До мови з розумом: Як Епископ став Єпископом?
03/04/2007 | Святослав Караванський
До мови з розумом
Святослав Караванський
*) Зберігаємо правопис автора
ЯК ЕПИСКОП СТАВ ЄПИСКОПОМ?*
Я вчився грати в шахи у 30-тих рр. ХХ століття. Мій учитель – російськомовний інтелігент з вищою освітою, набутою до революції 1917 р. Код початку шахової гри – перший хід білих фігур: “е2 –е4” він вимовляв по-европейськи, де ”е” звучало, як і наше “е“. Така вимова відповідала мовній логіці, бо по горизонталі квадрати шахівниці позначано латинською абеткою: “a, b, c, d, e, f, g, h”. Латинське “е” – це наше “е”. Цієї – европейської - вимови дотримувалися за тих часів освічені росіяни, не могли вимовляти інакше й українці, бо вимова латинського “е” збігається з вимовою нашого “е”. Проте, коли згодом я грав у шахи з в’язнями совєтського ҐУЛАҐ-у, то мої партнери кодували перший хід білих фігур як “є2-є4”, тобто нехтували европейську вимову і послуговувались вимовою російського “е” (“є”). Цей факт пояснюється тим, що шахами оволоділи широкі маси росіян, не втаємничених у правила вимови латинських літер. Тому вимова “є2-є4” і прижилася в серед росіян. Щодо українців, то наш брат завжди пас і пасе задніх. Нинішні “просунуті” генії, наприклад, не можуть слова мовити, щоб не змавпувати “старшого брата”. Візьмім такі покручі, як “понад те” і “більш за те”, скопійовані з російських “сверх того” і “более того”, хоч ми маємо свої непозичені звороти “поза тим” і “мало того”. (Ось приклад: “Дід був небідний – більш за те – мільйонер” = “Дід був небідний - мало того – мільйонер”). Те саме і з кодом “е2-е4”. Він обернувся в українців на “є2-є4”. І це зафіксовано літературою. У творах П. Загребельного подибуємо місце, де герою обридло ходити до свого приятеля на “є2-є4“, тобто грати в шахи. На підставі цього задокументованого літературою факту, дослідники нашої мови у ХХУ столітті твердитимуть, що звук “е” українці вимовляли як “є”. І це буде науковий ляпсус, хоч поодинокий факт підміни “е” на “є” таки мав місце. Подібна історія сталася багато століть тому і зі словом “епископ”. Слово це запозичено з грецької мови, де воно, як і низка інших із префіксом “епі-”, вимовлялося з европейським “е”: епігон, епіграма, епідемія, епізод, епілог, епістола, епітет, епітафія, епіцентр, Слово “епіскоп” (= “епископ”) поширилося у нас після хрещення України. Його наші предки вимовляли так само, як і греки та інші слов’яни – серби й болгари -, які запозичили це слово з грецької мови ще до українців. І серби і болгари вимовляють це слово по-грецьки: епіскоп. Іншої вимови за тих часів не могло й бути. Коли ж церковні книги і церковна служба прийшла з Києва на Північні землі (називані тоді “заліссям”), то разом з вірою і священиками прийшла і европейська вимова. Вона запанувала у церквах, поки священики були з Києва. Коли ж на Божих слуг стали висвячуватися місцеві, то вимова стала мінятися. Місцеві, як і сучасні шахісти, замість “е” говорили “є”, і на це не було ради: европейське ”е” тут не мало поширення. Поглиблював цю плутанину і той факт, що старослов’янська мова (надалі – ССМ) ніколи не була живою мовою – це була церковно-літературна мова. Кожен етнічний гурт, що послуговувався ССМ трактував ті чи ті питання вимови, відповідно до своєї практики. Тому, хоч і існувала у слов’янській азбуці літера “іе”, що мала віддавати звук “є”, тоді як “ε”, мало звучати як “е“, багато “заліських” церковників вимовляло літеру ССМ “ε”“ як “є”. Звідси й пішла тенденція, закріплена в совєтських (повторюваних без змін у незалежній Україні) підручниках ССМ, що нібито у цій мові літеру “ε” на початку слова вимовляно