противника над іншим ніколи не буває остаточною; хід історії приводить до цілковито непередбачених результатів, до негаданих синтезів» (Ролан Варт. Избранные работы. Семитика. Поэтика. М., 1989, с.128).
Отже, чекати, що скаже нам історія — з далекого майбутнього? А може, не чекаючи далеких результатів великої гри великих гравців, на міру історії сліпих, як і всі інші, все-таки працювати на своєму полі, культивуючи його для себе й для нащадків, у спілці з сусідами, з поглядом на весь світ?
Не маргінальна культура, а універсальна — ось наша надія. Але універсальність — не в абстракції, а в конкретному, в широкому діапазоні національно самобутніх форми вираження, що збагачують багатоманітність людства. На цьому й може базуватися наш оптимізм, хоча б і поміркований.
Відповіді
2007.02.24 | stefan
Глобалізація, мова та культура(продовж.1)
Нам солнца не надо - Нам партия светет!
Нам денег не надо - работу давай!
Переглянути профіль Відіслати приватне повідомлення
Написане: субота лютого 03, 2007 11:56 am Відповісти цитуючи
Heinrich von Stein
Звідки: Суми
http://www.bratstvo.info/phorum/viewtopic.php?t=690&postdays=0&postorder=asc&start=75&sid=be52cc3480365f7e6f4fd1643c475d93
Всі ми знаємо що глобалізація неминуча. Всі ми хочимо її уникнути. У нас спільна загальна мета, просто різні методи.
Спробую викласти вам в загальному вигляді як я бучу цю ситуацію.
Спочатку з'ясуємо що являє собою глобалізація - це усунення кордонів держав, усунення різниці між людьми, створення єдиного простору, єдиной держави: Планета Земля. Тепер з'ясуємо що ж відрізняє між собою людей. Ну, по-перше то нація і держава. Що відрізняє між собою держави: форма правління, грошова одиниця, форма товаро-грошових відносин, форма оргацізації суспільства. Форма правління: демократія, в усіх "розвинених державах". Грошова одиниця: міжнародна - долар, регіональна з претензією на міжнародність - євро. Форма товаро-грошових відносин: капіталізм, ринкова економіка, майже всюди. Форма організації суспільства - гуманізм, всюди, в "розвинених" країнах. Далі розберемо нації. Що відрізняє німця від француза? Мова, культура, традиції, герої, історія, кров... Мова. Завдяки інтернету, комп'ютеризації та ОС Windows кожен з вас знає англійську, хочаб на примітивному рівні. Діти віші знатимуть її досконало. Онуки - вже підзабудуть українську... а далі й взагалі втратять... Культура, традиції, герої - все це будується американськими фільмами, музикою... мало хто знає Мазепу, проте всі знають Сталоне... Історія. Вона також пишеться не нами... навіть наша... Кров після Нюрнберга стала злочином... Якщо іти цим шляхом, то ми протягнемо ще, може, сто років... а може й того менше.
Реально опираються цьому лише Шахіди... і москалі. Але давайте розберемо москалів, бо Шахіди досить далеко.
Росія православна, як і ми... або ще менше... Але пручаються вони не тому, бо Бог у них той самий що й у янкі. Пручаються вони тому, що вірять в свою країну, в свою націю... бо ненавидять американців... Бо бути "руським" у них то круто. Бо ідол для них то їх мова, їх столиця, їх культура, їх кров... Бо вони мають своє і вони ним пишаються. Воно для них святе. І зовсім не в релігії справа...
Так само і нам варто просто повірити в себе, поставити Націю і Державу понад усе. Ввести свої порядки, розвивати свою мову, культуру... писати свою історію... шанувати свою кров, своїх пращурів... Лише тоді ми зможемо вирвати Україну з глобалізаційної ями. І лише націонал-соціалізм пропонує все те і ми готові працювати з усіма, для кого це не пустий звук, з тими, хто розуміє...
_________________
"Щоразу, коли людина починає діяти всупереч залізній логіці законів природи, вона вступає в протидію з тими основними законами, яким вона сама зобов'язана своїм існуванням".
2007.02.24 | stefan
Глобалізація, мова та культура(продовж.2)
Мова і культура у контексті глобалізаціїАвтор: Чередниченко Олександр
доктор філологічних наук, професор, академік АНВШУ, завідувач кафедри теорії і практики перекладу з романських мов ім. М.Зерова Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=493
Наприкінці ХХ ст. до політичного лексикону стрімко ввійшов новий термін „глобалізація” (від англ. globalization), яким стали активно послуговуватися політики, вчені, журналісти на різних континентах планети. Він привніс із собою нове поняття, що узагальнює явища планетарного масштабу, пов’язані з розширенням транснаціональних обмінів в умовах переходу від індустріального до інформаційного суспільства. Інформаційний продукт як основний продукт суспільства третього тисячоліття відіграє вирішальну роль у тому, що прийнято називати глобалізацією. Її часто визначають як процес побудови глобального суспільства, хоча це – не єдине тлумачення терміна, на чому зупинимося нижче.
Довкола нового терміна-поняття одразу сформувалося концептуальне поле, про наявність якого в українській, так само як і в інших європейських мовах, засвідчує ціла низка логічно підпорядкованих термінів-понять, зокрема „глобалізм” – „антиглобалізм”, „глобаліст” – „антиглобаліст”, „глобальний виклик”, „глобальна проблема”, „глобальна /світова криза”, „глобальна /світова катастрофа”, „глобальний клімат”, „глобальне потепління”, „глобальна перспектива”, „глобальна стратегія”, „глобальне суспільство – світова спільнота”, „глобальна/світова мова” тощо. Як бачимо, у межах поля по-своєму проявляються синонімія та антонімія термінів, які відображають різні точки зору на розглядуване явище.
