06/07/2007 | Оk

ЦЕНТР СОЦІОГУМАНІТАРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ІМЕНІ В’ЯЧЕСЛАВА ЛИПИНСЬКОГО

01030, Київ, вул. Б. Хмельницького, 36, оф.3, тел./факс (044) 239-74-19 e-mail: info@lrc.org.ua http://www.lrc.org.ua
____________________________________________


ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ ЕКСПЕРТІВ – УЧАСНИКІВ КРУГЛОГО СТОЛУ
«МОВНЕ ПИТАННЯ В УКРАЇНІ: СТРАТЕГІЧНИЙ ТА ПРОГНОСТИЧНИЙ ВИМІР»
5 червня 2007 р., «Український дім»


Робочий проект

Експерти:
Лариса Масенко, доктор філологічних наук, професор НаУКМА
Володимир Василенко, доктор юридичних наук, Заслужений юрист України, професор НаУКМА, Надзвичайний і повноважний посол
Олег Мєдвєдєв, шеф-редактор інтернет-порталу «ОБОЗ»
Микола Карпенко, кандидат філософських наук, експерт Інституту стратегічних досліджень при Президентові України
Сергій Гнатюк, кандидат історичних наук, експерт того ж Інституту
Кирило Галушко, кандидат.іст.н., директор Центру ім.Липинського, організатор круглого столу

1. Протягом 15 років незалежності Україна існує без здійснюваної мовної політики, наслідком чого є політизація питання щодо державної мови, офіційної одно- або двомовності. Невиконання існуючого, чинного законодавства та конституційних норм у мовній сфері сприяє втраті стратегічних пріоритетів суспільного та державного розвитку, безсистемності, а тому неадекватності ставлення до наслідків зміни статусів мов, активізації політичних спекуляцій на цій темі.
Чинне мовне законодавство («Закон про мову», ст.10 Конституції України та рішення Конституційного суду щодо цього питання) відповідає європейським стандартам та існуючій практиці врегулювання таких питань. Критика чинного законодавства щодо його «невідповідності європейським нормам» ґрунтується на незнанні критиками цих самих європейських стандартів та нерозумінні критеріїв та історичної специфіки, на підставі яких вони формулювалися та здійснюються.
Закон „Про мови” (ст.3) передбачає, що в „роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей” можуть використовуватися їхні національні мови, що выкдриває широкі юридичні можливості для застосування російської та інших мов.

2. Однією з причин політизації мовного питання є тривала відсутність політичної волі у вищого керівництва країни до виконання конституційних норм. Тому приводами для активізації «мовної дискусії» є не відсутність відповідного законодавства, а його невиконання.
Попри те, що Закон „Про мови”, ухвалений ще в 1989 році, „виховання у громадян... розуміння соціального призначення української мови як державної” проголошує „обов’язком державних, партійних, громадських органів та засобів масової інформації”, частина політиків та чиновників не просто нехтує державним статусом української мови, а робить на цьому нехтуванні особливий наголос...

3. Мовна проблема не є вузьким чи технічним аспектом культурно-гуманітарного розвитку, вона є важливим елементом державної безпеки та стратегічного розвитку України. Від її врегулювання залежить подальше існування української держави в існуючих кордонах, її цілісність, міра легітимності самого її існування та обсяг суверенітету. Сучасні кордони України формувалися, спираючись на етнічний ареал українського народу, якому властиві такі атрибути як поширення української мови та наявність української ідентичності. Ці атрибути тісно пов’язані. Звісно, не можна стверджувати, що вживання іншої (російської) мови самим цим фактом позбавляє її носія української ідентичності або ж патріотизму, але значима зміна мовного балансу у масштабах країни, зокрема через зміну офіційного статусу мов, системно та об’єктивно перешкоджатиме інтеграції українського суспільства, ускладнюватиме формування української громадянської нації та посилюватиме дискримінацію україномовного населення, яка є помітною вже зараз.
Державотворчу роль мови добре розуміють в Росії. Зокрема, в щорічному посланні Президента Путіна Федеральним Зборам зазначається, що «турбота про російську мову та зростання впливу російської культури – це дуже важливе соціальне та політичне питання». «Відсутність власної культурної орієнтації, сліпе наслідування закордонним штампам неминуче веде до втрати нацією власного облич», - зазначив Путін і процитував слова Дмитра Лихачова: «Державний суверенітет визначається в тому числі й культурними критеріями».
Щодо української мови подібну позицію займає Президент Ющенко, але позиція чинного Уряду, в руках якого знаходяться оперативні важелиі управління в гуманітарній сфері, є надто далекою від розуміння справжньої державотворчої ролі української мови.

4. (Чи існує дискримінація україномовного населення? Які дані це підтверджують/заперечують)
В цілому по Україні в усіх сферах громадського життя, крім освіти та частково державного управління, домінує російська мова. В багатьох сферах присутність української є вкрай низькою або тяжіє до нуля, як-то в бізнесі, Інтернеті, сфері послуг, шоу-бізнесі, кіно- та відеопрокаті, виробництві телесеріалів тощо.
В переважній більшості сфер публічного життя рівень поширеності та використання української мови не відповідає ані етнічному розподілу населення на українців чи росіян (77,8% на 17,3%), ані кількості громадян, які відповідно вважають рідною українську чи російську мову (67,5% на 29,6%), ані реальній мовній побутовій практиці, де 68,6% так чи інакше вживають українську мову а 61% російську. За саме такої чисельності національних та мовно-практикуючих спільнот („українфонів” та „русофонів”), за істотної переваги тих, хто рідною вважає українську мову, реальна її присутність у більшості сфер є нижчою 50%, рівно як і нижчою від рівня поширеності російської мови.
ТИМ НЕ МЕНШ – Я УНИКАВ БИ СЛОВА ДСИКРИМІНАЦІЯ
5.


