08/13/2007 | Святослав Караванський

До мови з розумом Святослав Караванський

ШОВКОВІ ЗАЙДИ^*

Впливи мов одна на одну – це палиця о двох кінцях. З одного боку, взаємовпливи мов сприяють розвиткові одної з них, або й обох пов’язаних впливами мов. З другого боку, коли йдеться про мову панівного етносу та мову поневоленого етносу, то взаємовпливи обертаються вимиванням оригінальної лексики з мови “менших братів” та заміною її лексикою “старшого брата”. Цей процес, що спочатку відбувається стихійно, часом знаходить “зрозуміння” у державних структурах панівного етносу, які цей процес прискорюють. Українська мова – є наочним прикадом мови “меншого брата”, де окремі форми лексики, а то й цілі її масиви, зникають, а натомість мовці засвоюють “кращу” лексику від мови з вищим соціяльно-політичним статусом. Такий процес починається із, сказати б, офіційної лексики: назов грошових одиниць, назов державних установ та достойників, тоді захоплює ширші й ширші шари лексики та добирається і до побутової лексики. ПОСВЯЧЕНИЙ У ТАЇНИ чи ВТАЄМНИЧЕНИЙ? Хоч ми звикли спихати наші мовні негаразди на наших недоброзичливців, щоб не сказати відвертих ворогів, однак за деякі мовні ляпи ми не маємо жодних підстав винувати будь-кого, крім самих себе. Жоден “академічний” словник часів УССР – тлумачний чи перекладний - не рекомендує ідіоми “посвячувати в таємниці”, скороченої “знавцями” нашої мови до форми “посвячувати в таїни”. Бо українську форму “втаємничувати” не зуміли (чи прогледіли?) вичистити з нашої лексики навіть академіки з ласки КҐБ. Тому появу форм “посвячувати в таїну”, ”посвячений у таїну” треба списати виключно на геніяльність наших перодряпів, які, засвоївши кухенну рідну мову та університетську - нерідну, мають себе за великих знавців української мови, всіляко відхрещуючись від своїх “запліснявілих” попередників. У наслідку маємо (на цей раз не те, що розкрадаємо), а те що маємо, а саме недовчених, але без міри амбітних містечкових невігласів з претенсіями на геніяльність. Душа не лежить цитувати ці мовні “шедеври”, зате зацитую дещо старшого сучасника: «Катерина просила родичів, які вже були 'втаємничені' в захворювання Андрія,...» (І. Вільде). Генії тут вжили б “посвячені в таїни”. ПРОТИВНИЙ чи ВРЕДНИЙ? Сказати, що слово “противний” у значенні “неприємний, недружній, несимпатичний” неукраїнське не можна: «'Противна', як старцеві гривня” (Номис). Але наша мова знає й синонім до “противного” – слово “вредний”: З дитячих літ пам'ятаю: “Не будь такий 'вредний'!”. І цю другу форму не менше, коли не більше, поширено в мові предків. Але в сучасних текстах майже не подибуємо слова “вредний” . Цю “нішу” – як тепер модно казати – цілком загарбало слово “противний”. Чому? Бо воно збігається із словом “противный” у престижнішій для обивателів мові. “Вредний” же у престижній мові значить “шкідливий”. І цей факт завдає нокауту нашому “вредному”. Іншими словами, без жодних заходів з боку ревнителів “общеруського” мовлення іде захоплення нашого мовного простору словами-зайдами або, як у даному разі, іде добір синонімів. І добір, і захоплення – шовкові. СВИТА чи ПОЧЕТ? Слово “свита” у нас – це різновид верхнього одягу. Інших значень це слово не має. Але ж для знавців “украінской мови” закони не писано. Нема-нема, то в одному тексті, то в другому, ці знавці вживають слово “свита” у значенні “почет”. А не дуже підкуті редактори допускають таке вживання.. Допустять раз, допустять другий, і дивись, уже цей зайда стає ніби й своїм. Читаю якось рецензію на переклад. І там серед хиб перекладу вказано вжиття слова “свита” у значенні “почет.”. Щойно прочитав, а тоді в іншому тексті натрапляю на “свиту”, коли йдеться не про одяг, а про “ескорт”. Має це слово, видно, якусь магнетичну силу для знавців “украінской”. Але ж цих знавців не правлять і їхні редактори. Тобто, “яка хата, такий і тин, який писака, такий і редактор”. КЛЕЙМО чи ТАВРО? У Грінченка слова “клеймо” нема. Є “клейно”. У творах класиків слово “клеймо” вжито один раз у І. Нечуя-Левицького. Інші класики – включно із совєтськими - вживали виключно “тавро”, а також похідні від нього “таврувати” , “таврування”, “затаврувати” тощо. Це все свідчить, що “клеймо” належить до випадково занесених до нашої мови слів за часів гоніння на українську мову та відсутности українського шкільництва й українського словникарства. Сучасники ж мали б розуміти цей факт і віддавати перевагу слову ”тавро”, від якого походить ціла родина однокорінних слів. Тому годі зрозуміти, чому деякі національно підкуті інтелектуали уперто вживають у своїх текстах слово “клеймо”. Часом навіть незрозуміло, яке значення вкладають вони у це слово. Цитую прочитане: «...мусимо зазначити, що ті з людей війни, які прийняли 'клеймо' лівацько-республіканської ідеологеми, остаточно лишилися надбанням історії». Щось таке, ніби “Вари, мели, їж!”. САМИЙ РІЗНИЙ чи ЯКИЙ ТІЛЬКИ ХОЧЕТЕ? На питання «А у вас удома багато книжок?», запитаний “значить”: «Багато, причому 'самих різних'...». “Самий різний” – граматична форма російської мови. Формально по-нашому треба б сказати “найрізніший”, аж така заміна - “Багато, і то 'найрізніших'...” - на жаль, належить до “повстяного” мовлення. Мову до мови не так легко “пригнати”. “Самих різних” ужив той, хто знає і користується російською мовою. Той же, хто не знає, сказав би тут так: “і то яких тільки хочете”, або “і то всяких-превсяких”, або ”і то різних-прерізних”, або “і то різних жанрів”, або “і то на будь-чий смак”, або ще якось. Живу мову не так легко механічно перекладати, або (знавцям “украінской” мови) стилізувати під неї своє мовлення.

* * *

А висновок тут такий “бійтесь шовкової асиміляції, хоч з дарами, хоч без”.

---

^*) Зберігаємо правопис автора