07/28/2007 | Святослав Караванський

До мови з розумом Святослав Караванський

ЗВІМО РЕЧІ СВОЇМИ ІМЕНАМИ^*

Коли читаєш сучасні тексти, мимоволі спадають на думку рядки Лесі Українки; Ми паралітики з блискучими очима, Великі духом, силою малі – Орлині крила чуєм за плечима, Самі ж кайданами прикуті до землі. Мова сучасних текстів свідчить, що, попри “орлині марення”, нас прикуто ланцюгами до нашого малоросійства. Ланцюг цей має багато ланок. Одна з цих ланок – наше небажання опанувати мову, яка є центральним пунктом нашого політичного кредо, і яку ми боронимо від усіх лих, до кінця її не знаючи. Хоч як це прикро, ми органічно не відчуваємо духу цієї мови. Не відчувають його ні літератори, ні академіки, ні доктори наук. Становище не з найкращих. Але нема безвихідних ситуацій. Вихід з нашої ситуації один: не забираймо собі в голови, що ми досконало володіємо рідною мовою, а шукаймо шляхів як удосконалити свої мовні знання, начхавши на всіх мовознавчих ґуру. Не відкидаймо класиків, прислухаймось до сучасників, які бодай частково, а зберегли органічний зв’язок з рідною мовою. Зрештою, думаймо над кожним словом, яке ми пускаємо в люди, публікуючи свої твори, статті тощо. Тобто повертаймо розумом, коли його маємо. Коли ж не маємо, то краще перекваліфікуймось на якусь іншу професію. ЛИШИТИ В СПОКОЇ кого чи ДАТИ СПОКІЙ кому? Гнівно критикуючи мовні недоліки цілого видавництва, знавець мови радить видавцям схаменутись і «“полишити в спокої” україномовну літературу». Вираз “лишити у спокої кого” – вираз неукраїнський. Українці на цей випадок мають ідіому “дати спокій кому”. Вжитий у тексті зворот “лишити у спокої” перекреслює усе перед тим сказане про мовні огріхи видавництва, бо викрешує з пам'яті афоризм “Лікарю, зцілися сам!”. Я б не звертав уваги на цей ляпсус, якби він не “світився” і у творах інших ”просунутих” письменників. Рада тут одна: “Засвоюймо мову не від деукраїнізованих міщан, а шукаймо таки українських джерел, бодай і словникових”. НЕХТУВАТИ чим чи НЕХТУВАТИ що? У тому ж тексті читаю і такий пасаж: «пан М. “нехтував... важливою деталлю”». “Нехтувати чим” стало нормою в київському койне, але не в українській мові. Пише С. Скляренко: “Воїни бачили... сміливу людину, яка “нехтувала смерть”». “Нехтувати що” – це наша норма. Я розумію, що вихованому на койне поколінню не легко позбутися його неукраїнських рих, зокрема “повідомляти кого” замість засвоєному в койне “кому”, або “вчити чого” замість “чому”, або “легковажити що” замість “чим”. Але той, хто бачить соломинку в очах інших, має знати свою мову на всі сто. Якщо цього не буде, ми ніколи не розірвемо кайданів, якими нас прикуто до землі імперії. НАНОСИТИ УДАР чи ЗАВДАВАТИ УДАРУ? Читаю ще одного автора. Ідеться про військові справи. Усе нібито добре з мовою. Аж на тобі!: «Ця нація вміє “наносити... удари”...». Академіки з ласки КҐБ доклали аж он яких зусиль для торжества мовного імперіялізму, практикованого в СССР. Зокрема старалися викорінити наші самобутні звороти. Де тілльки могли, пропихали форми “наносити удар”, “наносити поразку” тощо. Але той хто не мириться з імперіялізмом взагалі, не може миритися і з мовним імперіялізмом і має дбати про чистоту своєї мови. Читаємо у О. Довженка: «Він [Б. Хмельницький]... “завдав” йому [польському війську] нищівної “поразки”...». Прислухаймося до мови старшого покоління літераторів, коли хочемо тримати високо марку українського слова. ОБОЛВАНЮВАТИ чи ОСТУПАЧУВАТИ? Найпильніше про чистоту мови треба дбати письменникам-претендентам на міжнародні премії. Одержати міжнародню премію, очевидно, зможе той, чиї твори перекладено на інші мови. Отже, треба заохочувати переклади. А як їх заохотити, коли для перекладу творів українських письменників треба знати аж дві – російську та українську - (часом ще й польську) мови? Тому охочих перекладати з української не так багато. Перекладають здебільшого на польську, чеську, болгарську мови. Тут у разі чого знають і російську мову, і дадуть раду засміченому русизмами стилю деяких письменників. А до такого стилю вдаються часом і добре мовно підкуті літератори, відомі стилісти української мови. Тому прикро буває знаходити невиправдані запозичення у авторській мові досить кваліфікованих майстрів. Наприклад, подибувати такі слова, як “ущелля” /ущелина/, “оболванювати” /оступачувати/, “ошалілий” /очманілий/. Це ж найпростіші слова, добре відомі та й перекладені у низці словників. Як пояснити їхню появу в непересічних авторів? Очевидно, певною зарозумілістю і небажанням вдаватися до редакторів. Редактори ж потрібні найгеніяльнішим геніям, бо в океані мови можуть зазнати аварії усі без винятку. Правда, рекомендації редакторів не мають бути остаточні і безапеляційні. З рекомендаціями редактора автор має ознайомитися і щось схвалити, а щось відкинути. Це найкращий варіянт співпраці автора й редактора.

* * *

Я міг би наводити десятки, коли не сотні, прикладів безграмотности – інакше не скажеш - наших і молодих і немолодих рабів пера. Але це навряд чи покращить ситуацію на мовному фронті. Для покращання ситуації треба, щоб кожен, хто береться за перо, усвідомив, що нашу мову до кінця не вироблено, їй прищеплено низку невластивих їй рис, і отже до рекомендацій академічних норм і академічних словників треба підходити критично, обирати словники, найменше зачеплені хворобою двомовности, аналізувати мовні факти самостійно, прискіпливо і без огляду на широкий вжиток обдумувати кожне слово. Часом поширення мають не найкращі зразки. Вимагати від наукових установ, редакцій газет і телебачення влаштування конференцій, симпозіюмів та диспутів, присвячених мовним питанням. Твердо усвідомити: на фронті мови нас оступачили і обікрали мовні імперіялісти.

---

^*) Зберігаємо правопис автора