Хоча термін „глобалізація” уже встиг стати інтернаціональним, його ще досить важко знайти в енциклопедичних словниках. Так, наприклад, український "Універсальний словник-енциклопедія" (1999 р. видання) [1] не фіксує цього поняття. Немає його і у великому англійському словнику Вебстера (1993) [2]. Французька енциклопедія "Лярусс" подає таке тлумачення терміна: „факт поширення в усьому світі, набуття світового характеру” [3].
Очевидно, було б передчасним говорити про однозначність тлумачення терміна, тим більше, що нині чимало людей дотримуються антиглобалістських поглядів, уважаючи, що глобалізація є, по суті, сучасною формою неоколонізації [4]. Не поділяючи таких крайніх поглядів, я дозволю собі зупинитися на деяких лінгвокультурних аспектах цієї проблеми для того, щоб відповісти на наступні запитання:
1. Як позначається глобалізація на мовно-культурній ситуації у світі?
2. Які наслідки цього процесу впливають на поведінку мовної особистості і мовної спільноти?
3. Якою має бути державна політика у сфері мови і культури за умов глобалізації?
Серед позитивних наслідків глобалізації слід, насамперед, зазначити розширення світового інформаційного простору, посилення процесів мовної і культурної взаємодії, забезпечення звичайній людині доступу до інформації та світових інтелектуальних надбань. Водночас глобалізація сприяє утвердженню потужних цивілізаційних систем, які поступово відтісняють на задній план слабші системи, нав’язуючи їм власні цінності і закони розвитку. Важливою передумовою транскордонної комунікації є вибір мови, якою вона здійснюється. На роль засобів цієї комунікації, як правило, претендують кілька так званих світових мов, передусім англійська. За різними оцінками, нею тепер користуються від 400 до 800 мільйонів людей: ті, для кого англійська є першою (рідною) мовою, і ті, хто постійно вживає англійську у сферах інформації, освіти та міжнародного спілкування.
Вибір англійської на роль першої мови міжнародного спілкування (пор. глобальна мова) зумовлений як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками. Дослідники відзначають її раціональну будову, багатство словникового складу, який дозволяє створювати розгалужені терміносистеми. Разом з тим, англійська асоціюється з англомовним світом (де панують свобода і демократія), на чолі якого стоїть найпотужніша держава сучасності – США. Все це забезпечує англійській мові високий престиж в очах мовців, спонукаючи їх до її вивчення.
Функцію засобів міжнародного спілкування виконують також французька, іспанська, арабська, португальська, російська мови, які обслуговують кілька національних спільнот, набувши поширення на окремих континентах. За умов глобалізації посилюється природний тиск мов міжнародного спілкування на менш уживані мови. Це виявляється, зокрема, в тому, що все більша кількість їх носіїв прагне оволодіти „світовими мовами”, насамперед англійською, і досягти високого ступеня дво- і багатомовності. Індивідуальна двомовність/ багатомовність за формулою L1(рідна мова) + L2/ L3 (одна або дві мови широкого вживання) стала помітною ознакою мовної ситуації у багатьох країнах світу. Наприклад, у країнах Північної Європи (Данія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Фінляндія) кількість тих, хто поряд із рідною мовою опанував англійську, сягає 90 відсотків населення.
Двомовність, або білінгвізм, завжди супроводжується прилученням до вторинної культури, до її норм і традицій. Власне, без такого прилучення (акультурації) двомовність взагалі неможлива. Навпаки, чим вищий ступінь акультурації, тим вищий ступінь володіння другою/третьою мовами на шкалі від змішаної (субординативної) до чистої (координативної) двомовності/ багатомовності, яка на практиці досягається досить рідко. Отже, дво-/ багатомовність та бі-/ мультикультуралізм як типові ознаки людини ХХІ ст. є явищами взаємопов’язаними і, треба сказати, паралельними.
Інколи можна почути думку, що індивідуальна, а тим більше колективна, масова двомовність/багатомовність містять у собі загрозу втрати національної ідентичності та відмови від першої (рідної) мови білінгвів. Подібна точка зору ґрунтується на дещо спрощених підходах, які зводяться до того, що дво-/ багатомовність є неприродним психічним станом людини, яка є своєрідним „полем бою” (за А. Мартіне) [5] різних мовних систем і мовленнєвих навичок, внаслідок чого має обов’язково відбутися перехід до вторинної одномовності зі зміною мови.
Однак історичний досвід свідчить, що навіть за дуже несприятливих зовнішніх умов, коли вживання першої мови білінгвів всіляко обмежується колоніальною владою, відмова від неї на рівні цілого колективу мовців спостерігається досить рідко, оскільки саме перша (рідна) мова виконує функцію об'єднання мовців у національній спільноті, вирізняючи її з-поміж інших спільнот [6]. В умовах тиску вторинної мови та культури, яку вона репрезентує, важливим чинником збереження першої мови білінгвів є її внутрішній стан, який виявляється у комунікативній потужності, тобто здатності забезпечити комунікативні потреби мовців у всіх сферах діяльності. Якщо комунікативна потужність першої мови є слабкою, а сфера уживання обмеженою, виникає перспектива її поступового витіснення другою, більш уживаною, мовою міжнародного спілкування (наприклад: російська мова в Білорусі, англійська мова в Ірландії).