як “є”. Така вимова не була притаманна київській ССМ, а практикованому в “заліських” руських землях варіянті ССМ. Це мали б підкреслювати совєтські підручники, але вони того не робили, бо інакше не вдасться створити єдиного соловецького народу. В Україні ж літеру “ε”, чи то на початку слова, чи не на початку, вимовляли як і південні слов’яни, а саме як “е”. Так було до 1709 року. 1709 року після Батуринської різанини цар Петро видав указ, за яким в українських церквах наказано не відходити від північної вимови, “дабы” не було “различія”. З тих часів слова епископ, епархія, епітрахиль тщ стали звучати з уст малоросійських церковників як єпіскоп (= єпископ), єпархія, єпітрахиль тщ. Це не українська (спільна з европейською) вимова, а накинута згори – московсько-суздальська. Аналогічна картина і зі словами Европа, Ева, евнух тщ. У цих запозиченнях з греки південні слов’яни – болгари й серби, а з ними й українці, зберегли грецьку - европейську – вимову. І українські правописи до погрому українства в СССР у 30-их роках ХХ ст. схвалювали таке написання. Виняток становлять слова евангелія, та Евген, написання яких ці правописи, в тому числі й “соборний” харківський 1929 р., не змогли захистити від указу Петра І, узаконивши форми Євген та євангелія /євангеліє/, дарма що такий знавець мови, як Г. Барвінок - дружина П. Куліша (очевидно, як і Куліш), у своїх творах уживає лише форму евангелія з початковим “е”. Галичина, де укази Петра І не мали сили, зберігала традиційну українські вимову. У словнику Желехівського читаємо Ева, евнух, Европа, евхаристія, Египет, епархія, епітрахиль, але й тут не обійшлося без євангелія, єпископа та Євгена, хоч галичани традиційно вимовляли їх як епископ, евангелія, Евген. На могилі Коновальця в Роттердамі наковано: Евген Коновалець. А узаконюючи написання євангеліє, занесене до Галичини москвофілами, Желехівський заразом наводить і поширену серед загалу назву протестантів евангелики, де нема милого Петру І і мосвкофілам початкового “є”. “Соборний” харківський правопис, як бачимо, в усьому поклався на Желехівського, не взявши до уваги, що і “Євген”, і “євангелія”, і “єпископ” пропхалися до Галичини завдяки москвофілам, і це чужі українській мовній стихії словесні одиниці. Отака, або як кажуть просунуті мавпуй-генії така-ось, і сумна і смішна історія української мовної Ґолґофи. Щоб знаходити виходи з глухих кутів цієї Ґолґофи, треба добре вивчити історію нашої мови, не минаючи ніже титли, ніже тії коми. Без знання істини на всіх етапах цієї історії важко бути об’єктивним. А чи ж можна стати Соломоном, бувши необ’єктивним?*) Зберігаємо правопис автора
Відповіді
2007.03.04 | Hoja_Nasreddin
Re: До мови з розумом: Як Епископ став Єпископом?
Те саме стосується однієї цікавої та важливої математичної функції (експоненти) - e^x (е до степеня ікс). Дуже часто можна почути, що назву її вимовляють як "є до степеня ікс".Отакої
2007.03.04 | Максим Є.
Глибоко помиляєтесь
Абсолютно дилетантські міркування про початкове Е в рукописах. Підніміть тексти! Буква «есть» на початку та після голосної зазвичай писалася з йотацією. Йотацію передавали на письмі або літерою іє (win-1251 код #1125;), або так званим напівлежачим (широким) Є.І це відповідало давній і сучасній українській вимові: на початку слова і після голосного, апострофа та м’якого знака літера є означає дві фонеми j + e. Протеза, якою прикрито чужий звук е на початку слова є ознакою давнього запозичення (єпископ, Європа, Євген). Натомість слова з початковим звуком е не прикритим йотацією (j) свідчать, що запозичення відбулося після XVI-XVII ст. (економія, екзамен, епістола).