6. (Чи існує дискримінація російськомовного населення? Які дані це підтверджують/заперечують)
Мовні права етнічних росіян, тих, хто вважає рідну мову російською та в цілому російськомовних громадян України в цілому забезпечені значно краще, ніж мовні права етнічних українців, тих, хто вважає українську мову рідною, та україномовних.
Освіта – єдина сфера публічного життя, де є підстави говорити про реальну, а не міфічну українізацію. В багатьох регіонах Заходу та Центру в дошкільній, середній та вищій освіті здійснено майже стовідсотковий перехід на українську мову, що дає підстави говорити про брак російськомовних шкіл в цих регіонах. В той же час в Криму та Севастополі, де більшість населення складають етнічні росіяни, освіта майже на сто відсотків залишається російськомовною, навчальні заклади з українською мовою навчання практично відсутні. В регіонах, де особливо великою є частка винятково російськомовного населення, таких як Луганщина чи Донеччина, переважна більшість учнів та студентів також отримує освіту російською мовою.
освітня політика української держави в Криму та на Сході є достатньо гнучкою і враховує потреби російськомовного населення.

7.
8. (Сценарії (негативні або позитивні) подальшого розвитку України залежно від шляхів врегулювання мовного конфлікту)
9. (пропозиції експертів, що треба зробити для врегулювання:
Наприклад, В.Василенко пропонує: 1) ухвалити Концепцію державної мовної політики, яка вже створена, 2) створити спеціальний орган для здійснення державної мовної політики та Раду з мовної політики при Президентові України


Розклад політчиних сил означає принципову неможливість зміни мовного законодавства. Спроби посилити державний захист української мови не знайдуть достатньої підтримки у Верховній Раді, а законопроекти, які б підвищували статус російської мови блокуватимуться опозицією та Президентом за відсутності достатніх сил для подолання вето. За таких умов спроба ревізії мовного законодавства матиме наслідком лише загострення суспільно-політичної ситуації. Очевидно, доречним є збереження статус-кво зафіксованого в компромісному законі про мови 1989 року та зафіксованих в його розвиток нормах інших законів.

В основі мовної політики має лежати державна підтримка української мови, утвердження її державності у всіх сферах публічного життя, забезпечення виконанню нею всіх функцій, властивих мові як соціальному явищу – з одночасними гарантіями вільного розвитку російської та решти мов.
Держава повинна активно втручатися в ті сфери громадського життя, в яких склався найбільш кричущий диспаритет на користь російської мови, і де є найсерйозніші порушення прав україномовної частини громадян. Держава повинна забезпечити історичний дисбаланс між забезпеченням прав та можливостей мовних спільнот.

Державі також слід особливо сприяти розвиткові тих мов національних меншин, які опинилися під загрозою зникнення та запроваджувати заходи т. зв. позитивної дискримінації щодо української мови в деяких регіонах України, де вона опинилася на межі зникнення.

Водночас держава повинна роз’яснювати громадянам, що державна підтримка української мови, рівно як і саме втручання держави в мовну сферу має за мету виправити ті деформації в мовній сфері, які склалися через тривалу відсутність незалежної української держави та через колоніальну політику мовної уніфікації. Йдеться про те, щоб забезпечити рівність прав мовних спільнот, довести рівень поширеності української мови до рівня принаймні не нижчого, ніж масштаби поширення російської мови.

В перспективі гостроту мовного питання можна було б зняти через законне* надання російській мові спеціального статусу в Севастополі, Криму, Донецькій та Луганській областях, а також в таких великих мегаполісах як Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя та Одеса. На решті східних та південних територій демографічних та соціологічних підстав для проголошення російської мови регіональною немає, особливо якщо врахувати що здебільшого російськомовні міста оточені україномовними сільськими територіальними масивами.
* Відповідно до ч. 5 ст. 10 та п. 4 ст. 92 Конституції порядок застосування мов в Україні визначається виключно законами України, а не актами місцевих представницьких та виконавчих органів.

Для України є важливим досягнення компромісу між двома найбільшими мовними спільнотами. Україномовні повинні погодитися з широкою присутністю в Україні російської мови й усвідомити, що демократичного шляху до одномовної України немає, втім як і недемократичного також.
Російськомовні мають зрозуміти, що час безроздільного панування російської мови минув, що жити в Україні й бути вільним від української мови неможливо, а державна підтримка української мови та втручання держави в мовну сферу необхідні для того, щоб компенсувати негативні наслідки багатовікової дискримінації української мови та урівняти її у фактичних правах з російською.
Українська мова є визначальним чинником ідентичності української нації, яка дала назву нашій державі.
Обидві мовні спільноти мають визнати, що у приватному спілкуванні кожен громадянин України є вільним в у виборі мови.