Глобалізація створює передумови для зміни ціннісних орієнтацій частини двомовців у бік більш уживаних, а відтак і більш престижних світових мов, що зумовлює формування так званого вертикального типу двомовності (за термінологією Л.-Ж. Кальве) [7]. На відміну від горизонтального її типу, за якого перша і друга мови мають приблизно однаковий статус на шкалі цінностей двомовця, доповнюючи одна одну у певних сферах комунікації (інформація, освіта, наука, міжнародні контакти), вертикальна двомовність характеризується наданням другій мові вищої ціннісної позиції відносно першої (рідної) мови. У разі, коли вертикальний тип двомовності поширюється і стає панівним у соціумі, відбувається звуження сфери уживання першої (рідної) мови з відповідним розширенням застосування другої мови білінгвів, які прагнуть надати їй офіційний статус. Утім надання такого статусу веде до законодавчого закріплення переваг, які вже й так має друга мова як засіб міжнародного спілкування, що може спричинитися до втрати першої, національної, мови.
Тверезо оцінюючи глобальні виклики для національної мови як головного надбання національної культури, у демократичних країнах світу, зокрема й у тих, що згадувалися вище, не роблять жодних кроків для юридичного захисту мови міжнародного спілкування (англійської), яка фактично стала другою. При цьому держави всіляко заохочують її знання, яке є одним з головних критеріїв прийняття на державну службу, роботу у сфері послуг тощо. Однак внутрідержавні комунікації, особливо на офіційному рівні, залишаються сферою виключного вживання національної державної мови.
Мовна політика абсолютної більшості країн, де державна мова не є мовою міжнародного спілкування, спрямована на всіляку підтримку національної мови і культури, забезпечення їх домінування в суспільному житті, у сферах освіти, управління, масової інформації. При цьому на офіційному рівні ніде не проголошується вищість національних мов відносно інших мов світу та необхідність відмовитися від вивчення і застосування мов міжнародного спілкування. Культивується горизонтальний тип масової двомовності/ багатомовності, за яким за другою/третьою мовами закріплюються певні сфери комунікації (міжнародні відносини, міжнародна інформація).
Подібна політика сприяє відкритості сучасних постіндустріальних суспільств і водночас захищає їх від розчинення у глобалізованому світі, забезпечуючи підтримку власної ідентичності шляхом збереження національних лінгвокультурних цінностей. Не секрет, що тиск на них з боку глобальних мов і культур породжує інтерференцію, наслідками якої є численні мовні і культурні запозичення. У випадку, коли останні сприяють збагаченню національних мов і культур, розширюючи їхню концептуальну базу, немає жодної загрози в їхньому використанні. Так, наприклад, термін американо-англійського походження „імпічмент” (амер.-англ. empeachment) вживається сьогодні практично в усіх європейських мовах не тільки для передавання американської реалії, а й для позначення явища суто внутрішнього життя. Отже, його можна вважати інтернаціональним терміном.
Інтернаціоналізація мовних і концептуальних картин світу значно збільшує прошарок інтернаціональних слів і словосполучень у кожній окремій мові, де вони вступають у відносини з питомою лексикою, збільшуючи її виражальні можливості і функціонуючи за правилами мови-реципієнта. Тут можна було б навести чималий список словосполучень-кальок, які вживаються у сучасній політичній фразеології. Це, зокрема, фразеологічні інтернаціоналізми типу „політичні ваговики”, „дати зелене світло, „взяти/набрати друге дихання”, „взяти курс”, „набирати очки”, „зійти зі сцени” тощо [8].
Однак серед запозичень є й такі, які жодним чином не збагачують мови-реципієнта, а, навпаки, руйнують її специфіку, працюючи на витіснення власних мовних одиниць. Такі запозичення треба розглядати як результат діяльності невибагливих білінгвів, для яких характерним є вертикальний тип двомовності (див. вище), а мода на іншомовні слова визначає індивідуальний мовний ужиток. Подібні запозичення, мігруючи від тексту до тексту, так і не знаходять собі місця в загальнолітературному вжитку. Залишаючись за межами літературної норми, вони можуть оказіонально вживатися у писемному мовленні як елементи певного соціального чи професійного жаргону.
За роки незалежності професійний жаргон сформувався у частини вітчизняних журналістів, які безмежно полюбляють вживати англо-американізми за потребою і без неї. На шпальтах київських газет та в електронних ЗМІ можна часто зустріти такі слова і звороти, як PR (піар чорний/білий), „піарист”, „піарити”, „бренд”, „ньюс-мейкер”, „топ-менеджер”, „гед-лайн”, „новини хай-теку”, „спічрайтер” тощо. Очевидно, що вживання цих одиниць не тільки спотворює фонетичну і морфологічну будову мови-реципієнта, а й руйнує її семантичну мережу, якій, таким чином, приписується неспроможність фіксувати звичайні поняття. Однак не тільки українському читачеві чи слухачеві, який не володіє англійською, а й багатомовному лінгвістові зі стажем важко зрозуміти, чим вираз „під брендом Руху” кращий за усталені „під прапором/ гаслом/ маркою Руху”. Можливо, тим, що в ньому багато інтригуючої екзотики? Не менш екзотичними виглядають і наведені вище слова, зокрема „гед-лайн” (замість „заголовок”), „спічрайтер” (замість „секретар”/„референт”), „ньюс-мейкер” (замість „редактор новин”), „піар” (замість „пропаганда”), „піарист” (замість „політтехнолог”), „хайтек” (замість „сучасні/ новітні технології”).