Не дивно, що для «доведення» Ви не використовуєте великоукраїнський словник Грінченка, проте спираєтесь на західноукраїнський словник Желехівського-Недільського, який у цих випадках слідував не давній українській, а західноєвропейській традиції.
2007.03.04 | harnack
антї-фанєтїка з її "є" - неукраїнська!
2007.03.05 | Максим Є.
Ще й яка українська!
Протетичні приголосні в українській мові:
http://community.livejournal.com/ua_etymology/51887.html
2007.03.05 | Сергій Вакуленко
Згоден із Максимом Є.
2007.03.16 | Кувалда
Re: Ще й яка українська!
>>Подібна історія сталася багато століть тому і зі словом “епископ”. Слово це запозичено з грецької мови, де воно, як і низка інших із префіксом “епі-”, вимовлялося з европейським “е”: епігон, епіграма, епідемія, епізод, епілог, епістола, епітет, епітафія, епіцентр, Слово “епіскоп” (= “епископ”) поширилося у нас після хрещення України. Його наші предки вимовляли так само, як і греки та інші слов’яни – серби й болгари -, які запозичили це слово з грецької мови ще до українців. І серби і болгари вимовляють це слово по-грецьки: епіскоп. Іншої вимови за тих часів не могло й бути.Логічно. І спочатку так , мабуть, і було. Інша річ, що врешті засвоївся саме "єпископ". Такі тоді були тенденції. Тут уже Караванський стратив.
Але мене цікавить таке. В таблиці від Максима сказано, що складена вона "за Шевельовим". І ось, що мене дивує. Шевельов, на відміну від совкового мовознавця, маючи ґрунтовні знання, добре ще й думав, логічно, зокрема. Тому, коли я читаю такий ряд "є, Європа, Єгипет, Єва, єврей, єпископ, Євангелія, Євфрат", маю сумніви, що "Європу" він у цей ряд ставив. А коли прочитав: "Шевельов і Німчук для мене дуже впливові і авторитетні вчені, але в науковому розумінні, а не в теологічному. Там, де пропозиції протирічать здоровому глузду, авторитет відступає на другий план. А це і прагнення всунути літеру є в слово проект, і е в слово Європа, і жахливе з погляду історії української мови сполучення -ія- на місці закономірного -іа-, про яке поговоримо наступного разу", а згодом і просто анекдотичну заявку: "За 45-60-ті у кілька етапів правопис більш-менш доробили. Ним ми користуємося і сьогодні. Він, як виявилося, був досить стійкий, оскільки мав за взірець набагато краще науково опрацьований російський правопис"
2007.03.16 | Максим Є.
Re: Ще й яка українська!
Не знаю, де. Ви сумніваєтесь, що в слові Європа наявна протеза?2007.03.16 | Кувалда
Re: Ще й яка українська!
я сумніваюсь, що Шевельов постав би "Европу" в один ряд з Єгиптом, Євою тощо. Хоча б тому, що слово явно освоїлося в мові пізніше. А протезу і в "Івані", за бажання, можна знайти. На Поділі досі кажуть "Їван", "Волена", "вогірок". Ну так і що?2007.03.16 | Максим Є.
Re: Ще й яка українська!
Нічого особливого. Європа — слово, яке чудово демонструє протетичний приголосний. Єдина на сьогодні літературна форма.Скажімо, Огієнко, розбираючи «Европу» та похідні (а на еміґрацію втікачі вивезли це слово в перезапозиченій західноукраїнській формі, засвідченій Желехівським, та з польсько-російським прикметником европейський, а не очікуваним правдиво українським європський), пише: «Жива східноукраїнська мова завжди українізує початок цього слова, цебто приставляє й: Європа, європейський. (Див. „Рідне писання” §§ 277, 284)». Нічого дивного, що в процесі доведення до розуму правописних норм радянські мовознавці повернулися до засвідченого Грінченком традиційного написання Європа.
