02/02/2009 | Святослав Караванський

До мови з розумом Святослав Караванський

ПРО НАГОЛОСОВІ ЗАБОБОНИ^*

Коли українська козацька старшина ставала малоросійським дворянством, то у деяких “князів з грязі” виникав конфлікт – із чим би ви думали? – із своїм власним прізвищем. Ставши “благородієм”, дворянин

Лопата або Шкура

старався якось позбутися “мужицького” прізвища. Це призвело до появи прізвищ

Лопатто та Шкуро.

Але не всі прізвища надавалися до такої переробки. Тоді на поміч приходило переголошення. Наприклад, особа на прізвище Пиріг додумувалася, що вона не

Пиріг, а Пиріг.

А особа на прізвище Лопух приходила до переконання, що вона не

Лопух, а Лопух,

і саме так вимагала себе звати. Сьогодні такі вимоги сприймаються, як дивацтво, і що більше такі диваки наполягають, щоб їх кликали так, як їм хочеться, то більше оточення нехтує ці вимоги. Коли ж у минулому такий дивак – дворянин – мав у своїй підлеглості людей “простих”: кріпаків та інших “неблагородних” простолюдів, то ситуація мінялася, і забаганка дрібного вельможі ставала реальністю. Усі навколо нього величали його так, як “їх благородію” хотілося. В родині одного такого “благородія” – Дмитрія Грінченка (тобто Дмитра Гринченка), існувала сімейна легенда, що їхнє прізвище не

Грінченко /наголос на І/

як наголошував народ такі прізвища, а Грінченко /наголос на Е/. В основі цієї легенди лежало бажання бодай таким робом відрізнятися від “мужиків”. Поза тим згаданий Дмитрій Грінченко був “русифікованим інородцем”: відцурався мови своїх прадідів і на ділі в сім’ї та поза нею був українофобом. Щождо свого прізвища то дворянин Грінченко пояснював, що воно походить не від імени Гринько, а від назви села Грінки. Ото так родина Дмитра Грінченка виводила генеалогію свого прізвища, як

Потоцький від Потоку, Хмельницький від Хмельника тощо,

що було властиво польській шляхті, яка взорувалася на европейські моделі шляхетних прізвищ від місцевости:

у німців – фон Габсбурґ у французів – де Артаньян

Чи було таке пояснення слушним? Очевидно, що ні, бо прізвища на -енко українці утворювали від імени або фаху батька:

син Остапа – Остапенко син Марка – Марченко син Юрка – Юрченко син Гринька -- Гринченко (у діялектах Грінченко) син Ониська -- Онищенко син кравця – Кравченко син Полтавця – Полтавченко син Донця – Донченко

Зауважмо, що прізвища з кінцівкою -нченко, (Сенченко, Данченко, в тому числі і Грінченко), вимовляються з пом’якшеним Н –

Сеньченко, Даньченко, Гріньченко,

що свідчить про їхнє походження від імен з пом’якшеним Н:

Сенько, Данько, Гринько.

Поза тим, усі такі прізвища мають дактилічний наголос - на третій голосівці від кінця:

Сенченко. Данченко, Гринченко.

В українській антропоніміці не зафіксовано прізвищ на -енко, утворених від назов осель. Від осель наші предки творили прізвища на -ський, -зький, -цький:

від Терешків – Терешківський від Підлужжя – Підлузький від Сянока – Сяноцький.

Дехто, не погоджуючись, може навести прізвища на –енко, утворені нібито від назов місцевостей, наприклад,

Крименко Дніпренко.

Прізвище Крименко, без сумніву походить не від назви півострова, а від прізвища або прізвиська Крим, яке носив батько Крименка. Існування прізвища або прізвиська Крим відомо і в російській мові. Від нього походить прізвище Кримов. Прізвищ або прізвиськ, що повторюють назву місцевости, як у прізвищі Крим, відомо більше, наприклад Москва, Полтава тощо. Щодо Дніпренка, то це штучне прізвище, вірніше, псевдонім артиста, хоч не виключено, що існувало прізвище або прізвисько Дніпро: існує ж прізвище Ворскло. Отже, гіпотеза батька або діда або й самого Дмитрія Грінченка про походження родинного прізвища не витримує жодної критики. Але на ті часи нікому не спадало на думку перечити панським забаганкам, тим паче, що прізвища з таким наголосом українці вживали:

Шевченко Козаченко Чумаченко

Це все спричинилося до того, що ушляхетнене переголошенням прізвище міцно закріпилося у свідомості родини, а також серед довкілля – переважно колишніх кріпаків родини Грінченків. У родині цих Грінченків 1863 року народився син Борис, який став пізніше видатним українським письменником та словникарем. Українофобські погляди батька не могли не стати причиною конфлікту сина з батьками. Борис Грінченко ще за молодих літ пориває з родиною й усамостійнюється. Бувши гімназистом і студентом, а згодом і в літературному житті, Борис Грінченко, хоч і порвав з родиною, але не задумувався над неприроднім наголошенням свого прізвища, успадкованого від батьків. Те, що наголос на Е – Грінченко – був неприродній і не вкладався у свідомість оточення, свідчить той факт, що видаючи свій славетний словник Борис Грінченко був змушений поставити над літерою Е свого прізвища знак наголосу. Це було потрібно, бо “неправильне” наголошення цього прізвища було масове. Очевидно, що забобони мають силу не лише серед забобонних людей. Забобон про благородне наголошення прізвища дворян Грінченків поширився серед мовників та мовознавців України, і то так, що, борони Боже, кому з невтаємничених у дворянських забаганках громадян наголосити це ім’я так, як його споконвіку наголошують українці. Одразу цьому простакові далекі від дворянських примх сучасні ерудити зроблять зауваження, яке вперше пролунало з уст предків або й самого дворянина Дмитрія Грінченка:

“Не Грінченко, а Грінченко!”.

Але забобон, він і є забобон, нехай і з уст високоосвічених людей.

---

^*) Зберігаємо правопис автора