Екзотична лексика ніколи не буває нейтральною, вона завжди експресивно-оцінна. Чи то зі знаком плюс, чи то зі знаком мінус. Екзотизм, вжитий для позначення екзотичного поняття-реалії чужої, далекої дійсності з наступним його поясненням, може бути сприйнятий позитивно. Водночас невиправдане вживання іншомовних слів-оказіоналізмів для вираження звичайних понять і власних реалій нічого, крім здивування, викликати не може. Чи сприяє воно ефективності мовної комунікації, без якої важко уявити собі роботу сучасних ЗМІ? Відповідь однозначна – ні, бо в такій комунікації завжди буде більше непорозуміння, аніж розуміння. Комунікація, в якій порушуються норми літературної мови, навряд чи досягне ефекту впливу на масового адресата (перлокутивний ефект), і наслідком її буде не об’єднання, а роз’єднання мовців.
Проблема дотримання літературної норми мови у формальному (офіційному) спілкуванні сьогодні гостро стоїть перед багатьма спільнотами, які так само, як і українська спільнота, зазнають тиску глобальних мов. Її розв’язання неможливе без чіткого усвідомлення власної національної і культурної своєрідності, без зусиль, спрямованих на захист національної мови. Мовна норма, або мовний стандарт, є одним з механізмів такого захисту, і тому підтримання його в належному стані набуває першорядного значення. Досвід цивілізованих країн свідчить, що гарантами успішного функціонування літературної норми виступають, передусім, офіційні особи, державні службовці, освітяни, журналісти. Прикметним у цьому сенсі є досвід Франції – країни з давніми традиціями захисту власної мови, яка також претендує на глобальний статус. Ще у 60-х роках минулого століття явище надмірного вживання англо-американізмів у мовленні інтелектуальної та ділової еліти було піддано гострій критиці у праці М.Етьямбля під сатиричною назвою „Parlez-vous franglais?” (букв. „Чи розмовляєте Ви по „франгле”?) [9]. Відтоді Французька Академія, Вищий Комітет французької мови та інші органи доклали чимало зусиль, аби захистити французьку мову від масового проникнення англійських слів. Основним засобом захисту виявився переклад шляхом калькування, синонімічних замін, створення неологізмів, які розкривають семантичний зміст іншомовних термінів. Так виник французький термін mondialisation, яким позначають процес глобалізації (зазначимо, що у разі прямого запозичення англіцизму globalization він не виглядав би екзотичним, бо всі його складові присутні у французькій мові), з’явилися неологізми: télécopie (замість англ. fax), courriel (замість англ. e-mail), stylisme (замість англ. design), imprimante (замість англ. printer) тощо. Слід сказати, що не всі подібні інновації витримують жорстку конкуренцію з боку англіцизмів. Деякі з них вживаються паралельно до іншомовних термінів (télécopie – fax), інші програють у змаганні з англійськими відповідниками. Однак сам факт такої діяльності свідчить на користь виваженої мовної політики, спрямованої на збереження національного характеру власної мови, а відтак і власної культури.
Було б абсолютною помилкою не сприймати усі запозичення, тобто виявляти надмірний пуризм (цього, до речі, не роблять і французи). Адже серед запозичень є й такі, які необхідні живій мові для розширення її виражальних можливостей, зокрема для концептуального розмежування двох споріднених понять (пор. вбивця – кілер, „серійний вбивця”), стилістичного увиразнення засобів номінації (голова парламенту – розм. спікер, популярна пісня – розм. хіт), позначення елементів чужої культури та інтернаціональних реалій (ковбой, віскі, джинси, кока-кола). Проте кожне таке запозичення має стати результатом колективної конвенції мовців внаслідок широкого вживання (якщо не йдеться про вузькоспеціальний термін), що дозволить йому поступово увійти до літературної норми. Це значно легше робити там, де існує усталена традиція нормування і консенсус на рівні гарантів літературної норми.
У розташованій між Сходом і Заходом Україні процеси мовної взаємодії практично не регулюються і внаслідок цього набувають стихійного характеру. Глобалізація посилила тиск на українську мову і культуру як з боку російської мови, так і з боку англійської, особливо її американського варіанта. За умов неусталеності норм української літературної мови, розбіжностей в українському правописі, фактичної відсутності його єдиного стандарту, інтерференція з боку більш уживаних мов міжнародного спілкування може мати загрозливі наслідки. Очевидно, що за нинішньої ситуації теза про повне усунення іншомовних слів та зворотів і орієнтація на суто питомі засоби номінації є неприйнятними, оскільки це спричинило б збіднення лексики української мови. Лише поєднання свого і чужого, власних та іншомовних ресурсів дає змогу забезпечити потреби комунікації у глобалізованому світі.
Говорячи про власні ресурси, не варто обмежуватися тим, що лежить на поверхні, тобто характеризує стан мови у синхронії. Є чимало незаслужено забутих питомо українських слів на позначення того, що ми звикли позначати іншомовними термінами. Вони мають право на вживання і паралельне функціонування поряд із запозиченими словами (пор. летовище – аеропорт, крамниця – магазин, кав’ярня – кафе тощо). Збереження таких слів, які часто мають прозору внутрішню форму, відбиваючи специфічні образні асоціації, є запорукою збереження національної мовної ментальності.
