01/24/2009 | Майдан-ІНФОРМ

Думки Сергія Панька, навіяні книжкою Святослава Караванського „До зір крізь терня...”, Львів, 2008

1. Серед активних нині поколінь багато людей, хто радий би повернутися чи навернутися до природної української мови. От народжують люди дітей, треба дітей „виховувати”, а їх, тих слів – катма: їх не чули вже міщухи у своєму дитинстві. Звідси усі ті „нє трогай!”, „скока мона дурака валять!”, „будь паслушний мальчік”, „маладєц”, „нє абіжай дєвочку”, „нє стісняйся”, „нє атвлікайся”, „нє смущайся”, „нє скучай”, „нє расстраївайся”, нє абіжайся”, „брось німедлєнна”, „марш дамóй” тощо, і все то те по всіх міських скверах та пісочницях. (А тут ще і новорічні „утренніки”: „Здрастуй, дєдушка Марóс!”). Українські відповідники не відтворюються як безумовні рефлекси, вони не зразу й ідуть на пам’ять. Як не дивно, цим „городським” українцям, неначе яким іноземцям, дуже допоміг би відповідний російсько-український розмовник. Ніщо не свідчить, що потреба підготовки і видання подібних незвичайних розмовників усвідомлюється суспільством. Сказане вище стосується і молодіжних новацій на зразок: „нє вєшай лапшу нá уши” і безлічі інших витворів нескутої думки (нестравно запарена „локш ׳ина, хай навіть правильно наголошена „лóкшина” – то лиш свідчення мовної безпорадности).

2. Десь зовсім недавно з’явився український прозовий переклад „Майстра і Маргарити”. Я його ще не бачив, не знаю, добрий цей переклад, чи поганий, не говоримо зрештою і про естетичну вартість самого булгаківського оригіналу чи етичну бездоганність письменника. Вирішальною є масова популярність літературних персонажів. Тим то паралельні російсько-українські навчальні видання подібних творів (а ще „Дванадцять стільців”, „Мертві душі”” „Ревізор”, „Лихо з розуму”, „Москва 2042”, „1984” тощо) могли б дуже зарадити скруті. Пересічний газетний дописувач, хай він там хто за національністю, однаково мислить (найчастіше не з власної вини) по-російському, і мислить емоційними образами й словесними кліше. Тому українське письмо загальнопоширеного літературного твору в справі мовної санації набагато дієвіше за найкращий словник (який треба похапцем гортати, серед дрібних літер шукати потрібне тощо). Коментарі та примітки на полях (саме на полях!) також дозволять в невимушеному тоні пояснити багато супутніх мовних явищ, застерегти від механічного калькування тощо.

3. Ще одна думка, значно більш дискусійна. Українська мова як державна широко вживається в писемних жанрах, у монологічному мовленні. Подумаймо спільно: а чи не спробувати нам лібералізувати продуктивне творення хоча б активних, хоча б „теперішнього часу” дієприкметників (форми за походженням старослов’янські)? Ану як визнаємо нормативними форми: *благающий, *починающий (у Т.Шевченка - злоначинающий), *бажающий, * курящий, *пишущий, навіть *молящийся, *розвивающийся тощо. (Справа не так смаку – справа звички! Адже звикли навіть до форм – явних покручів: совєтизму трудящі (це на заміну субстантивованого рос. трудящиеся; а в український тоді треба було б від - трудитися, а не від - *трудити), заслужений артист (артист заслужив, а не його заслужили!) тощо).
Т.Шевченко. цих форм – participiа praesentis activi - не цурається (животворящий, незрящий, злоначинающий, багато інших), і вони не сприймаються як щось неукраїнське. Здається, пуристам дієприкметникове лекало немиле тільки тому, що його ще раніше монополізували загребущі (от маємо -УЩ-!) північні сусіди. Але чи варто віддавати їм усе до нитки?! Бо для живої російської мови „причастя” так само мало властиве, як і для живої української. Віддієслівний іменник, наприклад, у літературних мовах є скрізь реґулярно. А чим завинила реґулярна віддієслівна форма з ознаками прикметника (а це ж бо і є дієприкметник)? Під упливом штучного кирилівського взірця чимало слов’янських літературних мов адаптували моделі творення партиципів. Неідоєвропейська угорська розвинула їх за зразком латини, навіть цицеронівський participium futuri passivi має.

