12/29/2007 | Святослав Караванський

До мови з розумом Святослав Караванський

З НЕБА НА ЗЕМЛЮ^*

Письменник (і редактор) трагічної долі (кінчив життя в еміграції самогубством) - Василь Гайдарівський у розмові з поетом В. Біляєвим казав так:«Саме виловлення мовних і друкарських помилок – це функція доброго коректора. А редактор,... крім досконалого знання мови, стилів і смаків, мусить відчуватн пульс, дихання твору. Він не сміє пропустити жодного недогляду автора. Справжній редактор – додатковий творчий чинник для автора. Він мусить також мати відвагу і обов’язок, чуєте – обов’язок! – підказати, а де треба, наполягти на потрібних поправках, додатках, скороченнях і змінах...». До згаданого необхідного мінімуму редакторської ерудиції: «знання мови, стилів, смаків» треба додати ще й глибоке знання літератури – класичної та сучасної, а також історії, плюс знання – хай і не аж дуже глибокі – кількох іноземних мов. HOMO GONARARUS чи HOMO HONORARIUS? Деякі сучасні писателі, бажаючи показати свою освіченість, або справити гумористичний ефект, називають свої твори чужомовними словами. Один такий скорохвацький автор назвав свою книжку Homo gonorarus, де йшлося про людей, що прагнуть гонорарів. Очевидно, що перший, кого мала б «узяти на зуб» згадана книжиця, це сам автор, бо, він якраз і є представник «гонорарної людини». У гонитві за нібито чужим йому гонораром і славою гумориста, він оскандалився, довівши, що марно тер штани на університетській лаві, бо не засвоїв елементів латини, яку мусив вивчати. Латинською ж мовою «гонорарна людина» - homo honorarius. Як тут не згадати монологу ревізора з комедії Гоголя: «З кого смієтесь? Із себе смієтесь!». Нема сумніву, що твір гумориста ніхто не редагував, а якщо й редагував, то такий же ерудит, як і автор. Кортячка ошелешувати читача іноземними словами у назві книжок має неабияке поширення. Читаю таку назву: Personae verbum і тут таки в дужках переклад (Слово іпостасне). Питається, нащо така подвійна бухгалтерія? Чи не досить назви в одній мові? Воно й українська назва так само замудра. 90% читачів не зрозуміють, що воно таке іпостасне слово. Автор, безперечно, не «спускався» до консультацій з редактором. І сам собі пошкодив. ПУШКІН чи ЛЕРМОНТОВ? Говорить письменниця і її слова йдуть у друк: «Я отак дивлюсь печально, як ото Пушкін писав, на наше покоління, і думаю...». На жаль, писав це не Пушкін, а Лермонтов. Письменниця помилилась. Цю помилку треба ставити на карб не їй, а редактору. Редактор, зрештою, теж може не знати, хто писав ці рядки. Але володіючи досвідом, він у цій ситуації мав би віддати слова письменниці так: «Я отак дивлюсь печально, як ото один поет писав, на наше покоління, і думаю...». Такий варіянт покриває недоліки знань і письменника і редактора. Письменники й редактори є люди і їм властиво помилятися і дечого не знати. Але на таку можливість у розумного редактора завжди знайдеться вихід. Коли не знаєш чийогось імени, а знаєш його фах чи покликання, зігноруй ім’я і вживай тільки фах. ЦІЛУЙ ЇЇ, ЦІЛУЙ ЇЇ! чи ЦІЛУЙ, ЦІЛУЙ, ЦІЛУЙ ЇЇ!? У літературознавчій статті автор цитує рядок з поезії Олександра Олеся: «Цілуй її, цілуй її – знов молодість не буде!». Знавець поклався на свою пам’ять, але наша пам’ять не бездоганна, як у комп’ютері, а має провали. Тим-то редактору варто перевіряти цитати, наводжувані у творах письменників. О. Олесь насправді писав трохи інакше: «Цілуй, цілуй, цілуй її – знов молодість не буде!». Отож редактор дістає ще й додаткове навантаження – перевіряти цитовані вислови у довірених його опіці творах. Хай яка це величезна робота, але її не можна нехтувати: хоч кара й велика – треба відбувати.. ЧИ БУДЕ ДІВЧИНА, ПРИЙШОВШИ НА ПОБАЧЕННЯ, ЧЕКАТИ ПАРТНЕРА ПІВГОДИНИ? Досить досвідчений і підкутий автор у доволі цікавому й оригінальному оповіданні змушує молоду дівчину чекати на свого кавалера цілих півгодини. Цей факт у творі засвідчено так: «Лера мене дочекається, хоч я забарюся аж на цілих півгодини...». Очевидно, автор не пройшов за молодих літ університету побачень, або, якщо й пройшов, то забув. Зі своєї власної практики знаю, що більше як 5-10 хвилин дівчина не буде чекати приходу на побачення свого партнера. Звичайно, всяке правило має винятки, але у згаданому творі виняткових ситуацій і так чимало, тож навряд, чи доцільно переобтяжувати твір винятковими ситуаціями. Можливо, що захоплений сюжетом читач не зверне уваги на згаданий факт, але цього не можна сказати про читачку. Гонорова читачка не повірить наведеному вгорі пасажу. Щоб уникнути зайвих надзвичайних ситуацій, краще факт спізнення героя на побачення не згадувати, або згадати, не наголошуючи на тривалості запізнення. Можна же сказати коротше: «Лера мене дочекається, хоч я і забарюся...». Можна факт спізнення на побачення не згадувати зовсім, і це нічого не змінить в оповіді. Скрупульозна точність в описові подій не завжди сприяє донесенню описуваного до читацької свідомости.

* * *

Як бачимо обов’язки редактора вимагають від нього неабиякої ерудиції. Редактор мусить мати до своїх послуг велику бібліотеку. Найпрактичніше, звичайно, відвідувати публічну бібліотеку, бо мати вдома твори усіх своїх та зарубіжних класиків, на ділі, неможливо. Отже, той, хто думає, що редакторська праця – це свого роду відпочинок, глибоко помиляється. Редактор, якщо це справжній редактор, працює більше й «мозольніше», ніж письменник. Талановитий письменник на крилах свого хисту літає у хмарах, відриваючись від землі. Приземлювати письменника і є покликання Редактора.

---

^*) Зберігаємо правопис автора