Як уже зазначалося у цій статті, захист будь-якої національної мови можливий лише за умови підтримання її комунікативної потужності та чистоти літературного стандарту. Це цілком стосується і сучасної української мови, яка не тільки зазнає інтенсивних іншомовних впливів, а й розхитується внутрішньою нестабільністю, що пов’язана з великими діалектними та регіональними відмінностями у літературному мовленні. Не забезпечивши виключного функціонування української мови у сфері внутрідержавного офіційного спілкування, не подолавши надмірної варіативності літературного мовлення, не запровадивши єдиний літературний стандарт, передусім у правописі, українській мовній спільноті буде надзвичайно складно відстояти своєрідність власної мови, а відтак і свою національну ідентичність. Необхідність розв’язання цієї проблеми вимагає об’єднання зусиль учених-мовознавців, державних мужів, усіх, кому не байдужа доля української мови. Важливою передумовою її розв’язання є відновлення роботи державного органу з питань мовного регулювання, залучення до його діяльності якомога ширшого кола науковців і практиків.
Література
1. Універсальний словник-енциклопедія. – К.: Ірина, 1999. – 1552 с.
2. New Webster’s Dictionary and Thesaurus of the English Language. Danbury, Cт.: Lexicon Publications Inc., 1993. – 1248 р.
3. Petite Encyclopédie Larousse. – P.: Larousse, 1998. – Р. 1220.
4. Сенченко Н. Украина: путем независимости или неоколонизации? // Персонал. – 2003. – № 1. – С. 50 – 59.
5. Мартине А. Предисловие // Вайнрайх У. Языковые контакты / Пер. с англ. – К.: Вища школа, 1979. – С.18 – 21.
6. Чередниченко О.І. Об’єднавча функція мови // Мовні і концептуальні картини світу. – К.: КНУ імені Тараса Шевченка, 2003. – С.3 – 7.
7. Calvet L.-J. Le versant linguistique de la mondialisation // Dialogues et cultures. – 2001. – № 45. – Р. 80 – 87.
8. Чередниченко О.І. Фразеологія сучасного політичного дискурсу // Вісник КНУ імені Тараса Шевченка. Іноземна філологія. – 2000. – Вип. 31. – С. 5 – 7.
9. Etiemble M. Parlez-vous franglais? – P.: Gallimard, 1973. – 382 p.
2007.02.24 | stefan
Глобалізація, мова та культура(продовж.3)
МОВА ГЛОБАЛІЗАЦІЇ Віктор ЛОПАТІНhttp://www.zn.kiev.ua/nn/show/305/28076/
На пленарному засіданні 9-ї міжнародної конференції «Мова і культура», що пройшла нещодавно (27 — 30 червня 2000р.) в Києві, найбільший емоційний відгук учасників викликали не тези когось із колег-філологів, а виступ київського історика і філософа Юрія Павленка «Культурно-мовні протиріччя глобалізації».
Явищам та проблемам, які стоять за цим загалом милозвучним словом «глобалізація», і присвячена пропонована увазі читачів «ДТ» розмова з кандидатом історичних наук і доктором філософії, головним науковим співробітником Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України Юрієм ПАВЛЕНКОМ.
— Юрію Віталійовичу, термін «глобалізація» сьогодні найчастіше вживають для характеристики нашої епохи. Як у стислій формі можна описати суть цього явища, його джерела, нинішні протиріччя?
— Сутністю глобалізації є перетворення людства в єдину структурно-функціональну систему, організовану за ієрархічним принципом. Відбувалося і відбуватиметься це відповідно до принципу нееквівалентного обміну, що змінює свої форми, але залишається незмінним по суті. Тому основне протиріччя глобалізації — розрив, що посилюється, між групою найбільш розвинених країн Заходу й людством, експлуатованим світовими лідерами й дедалі більше відсталим від них. Це відставання в багатьох випадках набуває незворотного характеру і розкривається в низці аспектів. Візьмемо, для прикладу, інформаційно-технологічний аспект. Монополізувавши контроль над інформацією і виробництвом передових технологій, Захід реалізує на світовому ринку новітні товари кращої якості і встигає оновити свою технологічну базу й налагодити випуск товарів нового покоління ще до того, як десь у світі можуть досягти цих стандартів. Інші країни приречені або тиражувати його вже морально застарілі виробничі можливості, отримуючи від цього мінімальний прибуток, або задовольнятися сферами, які не потребують високих технологій (сільське господарство, добувна промисловість), ціни на продукцію яких невисокі. Аспект економічний пов’язаний із тим, що акумульований за рахунок нееквівалентного обміну останніх століть гігантський капітал концентрується сьогодні переважно в транснаціональних корпораціях (ТНК), які базуються насамперед у США. Країни базування й отримують вигоду від його функціонування, тоді як більшість інших держав потрапляють у залежність від неконтрольованих жодними міжнародними організаціями потоків цього капіталу і догоджають йому, як правило, за рахунок інтересів власних народів.
Відтак у світі утверджується глобальна, надкраїнна структура з надкласу бідних і надкласу багатих.
— Про це сьогодні на Заході дуже голосно говорить відомий фінансист Джордж Сорос, але очікувати змін умов гри не доводиться. Є ще один, не такий очевидний аспект проблеми, проте не менш важливий, — культурний.
— Можна говорити про два основних рівні культурних протиріч епохи глобалізації: у самій західній культурі й у масштабах культурного розвитку всього людства. Рівень перший був розкритий американським соціологом культури Дж.Беллом. Тут наявна несумісність протестантських духовних цінностей, які забезпечили саму можливість утвердження капіталізму на світовому рівні, і настанов масової культури споживацького суспільства, які нав’язуються з допомогою реклами. Споживацько- гедоністичне ставлення до життя прямо протилежне аскетично-трудовому духові раннього і класичного капіталізму, блокує самовідтворення його ідейно-мотиваційних основ, отже і всього західного соціокультурного типу. Втім, це протиріччя сьогодні є тільки потенційною загрозою, яка зовсім не конче матиме фатальні наслідки.