Поет наш нагадує: добре тому багатому, його люди знають...

Знавці, звичайно, переконливо демонструють, що в живій українській мові завжди існує дотепний синтаксичний або й лексичний відповідник там, де російська має книжне „причастя”. Та то знавці. А немудрящому промовцеві подавай легкостравний шаблон, регулярну морфологічну модель, бо до принагідної винахідливості „не кожний чумак матиме смак”. Хоч-не-хоч, гра словами на місці неіснуючого лаконічного дієприкметника - то привілей літераторів. На нашому мовному базарі (образний вислів Святослава Караванського – С.П.) сумлінних продавців не густо, переважна більшість - покупці, та й ті, як писав театральний клясик, радше очима купують...

4. Суміш різномовного населення (суміш лігвотипів) на території України віддавна перевищує критичний рівень. Українська частина людності віками не мала власновладства. Результат: розмовна українська мова не є беззастережним комунікативним засобом принаймні у більшості міст України. Добре, якщо вона ще залишається такою в сільській місцевості. А поки що вживанням української мови у пересічному київському ресторані учасники „мовного акту” посилають один або кілька супутніх сиґналів. Крім бажання попоїсти, додаткові сигнали україномовного гостя такі: 1)”я –свідомий”, 2)”я – інтелектуал” 3)”я – зі Львова (діяспори)” тощо. А кельнер? Його (її) сиґнали: 4)”я - професіонал”,” 5)”я –тебе поважаю” 6)”я –твій однодумець” тощо. Яку мову обере хворий у розмові з хірургом платної клініки? Таку, яка, на думку недужого, буде найприйнятніша для лікаря, щоб той ізцілив болячку. Інші сиґнали тут ураз стають не потрібні. Або „потерпівши” (про дієприкметники – див.вище), як його оце обікрадено у столичному метро, то при складанні міліцейського протоколу - до якої мови цéй индивід удасться? Мабуть таки, до „мови конвою”. Отже, виходить так, що дуже часто мову треба обирати – а цього в нормі не повинно бути. Хіба риба обирáє воду? Ні, вона нарóджена у воді. До цього перекосу треба придивитися найпильніше – саме тут потрібна мовна санація.

5. Як нема універсальности в комунікації, то значні шари мовних ресурсів нидіють невідзискані. Їх, ці шари, витіснено засобами „великаго і могучаго”. Наприклад, і в усному і в письмовому вжитку наявно захирів мовний пласт емоційно-експресивної лексики та фразеології (аж ними українська мова здавна наповнена по вінця!). Тим то наші „депутани” усі вряд поставали, ніби без’язикі: їм нічим сваритись і лаятись, полемістам нічим виїдати опонентів, газетярам нічим перчити публікацій. (Цікаво, чи швидко навчилися сваритися відродженою мовою - івритом в ізраїльському кнесеті?). Скрізь пробивається одна й та сама московщина. А тут ще нá лихо сердешне й глибоко вкорінена звичка до крилатих слів, латинських та інших сентенцій у їх „общепонятному” звучанні чи „общепонятному” перекладі. Що бíльше: як свідчать виступи депутатки (а ще недавно журналістки української редакції радіо „Свобода”!) Герман-Стеців, їй (і замалим не всім виборцям) байкар Крилов (депутатка в українському тексті намагається фехтувати словами: „лєта красноє усьо пєла”) миліш за байкаря Глібова („проспівала літо гоже, вдача вже твоя такá, а тепер танцюй, сусідко, на морозі гопакá”) – а хто в школі не вчив останнього напам’ять!

6. Дуже помічні є мовні поради, що друкуються в пресі та видаються окремими книжками. Фахівці рекомендують цікаві і з якоїсь причини забуті, маловживані, нехтувані, а поряд з ними і цілком нові словоформи. Чи не варто для спраглих зарадити лихові додати ще таку невичерпну криницю поповнення лексичного запасу як полісемія, метафоризація значень вже існуючих слів? А при Інституті української мови створити цілий відділ і щороку видавати словник-довідник «Нове в українській лексиці».

Сергій Панько