Тепер довгий ліричний відступ.
Мене дивує інше. На прикладі історії цього слова можна побачити, наскільки відірваними від життя були експерименти перших років радянської влади. Радикально ламати, переробляти за якимись позамовними підставами правопис було в ті роки нормою. Синявський одного разу розумно зазначив, що відмінності між правописними пропозиціями були настільки разючими, що притирання незвичностей у виробленому компромісному правописі потребуватиме для всіх десять-двадцять років практики. А іншого шляху не було, настільки неприродним чином відбувалося унормування. Чинний правопис, на відміну від еміґрантського, ці потрібні для усталення норми роки на батьківщині вже мав. Тому просто дико виглядають спроби знайти у мовних експериментах 20-х років минулого сторіччя обґрунтування необхідності змін у сучасній мові, аж до орфоепічних норм. Вражає поведінка сучасних мовних революціонерів, які видобувають на горà недолугий правопис, вироблений під наглядом професійного революціонера Скрипника та підводять під нього висмоктану з пальця базу, як це робить автор дуже смішної головної замітки.
На мою думку, всі ці розмови про саму можливість модифікування українського правопису слід припинити на невизначений час. І повернутися до обговорення лише тоді, коли будуть переважно українізовані великі міста Східної України. Бо саме тут, у нас, вирішуватиметься взагалі головне питання: чи виживе українська мова та держава. На еміґрантів зважати не потрібно. Їм легко буде змиритися з втратою далекої України: вони та їхні батьки вибір вже зробили.
2007.03.17 | Кувалда
Re: Ще й яка українська!
Максим Є. пише:> Нічого особливого. Європа — слово, яке чудово демонструє протетичний приголосний. Єдина на сьогодні літературна форма.
>
Це слово чудово демонструє, що відбувається з логікою, коли починаєш бездумно переймати сусідські підходи. Коли в купі слів може звучати протетичний приголосний, не означає, що його треба робити нормою. За старими словами традиція, вони всі з протетичним. Від 17 ст. треба було або продовжувати традицію, або зав'язувати з нею. А те й інше - шиза. Пишемо "Європа", тоді треба писати "Євклід", "Єврипід", "Ємпідокл", "єкзамен" і т. д. А не робимо цього, то й писати треба "Европа". І не робити з кожного правила 100 винятків, бо, бач, так в одному макоцвітному правописі.
> Скажімо, Огієнко, розбираючи «Европу» та похідні (а на еміґрацію втікачі вивезли це слово в перезапозиченій західноукраїнській формі, засвідченій Желехівським, та з польсько-російським прикметником европейський, а не очікуваним правдиво українським європський), пише: «Жива східноукраїнська мова завжди українізує початок цього слова, цебто приставляє й: Європа, європейський. (Див. „Рідне писання” §§ 277, 284)».
Вельмишановний Іван Огієнко не розібрався. І зараз-то не всі, мабуть, знають слово "Європа", а в часи, коли воно входило і закорінялося в мові ця "східноукраїнська мова" засвоїла його з російської, а не тому, що зіграла свою роль й-приставна особливість української. Тим паче, що згадували це слово не часто. На відміну від Галиччини, де вживання цього слова було куди частішим (і доречнішим). Але як же можна було б допустити, щоб якісь галичани накинули свою норму "питомим" українцям.
>Нічого дивного, що в процесі доведення до розуму правописних норм радянські мовознавці повернулися до засвідченого Грінченком традиційного написання Європа.
"доведення до розуму"
Та Грінченко, враховуючи станом на який рік його словник, міг засвідчити вживання цього слова тільки в в якихось поодиноких випадках. Він навів приклад Левицького. Не дивно.
>
>
> Тепер довгий ліричний відступ.
>
> Мене дивує інше. На прикладі історії цього слова можна побачити, наскільки відірваними від життя були експерименти перших років радянської влади.