Але набагато гостріше, ніж у рамках самого Заходу, культурне протиріччя в планетарному масштабі. Отут ми бачимо нездоланний конфлікт між специфічними ідейно-ціннісно-мотиваційними основами традиційних цивілізацій і псевдоцінностями комерціоналізованої квазікультури одномірного суспільства масового споживання. Тієї квазікультури, чия американізована продукція виробляється не в ім’я цілей культури, орієнтованих на цінності істини, добра і краси, а в ім’я отримання прибутку в системі розширеного відтворення.
— Все це дуже актуально і для нас. За даними соціологічних опитувань, сьогодні до 60% респондентів висловлюється за обмеження поширення в Україні американізованої масової культури.
— Оскільки зміст цієї масової культури суто економічний, то для неї не має значення, із яким ідейно-ціннісним матеріалом працювати, щоб отримати максимальний прибуток. Найбільшим попитом користується демонстрація асоціального, тому що в організованому суспільному житті його прояви табуйовані та засуджуються. На експлуатації прихованих асоціальних первинних позивів і робиться прибуток. При цьому масова квазікультура виступає як антигуманна й антикультурна від початку і прямо суперечить базовим ціннісним настановам усіх цивілізацій, у тому числі й Західної. Але водночас ця продукція іманентно містить у собі і традиційні цінності індивідуалізму, активізму, прагматизму, раціоналізму, завдяки чому вона поки що адекватно вписується в західний соціокультурний контекст. Інша ситуація у відносинах квазікультури масового споживання з культурними засадами традиційних цивілізацій (Японія, Індія, Китай, частково Мусульманський світ). Тут існує деструктивне протиріччя, яке працює на підрив основ великих цивілізацій Сходу. Та й узагалі, якщо говорити про всесвітній контекст, то говорити слід не про вестернізацію людства, а про його квазівестернізацію. Адже у всесвітньому масштабі відбувається не ствердження західних цінностей (свободи, рівності, гідності особистості, представницької демократії) в їхньому власному значенні, а поширення настанов меркантильно-гедоністичної свідомості, що руйнує механізм природного відтворення традиційних змістовних життєвих цінностей традиційних цивілізацій.
— Ваш виступ на конференції «Мова і культура» торкався і певних мовно-культурних проблем.
— За умов глобалізації намітився перехід від мови понять, які припускають багатомірність значень кожного з них щодо вірогідних дискурсів, до мови наочних образів, що припускають одномірність їхніх значень щодо різноманіття використовуваних контекстів. Реклама і пропаганда однаковою мірою користуються наочно-спрощеною мовою стереотипів. У цьому плані вони протилежні системам знакових кодів традиційних цивілізацій або західної культури в її некомерціалізованих формах. Як відомо, у кожній великій цивілізації словесно виражене поняття або наочно представлений образ мають трансцендентний вимір, несуть якесь вище навантаження. Висловлюючи щось означене, свідчать і про щось більше, не повністю виражене, яке глибоко осмислювалось або принаймні усвідомлювалось представниками високих традиційних культур, від японського синтоїзму до християнського платонізму. І в цьому сенсі гілка сакури або платонівське поняття блага виявляються зіставними як виразники глибинних смислоутворюючих основ буття. Але в процесі глобалізації поняття й образи однаковою мірою грубішають. Вони піддаються примітивізації через вихолощування їхнього колись багатого змісту, стають елементами масової квазікультури і предметами кічу.
— Це коли те саме глибоке і багатозначне «благо» зводиться до якості зубної пасти або гігієнічних прокладок?
— Або коли така ж глибока і багатозначна «свобода» перетворюється у ще один жупел пропаганди і штамп різних юридичних документів... Тобто їх суспільний, моральний, естетичний зміст підміняється зовсім чужим для них по суті, меркантильним значенням і вони стають елементами мови квазікультури масового споживання і масової пропаганди. Відбувається редукція глибоких смислів до банальних і розхожих кліше. Виникає квазімова, яка втрачає властивість будь-якої мови, — властивість акумуляції і трансляції смислів... Тобто глобалізація в її квазівестернізаторській формі містить серйозний виклик і природним мовам традиційних цивілізацій.
— Виникає законне запитання про форми і методи самозахисту.
— Сьогодні очевидно, що найнищівніше квазівестернізація впливає на культури близьких у цивілізаційному плані до Заходу Латинської Америки і пострадянської Євразії. Адже в цьому випадку власні цивілізаційні основи, з огляду на безліч причин, не настільки відпрацьовані і сильні, щоб ефективно протистояти квазівестернізованому потокові. Це посилюється й тією обставиною, що тут значна частина представників освіченого прошарку вважає себе «майже західними», не бажаючи бачити тих принципових і нездоланних бар’єрів, які ніколи не дозволять Еквадору з Бразилією або Росії з Україною стати повноправними членами західного світу.
— Давайте поговоримо про ці бар’єри. Здається, це досить актуально у світлі того абстрактного культу Заходу і конкретного культу Польщі, які сьогодні створюються нашими електронними ЗМІ.
— Оскільки головне коло моїх наукових інтересів — теорія цивілізацій, то я почну з того, що ми і Західна Європа хоч і дуже близькі, але цілком різні цивілізаційні типи. Точніше кажучи, Західна Європа — цілком сформований цивілізаційний тип, що розвивається, із своїми потужними коренями, які йдуть у раннє середньовіччя, а звідти — в римську античність. Ми ж у цивілізаційному плані, загалом, не склалися. Наш східно-християнський блок, який сформувався, але недостатньо вкоренився, рано втратив базову, матричну Цивілізацію (Візантію), від якої він підживлювався. На цій підставі, можливо, щось самобутньо-цивілізоване і могло ще розвинутися, але початок нового культурного піднесення припадає в нас на ХVI століття, коли Західна Європа вже цілком сформувалася в самостійну цивілізацію і починає потужну експансію до Америки і Східної Європи. Тому, незважаючи на щиру переконаність інтелігенції і відомих реформаторів у тому, що «ми — європейці, ми — майже західні, а отже, треба трохи постаратися, трохи напружитися», потрібно визнати, що в нас є цілком інша людська якість. Ми не можемо стати Заходом тому, що за нами стоїть зовсім не те, що стоїть за Заходом.
— Але все-таки йдеться про спробу нашого залучення до таких досягнень західноєвропейського співтовариства, як демократія, повага прав людини, толерантність.
— Досягнення ці, безумовно, хороші і є орієнтирами, до яких треба прагнути. Але йдеться в даному випадку про інше. У свідомості середньостатистичного західного обивателя (а не тільки тамтешньої професури) європейство як таке асоціюється зовсім не з проживанням на території від Атлантики до Уралу, а з причетністю до протестантсько-католицької традиції, що й визначає їхній культурно-цивілізаційний тип. Польща до цієї традиції причетна і належить до їхнього типу, а ми — ні. Через це ми завжди будемо для них не своїми, а іншими. Почуття, що ми інші, ніколи не залишатиме і нас самих. Тому що, на відміну від вузького прошарку інтелігенції, основна маса нашого населення і нині цілком законно ідентифікує себе щодо Європи як «ми — інші», і в майбутньому такий висновок буде справедливий. Говорити ж про те, яким чином у нас у практичній площині й у свідомості мас іде процес утвердження прав особистості, ідеї парламентаризму, тієї-таки толерантності, навряд чи треба. У нас сьогодні домінує саме квазівестернізація з усім її потужним негативом. Тому що в нас, на відміну від Польщі, немає культурно-цивілізаційної противаги, що хоч якось збалансувала б атаку масової квазікультури і нав’язуваних установок гедоністичного споживання. Тому треба шукати щось своє. Ми не китайці, і конфуціанський капіталізм побудувати не зможемо... І все-таки гадаю, якщо брати культурно-світоглядний аспект, то теперішні боязкі спроби визначення власного духовного фундаменту з орієнтацією на православні цінності були б виправданими.
— Юрію Віталійовичу, мені залишається тільки подякувати вам за змістовну розмову, за відверті оцінки і прогнози.
— Знаєте, напевно, не тільки я вважаю, що передбачити нічого не можна. Це справді так, але попереджати суспільство про ймовірну небезпеку можна й потрібно.
Розмовляв Віктор ЛОПАТІН
2000р.
2007.02.24 | stefan
Глобалізація, мова та культура(продовж.5)
Милан Кундера: глобализация угрожает многообразию европейской культурыhttp://www.svobodanews.ru/Article/2007/02/22/20070222130432310.html
22.02.07
За всю историю человечества в мире не было столько государств, но никогда еще им не грозила такая опасность раствориться в универсальном море глобализации. Об этой парадоксальной ситуации знаменитый чешский писатель Милан Кундера написал пространную статью, опубликованную в английском переводе в недавнем номере журнала «Ньюйоркер» (The New Yorker).
Владимир Гандельсман рассказывает об этом материале: «Действительно, Кундера поднимает ряд вопросов, которые нам не могут показаться безразличными. Они касаются судеб культурной Европы. Национальное, может быть, более важно и сложно в Европе, чем где-либо еще, и уж во всяком случае, отлично от этой проблемы в другом географическом пространстве. Вдобавок есть и другая особенность: наряду с большими нациями, есть малые, которые за два последних века добивались или теряли свою политическую независимость. Вот существование этих малых народов и приводит к мысли, что культурное разнообразие и есть величайшая ценность Европы».
— Естественно, когда большая страна пытается поглотить малую, волей-неволей придешь к постулату о максимуме разнообразия в минимальном пространстве. Потому что оно под угрозой.
— Конечно! Вспомним, что слово «Мюнхен» стало символом сдачи Европы Гитлеру. Если конкретнее, то в 1938 году, в Мюнхене, четыре основные нации Европы — Италия, Германия, Франция и Британия — обсуждали судьбу маленькой страны, которой даже не дали право голоса. Два чешских дипломата прождали всю ночь в отдельной комнате, а утром, зевающие Чемберлен и Даладье вынесли Чехии смертельный приговор. «Далекая страна, о которой мы ничего не знаем», — так Чемберлен назвал Чехословакию. В Европе, где есть большие и малые народы, всегда есть те, кто решает судьбу, и те, кто топчется в прихожей в ожидании приговора. Все это так, но сейчас, когда эти опасности вроде миновали, угроза этому идеалу, идеалу культурного разнообразия, может быть, даже возросла.
— Давайте расскажем, как Кундера объясняет природу этой угрозы.