Вже навіть Ваш вступ суперечить цьому "наскільки відірваними від життя були експерименти". І далі ця лірика така ж логічна.
>Радикально ламати, переробляти за якимись позамовними підставами правопис було в ті роки нормою. Синявський одного разу розумно зазначив, що відмінності між правописними пропозиціями були настільки разючими, що притирання незвичностей у виробленому компромісному правописі потребуватиме для всіх десять-двадцять років практики. А іншого шляху не було, настільки неприродним чином відбувалося унормування.
Синявського раджу читати. І дуже уважно. Такого рівня мовознавця пізніше вже не було. А серед "радянських" і поготів.
>Чинний правопис, на відміну від еміґрантського, ці потрібні для усталення норми роки на батьківщині вже мав. Тому просто дико виглядають спроби знайти у мовних експериментах 20-х років минулого сторіччя обґрунтування необхідності змін у сучасній мові, аж до орфоепічних норм. Вражає поведінка сучасних мовних революціонерів, які видобувають на горà недолугий правопис, вироблений під наглядом професійного революціонера Скрипника та підводять під нього висмоктану з пальця базу, як це робить автор дуже смішної головної замітки.
Диким, як на мене, виглядає те, що люди, які не спромоглися зрозуміти, що в основі навіть нинішнього чинного правопису лежить правопис 28-го року, тільки покоцаний (бо треба було зближувати всупереч здоровому глуздові з братнім правописом), просторікують про дикість
>
> На мою думку, всі ці розмови про саму можливість модифікування українського правопису слід припинити на невизначений час. І повернутися до обговорення лише тоді, коли будуть переважно українізовані великі міста Східної України. Бо саме тут, у нас, вирішуватиметься взагалі головне питання: чи виживе українська мова та держава. На еміґрантів зважати не потрібно. Їм легко буде змиритися з втратою далекої України: вони та їхні батьки вибір вже зробили.
«Знищуючи і забороняючи українську радянську літературу 1917—33 рр., сучасні глуповці з якоюсь убивчою послідовністю, з непомильністю якогось протикультурного інстинкту відкинули насамперед усе мистецьки ліпше і сильніше, залишивши собі лише халтуру і слабину. Лишаємо їм їхній вибір», – написав він (Юрій Лавріненко) тоді. Те саме вчинено з українським правописом. Сучасні глуповці хочуть видавати Корнійчука питомою глуповською орфографією. Лишаємо їм їхній вибір. (Вадим Дивнич).
2007.04.05 | Мірко
Re: Ще й яка українська!
Максим Є. пише:> Бо саме тут, у нас, вирішуватиметься взагалі головне питання: чи виживе українська мова та держава. На еміґрантів зважати не потрібно.<
Без них Україна була би другою світом-невизнаною Чечнею.
>Їм легко буде змиритися з втратою далекої України: вони та їхні батьки вибір вже зробили.<
Мої батьки відступали з батьківських земель із зброєю в руках, тоді як Ваші може за Сталіна й за радіну кров проливали? Може краще подумати перед тим як глупоту таку писати?
2007.04.05 | Сергій Вакуленко
Re: Ще й яка українська!
На жаль, Максимова наставлення ґрунтується (в цілому) на уявленні, ніби міста Східної України можна зукраїнізувати, зробивши українську мову блідою копією російської: тоді, мовляв, вона сама собою защепиться.Насправді то є шлях у нікуди, бо копія завжди гірша від першовзору.
До питання про Є чи Е в Європі це не стосується. То є дрібничка, яка ні на що не впливає.
Хоча дивно буває читати про те, що початкове Є, мовляв, спотворює дух української мови, коли зважити, що в ній дуже не рясно питомих слів із початковим Е...
2007.03.16 | ГайдиДоБайди
Re: Тхне радянським мрякобіссям
Ви тут дуже свавільно валаєте дуже темного кґбиста.Виходячи від чого, коли немов вимовляють десь -Ї-?