— Начинает он издалека. Все европейские нации имеют общую судьбу, но каждая проживает ее по-своему, опираясь на свой уникальный опыт. Поэтому история европейского искусства (живопись, роман, музыка) — своеобразная эстафета. Полифоническая музыка началась во Франции, продолжалась в Италии, достигла кульминации сложности в Нидерландах и, наконец, воплотилась в полной мере в Германии, в Бахе. Этот динамизм и безостановочность развития европейского искусства в целом невообразимы без многообразного опыта всех этих национальных культур по отдельности. Вот, скажем, Исландия. В XII-XIII веках там появился тысячестраничный эпос: саги. В это время ни во Франции, ни в Англии не было еще национальной литературы. Мы должны задуматься: первое литературное сокровище Европы возникло у крошечного народа, который и сегодня насчитывает менее трехсот тысяч человек.
— Но отличие малой нации от большой — не в количестве населения, здесь есть что-то гораздо более глубокое. Для малых наций — это всегда вопрос не численности, но вообще существования. Они всегда защищаются от Истории, которая даже не берет их в расчет. «Только в противостоянии Истории с большой буквы, мы можем выжить в истории сегодняшнего дня», — сказал писатель Витольд Гомбрович.
— Совершенно верно. Раз уж мы вспомнили польского писателя, то вспомним, что в Европе столько же поляков, сколько испанцев. Но существование Испании никогда не подвергалось угрозе, в то время как Польша исчезала с карты Европы более чем на сто лет. И эта горькая строка в национальном гимне Польше — «Польша еще не умерла» — не случайна. В письме Чеславу Милошу, около 50 лет назад, Гомбрович написал фразу, которая бы никогда не пришла в голову ни одному испанцу: «Если через сто лет наш язык еще сохранится...». Такова историческая несправедливость. Или непоправимое неравенство.
— То есть, помимо политической истории, говорит Кундера, есть еще лингвистическая дискриминация. Из-за нее в истории литературы есть «большие» языки и «малые»?
— В самом деле, Кундера говорит о Кафке, которого называют то чешским писателем, то австрийским. Все это, конечно, чепуха. Хотя с 1918 года он считался гражданином только что провозглашенной Чехословакии, но писал-то Кафка по-немецки, и потому считал себя писателем немецким. Но представим себе, на минуту, что он писал бы книги по-чешски. Кто, — спрашивает Кундера, — бы его сегодня знал? Гомбрович ждал более 20 лет, пока его прочли во Франции.
— А «Швейка» толком так и не прочли на Западе. Во всяком случае, в Америке я не встречал человека, который бы знал «Швейка», как мы, наизусть.
— Вот именно. Кундера утверждает, что есть два контекста, в которых существует искусство: узконациональный, малый контекст, и вненациональный, мировой контекст. Нам, например, привычно рассматривать музыку в мировом контексте, нам не важно на каком языке говорил, скажем, Бах. Но литература — другое дело, она язык, и в каждом университете она, к сожалению, изучается в национальном контексте. И это — новый поворот в нашем разговоре. Это беда, в Европе нет взгляда на литературу как на единую историческую общность, как на большой контекст, и это непоправимая потеря. Потому что, если мы взглянем хотя бы на историю романа, то от Рабле пойдем к Стерну, от Стерна к Дидро, от Сервантеса к Филдингу, от Филдинга к Стендалю, от Флобера к Джойсу, от Кафки к Маркесу, и так далее.
— Этот просвещенный взгляд развивал Гете. Он возвестил первым: «Нет больше национальной литературы, есть мировая, и дело каждого из нас ускорить ее развитие». Я думаю, что не случайно именно из захолустного Веймара открывался вид на изобретенную Гете «мировую литературу». Знаете, самые витиеватые письма от слушателей я получаю из мест, которые не могу найти на карте. Однажды получил послание из казахской деревни: «Трудно согласиться, — писал корреспондент, — с вашей трактовкой Витгенштейна». Точно, не Борат.
— Да уж. Однако, сейчас нам важно другое: завещание Гете осталось не востребованным. Откройте любую антологию — мировая литература всегда представлена как набор национальных литератур… как история литератур. Литературы во множественном числе. Фолкнер писал в 1946 году: «Во Франции я во главе литературного движения», — жалуясь на равнодушие американцев. И эти примеры не исключение из правил, они и есть правило. «Большое видится на расстоянии», и это пример того, как малый контекст становится включенным в большой. Если бы Гамбровича оценивали исключительно поляки, то и не знал бы никто Гамбровича. И здесь еще один поворот темы. Что есть провинциализм? Неспособность или отказ видеть свою культуру в большом контексте. Есть два вида: провинциализм больших наций и малых. Большие нации отказываются от гетевского императива, потому что их собственная литература кажется им значительно богаче других. Французские студенты, скажем, знают меньше в области мировой литературы, чем польские. Маленькие нации относятся сдержанно к мировой литературе по противоположной причине: они преувеличивают значение мировой литературы, не видя связи со своей. Мировая литература для них — некий недостижимый идеал. Их национальный автор принадлежит им, а не всему миру. Такой комплекс. Заглянуть за пределы страны, объединиться с коллегами на мировом уровне кажется им высокомерием и презрением к своей национальности.
— И за этой позицией стоит мораль, потому что, как мы уже говорили, речь идет о выживании национальной культуры.
— Кафка прямо пишет об этом в дневнике: маленькие нации уважают своих писателей (допустим, чехи и евреи), потому что это их гордость перед лицом враждебности окружающего мира. Литература малой нации — это не литература только, это вопрос выживания нации. Писатель должен быть национальным.
— И мы приходим к безутешным выводам.
— Да. Но давайте вспомним, что все вышеприведенные размышления принадлежат выдающемуся чешскому писателю Милану Кундере, который словно в подтверждения всего сказанного живет во Франции и давно уже пишет не по-чешски, а по-французски. В том числе, и эту программную статью для «Ньюйоркера».