Саме про це йдеться в мовознавстві, щоб дійти до розуміння. А Ви з зразком займанця, убивця, знасилівника вбиваєте, доводячи, що людина мертва.
Пом'якшення голосівок -І- і -Е- відділяє цю голосівку. Тим паче на початку слова. Хоч пишемо їхати, проте голосівку -ї- вимовлємо, мимохіть, відокремлено. А коли вимовляємо -іти-, то цього не відбувається.
От, і як відомо, греки, звідки походять ці слова, не мають напівголосівку -й-. Та греки, з українського погляду, це другісне явище. Та це відділяє нас від німців або англійців.
Довід Караванського шкутильгає тільки з приставленням до европейськости, вибираючи якраз такий приклад, що можна невірно витлумачити. Тож німці вимовляють -Ойропа- і англійці -Юроп-. Відповідно, німці вимоляють Евген як Ойґен.
По-іншому з "Європа", що неприродно відділяє початкове слово. Це не відбувається при німецькому -Ой- і англійському -Ю-. Навпаки тут допомагає ця вимова, щоб вимовно зв'язати. Якби вийти від -є-, то природно для українця було б ЄРОПА. Та це доводить цілковите неуцтво, бо -є- це саме -ев-, виходячи з того, що греки не мають -й-.
Для українця немає ніяких підстав, щоб неприродно вимовляти "Європа", що дійсно нагадує темного росіянина з якого збиткували його пани з Европи.
2007.03.04 | Mika_Y
Хотілося б ще знати, чому це "епіскоп" став "епископом"?
Святослав Караванський пише:> Слово це запозичено з грецької мови, де воно, як і низка інших із префіксом “епі-”, вимовлялося з европейським “е”: епігон, епіграма, епідемія, епізод, епілог, епістола, епітет, епітафія, епіцентр, Слово “епіскоп” (= “епископ”) поширилося у нас після хрещення України. Його наші предки вимовляли так само, як і греки та інші слов’яни – серби й болгари -, які запозичили це слово з грецької мови ще до українців. І серби і болгари вимовляють це слово по-грецьки: епіскоп. Іншої вимови за тих часів не могло й бути.
Мені здається, пан Караванський в цій статті почина чіплятися до непринципового. Якщо вже йому так муляє літера "є", вживана замість "правильного" "е", то чому йому тоді нітрохи не муляє літера "и", коли, виходячи з ним же пописаного, замість неї треба казати питомо
Ба більше: як копнути трохи історії, то виявиться, що українська мова, замість плекати щирогрецьку вимову цього слова, познущалася з нього дужче, ніж "заліські" москалі, вживаючи таких форм, як "біскуп" та навіть "бискуп"
2007.03.05 | raw_stick
Попри глибоку вдчність за "Практичний словник синонімів"...
...цю статтю варто було б назвати: "До мови без ума".Брати один регіональний словник і на підставі його заперечувати набагато давнішу історію мови - ознака саме такого підходу.
2007.03.05 | ГайдиДоБайди
Re: "історія мови", це такий вислів, що дуже пахне
Гадаю, що Ви дуже небезпечною людиною, яка нагадує нацькування з боку КҐБ і Сталіна.Такий підхід можна спостерігати на садибах:
Українська мова та література's Journal (ЖЖ-спільнота)
Етимологія та історія української мови (ЖЖ-спільнота)
Де стараються вироджувати українську молодь.
Історію пишуть займанці, злюки, знасилувачі твоєї матері і бабусі..., убивці твого народу ...
2007.04.01 | Брехливий_хамелеон
Re: "історія мови", це такий вислів, що дуже пахне
ГайдиДоБайди пише:> Такий підхід можна спостерігати на садибах:
> Де стараються вироджувати українську молодь.
...Це ви так засмучені, бо Вас там забанили?
> Історію пишуть займанці, злюки, знасилувачі твоєї матері і бабусі..., убивці твого народу ...
По собі не судять (с)